Допоміжні джерела міжнародного права
До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто за рішенням тих самих міжнародних організацій мають рекомендаційний характер і не обов’язкові для виконання їх членами; судові рішення (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрнбергського і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами й ін.); доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених – В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна й ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН.
До допоміжних джерел також слід віднести міжнародні усталення і міжнародну ввічливість. Історично міжнародна ввічливість передувала усталенню, їх відмінність полягає в тому, що при застосуванні ввічливості держава не має впевненості в тому, що вона чинить правильно, а при застосуванні усталення така впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і є неправовою категорією, вона все ж є особливим джерелом міжнародного права. Її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не через вимоги міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до усталення, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовариства міжнародна ввічливість не визнається як звичаєве право, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов’язково є недружелюбною дією і не може бути підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна віднести скоріше до норм міжнародної моралі.
Кодифікація міжнародного права
Під кодифікацією міжнародного права розуміють систематизацію міжнародно-правових норм, здійснювану суб’єктами міжнародного права.
Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації належать до періоду буржуазних революцій. Вважається, що першим, хто виступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англійський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права».
Кодифікація передбачає не тільки приведення в єдину систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їх формулювання, відбиття в договірній формі міжнародних порядків. Таким чином, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:
а) установлення точного змісту і чіткого формулювання вже існуючих чинних (звичаєвих або договірних) принципів і норм міжнародного права в певній сфері відносин між державами (галузі міжнародного права);
б) зміни або перегляду застарілих норм;
в) розроблення нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу, актуальних потреб міжнародних відносин, особливо в контексті вирішення глобальних проблем людської цивілізації;
г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті (у конвенції, договорі, угоді) або в ряді актів (у конвенціях, деклараціях і резолюціях конференцій).
У науковій літературі з міжнародного права дотепер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу стали кількаразові спроби неофіційної або доктринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, розпочаті окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каченовським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаціями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асоціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжнародна практика свідчить про те, що кодифікація міжнародного права є складним політико-правовим процесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди є міждержавною діяльністю. Отже, кодифікація міжнародного права може мати тільки офіційний характер.
Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об’єднаних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)... заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації» (ст. 13 Статуту). Таким чином, слід зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними і взаємопроникними елементами єдиного кодифікаційного процесу.
Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООН займається Комісія міжнародного права (повна назва – Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконтрольна. Комісія створена за резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. До її складу входять 34 (до 1981 року – 25) юристи-міжнародники, «які мають визнаний авторитет у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-річний термін і виступають в особистій якості. Завданням Комісії є заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Положення про Комісію передбачає, що весь процес її діяльності має бути підпорядкований завданню досягнення таких результатів, що були б прийнятні для зацікавлених держав.
Хоча Комісія займається переважно питаннями міжнародного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається підготовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На початку роботи вона звертається до урядів держав – членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судових рішень, договорів, дипломатичного листування й інших документів, необхідних для глибокого і докладного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому містяться проекти статей або конвенцій разом із пояснювальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ надсилається урядам від імені Комісії з проханням подати свої зауваження з приводу нього. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомендується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення.
Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульського права, міжнародного права в період збройних конфліктів.
