Н

Економічна нерівність і соціальна політика захисту населення

ерівність у розподілі доходів властива усім країнам незалежно від типу їхньої економічної системи. У ринковій економіці найзагальнішою причиною нерівного розподілу доходів між домогосподарствами є ринковий механізм. Конкретнішими причинами економічної нерівності людей є різні рівні заробітної плати і доходів загалом, які зумовлені різним рівнем освіти й професійної підготовки працівників, неоднаковими здібностями людей, неоднаковою схильністю до ризику, зв’язками тощо. Особливу роль у посиленні економічної нерівності людей належить майновим доходам  від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами тощо.

За умов економічної нерівності людей постає гостра проблема бідності. Розрізняють певні рівні бідності  бідність країни загалом та бідність окремих її комірок  громадян і сімей. Країна є бідною, якщо її подушний дохід низький порівняно з іншими країнами. Водночас у такій країні окремі родини можуть привласнювати величезні доходи, нагромаджувати неосяжне особисте майно. Країна є багатою, якщо її подушний національний дохід високий порівняно з іншими країнами. Проте в такій країні значна частина населення може бідувати, ледь зводити кінці з кінцями.

Бідність не піддається точному визначенню. Бідність  це рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей. Інакше кажучи, людина або окрема сім’я бідує, коли у неї бракує коштів на задоволення елементарних потреб. Цей загальний принцип у кожній країні конкретизують за допомогою визначення офіційної межі, або порогу бідності, що нерідко називають прожитковим мінімумом.

Наприклад, у США межу бідності офіційно запровадили ще на початку 60-х років ХХ ст. Згідно з офіційним визначенням, поріг бідності досягають ті американські родини, чиї видатки на нормальне харчування перевищують третину їхніх доходів. На початку ХХІ ст. нижче межі бідності проживало майже 40 млн американців, або кожен сьомий американець. Межу бідності використовують для визначення рівня бідності, котрий показує відсоток населення, сімейний дохід якого опустився нижче межі бідності.

В Україні межу бідності, або прожитковий мінімум, визначає вищий законодавчий орган  Верховна Рада. На середину 2006 року прожитковий мінімум у нашій країні становив 400 гривень на місяць. За цією межею перебуває половина населення країни.

Держава може впливати на нерівність розподілу особистих доходів, зменшуючи її через податкову систему й трансфертні платежі. Однак цей вплив, на думку багатьох економістів, має бути помірним, бо інакше він підриватиме стимули до високопродуктивної праці й, отже, звужуватиме можливості економічного зростання країни.

Сучасне суспільство має шукати і знаходити компроміс між зрівнюванням доходів й ефективністю економіки, тобто між ефективністю і соціальною справедливістю. Якщо воно надто велику частину національного доходу перерозподілятиме на користь бідних, це пригнічуватиме економічні стимули, звужуватиме обсяг національного доходу. З іншого боку, посилення нерівності, коли держава не перерозподіляє національний дохід, породжує низку складних проблем. Головне серед них  це зубожіння частини населення й казкове збагачення невеликої кількості сімей. Така поляризація суспільства посилює його соціальну та політичну нестабільність. Тому у цивілізованих країнах держава проводить політику соціального захисту, завданнями якої є зменшення економічної нерівності і створення сприятливих для усіх членів суспільства умов матеріального життя. Правда, масштаби перерозподільних процесів у різних країнах неоднакові; вони особливо значні у скандинавських країнах.

Соціальний захист включає в себе систему заходів, які забезпечують громадянам не лише упродовж певного строку надходження доходів у випадку втрати роботи, а й у разі різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми та інвалідності, похилого віку тощо.

Видатки на соціальний захист населення, звичайно, залежать від потенціалу економіки та загальної соціально-економічної ситуації в країні. У країнах з перехідною економікою система соціального захисту нині містить такі три основні складові: по-перше, сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі пільги окремим категоріям населення. Держава надає усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску (безкоштовні освіту, невідкладну медичну допомогу тощо). Рівень цих соціальних гарантій залежить від можливостей суспільства. Цей напрям соціального захисту населення ґрунтується на оподаткуванні та бюджетному фінансуванні державних видатків. За рахунок податкової бюджетної системи держави надаються соціальні пільги певним соціально-демографічним групам населення (ветерани війни, інваліди та ін.).

По-друге, соціальну допомогу, під якою розуміють надання життєвих благ уразливим групам населення. Об’єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Соціальну допомогу здебільшого надають у грошовій формі. Нерідко ця допомога здійснюється у натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, медичного обслуговування, житлової допомоги тощо.

По-третє, соціальне страхування, яке є найпоширенішою формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та доходів. Соціальне страхування здійснюється за рахунок цільових внесків роботодавців, працівників за підтримки держави.