- •1. Соціологічні погляди г. Спенсера
- •1.2. Еволюціонізм
- •2. Соціологічні погляди е. Дюркгейма
- •2.1. Теоретичні та світоглядні підстави соціології е. Дюркгейма
- •2.2. «Соціологізм» е. Дюркгейма як методологія наукового дослідження суспільства
- •2.3. Ідея соціальної солідарності
- •3. Соціологічні погляди м. Вебера
- •3.1. Методологія соціологічного пізнання м. Вебера
- •3.3. Політична соціологія м. Вебера
- •3.2. Теорія «соціальної дії»
- •3.4. Релігія в соціологічній концепції м. Вебера
3.4. Релігія в соціологічній концепції м. Вебера
Ступінь раціоналізації, як показує Вебер, обернено пропорційна силі впливу магічного елемента, який присутній в кожній релігії. Ця пара протилежностей (раціональне - магічне) є одним з головних інструментів його аналізу релігії.
У міру того, як він осмислював роль релігійного чинника в структурі соціального життя, його соціологія релігії отримала поряд з колишньою ще одне навантаження. Вебер в соціології релігії намагається виявити компоненту, яка складає найважливішу характеристику соціальної дії, а саме: суб'єктивно мається на увазі сенс. Якщо в соціології права та держави (політичної соціології) він аналізує типові форми «орієнтації на іншого» («очікування»), то в соціології релігії типологизируют найбільш суттєві форми смислів, як вони виступали в історії. Дослідники творчості Вебера відзначають, що вивчення соціології релігії Вебера дає можливість оцінити зміст і значення його методологічної категорії «соціальної дії» як орієнтованого на «суб'єктивно мається на увазі сенс», і навпаки, тільки маючи на увазі цю методологічну категорію, можна адекватно оцінювати місце і роль соціології релігії в веберовской соціології взагалі.
У соціальному дії практично неможливо відокремити один від одного такі його моменти, як «суб'єктивно мається на увазі сенс» і «орієнтацію на іншого», бо вони злиті воєдино. Власне, також важко відокремити один від одного релігійно-етичні та державно-правові утворення. Вони в історії завжди тісно пов'язані. Але з метою аналізу Вебер свідомо розводить (розщеплює) ці моменти, щоб потім, в ході дослідження, зв'язати їх свідомо і, отже, усвідомити собі механізм їх зв'язку.
Висновок
Отже, ми розглянули соціологічні погляди Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера.
З усього вищевикладеного можна зробити наступні висновки.
По-перше, можна виділити наступні загальні риси соціології Г. Спенсера:
1. це широке використання історико-порівняльного методу в дослідженні та обгрунтуванні своїх соціологічних поглядів;
2. трактування суспільства як організму, під яку він намагався підвести певні логічні підстави;
3. ідея закономірної еволюції суспільного життя. Відповідно до даної ідеї, процес соціальних змін відбувається за природним законам незалежно від бажань людей.
По-друге, вплив ідей Е. Дюркгейма присутня в самих різних галузях соціологічного знання: від загальної соціологічної теорії до суто емпіричних і прикладних досліджень. Дюркгейм дав одне з найбільш розгорнутих і переконливих онтологічних обгрунтувань необхідності і можливості соціології як науки. Він доводив, що суспільство - це реальність особливого роду, що не зводиться ні до якої іншої. Разом з тим він підкреслював, що ця реальність володіє настільки ж високою міцністю і стійкістю, що і природа, і так само, як природні явища, вона не піддається довільному маніпулюванню. Таким чином, Дюркгейм відстоював необхідність обережного і поважного відношення до суспільства в соціальній практиці, важливість опори на реальні спонтанні тенденції при впливі на соціальні процеси.
По-третє, значення Вебера, як одного з найбільших соціологів 20 століття, неможливо було б пояснити, якщо б ми зупинилися лише на фіксації тієї обставини, що він за духом своїм протестант. Тут, мабуть, необхідно визнати, що той тип ставлення до дійсності, який характерний для протестантизму, і та соціальна реальність, яка цим типом діяльності формується, були б для Європи набагато більш універсальними, ніж можна було б припускати. Розвиток капіталізму зробило універсальної життєву установку протестантизму. Можна з упевненістю сказати, що величезне значення роботи Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму» полягає в тому, що він перший зафіксував універсальне значення протестантизму для капіталістичного розвитку Заходу. Крім того, він одночасно через порівняння з протестантизмом виявив характер раціональності як фундаментального принципу індустріального суспільства. Таким чином, саме протестантизм мислення Вебера дав йому установку і специфічне бачення сучасної ситуації в розвитку західного суспільства. Це ж бачення стало кордоном веберовского мислення, оскільки, радикально розвівши протилежності, він не знайшов між ними з'єднувального мосту, а, отже, і вихід з кризи.
***
2 Могутній поштовх у становленні соціологічної думки був зроблений Гегелем (1770-1831). Німецький мислитель в центрі уваги поставив не абстрактні роздуми про зв'язки, які існують між особою і суспільством чи державою, як це робили, мислителі до нього, а конкретно розкрив місце цієї особи в суспільстві і державі. Людина, згідно з гегелівською концепцією, на відміну від тварини, є істотою, яка виробляє блага і творить сама себе завдяки пращ. Гегель був першим серед мислителів, який дав радикальну критику сучасної Йому системи промислового виробництва, саме він зробив глибокий аналіз взаємодії в системі "людина-машина", розкрив, що таке алієнація праці. При розгляді суспільства, механізмів його діяльності Гегель завжди акцентував увагу на тому, що колись буде, як це робили всі утопісти до нього і після нього.
Аналізуючи взаємовідносини держави, суспільства і особи, він приходить до висновку, що держава — то є найвище благо, немає раціональних дій і свобод без держави. Суспільство складається з верств: землеробів, ремісників, людей розумової праці. Землероби характеризуються слухняністю, покірністю, в них мало проявляється індивідуальність; ремісники — цікавістю до інновацій, здатністю до абстракцій, неординарних рішень. Нарешті, люди розумової праці здатні піднятися вище корпоративних інтересів, їх мислення виражається в категоріях загальносуспільних. Такий рівень мислення не під силу землеробам і ремісникам. У гегелівській соціологи часто вживається категорія "народ", але в теоретичному плані, вважав Гегель, її важко окреслити. Крім того, вона шкідлива у політичному плані, тому що є предметом різних маніпуляцій проти держави.
Соціальні реформи Огюста Конта
Нову сторінку в становленні соціологічної думки відкрив Огюст Конт (1798-1857) — французький філософ, соціолог, засновник школи позитивізму. Його часто називають батьком соціології, оскільки саме він вперше замислився над застосуванням наукового підходу до вивчення суспільства, заснованого на спостереженні і експерименті. Він вважав, що за допомогою науки можливо знайти ті приховані закони, що управляють суспільством. Спочатку цей підхід, часто іменований позитивізмом, Конт називав соціальною фізикою, а потім ввів у науковий обіг термін "соціологія" (наука про суспільство).
Розкриваючи зміст, він наголошував на тому, що соціологія — це загальна наука про структуру суспільства і закони його розвитку. Основним методом соціологічних досліджень, підкреслював французький мислитель, є історичний метод. Вихідним пунктом соціології як науки він вважав підхід до суспільства як цілісного організму, яке може функціонувати, коли існує порядок, чітко діють всі структури, цілковито виключені всі можливості появи причин анархії і тенденцій, що призводять до розпаду.
Використовуючи методологічні та світоглядні засади Сен-Сімона (секретарем в якого працював Конт), він сформулював "закон трьох стадій", за яким знання про людину і суспільство проходить три стадії: теологічну (релігійну), метафізичну і позитивну (наукову).
Ядром позитивістської концепції Конта були дві основні концепції: соціальна статистика, що розглядає стан суспільства в цілому, і соціальна динаміка, що вивчає соціальні зміни.
У своїх працях Огюст Конт завжди керувався двома ідеями. Перша з них — застосування наукових методів у вивченні суспільства, друга — практичне використання науки в галузі соціальних реформ.
Соціологічні погляди Еміля Дюркгейма
Після смерті О.Конта в другій половині XIX ст. соціологія все більше і більше завойовує статус самостійної науки. Неабияка заслуга в цьому французького філософа і соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), який, розвиваючи погляди О.Конта, доводив, що соціальні явища слід розглядати "так, як речі", тобто вивчати так, як вивчають "позитивні" науки (науки про природу). Е.Дюркгейм був творцем концепції "загальної" свідомості, згідно з якою суспільство — це єдиний організм, де діяльність окремих осіб, груп, верств і т. д. настільки тісно пов'язана, що ми можемо лише умовно розглядати структурні елементи цього організму. Аналізуючи суспільство, цей філософ і соціолог приходить до висновку, що воно має риси, які тією чи іншою мірою притаманні кожному його членові. Звідси висновок Е.Дюркгейма про суспільну солідарність стосовно поглядів на доленосні проблеми, які стоять перед людьми, поглядів на роль праці, необхідність співробітництва як на регіональному, так і глобальному рівнях. Це вимагає, зазначав Е.Дюркгейм, постійної активізації діяльності суспільних організацій, пошуків нових ідеалів, здатних цементувати суспільство. Основним "цементуючим" чинником суспільства, вважав він, повинно стати право. І не карне право, а насамперед юридичні норми стосовно діяльності адміністрації на виробництві, сімейних відносин, торговельних операцій, чіткого дотримання всіма громадянами статей Конституції тощо.
***
1. Соціологічні погляди Р. Спенсера
1.1. Соціологія Р. Спенсера
Найповніше і дуже ідеї, пов'язані з натуралістичною (органічної) концепцією представлені і розвинені в працях англійського соціолога Герберта Спенсера (1820—1903).
Р. Спенсер поділяв основний погляд Конта, яким соціологія, яка примикає до біології, становить із нею фізику організованих тіл і розглядає суспільство свого роду організм. Проте Спенсер поміщає між біологією і соціологією психологію, але ці не справила помітного впливу його уявлення про суспільство. Спенсер не погоджувався із тим Конта у тому, що все соціальний механізм спочиває на думках І що ідеї управляють світом, вносять у світ перевороти. Спенсер вважав, що «світ управляється змінюється через почуття, котрим ідеї є лише керівниками. Соціальний організм почиває результаті розширення зрештою не так на думках, але повністю нахарактерах»[1].
Отже, Спенсер стоїть за психологічне пояснення «соціального механізму», хоча й не пов'язують із його аналогією суспільства з біологічним організмом. Спроба пояснити явища, які у життя, біологічними аналогіями багато в чому пов'язані з теорією Дарвіна. З'явившись на середині 19 століття, вона мало дуже великий впливом геть соціологію, породивши різнібиологизаторские соціологічні концепції, зокрема ісоциал-дарвинистские. Суть останніх зводилася до того, що й автори переносили на суспільство так і доводили до кінця принципи природного добору, і боротьби за існування, вбачаючи у них універсальну модель еволюційного процесу.
Особливо дорогою розуміння походження багатьох соціальних інститутів, вивчення суспільства стало застосування еволюційної теорії. Еволюційний підхід до суспільства важливе тим, що кожен явище вивчається у розвитку. Переворот, зроблений у біології еволюційної теорією Дарвіна і сприйнятий багатьма соціологами, значно посиливисторико-сравнительний метод вивчення культурних і соціальних формжизни[2].
Перший соціологічний працю Спенсера «Соціальна статика» вирушив у 1850 р. У 1960-1990-ті роки Спенсер, створюючи систему синтетичної філософії, намагався об'єднати всі теоретичні науки на той час. Тоді ж було написано: «Основні початку», «Підстави психології», «Підстави біології», «Підстави соціології», «Підстави етики», «Підстави соціології» були випереджені самостійної книгою «Соціологія як вивчення».
Свої соціологічні погляди Спенсер, подібноКонту, виводив шляхом дедукції з філософських принципів. Хоча Спенсер ставився доКонту дуже критично, проте вважав, що французький мислитель у сенсі соціальних явищ значно перевершував всі дотеперішні підходи і називав би його філософію «задумом, повним величі.
1.2.Эволюционизм
Центральне поняття всієї світоглядної концепції Спенсера – еволюціонізм. За його визначенню еволюція є інтеграцією матерії, саме еволюція переводить матерію з невизначеною, нескладної однорідності у певну пов'язану однорідність, тобто соціальне ціле, де, проте, це ціле — суспільство — неспроможна й не поглинати окрему особистість. Звідси істотним виміром соціального прогресу Спенсер вважає перехід від суспільства, у якому особистість повністю підпорядкована соціальному цілому, до такого стану, у якому соціальний організм, чи суспільство «служить» що становить його індивідам. як він писав: «...Ідеалом, куди ми йдемо, є суспільство, у якому управління сягне можливо менших меж, а "свобода досягне наскільки можна найбільшоїшироти»[3].
Основне відмінність соціальних структур, поСпенсеру, у тому, чи є співробітництво людей досягненні спільної мети добровільним чи примусовим. Він ділить суспільство на два типу: «військове» і «промислове», яким і відповідають ці дві типу стосунків людей.
Спенсер назву формального визначення соціології і його ставлення до іншим громадським наук. Загалом бачив у соціології науку про «>надорганическом» розвитку, котра водночас описує цей процес і формулює його закони. Причому він залежить анітрохи не сумнівається у необхідності соціології як самостійної науки — науки, вільна від різних, зокрема і класових, забобонів.
Його праці «Підстави соціології» (1877 р.) був однією з перших у плані побудови цілісної соціологічною системи на етнографічному матеріалі. Він намагається теоретично реконструювати фізичну, інтелектуальну і особливо релігійне життя первісної людини, з'ясувати походження його основних ідей уявлень.
Значну увагу Спенсер приділив уточненню та розробки понятійного апарату соціології. Так аналізує поняття суспільства, соціального зростання, соціальної структури, соціальних функцій різних систем органів життя. Можна сміливо сказати, що він заклав фундамент формування понятійної системи соціології, і навітьструктурно-функционального методу. У значною мірою цьому сприяли аналогії людського суспільства з біологічним організмом, що він проводив. Безумовно, він усе-таки робив різницю між біологічним організмом і процесами життя. Головний сенс відмінності Спенсер бачив у тому, що у живий організм елементи існують заради цілого, у суспільстві — навпаки. як він зазначав: «Суспільство існує на благо його членів, а чи не члени існують на благообщества»[4].
На величезному етнографічному матеріалі англійський мислитель послідовно розглядає еволюцію сімейних відносин: первісні статеві стосунки, форми сім'ї, становище жінок і новонароджених; еволюцію обрядових установ і звичаїв, політичних установ: держава, представницькі установи, суд т.д. Не обминув Спенсер релігійні установи, промисловість і його структуру. Отже, соціологія у Спенсера постає як всеосяжна наука, куди входять загальну теорію історичного поступу (еволюцію).
Взагалі, перша частину його «Підстав соціології» присвячена переважно дослідженню первісної людини, причому по більшу частину його духовної боці, аналізу почуттів та вірувань, яким він надавав велике соціологічне значення у визначенні характеру життя. Тобто практично про описі первісної культури людства, первісному світогляді, де, як та інших частинах свого твору, він користувався виключно порівняльно-історичним методом, І що не мало нічого спільного до питання тому, чи є суспільство організмом, або ж чимось відмінними від нього.
Органічні аналогії отримують у Спенсера застосування, що він розглядає політичні установи, які, власне, і є в нього справжнім соціальним організмом. Хоча тут мало що потребує органічних аналогіях і зокрема, визначення та- перехід від «військового» суспільства доиндустриальному[5].
Аналізспенсеровских «Підстав соціології» показує, що він часом суто зовнішнім чином з'єднує погляди, навіяні органічної аналогією з результатами порівняльного вивчення, етнографічними і історичними даними, .що розглядаються з еволюційної погляду. Це дає підстави сказати, що насправді соціологія Спенсера, неї давав сенс характеризуються й не так органічної аналогією, скільки застосуванням до вивчення громадських явищ порівняльного методу. Саме якого є у Спенсера вихідної базою розвитку її соціологічною концепції.
***
Вперше Маркс використовує термін «суспільна формація» («Ge - sellschaftsformation ») для позначення французького суспільства початку XIX ст. Надалі він застосовує його до соціальних систем різного масштабу і рівня: від глобальних систем до соціальних мікроодиниць.
Суспільна формація, по Марксу, - це соціальна система, яка складається з взаємозалежних елементів і в стані хиткої рівноваги. Структура цієї системи має наступний вигляд. У її основі лежить спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економічна підсистема; для її позначення Маркс іноді використовує також терміни «економічна формація» і «економічна суспільна формація». Спосіб виробництва має дві сторони: продуктивні сили суспільства і виробничі відносини.
Спосіб виробництва складає, по Марксу, системоутворюючий компонент соціальної системи, що визначає інші її компоненти. Саме спосіб виробництва створює якісну визначеність суспільної формації і відрізняє одну формацію від іншої.
Крім базису і надбудови формація, по Марксу, містить у собі і визначену структуру соціальних класів, груп і шарів, що, так само як і надбудова, виражає спосіб виробництва, базис.
Для Маркса суспільні формації — не просто соціальні системи різного масштабу і складності. Подібно контівським «трьом стадіям» це наступні один за одним періоди всесвітньої історії, етапи, «ступені» суспільного прогресу, які ведуть від «передісторії» до «справжньої» історії людства, тобто до земного раю. Таке тлумачення соціальних систем випливало з його віри в прогрес і - уявлення про соціальну еволюцію як процес, у якому всі суспільства неминуче проходять ті самі фази, і все людство в загальному рухається в одному напрямку.
5. Теорія класів і класової боротьби
Тема класів і класової боротьби - центральна в Маркса. Її роль у його доктрині настільки значна, що марксисти часто ототожнювали «марксистську точку зору» з «класовою точкою зору».
Розподіл суспільства на класи і розгляд соціального розвитку під кутом зору взаємодії і боротьби різних класів існували і до Маркса. Сам Маркс відзначав, що не він відкрив існування класів у сучасному суспільстві, класову боротьбу, історичний розвиток цієї боротьби і «економічну анатомію класів». «Те, що я зробив нового, складалося в доказі наступного:
1) що існування класів зв'язане лише з визначеними історичними фазами розвитку виробництва,
2) що класова боротьба необхідно веде до диктатури пролетаріату,
3) що ця диктатура сама складає лише перехід до знищення всяких класів і до суспільства без класів», - писав він [22, 427].
Хоча поняття класу займає центральне місце в доктрині Маркса, він ніде не дає його загального визначення. Очевидно, це поняття представлялося йому досить очевидним і настільки фундаментальним, що можна було обійтися без його визначення. Проте, він хотів визначити це поняття в третьому томі «Капіталу». Але завершальна глава рукопису, названа «Класи», саме обривається майже відразу після слів: «Найближче питання, на яке ми повинні відповісти, таке: що формує клас .?» [11, ч. II , 458].
Проте, уявлення Маркса про класи можна реконструювати на підставі його робіт і численних висловлювань про цей предмет. З його погляду, класовий розподіл відсутній у первісних суспільствах, у яких існує колективна власність на засоби виробництва; воно виникає тільки в так званих антагоністичних формаціях, у результаті розвитку поділу праці і приватної власності на засоби виробництва. Що ж таке класи в його трактуванні?
У самому широкому змісті класи, по Марксу, це будь-які соціальні групи, які знаходяться по відношенню один до одного в нерівному положенні і боряться між собою. У цьому змісті класи містять у собі стани і будь-які більш-менш значні соціальні категорії, розташовані на різних ступінях соціальних сходів. У більш вузькому значенні Маркс розуміє під класами такі соціальні групи, які розрізняються по їх відношенню до засобів виробництва. Оскільки він бачить основу класового розподілу суспільства у виробничих відносинах, остільки класи виступають як вираження цих відносин. Різна форма власності на засоби виробництва і, головне, наявність чи відсутність цієї власності виступають як головні критерії класоутворення.
Але цих об'єктивних критеріїв ще недостатньо для того, щоб говорити про клас у повному розумінні слова. Це ще «клас у собі». Клас у повному значенні, по Марксу, - це «клас для себе», тобто клас, що усвідомив себе як особливу соціальну групу зі своїми власними інтересами, що протистоїть іншим групам [21, 183-184].
Боротьба між класами, по Марксу, — це в кінцевому рахунку вираження боротьби між продуктивними силами, які розвиваються, і відстаючими від них виробничими відносинами. У визначений історичний період один клас («реакційний») втілює віджиті виробничі відносини, інший («прогресивний») — виробничі відносини, які народжуються, відповідним продуктивним силам, що розвиваються.
Пролетаріат і буржуазія, по Марксу, — останні класи-антагоністи. Майбутня комуністична формація — це безкласове суспільство. Для того, щоб його встановити, пролетаріат, історична місія якого полягає в тому, щоб, звільнивши себе від буржуазної експлуатації, одночасно звільнити все суспільство (людство), повинен завоювати політичну владу й встановити свою революційну диктатуру. Таким чином, Маркс не тільки разом із Сен-Сімоном, сен-сімоністами і Контом пророкує про настання золотого століття, не тільки відкриває в пролетаріаті нового месію, але і «науково» обґрунтовує, що цей месія повинний робити, щоб виконати своє всесвітньо-історичне призначення.
Висновок
У творчості Маркса наукові і політико-практичні аспекти переплелися найтіснішим чином. Хоча сам він вважав себе вченим і був ним у дійсності, наука в його очах була насамперед не метою, а засобом революційного перетворення суспільства. Тому при розгляді його соціології необхідно постійно розрізняти наукові і позанаукові сторони його творчості, взаємовплив яких дуже великий. У цілому творчість Маркса носить надзвичайно багатозначний, суперечливий і незавершений характер, який породив безліч різноманітних і взаємовиключних його інтерпретацій.
В онтологічному аспекті Маркс вніс важливий вклад у відкриття соціальної реальності, розглядаючи суспільство як систему зв'язків і відносин між індивідами, як фактор і результат трудової діяльності людей, що одночасно формують соціальні системи і формуються ними. Суспільство, по Марксу, не просто «включено» у природу; воно знаходиться з нею в складних відносинах взаємообміну завдяки праці, яка зв'язує його з природою і разом з тим протиставляє його їй.
Як і Конт, Маркс не проводив чіткого розмежування між суспільством і людством, розглядаючи останнє як просто розширене до межі суспільство. Всі суспільства в його уявленні в принципі розвиваються по тим самим законах. Як і Конт, Маркс вірив у соціальний прогрес. Але його уявлення про соціальний розвиток було менш спрощеним, ніж у Конта. Він виходив із багатолінійного характеру соціальної еволюції, тому що вловлював специфіку окремих суспільств. Він вніс важливий вклад у дослідження соціальної зміни, соціальної і політичної революції. Разом з тим він недооцінював позитивне значення соціальної наступності і схильний був змішувати соціальну революцію з політичною. Його трактування соціальних класів і соціальних конфліктів стало парадигмальним: у противагу контовській «консенсуальній» парадигмі суспільства вона разом із соціальним дарвінізмом заклали основи «конфліктної» парадигми соціального розвитку. З Маркса починається традиція дослідження позитивних функцій соціального конфлікту в соціології.
Пошук соціологічної істини невіддільний від соціальної критики, і цей елемент у марксової соціології безсумнівно був присутній. Але величина цього елемента в Маркса була надмірною, і відзначена перевага непомітна переростало в серйозну ваду. Його радикалізм і екстремізм, прагнення революціонізувати все і вся приводили до того, що із соціолога, який вивчає і, природно, який критикує суспільство, він перетворювався в політика, що руйнує об'єкт свого вивчення. Наука для Маркса була скоріше засобом змінити світ, чим пояснити його.
***
В новітніх суспільно-історичних умовах, коли динамічно формується інформаційне суспільство, взаємодія суб’єктів суспільно-політичних процесів стає все інтенсивнішою, різноманітнішою та ефективнішою, а у певних випадках і дуже небезпечною для суспільства та його інститутів. Відтак виникає необхідність ретельного дослідження взаємодій в суспільстві та їх наслідків, які можуть виникнути в залежності від підґрунття, на якому вони будуються. В цьому плані особливої уваги заслуговують погляди видатного соціолога ХХ століття П. Сорокіна.
Властивості об’єктів можуть проявитися і бути пізнаними тільки у взаємодії з іншими об’єктами [3, с. 88]. П. Сорокін визначив взаємодію в соціальному бутті як фундаментальний "родовий" процес. Спираючись на досягнення провідних вчених світу, він зробив висновок, що" поза взаємодією нема і не може бути ніякого агрегату, асоціації і суспільства, взагалі соціального явища" [11, с. 33], тобто всього того "в соціальній дійсності, що виявляє себе, свідчить про стан, зміни, процеси в соціальних об’єктах" [14, с. 691].
Взаємодія розумних істот, яка ніколи не припиняється, можлива тільки завдяки тому, що називають різницею здібностей і характерів, і ця різниця є необхідною умовою свідомості [12, с. 419]. Згідно з П. Сорокіним, соціальним явищем "буде будь-яка психічна взаємодія… Соціальне явище є соціальний зв’язок, який має психічну природу і реалізується у свідомості індивідів, виступаючи водночас за змістом і тривалістю за її межі" [11, с. 39].
Сучасні дослідники суспільства, спираючись на праці П. Сорокіна, вважають, що "людина виникає і існує тільки у взаємодії з іншими людьми і під їх впливом. …закладена в нас біологічно програма поведінки недостатня для того, щоб ми були людьми. Вона доповнюється програмою, записаною в знаках культури" [7, с. 14]. Аналізуючи прояви психічної взаємодії в знаках культури – матеріальних речах, П. Сорокін дійшов висновку, що" всі ці явища належать до категорії соціальних фактів лише тому, що вони суть символи психічних переживань або, інакше кажучи, вони суть психіка, що реалізувалась…
Сказане однаково стосується і храму, і будинка, і картини, і кокарди, і інших "матеріальних речей". Всі вони лише символи, ознаки психічних переживань – і тому вони соціальні явища" [11, с. 41].
Посилання за темою:
▶ Культурологічні засади комунікативного аспекту політичного лідерства. Реферат
▶ Проблеми еволюції комунікативного ресурсу парламентсько-урядових зв'язків. Реферат
▶ Модель соціальної держави. Реферат
▶ Політичне лідерство постсоціалістичних держав. Реферат
За П. Сорокіним, процес людської взаємодії складається з трьох головних компонентів: 1) мислячих, реагуючих і діючих людей, які є суб’єктами взаємодії; 2) значень, цінностей і норм, завдяки яким індивіди взаємодіють, усвідомлюючи їх та обмінюючись ними; 3) відкриті дії і матеріальні артефакти як матеріальні рушії або провідники, з допомогою яких об’єктивуються і соціалізуються нематеріальні значення, цінності і норми" [11, с. 193].
Певні компоненти психічної взаємодії складають ту чи іншу композицію також у залежності від темпераменту акторів. Як вважав філософ-прагматист В. Джемс, темперамент впливає на хід думок незрівняно сильніше, ніж будь-яка бездоганна об’єктивна передумова. Він "впливає подібно до фактів або принципів, спонукаючи до вибору більш м’якої або більш суворої точки зору на світ" [4, с. 8].
Суспільно-політична сила є наслідком синтезу ресурсів (у першу чергу – психічної енергії людей), спрямованих на досягнення соціально корисної мети, який відбувається на підставі моделі (інтенсивність виявлення психічної енергії людей – темперамент є провідним елементом моделі) їх оптимальної організації. Синтез ресурсів, внаслідок якого виникає ресурсозберігаюча дія, відбувається в процесі конструктивної психічної взаємодії людей – соціального явища, яке належить до позитивної частини людської практики.
Визначення компонентів людської взаємодії П. Сорокіна, в такому разі, можна вважати протоформулою конструктивної соціально-політичної дії - сили. В якості ресурсів виступають суб’єкти взаємодії – їх психічна енергія та матеріальні артефакти, з допомогою яких "об’єктивуються і соціалізуються нематеріальні значення, цінності і норми". На підставі "нематеріальних значень, цінностей і норм" у взаємодії людей формується соціально корисна мета та модель організації ресурсів для її досягнення." З психологічної точки зору ("внутрішньої") ця взаємодія зводиться до обміну різними уявленнями, сприйняттями, почуттями, бажаннями і взагалі всім, що відоме під назвою психічних переживань" [11, с. 47]."
Для можливості психічної взаємодії, окрім інших умов – наявності свідомості або психіки у суб’єктів взаємодії, наявності сприймаючих апаратів і т. д., необхідна ще одна додаткова умова, а саме наявність більш чи менш однакового прояву (символізування) одних і тих же переживань взаємодіючими суб’єктами, що, в свою чергу, дає можливість правильного тлумачення цих символів кожному з них" [11, с. 48].
Цілком зрозуміло, якщо сила як суспільно-політичне явище виникає на підставі оптимальної організації, в першу чергу, людських ресурсів (тобто оптимальної організації психічної енергії людей), спрямованих на досягнення соціально корисної мети, то без "однакового прояву (символізування) одних і тих же психічних переживань взаємодіючими суб’єктами" їх оптимальна організація (взаємодія) неможлива.
Адекватне і узгоджене тлумачення символів переживання сприяє взаєморозумінню – конструктивній психічній взаємодії. Переживання стають зрозумілими і спільними для її суб’єктів.
В політиці конструктивність визначається як "вимога до політичного процесу, політичної теорії, програм перетворень і приняття рішень, спеціфічна якість політики, що відповідає такій вимозі. Конструктивність характеризує ефективність політики і влади, політичних концепцій та ідеологій. Своєю стриманістю вона протистоїть риториці, вербалізму (зведенню дії до розмов). Конструктивність особливо необхідна в періоди політичних криз, реформ та революцій" [8, с. 141].
Суб’єкти взаємодії, досягаючи правильного тлумачення символів переживання, вступають в конструктивну психічну взаємодію і створюють соціальну групу, яка функціонує відповідно до оптимальної моделі організації їх психічної енергії та інших ресурсів. "Якщо цієї умови (правильного тлумачення символів переживання) немає – то немає правильної психічної взаємодії, а як немає останньої, немає і справжньої соціальної групи" [11, с. 48].
Під "правильною психічною взаємодією", про яку говорить П. Сорокін, треба розуміти оптимальну організацію психічної енергії, що втілюється у взаємодії "мислячих, реагуючих і діючих людей", які "усвідомлюють і обмінюються значеннями, цінностями і нормами" та "об’єктивуються і соціалізуються" через "відкриті дії і матеріальні артефакти", тобто через дію суспільно-політичної сили.
Якщо "правильної психічної взаємодії" обмаль або її і зовсім немає, то тоді виникає модель організації психічної енергії та інших ресурсів, яка функціонує з їх втратами. Чим менше "правильної психічної взаємодії", тим більше насильства – деструктивності, неоптимальної організації психічної енергії та інших ресурсів, тим більша ймовірність, що соціальна група сягне межі розпаду або перейде до менш досконалої моделі організації.
Періоди революцій та війн є періодами, коли "правильна психічна взаємодія" в масштабах суспільства зведена до мінімуму, і суспільство руйнується, втрачаючи значні ресурси.
Сучасник П. Сорокіна М. Бєрдяєв у праці "Доля Росії: досліди з психології війни і національності" (1918 рік) писав, що "війна відбувається… в глибинах духу, а на площині матеріальній видно лише зовнішні ознаки того, що відбувається в глибині. Фізичне насильство, що завершується вбивством… – є ознакою духовного насильства, здійсненого в духовній дійсності зла" [1, с. 420].
Відкидаючи конструктивну психічну взаємодію, вдаючись до вирішення сучасних проблем згідно з історично застарілою звичкою до насильства (яка походить від агресивності тварин, не здатних психічно взаємодіяти внаслідок того, що вони не наділені свідомістю) при наявності надпотужних технічних засобів, людство надмірно ризикує.
"Жахлива низка поступових переходів – від півнів, що побилися на смітнику, через собак, що гризуться, через хлопчаків, що розбивають носи один одному, через юнаків, що б’ють один одному об голови пивні кружки, через трактирні побоїща, вже з легким присмаком політики, призводять зрештою до війн і атомної бомби" [9, с. 44]. "У нас є вагомі підстави вважати внутрішньовидову агресію найсерйознішою небезпекою, яка загрожує людству в сучасних умовах культурно-історичного і технічного розвитку" [9, с. 45]. Зрештою, в нинішніх умовах ми вже розуміємо: "Все, що примушує і гвалтує, є хибно спрямована свобода" [1, с. 420].
Втрата ресурсів, мовою П. Сорокіна, це руйнування "об’єктивованої психіки" – духовних символів, втілених в "недуховних формах буття", тому для суб’єктів взаємодії дуже важливо зрозуміти і сприйняти психічні переживання одне одного, щоб не допустити взаємних втрат ресурсів – неконструктивної взаємодії.
П. Сорокін наголошував:" Однією з необхідних умов для можливості правильної психічної взаємодії є наявність однакового прояву однакових психічних переживань різними членами групи; де цієї тотожності нема, хоча б були в наявності висока психіка і "сприймаючі апарати", – нема психічної взаємодії, а отже і соціальної групи як надіндивідуальної єдності" [11, с. 49].
Досягнення тотожності психічних переживань суб’єктів взаємодії – основа конструктивності в суспільстві загалом і в політиці зокрема.
Організація психічної енергії, як і інших ресурсів, здійснюється за певною моделлю. Рівень оптимальності моделі виявляється через взаємодію –" акти, що сприймаються нами, викликають у нас неоднакові переживання і, відповідно, неоднакові форми реагування на них" [11, с. 59].
Згідно з П. Сорокіним, всі акти за характером психічних переживань розпадаються на три основні категорії: "дозволено-обов’язкові", "рекомендовані" та "заборонені". Ці категорії чисто "формальні". Хоча вони наявні у свідомості кожної людини, проте ця наявність ще не обумовлює тотожності "змісту" кожної категорії у різних людей [11, с. 57].
При налагодженні конструктивної взаємодії всі її учасники повинні" ототожнити" зміст" кожної категорії", уніфікувати, до певної міри, свої" психічні атрибутивно-імперативні переживання", щоб досягти оптимальної моделі організації своєї психічної енергії та інших ресурсів. У цьому велике значення має діалог.
Стан свободи і соціальної справедливості досягається лише тоді, коли виникає конструктивний діалог між суб’єктами суспільно-політичного процесу, що є проявом їх сили. Нездатність до конструктивного діалогу свідчить про слабкість і безсилля.
Інтенсивність соціального життя збільшується завдяки зростанню щільності населення та обміну інформацією [5, с. 33]. В новітніх соціально-історичних умовах соціальний прогрес все більше визначається результатом відбору конкуруючих систем, між якими відбувається активний інформаційний обмін [5, с. 34]. "Динамічна характеристика – швидкість передачі інформації – визначає майбутнє. Успіх визначається не закріпленими, а придбаними якостями і знаннями" [5, с. 35].
Актори психічної взаємодії, обмінюючись інформацією, створюють "об’єднання елементів, що діють, як єдине ціле" [10, с. 24], "яке підтримує своє існування і виконує певні функції завдяки взаємодії між його частинами" [10, с. 22].
Обмін інформацією між акторами психічної взаємодії неможливий без уніфікації психічних атрибутивно-імперативних переживань, що являє собою складний і навіть, у певних ситуаціях, болісний процес. Здатність пройти його з мінімізованими втратами або навіть з доцільними жертвами у вигляді "рекомендованих актів" свідчить про високий потенціал учасників взаємодії, їх моральну та фізичну потугу, привабливість і соціальну корисність мети, якої вони прагнуть досягти.
В критичні моменти процесу уніфікації атрибутивно-імперативних переживань, або, інакше кажучи, формування спільної для учасників взаємодії системи переконань, коли може виникнути підґрунтя для насильства і руйнування моделі, що будується як оптимальна, виникає необхідність в "рекомендованому" акті, який повинен компенсувати неконструктивні чинники взаємодії. Тобто виникає необхідність подвигу.
Для компенсації дезоптимізуючих чинників і відновлення конструктивності взаємодії її суб’єкти можуть свідомо, без будь-якого примусу, вдаватися до "рекомендованого" акту: жертвувати власними ресурсами – власністю, здоров’ям чи навіть життям. Такі акти стають прикладом для інших учасників взаємодії, моральним взірцем і перетворюють осіб, що вдались до "рекомендованих" актів, на діючих лідерів конструктивної взаємодії.
Надлишок "рекомендованих" актів (жертви перестають бути добровільними, хоча певний час на них навішується ярлик добровільності) знижує рівень конструктивності взаємодії: компрометує "рекомендовані" акти, які мали місце до цього, знижує рівень оптимальності чинної моделі, позбавляє мету привабливості.
Насильницька дія для стабілізації процесу створення оптимальної моделі організації ресурсів може бути до певної міри корисною, проте, у порівнянні з "рекомендованим" актом, вона є набагато менш бажаною і набагато швидше, ніж "надлишок" жертовності, компрометує мету і оптимальну модель організації ресурсів для її досягнення. Взагалі насильство свідчить про безсилля і нездатність до конструктивної взаємодії.
" Акти, що сприймаються нами як "обов’язкові", не викликають у нас ні переживань ворожнечі, ні ненависті, а також особливої симпатії до них самих та їх виконавця. Вони сприймаються, як "дозволено-обов’язкові" … Вони нормальні, справедливі, а тому позитивні і тільки" [11, с. 59]. Хоча вони" позитивні і тільки", ці акти є свідченням фукціонування оптимальної моделі організації ресурсів, бо не вимагають від акторів зайвих витрат психічної енергії, фізичних перевантажень, не руйнують їх комфортного і безпечного самопочуття. У вигляді" дозволено-обов’язкових" актів П. Сорокін подає зразок конструктивної взаємодії, що є нормою існування, законом буття і не вимагає доведення, бо всі суб’єкти безумовно її сприймають. Вона передбачає ненасильницькі відносини і виключає примус і насильство як форму взаємодії.
"Інше переживання виникає у відповідь на акти "рекомендовані". Тут я, у відповідь на подібний акт, відчуваю по відношенню до його суб’єкта вдячність і любов, симпатію і бажання йому, в свою чергу, надати ту ж послугу. Самий же акт здається нам чимось бажаним і привабливим" [13, с. 59].
"Рекомендовані" акти в будь-якій сфері взаємодії людей свідчать про дисфункцію моделей організації ресурсів. Вони є компенсаторною дією, скерованою на мінімізацію чи повну ліквідацію наслідків дисфункції діючої моделі організації ресурсів, бо вимагають значних витрат психічної енергії, фізичних напружень, часто на межі людських можливостей. П. Сорокін наголошує, що "акти рекомендовані – понаднормально-позитивні, свого роду вони є моральною розкішшю" [11, с. 59].
"Рекомендовані" акти частіш за все відбуваються як наслідок і компенсація "заборонених" актів – насильства і примусу, що обумовлюють втрату ресурсів. "Рекомендовані" акти можуть бути насильством у відповідь на насильство, тоді вони можуть частково або зовсім втрачати конструктивний зміст, перетворюючись на акти "заборонені".
" У відповідь на акти заборонені ми реагуємо у формі актів ворожості, несприйняття та ненависті на адресу його суб’єкта; в нас природно виникає бажання дати відсіч незаконному замаху і помститися за його спробу. Сам же акт викликає в нас переживання відрази і несприйняття такої форми поведінки" [11, с. 59]. "Заборонені" акти незаперечно свідчать про дезоптимізацію моделі організації ресурсів, прогресуючого сповзання від конструктивної до неконструктивної взаємодії.
Виходячи з класифікації П. Сорокіним соціальних явищ (актів) за характером переживань, їх можна поділити на два основні типи: конструктивні і неконструктивні, в яких застосовуються, відповідно, ресурсозберігаючі і ресурсоруйнуючі моделі організації. До перших належать "обов’язкові" та "рекомендовані" акти, до других - "заборонені".
Створення сприятливих умов для конструктивної психічної взаємодії при вирішенні гострих соціальних завдань саме по собі є складним і актуальним завданням, виконання якого передує реальному вирішенню суспільних проблем.
Створення психологічного клімату в суспільстві, який би зовсім вилучив із спектру психічних переживань людей всі негативні моменти, в принципі неможливе. Більш того, це призведе до зубожіння спектру психічних переживань людини і згубно відіб’ється на її соціальній природі. До речі, як і руйнівний надлишок напруги психічних переживань.
Для зменшення ваги неконструктивної психічної взаємодії доцільно домагатися зведення в суспільстві до можливого мінімуму примусово-насильницьких актів, які є злочином "в силу їх природи".
П. Сорокін відзначав, що в сучасному світі в переважній більшості країн кримінальні кодекси навіть вбивство вважають злочинним актом "не в силу його природи, а в силу чогось іншого, оскільки вони ж допускають і навіть вимагають у відповідних випадках вбивства, ажніяк не вважаючи його злочином" [11, с. 61]. П. Сорокін наполягає:" Якщо акт вбивства за своєю природою є злочином, то він злочином повинен бути завжди і всюди" [11, с. 61].
Конструктивна взаємодія в підґрунті своєму вимагає визначення злочинних актів" за їх природою". Природа злочинного акту полягає в дії, що призводить до незворотних втрат ресурсів. Таке розуміння злочину в суспільстві забезпечить просування суспільно-політичних відносин шляхом від насильства до ненасильства.
Змістом реакції суспільства на злочин, як на дію, що розпорошує і знищує ресурси, повинне бути припинення або мінімізація і недопущення її в подальшому. Реакцією суспільства на злочин не може бути поглиблення чи продовження цього процесу з міркувань відплати, помсти тощо. В умовах глобалізації соціально-економічних і суспільно-політичних процесів це об’єктивно стає неможливим.
Неконструктивна взаємодія у формі "заборонених" актів – відповіді насильством на насильство, злочином на злочин в умовах інформаційного суспільства загрожує ініціюванням лавиноподібного, нестримного процесу руйнування всієї антропосфери.
Простий і доцільний принцип, використання якого допоможе зробити соціальну взаємодію конструктивною (корисною або цінною для суспільства дією), вважається така, що не призводить до втрати ресурсів (у широкому розумінні) і сприяє їх оптимізації та збільшенню. Дію, яка призводить до втрати ресурсів, цінність якої для суспільства (саме з точки зору збереження ресурсів) є сумнівною або відверто шкідливою, не можна вважати конструктивною.
Якщо йти за настановами філософії прагматизму, яка встановлює знак рівності між цінним і істинним [13, с. 251], то розуміння істини, будь-які суперечки або сумніви щодо ступеня істинності в міркуваннях і діях можна вивіряти ставленням саме до ресурсів, рівня їх збереження.
Формування і утвердження в суспільстві розуміння, що навіть страта вбивці – це незворотна втрата, хоча і не найціннішого, але суспільного ресурсу. Бо разом із стратою, як актом відплати по відношенню до злочинця, суспільство і держава, що діє від імені суспільства, страчують самих себе в моральному сенсі, оскільки демонструють свою слабкість і нездатність застосувати до нього інші засоби.
Демонструють, що відповідь на вбивство вбивством – єдиний засіб соціального захисту від такого роду злочину. Що вбивство, потяг до нього як засобу вирішення проблем, є актом внутрішньо притаманним цьому суспільству, в певному розумінні – норма соціального буття. "Знищення людського життя, що здійснюється у мирному буржуазному житті, є не менш страшним, ніж те, що відбувається на війні" [1, с. 422].
Виробити спільне для всіх країн і народів розуміння злочинного акту буде дуже нелегко, особливо враховуючи те, що примус, фізичний або психічний, є основою практично всіх об’єднань у спільноти [2, с. 146]. Проте це завдання можна полегшити, якщо визначати злочин, керуючись порадою П. Сорокіна," виділяючи клас певних актів, що мають однакову природу і однакові ознаки" [11, с. 72].
"Злочинні або заборонені акти суть акти, що протирічать "дозволено-обов’язковому" шаблону поведінки. …Таким чином, спільною ознакою всього класу злочинних актів і злочинної поведінки (з точки зору будь-якого індивіда) буде ознака протиріччя їх з поведінкою і актами, що усвідомлюються як "дозволено-обов’язкові" (такі, що протирічать атрибутивно-імперативним переживанням)" [11, с. 76].
В інформаційному суспільстві будь-які акти, що ведуть до втрат ресурсів, повинні суперечити атрибутивно-імперативним переживанням як окремих його членів, так і всіх його прошарків, кваліфікуватись як антигуманні акти – правопорушення, що загрожують найважливішим інтересам суспільства. А найважливіші інтереси суспільства зводяться, зрештою, до "породження результату, який за багатством, складністю і потужністю впливу переважає все, що слугувало його створенню" [6, с. 304], що ніяк не може узгоджуватися з насильством і втратами ресурсів, які його супроводжують.
Визнання акту злочинним за" його природою" як акту, що призвів до незворотних втрат ресурсів, напевне одне з найважливіших і найскладніших завдань, яке повинне виконати людство на шляху до налагодження глобальної конструктивної взаємодії окремих своїх спільнот – на шляху від насильства до ненасильства.
Конструктивна взаємодія на підставі "культу ресурсозбереження" несе в собі певні небезпечні тенденції. Але не треба забувати, що серед ресурсів людства духовні ресурси посідають не останнє місце. Хоча починати доводиться із збереження енергоносіїв, сировини, біоресурсів тощо.
Насамкінець можна зазначити:
Компоненти людської взаємодії, визначені П. Сорокіним, є протоформулою конструктивної соціально-політичної дії, спрямованої на досягнення соціально корисної мети при мінімальному або повному виключенні втрат ресурсів.
Оптимальна організація ресурсів, спрямованих на досягнення соціально корисної мети, виникає на підставі оптимальної організації психічної енергії людей, тобто при "однаковому виявленні (символізуванні) одних і тих же психічних переживань взаємодіючими суб’єктами" при їх тотожності.
Втрата суспільних ресурсів, згідно з П. Сорокіним, починається з руйнування "об’єктивованої психіки" – духовних символів, втілених в "недуховних формах буття".
Виходячи з класифікації П. Сорокіним соціальних явищ (актів) за характером переживань, їх можна поділити на два основні типи: конструктивні і неконструктивні, в яких застосовуються, відповідно, ресурсозберігаючі і ресурсовитратні моделі організації. До перших належать "обов’язкові" та "рекомендовані" акти, до других - "заборонені".
В інформаційному суспільстві будь-які акти, що ведуть до втрат ресурсів, повинні суперечити атрибутивно-імперативним переживанням як окремих його членів, так і всього суспільства, кваліфікуватись, як "заборонені" акти – правопорушення, що загрожують найважливішим інтересам суспільства.
Література
Бердяев Н. А. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. Философия свободы / Сост., вступ. ст. и коммент. В. В. Шкоды. – Харьков: Фолио; М.: ООО "Издательство АСТ", 2002. – (с. 265 – 476) 736 с.
Вебер, Макс. Про деякі категорії соціології розуміння / Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. – К.: Основи, 1998. – (с. 104 – 157) 534 с.
Взаимодействие. Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С. С. Аверинцев и др. – 2-е изд. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989. – 815 с.
Джемс, Вільям. Прагматизм / Джемс В.; Пер. з англ. П. Юшкевича. – К.: Україна, 1995. – (с. 3 – 154) 284 с.
Дриккер А. С. Эволюция культури: информационный отбор. – СПб.: Академический проект, 2000. – 184 с.
Дюркгейм Э. Ценностные и "реальные" суж
