2.2. Стилістичне використання лексичних антонімів у поезії б.-і. Антонича.

Б.-І. Антонича усвоїй поезії широко використовував лексичні антоніми.

Найважливіші риси поетики Б.-І. Антонича. (Міфотворення в поезії Антонича — це спосіб відновлення гармонії між людиною та світом, національне забарвлення астральної символіки. Саме злитість астральної тематики із землепоклонними мотивами й органічне поєднання ліричного героя зі світом природи дають поетові змогу повернутися до стихійних проявів людської душі.) 

Поетичні асоціації. (У вірші "На шляху" Б.-І. Антонич використовує прийом асоціації місяця, що зранку втрачає силу, зі стертою монетою, і це зумовлює образ дня: 

І день ховає місяць в кручу, мов у кишеню гріш старий. 

Далі з'являється децентралізований образ сонця, яке зранку не набуло своєї повної сили, тому нагадує несміливого юнака: 

Іде розсміяний і босий Хлопчина з сонцем на плечах. 

В асоціативному образі ранку — хлопчик, під ногами якого "дзвенить, мов мідь, широкий шлях" небесний, проступає постать Ісуса, який несе у світ сонце правди й благодаті для всіх народів.) 

(Б.-І. Антонич широко використовує різноманітні образи-символи, наприклад, ідею вічного колообігу життя і смерті, відродження живої природи відбиває образ веретена.

Півень — передвісник світанку, символ життя, вогню й сонця, а також домовитості й господарності. Вода — це жіноча першооснова світобудови. Яблуко в, українській міфології вважалося атрибутом богині благополуччя, гармонії, щастя, любові — Лади. Прикметною рисою кожної Антоничевої збірки є циклізація образів-символів за принципом кола.) . (В українській демонології існував птах Лунь, що хапав душі і відносив у потойбіччя. Кожне місто мало свого покровителя — генія доброго чи злого — в Антонича він злий. Наприклад, у "Баладі про блакитну смерть" образ місяця роздвоюється на кота, що скрадається дахами і стає свідком загибелі закоханих. Образ зруйнованого сонця знаменує собою кінець світу у вірші "Й Земля розкрила зворів пащі". У вірші "Сурми останнього дня" апокаліптичні мотиви звучать у зіставленні різнопланових явищ: "міщанський бог рахує зорі, душі та монети".) 

Б.-І. Антонич "життя розумів як життя". (Аналізуючи творчість Б.-І. Антонича, можна сказати, що він постає в різних ракурсах. Антонич-митець живе у світі реального і міфологічного, усвідомленого і псевдосвідомого, де життя межує зі смертю.

Антонич-християнин наче замолює гріхи перед "своїм" Богом, припадаючи до язичницьких джерел. Антонич-поет приймає задані "правила гри" і щиро вірить, що чинив гріх, спокушеций магічним світом предковічних міфів і символів. Вдячний за дароване йому натхнення, поет співає похвальні псалми Богу "словами-зорями", "словами-перлами".)

Поезія написана у 1933 році. Романтична й алегорична картина дороги змальована у вірші поета в оригінальній формі повтору, уточнення-зауваження в дужках.

Це створює певний оригінальний ритмічний малюнок. Дорога в поезії є символом незворотності часу, його плинності й невблаганності лету, вічності людського пориву до пізнання світу й свого місця в ньому. Автор убачав у дорозі втечу від повсякденного життя, від загалу, від загальноприйнятих норм; цей образ допомагає відірватися від сьогодення й пірнути в минуле та майбутнє, у потойбічне. Образ дороги дає можливість глибше відтворити стан людини, для якої постійний рух стає джерелом енергії, постійним пошуком істини.

Небо й пшениця ніби відтворюють кольори національного прапора: «Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами)». Для надання більшої виразності поет використовує неологізми (залізиста вода, мідянорогий місяць), метафори (трава принишкла, цвіркуни розспівались, молодість доспіє), порівняння (земля, наче книжка; молодість, наче природа).

Звуконаслідування«Дзінь-дзелень» допомагає створити звукові картини, що робить вірша експресивно насиченішим. Риторичні звертання (о зелень! о юність! о мріє!) виступають ефективним засобом зосередження й утримання уваги читача.

Дорога простелилася «юним під ноги», вона сповнена привабливості й таємниць, треба пройти її, не схибити,щоб побачити її красу й досконалість.

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спо­стереження, зроблені автором. 

Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: «Весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан», метафоричний образ «на каруселі білі коні»

Опис краси рідного мальовничого гірського поетового села Новиця"Гірське село в садах морель" Митець ще підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: «на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце». Також,Антонович любить та цінує рідну землю" Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!"Отже,в цьому творі автор змальовує всю свою любов до рідної землі,та красу природи!!

Вірш «Вишні» Б.-І. Антонича виказує глибоку любов автора до свого рідного краю, де дорога йому кожна комашка й квіткова пелюсточка. Тому він називає свою батьківщину не інакше, як «моя країно зоряна, біблійна й пишна». Співець природи, Б.-І. Антонич не відділяє себе від неї, із хлоп’ячою бешкетливістю та задерикуватістю веде свій родовід від хруща. А вишні в нього асоціюються із Шевченком і його неперевершеним «Садком вишневим коло хати…».

Вірш «Вишні» надходить до збірки «Зелена Євангелія», яку називають , книгою природи , це візитна картка поета.

Ідея цілісності людини в єднанні з природою відтворена у вірші «Вишні»: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». Поет назвав себе малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке виросло з шевченківських традицій, тим самим підкресливши свою причетність до української культури, історії, мистецьких здобутків. 

Свою любов до батьківщини Антонич виражає через низку епітетів: «Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейкаї».

"Я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені". "Я — закоханий в житті поганин". Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер. Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п'яніти? Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля. 

Свідомість автора поезії «Вишні» сягає глибин часових шарів, доходить до коренів вірувань і появи міфів. Естетично митець орієнтується на психологічне перевтілення, уособлення, уподіб­нення ліричного героя явищам природи. Тоді світ людини і світ природи зливаються, міф пояснює сьогодення.

Між Антоничем та читачами його поезій часто вини­кали непорозуміння. Виховані на сприйнятті класичного вірша описового характеру з обов’язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо), на народницькому його тлумаченні як естетизованої ілюстрації певної ідеї, як виконавця виховної чи пізнавальної ролі за рахунок художньої, вони не могли сприй­няти Антоничевої лірики.

Те, що достеменне мистецтво живе передовсім за законами краси, що воно витворює нову естетичну дійсність, рівновелику будь-якій іншій, для них не було визна­чальним.

Тому поетичні тексти Б.-І. Антонича не знаходили належного прочитання. Зокрема, певне утруднення викликали колоритні метафори вірша «Вишні»: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Насправді нічого «незрозумілого» тут не спостерігалося. Поет, хоч як це звучало парадоксально, виявився прихильником літе­ратурної традиції, але забутої, занедбаної, вилученої зі свідомості не лише широкого читацького загалу, а й митців. Мовиться про вживання імені чи прізвища певного автора в написаному ним творі.

Поет керувався іншими настановами. Він уважав себе рів­новеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як «царя природи». І все ж невипадкове його «перевтілення» в «хруща», адже йдеться про входження у всес­віт шевченківської лірики, у якій Б.-І. Антонич посідає скромне місце, уособлюючись в образі хруща (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»). Поет чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п’янко».

Ліричний герой вірша Б.-І. Антонича «Автопортрет» — як дитина, що відкриває для себе світ. Він радіє сонцю, весняному буянню природи. У нього клени чомусь червоні і срібьні, а під ними гуляють, \як дітлазхи, взявшись за руки, «весна і вітер».

З іншого боку — він не дитина, а поет, поганин, що поклоняється Сонцю, Вітру, Блискавиці, Зеленому Дереву. І цей вірш - відображення його душі, закоханої у красу, справд «автопортрет». Отже, Антонич поборов і рутинність власного життя, і невідворотність смерті, й руйнівну силу часу, лишившись навіки співцем кохання та молодості, поетом веснямного похмілля.