Г альмування умовних рефлексів. Б езумовне зовнішне

Індукційне Позамежне (замежове)

(виникає швидко) Наступає стан гальмування коли

Разом з дією умовного подразника нервова клітина зазнає дію

з’являється сторонній подразник, тривалого або короткочасного,

який викликає орієнтувальний але дуже сильного подразника.

рефлекс. В основі лежить явище Воно охоронне, бо зберігає

негативної індукції. нервові клітини від виснаження

та функціонального руйнування.

Ці види гальмування властиві не тільки корі великих півкуль головного мозку, а й усім іншим відділам нервової системи.

У мовне гальмування.

Згасальне(згасаюче) Диференціювальне

Умовний подразник застосовується Схожі подразники викликають

кілька разів підряд без підкріплення рефлекс, з часом подразники

безумовним. (уточнювати неправильно вчаться розрізняти. Воно лежить

вивчені речі - правила, факти). в основі аналітичної діяльності

Відбувається повільно- втрата шкідливих кори великих півкуль сприяє,

звичок у дітей, лежить в основі тонкому розрізненню предметів

забування. Забезпечує втрату і явищ. У дітей досягає свого

негативних звичок. функціонального удосконалення

між 3-4 роками.

Запізнювальне Умовне гальмо

Розвивається при збільшенні розвивається в клітинах кори

проміжку часу між умовним головного мозку, якщо умовний сигнал,

сигналом і подачею безумовного що поєднується із

подразника. При цьому додатковим подразником не

безумовний подразник набуває підкріплювати безумовним

гальмівного характеру. Розвиток подразником. Додатковий

запізнювального гальмування подразник про цьому набуває

лежить в основі виховання у самостійного гальмівного

людини витримки та дисципліни. значення. Цей вид гальмування

виявляється під час навчання, виховання, бо різні правила, норми поведінки, закони суспільства є умовними гальмами.

Виникає тільки в корі головного мозку повільно і поступово, воно тимчасове і розвивається за механізмом умовного рефлексу при непідкріплені умовного подразника безумовним.

Індукційне – новий сильний осередок збудження в корі стороннього подразнення, зумовлює зниження збудливості в ділянках кори головного мозку.

Позамежне гальмування – надмірне збільшення сили або часу дії умовного подразника, при цьому умовний рефлекс різко слабішає або повність зникає(викликає перевтому).

Умовне, внутрішнє гальмування – виникає тільки в корі головного мозку повільно і поступово. Воно тимчасове і розвивається за механізмом умовного рефлексу при непідкріплені умовного подразника безумовним. Розрізняють види умовного гальмування – згасаюче, запізнювальне, диференційоване й умовногальмівне.

Зовнішнє або безумовне гальмування в корі проявляється у дитини з перших днів життя. У відповідь на сильний зовнішній подразник, наприклад, яскраве світло, сильний звук, немовля перестає смоктати груди. Всі види подразників, включаючи інтероцептівні та екстероцептівні, легко гальмують умовнорефлекторну діяльність у грудних дітей, що пов’язано з нестійкістю умовного рефлексу в цей період. У подальші роки поступово знижується ступінь впливу зовнішнього гальмування на умовнорефлекторну діяльність дитини. Це зумовлено тим, що з віком дитина дуже швидко гальмує орієнтувальний рефлекс (рефлекс “що таке?”), що є основою зовнішнього гальмування. Проте, для молодших школярів все ще у великій мірі існують відволікання, мала стійкість уваги, тому для збереження розумової та фізичної працездатності їм необхідна постійна зміна видів діяльності. У 6–7 років значення зовнішнього гальмування для ВНД помітно знижується, зате зростає роль внутрішнього гальмування.

Внутрішнє гальмування з’являється у дитини приблизно з 20-го дня – це примітивна форма диференційованого гальмування. Виражене диференційоване гальмування, як основа всіх форм внутрішнього гальмування, проявляється з 3–4 місяців. Саме в цей період дитина починає пізнавати маму, відрізняти її від інших членів сім’ї. Впродовж життя диференційоване гальмування “шліфується” та досягає значної досконалості. Диференціювання (тобто розрізнення подібних за значенням сигналів) має важливе значення, оскільки дозволяє адекватно пристосуватися до зовнішнього середовища. А також сприяє тонкому розрізненню предметів і явищ навколишньої природи і суспільного життя. У дітей диференціювальне гальмування досягає свого функціонального удосконалення між 3 і 4 роками. Швидкість і стійкість його з віком збільшується, особливо підчас статевого дозрівання після формування лобних долей кори головного мозку.

Початкові ознаки загасального(згасающе) гальмування (тобто фізіологічного механізму, що лежить в основі забування) спостерігається у 2–2,5 місяців, умовне гальмо – у 2,5–3-місячному віці, а запізнювальне гальмування, як фізіологічна основа сили волі і витримки, – в 5 міс.

Процеси гальмування формуються у дітей дошкільного і шкільного віку значно повільніше, ніж у дорослих, тому їх значно важче відучити від шкідливих звичок. Аналогічно, дошкільнята і діти молодшого шкільного віку насилу виробляють запізнювальне гальмування: вони не можуть стримувати своїх емоцій, не можуть чекати, коли їм нададуть можливість відповісти на поставлене запитання. В цілому, вироблення внутрішнього гальмування як фізіологічна основа виховання є складним процесом. На 1-му році життя доцільно виховувати гальмування, використовуючи міміку і жести, що характеризують негативне відношення дорослого, а також відволікати зовнішніми подразниками, тобто застосовувати зовнішнє гальмування. В цілому, успішність розвитку всіх форм внутрішнього гальмування є фізіологічною передумовою для швидкого вироблення численних умовних рефлексів.

Пізнавальна діяльність людини – процес відображення у психіці людини, предметів та явищ навколишнього середовища, на ґрунті якого формується знання, виникають цілі та мотиви діяльності.

Послідовність етапів чуттєвого і логічного ступенів пізнання можливо подати схематично:

відчуття → сприймання → уявлення (чуттєвий ступінь пізнання)

поняття → судження → умовиводи (логічний ступінь пізнання)

Сприймання – відображення в корі головного мозку цілісних образів предметів і явищ дійсності в результаті їх безпосереднього впливу на органи чуття.

Розвиток мислення. Уявне моделювання людиною різних подій складає суть її мислення. Людина оцінює свої дії, що ведуть до поставленої нею мети, умови, які приводять до успішного результату. Структури, що виконують основні розумові операції (аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, конкретизацію, класифікацію і систематизацію), завдяки яким формується поняття, думку або висновок, – це структури II сигнальної системи, розташовані в передніх і задніх асоціативних полях правої і лівої півкулі. Самобутність, глибина, широта, гнучкість, критичність, швидкість і інші індивідуальні якості мислення визначаються, з одного боку, об’ємом наявних ознак, які накопичуються та зберігаються в процесі онтогенезу в задніх асоціативних зонах кори, а з іншого – здатністю нейронів передніх асоціативних ділянок вилучати інформацію про ці ознаки для здійснення над ними необхідних операцій.

Розвиток свідомості. Свідомість розглядається багатьма як психічний процес вербалізациі відчуттів, сприйнять, а також як здатність говорити і розуміти мову. Про наявність у людини свідомості судять за її здатністю до виділення себе з навколишнього середовища, у тому числі і з середовища соціального, за її здатністю активно впливати на середовище і передавати свої знання про зовнішній світ будь-якій іншій, що володіє свідомістю, людині. З цієї точки зору свідомість тотожна мисленню, а структури кори, відповідальні за свідомість, є ділянками II сигнальної системи. Тому в онтогенезі розвиток свідомості (і мислення) відбувається паралельно з формуванням мови. Першими ознаками свідомості, що виявляється, є здатність дитини взнавати себе в дзеркалі – тобто здатність виділяти себе з навколишнього середовища. Тварини, за винятком окремих видів вищих мавп, такою властивістю не володіють. Подальший етап формування свідомості полягає в придбанні дитиною можливості вживати займенник „Я“. Рівень залучення індивідуума до людського знання і визначає рівень його свідомості,

.

Увага – спрямованість психічної діяльності людини на певні предмети або явища дійсності, за умови абстрагування від усього іншого.

Види: мимовільна, довільна.

Властивості: концентрація, стійкість, обсяг, переключення…

Розвиток механізмів уваги. Увага є психічним процесом, завдяки якому підвищується рівень активності кори великих півкуль. Фізіологічним механізмом мимовільної і довільної уваги слід вважати активацію передніх асоціативних зон кори великих півкуль (по типу домінантного вогнища збудження), яка виникає за участю висхідної частини ретикулярної формації та лімбічної системи, а також структур II сигнальної системи, зокрема центрів мови. У свою чергу ці утворення збуджуються під впливом умовного рефлексу, сформованого на базі безумовного орієнтовного рефлексу (рефлексу „що таке?“). Передбачається, що в корі великих півкуль постійно відбувається порівняння вхідного сигналу з інформацією про нього, яка зберігається в мозку. Чим більше розузгодження, тим яскравіше виявляється рефлекс „що таке?“ і, отже, тим вищі ступінь активації кори і прояв уваги.

Мимовільна увага виникає раптово, несподівано для людини, без бажання людини та без попереднього зазначення мети, несподівано для самої людини, незалежно від її свідомості, стану активності.

У новонародженого вже є деякі ознаки мимовільної уваги – у відповідь на зовнішній подразник в корі великих півкуль спостерігається генералізована реакція збудження, яка завершується загальною руховою реакцією; при цьому дослідницький компонент в цій реакції відсутній.

У 2–4 місяці дитина може розвивати тільки мимовільну увагу, але відповідь її містить дослідницький компонент, тобто включає умовний орієнтувальний або дослідницький рефлекс. В основі – дифузна активація кори великих півкуль під впливом сітчастої формації у відповідь на дію різних за природою подразників.

До 3-річного віку увага продовжує бути лише мимовільною. Умовний орієнтувальний рефлекс при цьому виникає на сигнали, що викликають позитивні емоції. У цей період з’являється можливість формувати орієнтувальний рефлекс на слово, на мовну інструкцію, тобто з’являються зачатки довільної уваги. Проте, така форма довільної уваги легко гальмується.

У 3–5 років переважаючою формою уваги стає довільна під впливом зовнішньої або внутрішньої мови (мислення). В цьому віці довільна увага знаходиться в початковій стадії формування.

у 6–7 років з’являється виражена форма довільної уваги (за рахунок локальної активації кори великих півкуль з боку лобових часток). Вона стійка, направлена на організацію діяльності. Формування довільної уваги ретельно пов’язане з розвитком внутрішньої мови.

У 9–10 років має місце добре виражена довільна увага. В основі довільної уваги, яка потребує попередньої постановки мети, визначення програми дій знаходиться діяльність лобних долей великих півкуль, яка, проте, в період статевого дозрівання послаблюється. В цілому, в основі становлення уваги лежить процес внутрішнього гальмування, за рахунок якого оцінюються подразники, що викликають орієнтувальний рефлекс, а також диференціювання відповіді на нього по силі, тривалості і стійкості. Могутнім підкріпленням для умовного рефлексу, що лежить в основі уваги, служать позитивні емоції. Таким чином, формування довільної уваги в онтогенезі відображає процес становлення внутрішнього (диференційованого) гальмування, потребно-мотиваційних механізмів, а також механізмів, що забезпечують емоції.

У 12-13 років формується довільна увага після повного морфологічного та функціонального дозрівання лобних долей.

Пам'ять – властивість живої матерії, завдяки якій живі організми здатні сприймати зовнішні дії, закріплювати, зберігати і відтворювати одержану інформацію.

Матеріальною основою процесів пам’яті є здатність мозку утворювати тимчасові нервові зв’язки, закріплювати і відновлювати сліди минулих вражень. Нейрона теорія пам’яті біохімічна теорія пам’яті

Розвиток механізмів пам’яті в онтогенезі. У новонародженого є чудовий механізм – імпринтінг, завдяки якому відбувається миттєве запам’ятовування величезної кількості інформації. Це – природжений безумовний рефлекс, на базі якого виробляються велике число умовних рефлексів, що дають можливість запам’ятовувати різну за формою і змістом інформацію, зберігати та відтворювати її в потрібний момент часу.

Імпринтінг зберігає своє значення до кінця життя – фотографічна пам’ять – це найбільше досягнення природи. Основна проблема полягає у відтворенні потрібної інформації в потрібний момент часу. Величезну роль при цьому виконує процес внутрішнього гальмування, що забезпечує пошук необхідної інформації в центрах пам’яті (гіппокамп, задня асоціативна зона).

В иди пам’яті

зміст час механізм

рухова сенсорна мимовільна

е моційне короткочасна механічне

о бразне довгочасна запам’ятовування

с ловесно- довільна

л огічне. змістовне

(логічне)

запам’ятовування

Мимовільне запам’ятовування – відбувається без спеціально поставленої мети, проходить без вольових зусиль, відбувається немовби само собою. Значну роль відіграє інтерес.

Довільне запам’ятовування - пов’язане з необхідністю щось запам’ятати у зв’язку з раніше наміченою метою або коли людина прямо ставить собі завдання: це треба запам’ятати!

Вважають, що оптимум розвитку інтелектуальних функцій доводиться на 18–20 років. Якщо логічну здатність 20-річних прийняти за 100 %, то в 30 років вона буде рівна 96 %, в 40-річному віці – 87 %, в 50 років – 80 %, в 60 років – 75 %. Вербально-логічні функції досягають першого оптимуму в молодості, потім вони можуть повторно зростати в зрілому віці (до 50 років), знижуючись після 60 років. Завдання, що вимагають для свого вирішення винахідливості, уяви і винахідливості, в літньому і старечому віці розв’язуються надсилу; у цьому віці значно легше вирішуються завдання, заснованих на використовуванні життєвого досвіду. У

Емоції – стан людини, що викликає у відповідь на дію внутрішніх чи зовнішніх подразників і проявляється в формі хвилювань, їх природа умовно-рефлекторна. Емоції – це суб’єктивні реакції людини на дію внутрішніх і зовнішніх подразнень, що проявляються у вигляді задоволення або незадоволення, страху, гніву, журби, радості, надії, смутку і т.д.

Під емоційним станом розуміють суб’єктивне переживання, що відображає ставлення індивідуума до навколишнього світу і самого себе. Емоційний стан, характеризується зміною вегетативних реакцій (ЧСС, стан потових залоз, артеріальний тиск, показники дихання, тремтіння м’язів, зміна міміки та ін.) та поведінки, що мають пристосувальний характер.

У системній організації емоцій особлива роль належить гіпокампу, гіпоталамусу, мигдалині та фронтальним відділам кори, з їх нейронами пов’язана організація різних функціональних станів людини. В реалізації різних емоційних станів задіяні багато нейромедіаторних систем мозку.

Емоційні реакції новонароджених недиференційовані та виникають у відповідь на несприятливі ситуації у вигляді крику і плачу. Лише на другому місяці життя дитини емоційні прояви, зумовлені біологічними потребами в їжі, теплі, сні, можна виявити за її мімікою, голосом, руховій активності.

З віком розвивається вибіркове реагування на зовнішні стимули, емоційні реакції у відповідь стають різноманітнішими.

На емоційний стан дитини надто сильний вплив здійснює її адаптація до нового мікросоціального середовища (наприклад, до дитячого саду), що виражається в зміні вегетативних, імунореактивних і нейроендокринних показників. При цьому у дітей раннього віку, які до відвідування дитячих закладів відрізнялися низьким рівнем позитивних емоцій, обмеженням соціальних контактів, слабкою орієнтувальною реакцією дуже важко виникали адаптації.

Емоції можна розглядати як найважливіший внутрішній чинник, що сприяє виробленню умовного рефлексу. Позитивні емоції підкріплюють умовний рефлекс, а негативні служать інструментом вироблення внутрішнього гальмування. Механізми емоцій виконують виключно важливу роль в розвитку дитини – саме тому в іграх, у процесі навчання емоційний компонент займає важливе місце. Новонароджений проявляє, головним чином, негативні емоції (крик, плач). Уже в перші дні життя виявляються зовнішні ознаки позитивних емоцій, наприклад, рухова активність при появі людини. У 6 тижнів формується усмішка, в 9–12 тижнів з’являються елементи сміху. У грудних дітей, дошкільнят і молодших школярів зовнішні прояви емоцій (вегетативний, мімічний, вокальний компоненти) – дуже яскраві, безпосередні, ними важко керувати за рахунок структур II сигнальної системи.

У 9–11 років з’являється можливість контролювати прояв емоцій з боку кори великих півкуль, проте, в період статевого дозрівання цей контроль тимчасово втрачається. “Невгамовування” емоційної реакції підлітка є однією з найхарактерніших ознак зміни особистості в цей період.

Надалі друга сигнальна система знов бере під контроль емоційні реакції, що обумовлено встановленням нових міцних зв’язків з лімбічною системою мозку. В процесі розвитку відбувається тонке диференціювання емоцій, завдяки чому поступово формуються основні їх види (інтерес, радість; здивування, горе, гнів, огида, зневага, страх, сором, провина), що дають можливість утворювати комплекси емоцій, тобто всю гамму відчуттів і настрою людини. Провідна роль в цьому диференціюванні належить II сигнальній системі, що “мовою” нейронів означає, що в корі великих півкуль, зокрема в структурах II сигнальної системи, формуються скупчення нейронів, збудження яких породжує відповідне відчуття або настрій, тобто своєрідний емоційний аналізатор, а також виникають умовні рефлекси, що забезпечують вегетативний, мімічний і руховий компоненти емоцій.

Динамічний стереотип – це послідовний ланцюг умовно-рефлекторних актів, які здійснюються в чітко визначеному, закріпленому в часі порядкові і є наслідком складної системної реакції організму на систему позитивних і негативних умовних подразників. Вироблення динамічного стереотипу – приклад складної синтезуючої діяльності кори, він є основою утворення звичок у людини, формування певної послідовності в трудових операціях, набуття звичок, вмінь і навичок, тобто потреба в реалізації певних рефлексів.

Для правильного розвитку дитини в перші 7–10 років дуже важливим є строгий режим дня, тобто певна послідовність чергування сну, неспання, годування, прогулянок.

Динамічний стереотип є своєрідною реакцією адаптації організму до швидко змінного зовнішнього середовища.

Сформовані комплекси умовних рефлексів дуже міцні, а їх переробка здійснюється дуже важко, та негативно відображаються на стані дитини. Тому, важливо з перших років життя використовувати правильні прийоми виховання дитини. Порушення стереотипу завжди бурхливо переживаеться дитиною, приносить дитині незадоволення (дитина вередує, плаче, проявляє всі ознаки негативних емоцій). Чим більше вироблено динамічних стереотипів, тим легше виробляються нові, і тим легше вони піддаються переробці або гальмуванню без негативного впливу на дитину. Поступово, як і при виробленні будь-яких умовних рефлексів, потрібне введення елементу варіатівності. Це шлях до розширення можливостей динамічного стереотипу як механізму адаптації до зовнішнього середовища. Стереотипи зберігаються багато років і становлять основу поведінки людини.

Друга сигнальна система

Формування другої сигнальної системи діяльності і розвиток спільної діяльності сигнальних систем в онтогенезі. Найскладніша діяльність кори великих півкуль головного мозку людини здійснюється шляхом аналізу і утворення тимчасових зв’язків (синтезу), в ній відбуваються процеси іррадіації та концентрації збудження та гальмування, формування складних динамічних стереотипів. Ці закономірності у людини формуються складніше, ніж у тварин. Якщо у тварин умовні рефлекси виробляються на безпосередні сигнали дійсності – зорові, слухові, нюхові, смакові і т.д. - перша сигнальна система, то у людини умовні рефлекси утворюються ще й на словесні подразники, тобто на слова - словесні подразники утворюють другу сигнальну систему

У взаємодії І та ІІ сигнальних систем провідна роль належить другій: вона регулює діяльність першої сигнальної системи та безумовні рефлекси. Людина може свідомо загальмувати умовні та безумовні рефлекси. Завдяки другій сигнальній системі можливе узагальнення, абстрактне мислення, що є спеціально людським, вищим мисленням.

Значення словесної ІІ СС у житті людей надзвичайно велике: мова служить засобом спілкування, словами люди передають один одному свій досвід і знання, виражають свої думки і почуття, бажання і т.д.

Важким завдан­ням для дитини 3 років є зміна порядку сигналів у стереотипі. У цей період значно збільшується запас слів, розвиваються умовні рефлекси, пов’язані з мовою. У 2 роки дитина знає 200–400 слів, у 3 роки – 2000 слів і більше. У дітей спочатку виникає сенсорна мова (розділення слів), а потім – артикуляція (відтворення почутих слів). Активне вивчення зовнішнього світу, пізнання предметів у дітей 2–3 років пов’язане з руха­ми. Спочатку рухи дітей хаотичні, однотипні, потім стають цілеспрямова­ними й організованими. На 2-му році життя відбувається поєднання слів у короткі речення. Після 2-ох років слово починає виконувати функцію узагаль­нення в процесі мислення.

Розрізняють такі ступені узагальненої функції слова:

1-й ступінь інтеграції – слово замінює образ даного предмета, воно є еквівалентом цього предмета (“лялька” – це тільки одна конкретна лялька);

2-й ступінь інтеграції – слово замінює декілька однотипних пред­метів (“лялька” стосується всіх ляльок, які є в дитини);

3-й ступінь інтеграції – слово замінює образи різноманітних пред­метів (“іграшка” – це ляльки, м’ячики, кубики тощо). Така функція слова з’являється наприкінці 3-го року життя;

4-й ступінь інтеграції – слово може визначати ряд узагальнень (“росли­на” містить у собі узагальнення багатьох значень – “дерево”, “кущ”, “квітка” тощо). Ця ступінь інтеграції досягається в 5 років.

Таким чином, у процесі онтогенезу проходить поступового зміна співвідношень між І та ІІ сигнальними системами. На перших етапах постнатального розвитку переважає І СС, у процесі розвитку дитини в результаті її спілкування з дорослими і навчання сигнального значення набуває слово (до кінця першого початку другого). Коли дитина починає володіти вільною мовою (5–7 років), ІІ СС стає провідною, проте значний вплив І СС зберігається. У шкільний період роль ІІ СС зростає, проте у пубертатний період внаслідок значних фізіологічних перебудов в організмі вплив І СС знову посилюється. З настанням старшого шкільного віку ІІ СС знову набуває провідного значення, що зберігає впродовж життя, постійно розвивається та вдосконалюється.

Фізіологічні основи мови. Становлення мови – це варіант вироблення особливого класу умовних рефлексів, які називають інтелектуальними рефлексами. Механізм становлення мови, по суті, відображає процес вироблення умовного рефлексу. Швидкість цього процесу дивно висока – дитина за 1–2 роки опановує основами рідної мови. Лімітуючим чинником цього процесу, з одного боку, є швидкість дозрівання центрів мови, з іншого – інтенсивність спілкування дорослих з дитиною, оскільки, в основі розвитку мови лежать звуконаслідування, здатність вироблення умовного рефлексу на слово, а також здібність до диференційованого гальмування. Важливу роль у становленні мови має фонд оперантних умовних рефлексів – чим він вищий, тим успішніше проходить становлення мови. Тому, заняття фізичним спортом, малюванням, співом, а також навчання грі на музичних інструментах – все це сприяє розвитку мови, зокрема внутрішньої мови як основи мислення.

Давно було помічено, що якщо дитина не знаходиться у відповідному мовному середовищі, її потенційні можливості говорити та розуміти мову залишаються невикористаними. Мозок дитини мову не продукує, і не вибирає, яка йому до вподоби: на якій мові говоритиме дитина (українській, російській, китайській чи англійській) цілком залежить від того мовного специфічного середовища, в якій вона росте. Потенційна можливість людського мозку навчитися говорити повинна бути максимально використана в певний період розвитку – як правило, до 5–6 років. Спостереження за дітьми раннього віку, позбавлених мовного спілкування, показали, що навчити дитину “чути” або “бачити” мову важче з віком. Людині представлено певні терміни на формування мовної функції, про що зі всією переконливістю свідчать невдалі спроби навчити людській мові дітей, що виховувалися дикими тваринами (вовками, ведмедями і т.д.). У світі відомо близько 40 таких випадків, але результати навчання були невтішні.

Починаючи з 6 місяців дитина звертає увагу на звуки мови та віддає їм перевагу над іншими звуковими стимулами; при спілкуванні з оточуючими окремі слова починають набувати сигнального значення. З віком у дітей розвивається здатність до сприйняття мови як засобу комунікації. Процес сприйняття мови тісно пов’язаний із становленням функції лобових часток головного мозку і механізмів уваги.

Поступово, разом з розвитком сенсорних, моторних і центральних компонентів мови збільшується швидкість утворення поведінкових реакцій дитини, і відбувається їх ускладнення.

Розвиток мови має два аспекти: універсальний і мовноспецифічний. Універсальний аспект характерний для всіх людей і пов’язаний із становленням і перетворенням сенсорного і моторного розвитку в мовну сенсомоторну поведінку. Розвиток специфічної мови відбувається в певному мовному середовищі.

Типи ВНД у дітей. Темперамент – це індивідуальна особливість людини, що проявляється у силі емоційних реакцій, а також збудливості, врівноваженості, швидкості, ритму та інтенсивності психічних процесів.

Як відомо, І.П. Павлов виділив три основні якості або властивості, що визначають типи ВНД – силу, рухливість і врівноваженість нервових процесів. Їх поєднання дозволяє говорити про 4 типи ВНД, що узгоджується з відомою класифікацією темпераменту людини, даною Гіппократом і Галеном. Доповнене американським психологом Айзенком уявленням про процеси екстраверзії і інтроверзії, а також про емоційну стабільність, сучасна класифікація типів ВНД у дорослої людини може бути представлена таким чином: сангвінік – сильний, урівноважений, рухливий тип, або екстраверт стабільний; холерик – сильний, неврівноважений, рухливий тип, або екстраверт нестабільний; флегматик – сильний, урівноважений, інертний тип, або інтраверт стабільний; меланхолік – слабкий тип, або інтраверт нестабільний.

І.П. Павлов вважав, що виділені ним властивості нервової системи є вродженими, але їх прояв стає достатньо вираженим лише з певного моменту онтогенезу.

М.І. Красногорський і А.Г. Іванов-Смоленський запропонували свою класифікацію типів ВНД дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Н.І. Красногорський виділив 4 типи ВНД: швидкий тип, або врівноважений (близький до сангвініка) – сильний, врівноважений, володіючий підвищеною збудливістю, з швидкою мовою, високою швидкістю вироблення умовних рефлексів, зокрема диференційованого гальмування при рівності взаємостосунків між корою і підкірковими структурами; повільний, або кортикальний тип (відповідає флегматику) – сильний, урівноважений, з повільною мовою, низькою швидкістю вироблення умовних рефлексів, але здібний до вироблення диференцирійованого гальмування, з характерним переважанням кори над підкірковими утвореннями; емоційно запальний, або підкірковий тип (відповідає холерику) – сильний, неврівноважений, з підвищеною збудливістю, з швидкою мовою, здатний швидко виробляти умовні рефлекси при недостатній здібності до вироблення диференційованого гальмування, з явним переважанням підкіркових структур над корою; слабкий, або гіподинамічний тип (відповідає меланхоліку) – слабкий, з пониженою рухливістю нервових процесів в корі і підкіркових утвореннях, із зниженою збудливістю, з повільною швидкістю вироблення умовних рефлексів і низькою здатністю до вироблення диференційованого гальмування, з переважанням підкіркових утворень над корою. А. Г. Іванов-Смоленській на основі здатності дитини утворювати позитивні і негативні умовні рефлекси виділив 4 типи – лабільний (обидва типи зв'язків утворюються легко і швидко), інертний (обидва типи зв'язків утворюються насилу, тривало), збудливий (позитивні зв'язки утворюються легко, негативні – насилу, поволі) і гальмівний (позитивні зв'язки утворюються насилу, поволі, а негативні – швидко).

Період статевого дозрівання вносить істотні корективи в характеристику типа ВНД підлітків. Очевидно, що оцінку типа ВНД слід проводити після завершення цього процесу.

Характеристика ВНД дітей та підлітків. Етапи розвитку ВНД.

Новонароджені на зовнішні подразники відповідають безумовними рефлексами глобального характеру (за рахунок широкої іррадіації збудження); у них утруднене вироблення умовних рефлексів; вони володіють безмежною можливістю розвитку, тому потребують постійного спілкування; в кінці цього періоду у них формуються „емоційно-рухова“ реакція і „комплекс пожвавлення“.

Грудний вік: з’являється здатність вироблення умовного рефлексу на комплекс подразників (2 міс.), здатність до вироблення диференційованого гальмування (2 міс.), умовного гальмування (2,5–3 міс.), запізнююче гальмування (5 міс.), вироблення умовних рефлексів на слово; це період, коли діти лепечуть і вимовляють окремі склади, період початку сенсорної мови (7–8 міс.), вимови перших слів, тобто основи моторної мови (10–11 міс.; у 12 міс. дитина може вимовляти 10–12 слів; у грудних дітей формується потреба в спілкуванні, з’являються зачатки інтелектуальної діяльності, мислення, з’являється тенденції до цілеспрямованої діяльності.

Раннє дитинство (1–3 роки)передошкільний: це середина шляху психічного розвитку людини; у цей період розвиваються предметна та ігрова діяльність, виникають продуктивні види діяльності (малювання, ліплення, конструювання); продовжує розвиватися потреба в спілкуванні; розвивається мова – пасивна мова переходить в активну, запас слів зростає до 1500, відбувається засвоєння граматичної будови мови; розвивається наочно-дієве мислення; формується знакова або символьна функція свідомості, починає формуватися особа.

Перше дитинство (3–7 років)дошкільний: для цього періоду характерний подальший розвиток всіх видів внутрішнього гальмування; динамічний стереотип продовжує виконувати провідну роль, з’являється можливість переробки стереотипу (5–6 років); виробляються умовні рефлекси на складні подразники; зростає швидкість утворення умовних рефлексів; розвивається друга сигнальна система й її взаємовідношення з першою; бурхливий прояв емоцій (3–5 років); виникає і стає домінуючим словесне мислення з внутрішньою мовою; з’являється можливість до систематичного навчання дитини за певною програмою; з’являються „дитяче суспільство“, виникають сюжетно-рольові ігри; провідним видом діяльності є гра, яка розвиває довільну пам’ять, довільну увагу, мову та мислення; важливе місце займає продуктивна діяльність – малювання, ліплення, конструювання; істотно зростає здібність до відчуттів, сприйняття, уяви; формуються зачатки змістової пам’яті; продовжує розвиватися наочно-дійове мислення, з’являється наочно-образне та логічне мислення; у цей період пам’ять і увага переважно мимовільні і багато в чому залежать від емоцій дитини; мова з ситуативної стає контекстною, тобто зрозумілої поза ситуацією, формується внутрішня мова, яка стає основою мислення; формується особистість: формуються потреби, утворюється ієрархія потреб (чим старші діти, тим більше вони віддають перевагу соціально значущим потребам); формуються вольові якості.

Друге дитинство (7–12 років)молодший шкільний: для цього періоду характерний виражений вплив кори над підкірковими утвореннями, що виявляється в стриманості емоцій, контрольованості і свідомості поведінки; удосконалюється сприйняття – воно стає диференційованим, точним, цілеспрямованим; пам’ять і увага стають довільними за рахунок формування локальної активації мозку; поступово зростає розумова працездатність, знижується стомлюваність; добре виражені всі види внутрішнього гальмування; провідною діяльністю стає учбова; у дітей 7 і 8 років переважає наочно-дієве мислення, в 8–9 років формується абстрактне мислення; динамічні стереотипи легко переробляються; швидко виробляються умовні рефлекси; вони міцні і стійкі до зовнішнього гальмування.

Підлітковий або пубертатний період (дівчатка: 12–15 років; хлопчики: 13–16 років): для цього періоду, пов’язаного із статевим дозріванням, характерне зниження всіх форм внутрішнього гальмування; процеси збудження переважають над процесами гальмування; при локомоціях з’являється багато зайвих рухів: знижується контроль кори над емоційними реакціями, над пам’яттю, сприйняттям, увагою; спостерігається нестійкість емоційних станів; у II сигнальній системі знижується здібність до вироблення умовних рефлексів; мова стає повільною і лаконічною; понижена розумова працездатність; виникає психічна неврівноваженість або акцентуація особи, схильність до негативних і афектних станів; не дивлячись на такі „негативні“ зміни, формується теоретичний (абстрактно-логічний) тип мислення і з’являється здатність оперувати гіпотезами.

Юнацький вік (16–21 рік): після завершення статевого дозрівання різко зростає розумова і фізична працездатність; зростає роль кори в регуляції психічної діяльності, зокрема встановлюється контроль над емоційним станом, над проявом емоцій, знову з’являється можливість використовування довільних видів пам’яті, уваги, сприйняття; відновлюється здатність виробляти внутрішнє гальмування, відновлюється швидкість вироблення позитивних умовних рефлексів; відбувається диференціювання між функціями правої і лівої півкуль, а у зв’язку з цим – диференціювання на художній і розумовий (за І. П. Павловим) типами ВНД; виразно проявляються типи ВНД (сильний, урівноважений, рухливий); відпрацьовуються механізми стратегії роботи мозку, зокрема визначення найекономнішого шляху.

Похилий вік. У механізмі вікових змін функціональної активності кори великого мозку важливе значення мають декілька головних нервових процесів під час старіння організму. У людей після 75 років визначаються чіткі зміни сили, рухомості й врівноваженості нервових процесів. Першою зміною фізіологічних процесів у корі є зниження функціональної рухомості. Це пояснюється послабленням впливу висхідної і нисхідної систем ретику­лярної формації мозку і змінами характеру регуляції корою структурно-функціональними системами. Під час старіння знижується працездатність нервових клітин, визначається відставання процесів відновлення від про­цесів виснаження. Зрушення в енергетичному забезпеченні нейронів, в ак­тивному транспорті іонів, зміни клітинної мембрани призводять до збільшення періоду реполяризації, до великої тривалості потенціалу дії, що знижує лабільність нейронів. Клітинні механізми розвитку гальмуван­ня пов’язані з гіперполяризацією мембрани, зі збільшенням порога збуд­ливості клітин. Умовнорефлекторна діяльність у людей віком 60–65 років не має суттєвих змін порівняно з особами молодого віку. У віці 67–70 років уже визначається недостатня концентрація нервових процесів, пе­реважає гальмування, особливо в другій сигнальній системі. У людей віком понад 75 років головною скаргою стає послаблення пам’яті. У цьо­му віці прослідковується зв’язок між послабленням пам’яті й станом сома­тичного здоров’я. Проблема пам’яті та її вікові зміни є однією з головних проблем старіння організму. Другою проблемою процесу старіння є про­блема затримки темпу психічних реакцій. Збільшення терміну нервових реакцій розглядається як загальна й універсальна ознака старіння мозко­вих структур, що пояснюється затримкою імпульсів у периферійних нер­вових шляхах, а також порушенням в асоціативних зв’язках окремих діля­нок кори великого мозку.

Геронтологічні зміни. З віком зменшується сила, рухливість і врівноваженість основних нервових процесів, слабшає процес внутрішнього гальмування, що деякі автори пояснюють зниженням активуючого впливу ретикулярної формації на кору великих півкуль. При старінні процеси виснаження нейронів починають переважати над процесами відновлення. В цілому, такі зміни приводять до зниження працездатності, розладу сну, емоційної нестійкості та дратівливості, до ослаблення уваги і пам’яті, до порушення складних форм психічної діяльності та цілеспрямованої поведінки, до появи дефектів поведінки. Зокрема, відомо, що тривалість сну знижується найпомітніше після 65 років. З віком збільшується число пробуджень, що переривають сон, знижується частка швидкого сну, з’являється схильність до денного сну. Можливо, тому у літніх і старих людей в ЕЕГ змінені характеристики альфа-ритму (він з’являється з меншою частотою та нижчою амплітудою); з’являються або посилюються повільні коливання ЕЕГ. У міру старіння погіршуються різні процеси мнестичної діяльності – функції запам’ятовування, зберігання та відтворення, а також посилюється процес забування. Короткочасна пам’ять значно слабшає і часто буває порушеною; довготривала пам’ять зберігається краще: умовнорефлекторні зв’язки, зміцнені протягом життя, послаблюються в глибокій старості. У логічно-змістовій пам’яті зміни торкаються найскладніших і рідко „використовуваних“ структур: зпам’ятовування матеріалу, не укладеного за значенням, є важчим, ніж матеріалу, об'єднаного в смислові системи. Умовні рефлекси виробляються важче, а згасання їх відбувається повільніше, ніж у молодому віці. Здібність до навчання знижується. У літніх і старих людей зменшується здатність до концептуальної діяльності, знижується розсудливість. Мова зберігається відносно добре, проте через ослаблення внутрішнього гальмування у літніх і старих людей з’являється багатоскладовість. Вважають, що оптимум розвитку інтелектуальних функцій доводиться на 18–20 років. Якщо логічну здатність 20-річних прийняти за 100 %, то в 30 років вона буде рівна 96 %, в 40-річному віці – 87 %, в 50 років – 80 %, в 60 років – 75 %. Вербально-логічні функції досягають першого оптимуму в молодості, потім вони можуть повторно зростати в зрілому віці (до 50 років), знижуючись після 60 років. Завдання, що вимагають для свого вирішення винахідливості, уяви і винахідливості, в літньому і старечому віці розв’язуються надсилу; у цьому віці значно легше вирішуються завдання, заснованих на використовуванні життєвого досвіду. У літніх і старих людей спостерігаються загострення рис вдачі, немотивована образливість, егоцентризм, іпохондричність, ослаблення ефектного життя, що позбавляє їх барвистості і яскравості нових вражень і складає основу порушень психологічної адаптації в старечому віці. У літніх людей зростає тривожність, знижується емоційність. На фоні несприятливих умов життя, за відсутності раціонального режиму дня ці зміни сприяють появі характерних для пізнього онтогенезу психічних синдромів і хвороб, зокрема вікової депресії, психозів (параноїди), галюцинацій пізнього віку, старечого недоумства, раннім і злоякісним проявом якого є хвороба Альцгеймера, що з’являється до 65-ти років. Ймовірність цього захворювання досить велика і залежить від генетичної схильності. До ранніх симптомів цієї хвороби відносять втрату пам’яті на недавні події, дезорієнтацію і зниження спонтанних емоційних реакцій. У міру розвитку хвороби людина втрачає здатність читати, писати і мислити. Поступова знебарвлюється свідомість, хворий перестає взнавати близьких, він може постійно беззмістовно розмовляти; з часом наступають судоми і смерть (на даний момент не існує способів запобіганню розвитку хвороби Альцгеймера).

Отже, на сучасному етапі розвитку ВНД розглядають як функціональну систему, яка під дією подразника вибірково об’єднує різнорідні центральні та периферичні нервові утворення для отримання корисного пристосувального результату.

Порушення ВНД.

Невроз Неврастенія Невроз нав’язливих станів Істеричний невроз

Стрес, психологічний стрес, інформаційний стрес, емоційний стрес,

Питання для самоконтролю: