Розділ 1 Історія життя
Северин Наливайко – козацький отаман, гетьман України (обраний в Чигирині в 1596 році), керівник великого селянсько-козацького повстання(1594-1596рр.) проти польських і українських магнатів і шляхти.
Ім'я Наливайка стало символом мужності й сміливості. За життя він мав широку підтримку серед населення, а після смерті став одним з улюблених народних героїв.
Северин Наливайко народився в містечку Гусятин на Поділлі (нині Тернопільська область) в сім’ї кушніра. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната М.Калиновського, Северин переїздить з матір’ю до Острога, де жив його брат Дем’ян Наливайко, який закінчив Острозьку школу, був членом Острозького братства, пізніше пресвітером Дерманського монастиря, керівником Дерманської друкарні, письменником, викладачем Острозької школи, придворним священиком князя Костянтина Острозького. Мабуть, освіту Северин Наливайко здобув в Острозі, але відомості про це не збереглися. З Острога Наливайко йде на Запоріжжя, багато разів бере участь у походах козаків проти турків і татар під керівництвом різних гетьманів. Потім влаштовується на службу до князя Острозького сотником надвірної корогви. У 1594р. Наливайко залишає службу. Після цього з дозволу магнатів Наливайко збирає нереєстрових козаків для боротьби з ворогами [1, c. 435].
Усі наступні роки Северин провів у боях і походах, не маючи відпочинку і спокою. А коли татарське військо дійсно вторглося на Поділля, загони Наливайка завдали йому поразки і загнали в Молдавію. Повернувшись на Брацлавщину, він зв’язується із Запорізькою Січчю, пропонує козакам почати спільну боротьбу з польською шляхтою.
У вересні 1594 р. разом з реєстровими козаками гетьмана Григорія Лободи Наливайко бере участь у походах проти турків у Молдавію й Угорщину. 29 жовтня 1594р. козаки розгромили військо молдавського господаря Аарона і здобули столицю Ясси.
На початку 1595 р. Лобода й Наливайко вирушили у Придністров’я. З ними діяли румунські й угорські війська. Вони взяли міста Тягин, Акерман, Килію, Ізмаїл. Походи українських загонів проти турків, які захопили Молдавію та Угорщину, змусили султанську Порту припинити наступ вглиб Європи. На козацькій раді було ухвалено домагатися від шляхти згоди на утримання війська. Але вона в паніці кидала маєтки і тікала до Польщі.
Розправившись з магнатами і шляхтою на Волині, Наливайко вирушив восени 1595 р. у Білорусію, також охоплену селянським повстанням. Коли білоруські і литовські феодали зібрали велике військо для відсічі, козаки Наливайка відступили на Волинь, проте це не спинило повстанський рух на цих землях, який перекинувся й на Польщу [3, c. 143].
А в цей час на Поліссі та Київщині діяли запорожці.
У листопаді того ж року загони Наливайка оволоділи містом Бар. Козацька рада, що зібралася в Барі, закликала український народ підніматись на боротьбу з панами. Цей заклик знайшов широкий відгук насамперед серед селянства.
Повстання охопило всю Брацлавщину, поширилось незабаром на Волинь і Придніпров’я. Під проводом Северина була вже ціла селянсько-козацька армія.
На спільній раді козацтва гетьманом був обраний М. Шаула. Він стояв табором під Києвом, збираючи довкола себе навколишнє населення. 23 березня 1596 р. загони Лободи, Наливайка та Шаули з’єдналися і розгромили велике військо під орудою князя К. Ружинського.
Польський уряд кинув на придушення повстання значні збройні сили під командуванням магната Станіслава Жолкевського. Намагаючись вийти в тил повстанської армії, він привів польське військо на південь Волині. Але повстанці, керовані Наливайком, встигли відступити на Брацлавщину, звідти — в уманські ліси, а потім під Білу Церкву для з’єднання з іншими загонами [4, c. 98].
Наливайко за давнім козацьким звичаєм влаштував великий пересувний табір з возів, озброєний гарматами і гаківницями. З наближенням головних сил Жолкевського повстанцям довелося залишити Білу Церкву і з боями відступати у напрямку Переяслава. Під час відступу відбулися запеклі бої в урочищі Гострий Камінь, біля Трипілля, де повсталі чинили відчайдушний опір великим силам противника.
Саме в той час між керівниками повстання виникли незгоди. Після поранення М. Шаули (осколком ядра йому відірвало руку) на чолі всіх об’єднаних загонів став Лобода.
Польське військо потиснуло повсталі з’єднання на Лівобережжя, і в травні 1596 р. взяло їх в облогу на річці Солониці (неподалік від Лубен), відрізавши їм відступ на землю Московщини. Тоді повсталі, розраховуючи на допомогу Запоріжжя, заклали тут табір, в якому було близько десяти тисяч чоловік, але боєздатних налічувалось не більше трьох тисяч, решту становили жінки, діти, поранені.
Місце для оборони повстанці обрали дуже вигідне. З одного боку були непрохідні болота річки Сули, з інших боків козаки під керівництвом Наливайка, що добре знав фортифікацію, поставили заслін з чотирьох рядів возів, земляних валів та шанців. Посередині влаштували дерев’яні зруби, набиті землею, на яких встановили гармати. Такий табір поляки не могли взяти приступом.
Жолкевський мав намір здобути табір, коли у повстанців не стане запасів їжі та фуражу для коней. Водночас він вів таємні переговори з Лободою, який почав сіяти серед обложених капітулянтські настрої і роз’єднувати козаків на два табори. Під час однієї з нарад козаки, запідозривши Лободу у зраді, вбили його й обрали гетьманом Наливайка.26 травня 1596 р. почався штурм повстанського табору польськими військами. В умовах шаленого артилерійського обстрілу, коли в таборі почався голод та епідемія, козаки змушені були піти на переговори. Жолкевський пообіцяв повсталим амністію, якщо вони складуть зброю. Проте Наливайко й Шаула не бажали здаватися. У той вирішальний час реєстровці, скориставшись роз’єднаністю в лавах захисників табору, схопили Наливайка, Шаулу та інших керівників повстанців і віддали їх в руки Жолкевського [2, c. 123].
Після цього Жолкевський, не дотримавши слова про амністію, дав наказ жовнірам знищити табір, що й було виконано. Загинули майже всі повстанці. Тільки невелика частина реєстровців з боєм прорвала оточення і втекла на Запоріжжя. Наливайка, Шаулу та інших керівників повстання відвезли до Львова, а потім до Варшави.
Северина Наливайка неодноразово катували. Козаки намагалися влаштувати втечу гетьмана, передавши йому в тюрму пилку. Однак йому не вдалося втекти. У Варшаві зібрався сейм, і вся шляхта почала вимагати страти козацького ватажка. Северин Наливайко був людиною нового рівня, оскільки мав освіту і великий досвід бойових дій, тому він становив для поляків особливу небезпеку. 11 квітня 1597 р. в центрі Варшави Наливайкові прилюдно відтяли голову, потім четвертували і частини тіла повісили на площі.
Страта Наливайка глибоко вразила український народ. Про його мужнє поводження під час тортур і страти ширилось багато переказів і легенд. Смерть, як і життя козацького ватажка, лишила слід у народній пам’яті [5, c. 222].
І хоча поразка повстання була великою трагедією для України, ідея визвольного руху жила в народі й незабаром відродилася. Ім’я Северина Наливайка ще довго сіяло страх серед польської шляхти й надихало на боротьбу.
Характеризуючи його життя та діяльність, літопис Григорія Граб'янки свідчить: «Того ж року (1594. - Авт.) гетьман Войська Запорозького Наливайко, повоювавши Угри, прийшов на Україну і не обріте в живих Косинського, і, яко син православія, ненавидя новоявившуюся унію, собра єще от низових козаків більше війська і пойде в Литву; і тамо зведше многіє брані, Слуцьк і Могилев спалили і многих ляхов побив. На нєго же гетьман коронний Жолкевський з військом польським прийшов на Україну, і в року 1597 під Лубнами - містом на урочищі Солониці військо козацьке ізбив і самого гетьмана з полковниками Лободою і Мазепою живим до Варшави заведе, ідіже на мідяном волу єго ляхи сожгли і од тієї вини війна з ляхами зачалася» [6, c. 243].
Не все тут відзначається точністю, але в основному картина життя намальована вірно.
Перша згадка про Северина Наливайка належить до 1593 р. Тоді він очолив на Південному Поділлі виступ невеликого загону нереєстрових козаків і повсталих селян, що піднялися на боротьбу за справедливість і волю.
Очевидно, народився він десь на початку 60-х рр. XVI ст. Одні історики місцем народження вважають Кам'янець-Подільський і зазначають, що батько був чинбарем. Інші, також грунтуючись на документах, вважають, що народився Северин у Гусятині, де батько мав садибу з невеликою ділянкою й займався кушнірством. Очевидно, друга версія більш вірогідна, оскільки частіше вживається при описанні біографії нашого героя.
Змужнівши в батьківській оселі і отримавши непогану освіту, Северин подався до м. Острог і деякий час жив у свого брата Дем'яна [8, c. 142].
Тут, у Острозі, Северин за допомогою брата продовжив своє навчання. І якщо старший брат більше цікавився філософією, релігією і, очевидно, немалих у цьому досяг успіхів (адже посада священика у Острозі - тогочаснім центрі богослов'я і освіти в Україні - вже сама по собі свідчила про немалу освіченість), то Северин більше захоплювався військовою справою, історією козаччини. Втім обидва вони відчували душу народу, вболівали за нього. Голобуцький у своїй книзі «Запорозьке козацтво» відзначає, що «Важкий гніт, якому піддався український народ, сповнював Наливайка почуттям ненависті до поневолювачів. Сильне враження справило на нього повстання 1591-1593 рр. Наливайко був свідком поразки козаків під П'яткою і бачив криваву розправу панів із беззахисним мирним населенням». Повстання, як відомо, очолив Косинський, і Наливайко ставився до нього доброзичливо. Починаючи з юнацьких років, Наливайко брав участь у відбитті татарських орд на Поділлі і Брацлавщині, ходив у походи проти турків і татар до Криму, Молдови, був з козаками на Чорному морі. Це загартувало його, збагатило досвідом як справжнього воїна. Та й, зрештою, не раз бував він на Січі, жив там, ділив з козаками їхню долю, переймався їхніми турботами [7, c. 413].
Він не втрачав зв'язку з Січчю і тоді, коли опинився на службі у магната К. Острозького, де служив ротмістром особистої охорони князя.
У цей час у південних районах Поділля і Брацлавщини діяли кілька повсталих селянських і козацьких загонів. Подавшись у ці краї, Наливайко приєднується до одного з найбільших загонів і скоро стає його ватажком.
У цей час козаки обирають гетьманом Григорія Лободу. Виходець з давнього козацького роду, що не відзначався багатством, він пройшов довгий шлях реєстрової служби від козака до отамана, сотника і нарешті полковника, користувався неабиякою популярністю серед товаришів.
Лобода добре знав Северина Наливайка і поважав його за розум, освіченість і хоробрість, вважав добрим політиком і організатором. І коли Наливайко в. очікуванні набігу татарської орди восени 1594 р. почав збирати під свою руку козаків і селян, гетьман приєднався до нього [9, c. 98].
Уже в червні 1594 р. вони разом вирушають до Дніпра. Однак орда виявилася чималою і, щоб розгромити її, навіть об'єднаних сил не вистачало. Втім пощипали вони кримчаків добряче. До того ж, дізнавшись про те, проти татарської орди виступили повстанці, підтримані козаками, проти турецького панування піднялося населення Молдови й Валахії. Повстанці й козаки прийшли їм на допомогу - нападали на турецькі гарнізони, діяли активно і наполегливо, і, зрештою, татар і турків охопила паніка - вони почали залишати фортеці, тікаючи в свої краї. Вж через кілька тижнів Ніаливайко і Лобода повернулися в Україну з великою здобиччю, захопивши до 4 тис. коней і багато зброї [12, c. 456].
На початку вересня татарські орди вдерлися через Буковнну в галицькі землі, чинячи лихо. Наливайко на чолі великого козацького загону кинувся на допомогу галичанам. Однак, хоча й татарву було відігнано, та немало загинуло козаків, як оповідали - до півтори тисячі.
А тут ще польська шляхта, зібравшись у Брацлеві, вирішила й собі розправитися з наливайківцями, дії яких «бунтували народ» і виводили з-під панської покори. Та повстанців вчасно попередили місцеві жителі.
У ніч на 16 жовтня 1594 р. козаки разом з наливайківцями надали на Брацлав, де зібралася шляхта, і перебили її [10, c. 789].
Тим часом Наливайко дізнається про те, що волоський господар знову зійшовся з татарами й турками і підбивав їх на новий похід в Україну. Наливайко звертається до Григорія Лободи, і в другій половині жовтня вони разом виступають у похід.
Похід був вдалим. Він суттєво вплинув на відносини між Туреччиною й Польщею, підніс авторитет повстанців. Повернувшись з походу, Наливайко і Лобода зібрали у Барі раду керівників загонів, видали універсали, якими закликали селян та міщан озброюватися й повставати проти магнатів. Наливайко і Лобода вирішили підняти повстання по всій Україні, щоб дощенту винищити на ній польсько-шляхетське панування [11, c. 243].
Навесні 1595 р. в Україні діяло вже кілька десятків загонів, що нараховували близько. 12 тис. повстанців. Полум'я повстання охопило Київщину, Переяславщину, Поділля, Волинь. Цьому значною мірою сприяло те, що польське військо у цей час перебувало в Молдові, де саме вирішувалася доля престолу. Польська шляхта вирішила посадити на молдавський трон свого ставленика Ієремію Могилу, але її інтереси зіткнулися з домаганнями угорських та турецьких феодалів. Острозький, який очолював похід шляхти, запрошував навіть узяти в ньому участь Лободу, і той погодився. Та не погодились козаки, які змусили його йти до Черкас. Таким чином, повстанське військо поділилося на дві частини. У той час як козаки на чолі з Лободою рушили до Черкас, решта під проводом Наливайка пішла на Полісся, де також розпалювалося повстання і потрібна була поміч.
До цього Наливайко зі своїми загонами побував на Семиградді й Закарпатті, пройшовши через гори в Галичину. Полишивши цей край, наливайківці рушили на Поділля і Волинь і наприкінці жовтня 1596 р. з'явилися біля Луцька.
Після того Наливайко з загонами вирушив у Білорусь, також охоплену повстанням, і за допомогою селян здобув з боями Слуцьк, Бобруйськ та Могильов (на Дніпрі). На противагу Наливайкові його побратим Григорій Лобода діяв на Подніпров'ї в'яло і неохоче. Багатьом його соратникам те було не до вподоби. Відокремився й пішов до Наливайка отаман Матвій Шаула, його приклад наслідував Федір Полоус, що воював спільно з Оришевським і під рукою якого було низове козацтво [14, c. 534].
В Мінську в цей час зібралося велике шляхетське військо, готове вирушити на повстанців, але Наливайко ухилився від зустрічі з ним.
Проте в середині грудня 1595 р. королівська кіннота таки настигла наливайківців. Після кількагодинного бою козаки зуміли відірватися від ворога і, утворивши рухомий табір, пішли на Бихов.
Відірвавшись від королівських військ, Наливайко з загонами рушив на Пінськ, а звідти на Волинь. В середині січня 1596 р. він прибув до Острога.
Стурбований подіями в Україні і розмахом повстанського руху, король Сигізмунд відкликав з Молдови війська гетьмана Жолкевського і кинув їх на Україну. Наливайко вирішив рушати з Волині на Брацлавщину, де сподівався збільшити свої сили, звернувшись до Лободи і Шаули по допомогу [13, c. 198].
Не сидів без діла і Жолкевський. Оцінивши обстановку, вій вирішив розправитися з наливайківцямя, перетнувши їм шлях біля Синіх Вод, що близько уманських лісів. Однак Наливайкові вдалося оминути польських жовнірів, які чисельно перевищували сили повстанців. Як і раніше, велику надію він покладав на Шаулу і Лободу. Однак, якщо Щаула стрімко рухався на виручку товаришеві, то Лобода не дуже прагнув до цього. Повернувшись до Білої Церкви, він одержав листа від Жолкевського, у якому пропонував той відійти від повстанців, залишити Київщину й відступити на Запорожжя. Козаки хотіли розправитися з посланцем, та Лобода взяв його під захист і, хоча й без відповіді, відпустив живим назад [15, c. 76].
У двадцятих числах березня 1596 р. до Трипілля, де перебував з козаками Лобода, підійшов Шаула, Сили двох проводирів об'єдналися в загін, здатний нанести нищівну поразку королівському війську. Однак Лобода і тут не виявив рішучості. Обурені козаки полишили Лободу гетьманства, а на його місце обрали Шаулу.
Упорядкувавши своє військо, Шаула вирушив на допомогу Наливайку, котрий підходив до Білої Церкви. Туди і йшов і Жолкевський, прагнучи не допустити об'єднання повстанських загонів [17, c. 65].
Глибокий сніг заважав швидкому просуванню як козацьких, так й королівських військ. Проте авангардний загін королівської піхоти під начальством князя К. Ружинського швидше дістався Білої Церкви й захопив її. Шаула та Наливайко мусили розміститися табором під стінами міста. Дізнавшись, що Жолкевський у цей час перебуває за чотири милі, вони вирішують розбити Ружинського до його підходу.
Залежно від джерел, що використовувалися дослідниками, бої під Білою Церквою описуються по-різному. Однак очевидним лишається те, що козацько-повстанські війська зуміли перехитрити Ружинського, виманивши його з білоцерківської фортеці, проникли туди й винищили весь гарнізон. А коли Ружинський повернувся до Білої Церкви, розгромили і його. Врятувалася лише невелика частині на війська разом з князем.
Коли Жолкевський дістався-таки Білої Церкви, все було скінчено. Козаки, оцінивши свої сили, відійшли від міста й попрямували на Трипілля, яке ще перебувало в руках повстанців. Вони сподівалися, що Жолкевський не наважиться тут їх переслідувати [16, c. 887].
Оточений возами у п'ять рядів козацький табір просувався повільно. Поранені вояки, жінки й діти, що тікали разом з козаками, рятуючись від кари шляхетського війська, вози з порохом, зброєю, продовольством - все це був немалий тягар для повстанців, позбутися якого вони, однак ніяк не могли.
Жолкевський наздогнав козацький табір 24 березня на відстані восьми миль від Білої Церкви, в урочищі Гострий Камінь. Бій був жорстокий і кровопролитний. Перемоги він не приніс ні тій, ані іншій стороні.
Козаки, як і поляки, зазнали чималих втрат. Загинув їхній улюбленець полковник Сасько Федорович, ядром одірвало руку Шаулі, було поранено й Наливайка. Немало було забито й поранено іншої старшини та козаків [19, c. 225].
Вночі відбулася рада. І поранені Шаула з Наливайком, і гранично виснажений Лобода вирішили не випробовувати марно долі й, поки є можливість, відірватись від Жолкевського і відійти за Дніпро. Замість тяжкопораненого Шаули обрали гетьманом (тепер уже козацьким складом) Наливайка.
Тієї ж ночі, полишивши позиції, рушили на Трипілля. Жолкевський цього разу не переслідував повстанців, а повернувся до Білої Церкви, де в очікуванні підмоги заходився упорядковувати своє пошарпане військо.
Скориставшись з цього, повстанці без перешкод подолали Дніпро й розташувалися табором, готові до подальшої боротьби. Однак час уже грав проти них.
У таборі повстанців не було одностайності. Більшість особливо селяни з сім'ями, воліли якнайшвидше дістатися російських кордонів, сподіваючись на порятунок і притулок. Інші не бажали лишати рідну землю, хотіли йти у південні степи Переяславщини, а за необхідності навіть і далі, щоб продовжити боротьбу проти магнатсько-шляхетського ярма. З цими останніми поділяли свої плани Наливайко, Шаула, Кремпський. Багаті ж козаки, особливо реєстрові, до яких тяжів і Лобода, прагнули до перемир'я з польським командуванням і припинення боротьби. Лобода навіть розпочав відповідні переговори, направивши до Жолкевського сотника Козловського з листом, у якому пропонував припинити війну і укласти мир. Після цього Наливайко і Лобода зібрали загін і також рушили у Переяслав. Ледве вони відійшли від Дніпра, як розпочали переправу поляки.
Ватажки повстанців добре розуміли, що стара зруйнована переяславська фортеця не захистить від шляхетського війська, і тому вважали за краще рухатися в глибину Задніпров'я.
Так, пройшовши Яготин і Пирятин, козацькі загони дісталися Лубен і 15 травня переправилися через Сулу. На все про все пішло чотирнадцять діб. За цей же час королівські війська поповнилися свіжими силами, подолали Дніпро й рушили далі. Оцінивши сили і можливості обох сторін, Жолкевський впевнився, що тепер може побороти і остаточно розгромити повстанців.
Намагаючись відсікти шляхи відступу повстанців на лівий берег Сули, куди Жолкевський все-таки не наважувався йти, побоюючись підмоги повстанцям з Низу, він посилає в обхід їм швидкий загін Струся [18, c. 45].
У цей час повстанці відійшли до р. Солониці і в одному з її урочищ заходилися обладнувати укріплення. Оточені зусибіч, вони вирішили битися до останку. Табір розташували таким чином, щоб тил впритул примикав до правого берега Солониці, убезпечивши один бік від нападу. З трьох їнших боків було встановлено кілька рядів возів, оточених валами і лінією шанців.
16 травня 1596 р. поляки рушили у перший наступ. З цього часу протягом двох тижнів приступи не припинялися. З обох сторін гинули люди. У повстанців закінчилася їжа, почався іголод. Тераілн й королівські війська, особливо від нестатку води.
Стало очевидно, що подальша облога неможлива. До того ж у козацькому таборі почалися суперечки. Щоб поглибити їх, Жолкевський знову посилає до Лободи посланця з пропозицією видати Наливайка та інших керівників повстання і здатися «на ласку короля». Про це дізналися в таборі. Зібралась рада, під час якої між прихильниками Лободи і Наливайка спалахнула сварка. Лободу звинуватили в зраді. Той з обуренням відмовився. Тоді на нього напали і тут же зопалу відрубали галову. Реєстровики принишкли, але затаїли йа нереєстровиків люту злобу. Останні ж, звинувативши Наливайка у тому, що завів повстанців у прірву, скинули його з гетьманства й обрали свого ватажка Криштофа Кремпського.
Тоді Наливайко зі своїм загоном кинувся з табору, прагнучи пробитися крізь військові заслони. Та це йому не вдалося [21, c. 157].
Після жахливих двох днів, протягом яких у козацької таборі було вбито до двохсот чоловік, козаки захвилювалися. Вранці 7 червня вона зібралися на раду, волаючи, що їм усім приходить остання година, згодилися віддати полякам Наливайка та інших начальників, аби лише поляки випустили решту на волю. Наливайко зібрав своїх прибічників і хотів утекти, але вискочити було неможливо. Цілий день вирував табір, доки, нарешті, до вечора зробилася міжусобиця. Наливайко відстрілювався від своїх побратімів, захищаючи життя. Шум досяг поляків. Дізнавшись, у чому справа, пішли на приступ... раптом козаки дають знати, що все буде, як вони хочуть, Наливайка осилили, схопили й привели зв'язаним до Жолкевського...
Разом з Наливайком було схоплено і його найближчих соратників - Шаулу і Шостака, кількох інших старшин.
8 червня 1596 р. повстанці, повіривши Жолкевському, припинили опір і вийшли окопів, та на них раптово напали жовніри й почалося жорстоке знищення безоружних, знесилених людей. Польський історик Бельський писав, що «на протязі милі чи більше труп лежав на трупі, бо всього у таборі з черню і з жінками їх було до десяти тисяч» [20, c. 434].
Все ж таки більш ніж півтори тисячам на чолі з Кремпським вдалося пробитися крізь ряди польського війська й відійти на Запорожжя. Полонених ватажків відвезли до Варшави й одразу ж стратили. Наливайка протримали у в'язниці близько року. Страшенно знущалися, безперервно піддавали катуванню - пекли розжареним залізом, тримали на холоді, не давали їсти й спати. Так тривало аж до відкриття сейму. Про страту Наливайка історичні джерела розповідають по-різному. Бельський у своїй хроніці свідчить, що йому відрубали голову, а потім четвертували тіло «й рознесли члени на показ і поругання». Інший сучасник подій, Янчинський, писав, що Наливайка посадили верхи на розжареного заяізпого коня й увінчали розжареним залізним обручем. Свідчать і таке, що аачебто його помістили у мідного бика, якого розжарювали вогнем, й чутно було крик Наливайка, потім полум'я охопило всю постать повстанського ватажка.
Та як би не писали про цю смерть, по всьому видно, що вигадала Наливайкові шляхта кару якнайжорстокішу, аби настрахати інших [2, c. 213].
Будучи першим широким спільним виступом селянства, козацтва і міських низів, повстання під проводом Северина Наливайка стало важливою віхою в їсторії українського народу.