- •Тема 3. Основні принципи міжнародного публічного права План:
- •1. Юридична природа основних принципів міжнародного права.
- •Юридична природа основних принципів міжнародного права
- •Принцип суверенної рівності держав
- •Принцип незастосування сили або погрози силою
- •Принцип територіальної цілісності держав
- •Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів
- •Принцип мирного вирішення міжнародних спорів
- •Принцип поваги прав людини
- •Принцип невтручання у внутрішні справи
- •Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй
- •Принцип міжнародного співробітництва
- •Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань
Принцип невтручання у внутрішні справи
Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 ст. 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключному акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгородження їх незалежності і суверенітету 1982 року.
Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов’язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві принципу права народів і націй на самовизначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення, і визначає обов’язок держав не нав’язувати їм свого суспільного або державного устрою і своєї ідеології.
Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.
Так, відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи, що, по суті, входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави».
Проте слід мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як такі, що не стосуються винятково внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада Безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави, і дії Об’єднаних Націй стосовно цих подій не будуть втручанням у внутрішні справи держави.
Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов’язання держави, у тому числі і їх зобов’язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.
Принцип поваги прав людини
Як самостійний принцип поваги прав людини був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року. В аналізованій галузі ухвалений ряд найважливіших актів, до яких належать: Загальна декларація прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один – про цивільні і політичні права, інший – про економічні, соціальні і культурні права. Був укладений ряд Конвенцій з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 рік), про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 рік), про права дитини (1989 рік) та ін.
Затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини вносить зміни в саму концепцію сучасного міжнародного права.
Ставлення держави до свого населення стає об’єктом уваги міжнародного співтовариства. Держави беруть на себе зобов’язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв’язку внутрішнього і міжнародного життя держав. У ст. 3 Конституції України закріплено, що «права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».
У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини – важливе свідчення ступеня цивілізованості як цього права, так і самого міжнародного співтовариства.
Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визначають права й обов’язки її громадян. Проте реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права. Міжнародний контроль у цій галузі не суперечить принципу невтручання. У Документі Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1991 року підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, мають міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод складає одну з основ міжнародного порядку». Відповідні зобов’язання становлять безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до винятково внутрішніх справ відповідної держави.
На відміну від інших принципів міжнародного права принцип поваги прав людини займає центральне становище й у національному праві.
Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини:
- визнання гідності, властивої всім членам людської родини, а також їх рівних і невід’ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру;
- кожна держава зобов’язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;
- права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення;
- держава зобов’язана шанувати і забезпечувати всім особам, що знаходяться в межах її юрисдикції, права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різниці, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, станового або іншого становища;
- кожна людина несе обов’язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;
- держава зобов’язана вжити законодавчих та інших заходів, необхідних для забезпечення міжнародно-визнаних прав людини;
- держава зобов’язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;
- держава зобов’язана забезпечити право людини знати свої права і діяти відповідно до них.
