2. Художньо-естетичні пошуки письменників-новаторів
Проте справжніх митців XX століття хвилює у першу чергу людина з її складними й неоднозначними проблемами. Швейцарський драматург Фрідріх Дюрренматт у «Візиті старої дами» (1956) і «Метеорі» (1966), французький романіст Ерве Базен в «Анатомії одного розлучення» (1975), італійський драматург Едуардо Де Філіппо у «Циліндрі» (1966), німецький письменник Гюнтер де Бройн в «Буридановім ослі» (1968), відтворюючи різні життєві ситуації та розповідаючи про різні людські долі, підводять читачів до спільного висновку: розбіжність між ідеалами, які проголошуються суспільством, й облудною практикою суспільного життя — одна з головних причин бездуховності. А ще, крім того, — всесилля «золотого тельця», якому продовжує поклонятися людство. А ще — зречення вічних цінностей. А ще... А ще... А ще...
От чому письменники, які сповідують гуманістичні принципи буття, страждають і борються за душу і розум людини. Це — об'єднуюче начало в літературі XX століття. У творах нігерійського романіста Чінуа Ачебе «І прийшла розруха» (1964) та «Спокою більше нема» (1965) розкривається згубний вплив антикультури на суспільство. Південноафриканські письменники-співавтори Крістіан Барнард і Зігфрід Стендер в романі «Небажані елементи» (1974) виступають проти філософії та практики расизму. Перуанський письменник Маріо Варгас Льйоса в гротескно-сатиричному романі «Тітонька Хуліа і писака» (1977) відтворює звичаї, що панують у буржуазних засобах масової інформації. Гватемальського письменника Мігеля Анхеля Астуріаса понад усе хвилює доля рідного народу, його боротьба за соціальне і національне визволення («Зелений Папа», 1954). Кенійський письменник Меджа Мванги розповів у повісті «Неприкаяні» (1973) про трагічну долю двох хлопчиків, знищених у нетрях великих міст.
Так на літературних орбітах зустрічаються митці різних країн і континентів, щоб розповісти про свій час чесно і щиро, вболіваючи за людину, котра, як і світ, попри все «має бути доброю» (Бертольт Брехт). У мистецтві XX століття безперервно відбуваються взаємодія і взаємозбагачення різних літературних течій і напрямів. Відбуваються навіть тоді, коли одні митці (наприклад, Бертольт Брехт) звинувачують інших (модерністів) у пропаганді «відчаю і безсоромного пристосовництва», або одні заперечують метод інших (наприклад, Ежен Іонеско стверджував: «Я дедалі більше схиляюсь до висновку, що реалізм є брехливим та ірреальним, що справжнім є те, що ввижається»).
У 50—60-х роках виявився творчий потенціал «театру абсурду», «нового роману», західнонімецької «лірики-модерн», інших модерністських течій. Так, «абсурдисти» у своїх драматургічних творах тяжіли до універсальності висновків, зображували життя у формах алегоричних, умовних. Мистецтво для них було певним символом життя, а художнє зображення не мало конкретно визначених просторово-часових орієнтирів. Проте саме таке зображення виявляло у сьогоденному вічне — предмет творчості.
У п'єсі французького драматурга Ежена Іонеско «Носороги» (1959) йдеться про те, що в одному з містечок на півдні Франції почалася незвичайна епі демія: люди перетворилися на носорогів, і стадо носорогів знищує пам'ятки культури й архітектури, матеріальні та духовні цінності. Всі капітулюють перед нашестям носорогів. Навіть головний герой Беранже, який сповідує ідеали гуманізму і вважає, що потрібно активно протистояти носорогам, визнає їх. Страшні зміни відбуваються в його свідомості: «Негарний я. Зовсім негарний. Ох, як я хотів би бути таким, як вони! Шкода, що в мене немає рога. Як це огидно — гладенький лоб! Як би було добре мати один чи два роги!.. Але може ще статися, що і я прийду до них, і ми будемо разом...».
Дехто шукав у «Носорогах» алегорію на європейську трагедію 30-х років, дехто натякав на ближчі історичні події. Але «Носороги» написано таким чином, що в них постає не конкретна історія, а вічна історія про антилюдяність тоталітарного режиму, в яке б вбрання він не вбирався — чи то в римську тогу, чи в коричневу форму, чи в носорогову шкуру. В основі п'єс драматургів-«абсурдистів» лежить па радоксально осмислена історія, а власне парадокс перетворюється на провідний мистецький принцип. От чому Ежен Іонеско вважав, що його театр можна назвати театром парадокса.
До парадокса як художнього прийому вдавалися не лише «абсурдисти», а й митці, які справедливо вважаються майстрами реалістичної літератури XX століття (Бернард Шоу, Бертольт Брехт та ін.). І в цьому е сенс, адже мистецтво розвивається за власними законами, не підвладними ідеологічному диктату. Саме тому реалістичне мистецтво повоєнних років різноманітне і багатобарвне.
Після Другої світової війни виникло непересічне мистецьке явище — італійський неореалізм. Його представники сповідували простоту мови, лаконічність, доступність оповіді. Твори неореалістів тяжіли до документального опису реальних подій, предметом їхнього художнього дослідження стала людина соціальних низів, яка протистояла бездуховності навколишнього світу. Про це писав Васко Пратоліні, романи якого вплинули на розвиток італійської драматургії 60-х років. То була гостросоціальна за своєю суттю драма. Дженнаро Пістіллі в п'єсі «Арбітр» досліджував вплив гангстеризму на формування суспільної моралі. Джузеппе Маротто і Белізаріо Рандоне у фарсі «Втішаючий удовиць» розповідали про спекуляції ділків на людських трагедіях. Франко Брузатті в п'єсі «Зайва» передав трагедію самотності у суспільстві, де панує філософія прагматизму. Едуардо Де Філіппо в драмі «Циліндр» розкрив бездуховність людей, які живуть у світі, де все продається і купується. Неореалісти вболівали за «маленьку» людину, співчували їй.
60—70-ті роки XX століття — це час розквіту і так званого магічного реалізму, що сміливо поєднував реалістичні й символічні узагальнення, життєву (навіть побутову) достовірність і міф, національну своєрідність та універсальність, раціональне (навіть дидактичне) та ірраціональне, містичне. Магічний реалізм дав світові блискучих майстрів слова, найвидатнішим серед яких є Габрієль Гарсіа Маркес. Цей колумбійський письменник приголомшив художній світ XX століття своїми романами. І насамперед — романом «Сто років самотності». Звернувшись до народно-міфологічної фантастики, він створив фантастичний всесвіт, який щільно переплітається з історичними реаліями Латиноамериканського континенту.
Реалізм другої половини XX століття не зрікався набутків минулого, але й не проходив повз досягнення сучасного мистецтва. Це відкривало можливості для найповнішого виявлення таланту митців, які лишалися на позиціях реалізму, досліджували соціальні проблеми буття у формах самого буття і водночас тяжіли до найширших узагальнень. Сучасний реалізм представлено багатьма відомими іменами. Серед них — ім'я американського письменника Уїльяма Фолкнера — одного із найвизначніших майстрів реалістичної прози.