3. Початок політичної стадії українського націотворення в Наддніпрянщині: від Братства тарасівців до «Молодої України»

У Наддніпрянщині, на відміну від Східної Галичини, ідейна трансформація від народницького до модерністичного, або політичного етапу націотворення відбувалася дещо уповільнено, що можна пояснити як сильними традиціями ліберально-демократичного, аполітичного культурництва, так і своєрідною суспільно-політичною ситуацією в підросійській Україні, що характеризувалася тривалою відсутністю конституційних, зокрема політичних, прав і свобод за царського режиму. Не випадково впродовж 1890-х рр. у цьому великому регіоні не було створено жодної модерної політичної партії.

Проте вже улітку 1891 р. на могилі Т.Г. Шевченка у Каневі зусиллями кількох харківських студентів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич) та випускника Київського університету В. Боровика утворилося Братство тарасівців – таємна організація, яка поклала початок модерному українському політичному руху в Наддніпрянщині. Досить швидко тарасівці започаткували гуртки щонайменше у 10-ти містах і містечках, зокрема в Харкові, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Ічні та Срібному на Чернігівщині. В цих осередках Братерства, за даними дослідника С.О. Наумова, налічувалося не менше 100 осіб [25, с. 7 – 8, 10; 34, с. 16].

У 1893 р., під час Шевченківських читань у Харкові, тарасівці прийняли «Profession de foi молодих українців», яку назвали «національною програмою» молодих Українців» [34, с. 16]. Цей програмний документ яскраво засвідчив неоднозначне ставлення молодого покоління до попереднього українофільства. З одного боку, тарасівці віддавали йому належне, оскільки «воно (українофільство – авт.) поставило нашу ідею на науковий міцний ґрунт; воно стало підвалиною сучасних Українців». Разом із тим, члени братства звернули увагу на «чимало помилок» попередників, указали на його шкідливість і зазначили, що «тепер українофіли вже неможливі, як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї» [34, с. 19 – 20].

Докорінна відмінність тарасівців від українофілів 60–80-х рр. ХІХ ст. полягала в тому, що вони визнавали себе «націоналами», для яких головним пріоритетом було відновлення для свого народу «волі національної». Українська національна ідея стала по-справжньому наріжною для членів Братства, які вільно оперували такими поняттями, як «Україна – окрема самостійна нація», «національна праця», «національні змагання», «національний прапор». Ідея культурно-національного відродження була наповнена у тарасівців іншим, ніж у попередників, ідейним змістом, змістом не народницьким, а модерним, політичним. Цим вони здійснювали повний ідейний розрив з аполітичним українофільством. Суттєво важливо, що прихильність до повної автономії, що залишилася у спадок від попереднього періоду, в ідеології Братства перетікала в ідею української національної самостійності. Не менш важливим для розуміння зрілості національного самоусвідомлення братчиків було визнання ними української національної соборності: «Для нас свідомих Українців єсть один українсько-руський народ» [34, с. 17, 18, 19, 20].

Майже одночасно з «Братством тарасівців» у Харкові виникла студентська організація «Молода громада», яка в 1892 – 1893 рр. налічувала понад 20 осіб, у тому числі і ряд тарасівців. Останні відігравали у студентській «Молодій громаді» провідну роль. Спільний осередок тарасівців і молодогромадівців проіснував до кінця квітня 1893 р., коли поліція здійснила обшуки й арешти більшості його учасників. Однак наступні роки дали чудовий приклад більш широкої участі харківського студентства в українському русі. Так, у 1897– 1898 рр. у Харкові діяла студентська українська громада, що об’єднувала близько 100 осіб. Харківські студенти-громадівці не тільки опікувалися культурницькими заходами. У 1898 р. вони ініціювали проведення І загальноукраїнського з’їзду студентських українських громад, який пройшов у Києві; брали участь у сходках, демонстраціях і страйках навесні 1899 р. У серпні 1899 р. у Києві відбувся ІІ з’їзд представників українських студентських громад [15, с. 163 – 164, 169, 172, 173, 174].

Упродовж 1890-х рр. процес політизації в українському національному русі Наддніпрянщини постійно розширювався. Так, на початку 1896 р. його складовою стала перша українська соціал-демократична організація – «Група українських соціал-демократів», що згуртувалася навколо Івана Стешенка і об’єднала таких талановитих діячів, як М.М. Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Косач, П. Тучабський та ін. [2, с. 78]. Значення цієї нелегальної групи, яка діяла до 1903 р., полягало в тому, що вона передувала собою українську соціал-демократичну партію в Наддніпрянщині, виступала під гаслом «вільної робітницької та селянської України» [7, с. 255].

За умов переходу від народницького до модерністського, або політичного етапу українського націотворенння навіть традиційне національне культурництво зазнавало певних ідейних трансформацій та набувало нових форм. У 90-х рр. ХІХ ст. цей культурно-освітній рух у Наддніпрянщині диференціювався на дві внутрішні течії. Цей факт підтверджується згадками М.С. Грушевського, який відмічав, що у Київській Старій громаді виявилося «роздвоєння в питаннях національної тактики». Напевно, у 1890-х рр. воно «доводило до гострих конфліктів між недавніми однодумцями…» [9, с. 558]. Зазначені ідейні відмінності давалися взнаки в рамках їхньої подальшої еволюції та в діяльності ліберально-демократичних партій періоду 1904 – 1908 рр.

У 90-х рр. ХІХ ст. ідейними лідерами першої, ліберально-культурницької течії наддніпрянських народолюбців були одні з найвпливовіших діячів Київської Старої громади В. П. Науменко та П. Г. Житецький. Вони вважали достатнім функціонування української мови та культури для «домашнього вжитку» і заперечували будь-яку політичну діяльність. Інша, радикально-культурницька течія наддніпрянських народолюбців очолювалася В. Б. Антоновичем та О. Я. Кониським, а на початку ХХ ст. Б. Д. Грінченком та С.О. Єфремовим. Характерно, що в 90-х рр. ХІХ ст. лідери цієї течії, обмежуючись суто культурницькою діяльністю в підросійській Україні, не заперечували необхідність проведення політичної роботи на теренах Австро-Угорської імперії – у Східній Галичині [16, с. 62].

У другій половині 90-х рр. ХІХ ст. в громадівському середовищі відбувалися певні модерні світоглядні зміни. Їх головний зміст полягав у політизації українських громад. Виявом цієї тенденції стало утворення в 1897 р. за ініціативою В. Б. Антоновича та О. Я. Кониського, користуючись терміном історика С.С. Наумова, Всеукраїнської Організації Громад, яка в джерелах і літературі має й інші назви. Так, Д.І. Дорошенко називав її Загальною українською організацією, О.Г.Лотоцький – Всеукраїнською організацією, С.І. Єрастов – Загальною українською організацією, Є.Х. Чикаленко – здебільшого Всеукраїнською загальною організацією, історики В.Ф. Колесник і Л.П. Могильний – Всеукраїнською загальною безпартійною демократичною організацією тощо [16, с. 63, 64; 25, с. 21].

В установчому з’їзді нової організації взяли участь 50 представників громадівського руху, зокрема з Ананієва, Вінниці, Єлисаветграда, Житомира, Кам’янця, Катеринослава, Лубен, Полтави, Радивілова, Ромен, Севастополя, Сміли, Умані, Херсона, Чернігова та Москви, а також різних студентських об’єднань та окремі діячі віддалених населених пунктів України. Пізніше до складу організації увійшли представники Київської, Одеської і Петербурзької громад [29, с. 122].

Створення Загальної української організації громадівцями старшого покоління ставило на меті консолідувати український національний рух на основі ліберально-демократичних цінностей, розвитку наукової та культурно-освітньої діяльності української спрямованості і поступового переходу до політичної роботи. Цілком логічним була ідейна трансформація цієї організації, що відбулася за рішенням з’їзду 1903 р. Форум громадівців висунув вимоги парламентаризму, федералізму, автономізму та свободи національно-культурного життя. За даними В.Ф. Колесника та Л.П. Могильного, у 1904 р. організація представляла собою федерацію з 30-ти автономних громад із 21-го міста, в тому числі 18-ти в українських губерніях; студентських груп та окремих осіб. За роки діяльності Всеукраїнської Організації Громад до її складу входило 150 – 170 осіб, а за іншими даними – близько 450. Черговий з’їзд 1904 р. задекларував перетворення організації на Українську демократичну партію [16, с. 70, 71; 15, с. 129, 134].

Суттєво важливо, що в 90-х рр. ХІХ ст. між українськими діячами Наддніпрянщини і Галичини посилився інтелектуальний діалог. Підтвердженням цього стала ідейна полеміка 1896–1897 рр. між колишніми учнями й однодумцями М.П. Драгоманова – І.Я. Франком і Лесею Українкою, яка засвідчила світоглядний пошук обома ідеологами української демократії Східної Галичини і Наддніпрянщини нового змісту української визвольної ідеї. Характерно, що цей процес супроводжувався відходом від федералістичних настанов, догматики «наукового соціалізму» та утвердженням світоглядного національного ідеалу [7, с. 261, 274].

Безумовно, вищезазначений перехід від народницького до модерністичного етапу в українському націотворенні відбувався на певному загальноєвропейському тлі утвердження модерністської культури і світогляду, був вітчизняним виявом загальноєвропейського процесу творення модерних націй. Як писала відома дослідниця Т. Гундорова: «…Європейський модернізм фактично виявився способом леґалізувати соціяльне, політичне, національне й мовне існування інших культур, націй, статей і рас». І цим не могли не скористатися «молоді народи», в тому числі український [14, с. 19].

Поширення нового модерного мислення відбувалося більш динамічно, більш природно у молодіжному середовищі. Прикметою утвердження нового, модерністського часу стала ідея «Молодої України», яка втілювалася в різних формах. У цьому зв’язку доцільно згадати політичну організацію Братство тарасівців (1891–1898), студентську організацію «Молода громада», започатковану у Харкові 1892 р., всеукраїнську студентську спілку, створену у Києві 1899 р., таємні гуртки самоосвіти серед університетської і середньошкільної молоді в Галичині й на Буковині (1899–1903), місячник української молоді у Львові (1900 –1902, 1905, 1910).

Сутність «Молодої України» не можна осягнути поза загальноєвропейським контекстом. Адже подібні рухи у різний час виникали і в інших країнах Європи, наприклад «Молода Німеччина» (1830), «Молода Італія» (1831), «Молода Ірландія» (1842), «Молода Бельгія» (бл. 1881), «Молода Польща» (бл. 1890). Попри всю своєрідність і цілком певні відмінності, всіх їх можна об’єднати модерністичною спрямованістю і прагненням до національного усамостійнення [15, с. 163; 31, с. 209; 22, с. 1641; 23, с. 881].