26. Революції у Франціі (буржуазні), їх причини та наслідки

Вели́ка францу́зька револю́ція (1789–1799) — одна з найважливіших подій в історії Франції. Протягом цього часу республіканський устрій замінив абсолютну монархію у Франції і спричинив радикальні зміни у французькому суспільстві. Французька революція вважається головним переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від віку абсолютизму і аристократії, до віку демократії і участі широких верств населення в житті країни.

Причини

Аналіз причин Французької революції досі викликає суперечки істориків.

У своєму державному устрої у 18-му столітті Франція була абсолютною монархією, що спиралась на систему централізованої бюрократії і на постійне військо. Проте, між королівською владою, яка була абсолютно незалежна від панівних класів, і привілейованими станами суспільства існував свого роду союз — за відмову духівництва і дворянства від політичних прав державна влада всією своєю силою і всіма засобами, що були в її розпорядженні, охороняла соціальні привілеї цих двох станів суспільства. Водночас зростав вплив третього стану — усіх, хто не належав до перших двох.

У кінці XVIII століття Франція була однією з найбагатших країн Європи, поступаючись у розвитку тільки Британії та Нідерландам. Водночас у країні, яка була абсолютною монархією не було жодного громадського контролю над бюджетом, що протягом багатьох століть був дефіцитним. Король Людовик XVI щедро витрачав гроші, включно з військовими видатками на ведення семилітньої війни та підтримку колоній в Американській революції, й державний борг досяг величезних розмірів. Половина бюджету йшла на виплату відсотків по заборгованості. Збільшення податків лягало тягарем на плечі третього стану, оскільки перші два були звільнені від оподаткування. Ситуацію ускладнили неврожаї в 1780-х роках та пауперизація населення.

Шукаючи виходу зі скрутного становища, 1789 року король вирішив скликати Генеральні штати — французький парламент, який не скликали з 1614 року. Скликання Генеральних штатів мало на меті встановлення нової системи податків, які включали б податки на землю, і які повинні були б платити також перші два стани. Звісно, дворянство й духівництво зустріло таку ідею супротивом. Розгорнулася боротьба за представництво й систему голосування в Генеральних штатах.

Ідеологічну базу протистояння старого режиму й революційних сил забезпечили ідеї Просвітництва.

Последствия

Революция привела к краху старого порядка и утверждению во Франции нового, более «демократичного и прогрессивного» общества. Однако, говоря о достигнутых целях и жертвах революции, многие историки склоняются к выводу, что те же цели могли быть достигнуты и без такого огромного количества жертв. Как указывает американский историк Р. Палмер, распространённой является точка зрения о том, что «спустя полвека после 1789 г. … условия во Франции были бы такими же и в том случае, если бы никакой революции не произошло»^[131]. Алексис Токвиль писал, что крах Старого порядка произошёл бы и без всякой революции, но только постепенно. Пьер Губер отмечал, что многие пережитки Старого порядка остались и после революции и вновь расцвели под властью Бурбонов, установившейся начиная с 1815 г.^[132].

В то же время ряд авторов указывает, что революция принесла народу Франции освобождение от тяжёлого гнёта, чего невозможно было достичь иным путем. «Сбалансированный» взгляд на революцию рассматривает её как большую трагедию в истории Франции, но вместе с тем неизбежную, вытекавшую из остроты классовых противоречий и накопившихся экономических и политических проблем^[133].

Большинство историков полагает, что Великая французская революция имела огромное международное значение, способствовала распространению прогрессивных идей во всём мире, оказала влияние на серию революций в Латинской Америке, в результате которых последняя освободилась от колониальной зависимости, и на ряд других событий первой половины XIX в.

(Главные итоги Великой французской революции:

1. Она консолидировала и упростила сложное многообразие дореволюционных форм собст-венности.

2. Земли многих (но не всех) дворян были распроданы крестьянам с рассрочкой на 10 лет мелкими участками (парцеллами).

3. Революция смела все сословные барьеры. Отменила привилегии дворянства и духовенст-ва и ввела равные социальные возможности для всех граждан. Все это способствовало расширению гражданских прав во всех европейских странах, введению конституций в странах, не имевших их ранее.

4. Революция проходила под эгидой представительных выборных органов: Национальное учредительное собрание (1789-1791 гг.), Законодательное собрание (1791-1792 гг.), Кон-вент (1792-1794 гг.) Это способствовало развитию парламентской демократии, несмотря на последующие откаты.

5. Революция породила новое государственное устройство – парламентскую республику.

6. Гарантом равных прав для всех граждан теперь выступало государство.

7. Была преобразована финансовая система: отменен сословный характер налогов, введен принцип их всеобщности и пропорциональности доходам или имуществу. Провозглашена гласность бюджета.)

27. Політичні ідеї княжої доби в Україні

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX— XIV ст., у княжу добу, закарбовані в творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті минулих літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав світу.

Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, які стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість — "правду" і примус — "силу". Влада, на їхню

думку, забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її треба визнавати і коритися їй.

Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада покликана забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком — правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, ай основою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також "богообраністю" і "благословенністю".

Сутність "богообраності" полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через церкву, а "благословенність" — у тому, що Бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.

Крім цього, літописці обґрунтували й інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найповніше ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар — мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були стосунки світської та церковної влади. Виділялися дві концепції: "богоугодного" володаря і князівського одновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм.

На думку мислителів Київської Русі, народна воля, слабкість якої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, повинна бути обмежена волею князя, який є відповідальним як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва.

(Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об’єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.

“СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ” митрополита ІЛАРІОНА.

Вихідною проблемою “Слова” Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новий.

Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою.

Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вважав, що влада повинна концентруватись у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам’ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милостивим до підданих.

КИРИЛО ТУРОВСЬКИЙ. Проблема співвідношення церковної та світської влади на початку ХІІ ст. привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею “одного володаря”, закликав до єднання Русі. Ці ідеї він виклав у “Кирила ченця притчі про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про страшний суд, і про муки”, “Повісті про сліпого і кульгавого”, а також в інших творах.

“ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ” монаха Києво-Печерської лаври НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ.

Одним із найважливіших питань політичного характеру є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Особлива увага в “Повісті...” приділяється обґрунтуванню законності й необхідності князівської влади. Автор подає схему коллективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів.

Ідея єдності руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних. Причиною княжих міжусобиць у “Повісті...” вважається “спокутування” дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними.

“РУСЬКА ПРАВДА” князя ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019–1054). Офіційну політико-правову ідеологію тих часів було закріплено в першій пам’ятці права – “Руській правді”, де викладено норми, що регулювали ранньо феодальні відносини.

“Руська правда” складалася з трьох частин: “Правди Ярослава”, “Правди Ярославичів” (1073–1076) та широкої редакції “Руської правди” (початок XII ст.). Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід’ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни – штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал. “Руська правда” регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

“ПОВЧАННЯ” князя ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА (1053–1125). “Повчання” написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Цей досвід він намагається передати своїм синам. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію.

Крім моральних настанов, “Повчання” містить також практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. За політичними традиціями слов’янства князь був не тільки правителем і воєначальником, а й верховним суддею в державі. Мономах звертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них, особливо про знедолених і беззахисних.

“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” (1187).

У цій поемі знайшла своє відображення низка актуальних політичних проблем.

В обстановці загострення міжусобної боротьби розповідається про локальне явище – похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку. Невідомий автор “Слова...” у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений у так званому золотому слові великого київського князя Святослава. Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців “собі слави шукати”, а не захищати інтереси всієї держави. Автор “Слова...” наголошує, що для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Виходячи з вищевикладеного, підкреслимо, що в пам’ятках літератури Київської Русі знайшли відображення найгостріші проблеми соціально-політичного життя тогочасного суспільства: покріплення державності, збереження єдності першої слов’янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету, вирішення проблеми співвідношення світської та церковної гілок влади.)