Розділ V. Жнива скорботи

Коли дослідники говорять про голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч - щодня...

Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.

Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь якому випадку, мова йде про МІЛЬЙОНИ безневинних жертв. З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

Факти допоможуть кожному зробити власні висновки про події початку 30-х років на Україні, що були довго огорнуті мороком мовчання і забуття.

За умов навмисного приховання людських втрат встановити точну кількість жертв голоду - геноциду 1932- 1933 рр. надзвичайно важко, тим більше, що результати Всесоюзного перепису населення, проведеного в 1937 році, були повністю знищені, а їх учасники - репресовані. І все ж, завдяки уважному вивченню побічних матеріалів, вдалося встановити, що Україна під час голодомору 1932-1933 років втратила від 5 до 9 млн. своїх жителів.

с голоду мала Харківська область, досі не встановлено. Відомо лише, що за 3 місяці 1933 року тут померло голодною смертю понад 600 тисяч чоловік.

Харківська область мала служити взірцем колективізації. Їй же дістається і сумна доля стати центром голоду в Україні.

Для ілюстрації сказаного наведемо приклади заповнення паперів РАГСом в 1933 році по Ізюмському району по смертності населення: 1929 р. - 801 чоловік; 1930 р. - 900; 1931 р. - 633; 1932 р. - 610; 1933 р. - 2389; 1934 р. - 533; 1935 р. - 455; 1936 р. - 513 чоловік. По Ізюму: 1929 р. - 276 чоловік; 1930 р. - 389; 1931 р. - 379; 1932 р. - 382; 1933 р. - 704; 1934 р. - 358; 1935 р. - 331; 1936 р. - 357 чоловік.

Думається, не за власною ініціативою РАГСи тут дружно і старанно затушовували наслідки голодомору.

Прагнучи до замовчування масової загибелі людей, голодного мору, уряд СРСР в 1934 році передав відділи запису громадського стану у віддання НКВС, а статистичні дані про природний рух населення повністю засекретив.

У цьому зв`язку слід додати, що в кінці 1932 року перестали виписувати свідоцтва про смерть.

Лікарі як державні службовці за владними вказівками таж старанно приховували дійсні причини смерті заморених голодом людей. Їм також заборонялося надавати медичну допомогу селянам, котрі нелегально перебували в містах, тобто шукала порятунку від голодної смерті.

Якщо зіставити динаміку лише зафіксованих у районі смертей з сумою загальних втрат у роки колективізації, то не дорахуємось щонайменше 95 тисяч чоловік.

В таких селах як Велика Комишуваха після голодомору 1933 р. залишилося менше ніж 600 жителів (а було більше 7 тисяч людей). Таке ж становище було і в Бражківці, і в інших селах району.

Одні селяни, що були не в силах прийняти новий порядок, продавали майно, кидали хати, землю й виїздили в місто, на шахти Донбасу, часто - за межі України. Інші в пошуках їжі та роботи розбрідалися хто куди й нерідко гинули безіменними на залізничних вокзалах і станціях, на вулицях міст.

Навесні та влітку 1932 року почався масовий вихід селян з колгоспів. В умовах, що склалися, колгоспники, аби вижити, змушені були приховувати від обліку справжні розміри врожаю.

Як згадують очевидці, заради шматочка хліба напівзбожевілі від голоду селяни йшли на будь-який злочин - пограбування, вбивство, мародерство.

Ставлення до селян як до людей другого сорту, котрі були підневільними й абсолютно безправними, з 30-х років стало нормою для радянського способу життя. Колективізація продовжувала свої „чорні жнива”.