1.2. Правове забезпечення оподаткування доходів фізичних осіб

Найважливішим інструментом державного регулювання доходів фізичних осіб, характерним для будь-якої податкової системи, є індивідуальне прибуткове оподаткування. Історично - це найдавніша форма податкових взаємовідносин між державою та громадянами на основі примусового обов'язкового вилучення частини їх доходу для створення централізованого грошового фонду держави з метою виконання її функцій. Рівень індивідуального прибуткового оподаткування фізичних осіб безпосередньо впливає на реальні особисті доходи значної частини населення, особливо тих, хто отримує основні доходи у вигляді заробітної плати, що потребує зваженого підходу до справляння податку [5; c. 204] .

Індивідуальне прибуткове оподаткування громадян в Україні здійснюється у формі податку на доходи фізичних осіб (далі регулюється IV розділом Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року № 2755 - VI (зі змінами та доповненнями). Відповідними статтями цього розділу встановлені основні елементи податку на доходи фізичних осіб, до яких відносяться: платники податку, об'єкт оподаткування, одиниця оподаткування, джерело сплати, податковий період, ставки, пільги тощо.

Становлення системи оподаткування доходів фізичних осіб в Україні, яка мала певні відмінності від практики прибуткового оподаткування в СРСР, почалося у 1991 р. Було встановлено умови оподаткування та ставки прибуткового податку для всіх категорій платників; замість неоподатковуваного мінімуму (розміру доходу, в межах якого податок не стягується) виділено розмір неоподатковуваного доходу.

Прибуткове оподаткування фізичних осіб регламентувалося Декретом Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" від 26.12.1992 р. № 13-92 [8; 272].

Характерною рисою розвитку системи прибуткового оподаткування в Україні у 1991-1992 рр. є постійна зміна інтервалів та ставок прогресивного оподаткування. Так, у 1991 р. ставки було встановлено у розмірі 13, 30, 40, 45 і 50%; у 1992 р. - 12, 15, 20 і 30% в залежності від розміру доходу. Слід зазначити, що за такими ставками оподатковувалися доходи, одержані за місцем основної роботи. Доходи за виконання разових робіт та інші виплати не за місцем основної роботи, а також доходи від підприємницької діяльності в разі, якщо є місце основної роботи, оподатковувалися за іншими ставками. У 1992 р. вони становили 2, 3, 5, 6, 9, 10, 11, 12, 15, 20 і 30% залежно від розміру доходу в абсолютній величині [5; c. 205].

У 1993 р. у сфері оподаткування фізичних осіб відбулося декілька суттєвих змін:

• по-перше, впроваджена нова шкала ставок, побудована у відносних величинах:

а) розмір місячного доходу, що не перевищував 1 мінімальної заробітної плати (далі - МЗП) не оподатковувався;

б) від 1 до 10 МЗП: 10% суми, що перевищувала 1 МЗП;

в) від 10 до 20 МЗП: податок з 10 МЗП + 20% суми, що перевищувала 10 МЗП;

г) від 20 до 30 МЗП: податок з 20 МЗП + 35% суми, що перевищувала 20 МЗП;

д) понад 30 МЗП: податок з 30 МЗП + 50% суми, що перевищувала 30 МЗП;

• по-друге, відбувся перехід до обчислення податку за сукупним річним доходом. Поточні розрахунки проводилися для робітників і службовців за місячним доходом, а по закінченню року складався перерахунок, який включав як доходи за місцем основної роботи, так і інші доходи;

• по-третє, встановлена єдина ставка для оподаткування доходів, одержаних не за місцем основної роботи, - 20%. Це значно спростило утримання податку з цих доходів, однак спричинило проблему переплат та недоплат [15]. Особи із незначними доходами при єдиній, досить високій для них ставці податку, протягом року переплачували податок. За підсумками річного перерахунку ця переплата їм поверталася, однак в умовах гіперінфляції повернені кошти знецінювалися. Фактично мало місце необґрунтоване оподаткування. І навпаки, особи з високими доходами протягом року недоплачували податок, а за підсумками річних перерахунків вносили суттєво знецінену доплату.

З 1 жовтня 1994 р. прийнято нову шкалу ставок прибуткового податку - 10, 20, 30, 40 і 50%. Шкала залишилася досить жорсткою.

До 2011 р. оподаткування доходів фізичних осіб в Україні регламентувалось Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб" від 25.02.2003 р. №889-ГУ, який набрав чинності з 01.01.2004 р. та яким введено фіксовану ставку податку з доходів фізичних осіб у розмірі 15% (до 31.12.2006 р. - 13%). Важливим етапом розвитку прибуткового оподаткування стало також запровадження механізму нарахування податкового кредиту - документально підтвердженої суми витрат платника податку - резидента, на яку дозволялося зменшення його загального річного оподатковуваного доходу [8; c. 273].

З 1 січня 1012 р. вступили в дію всі норми Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» від 07.07.2011 № 3609-VI. Зазначеним Законом удосконалено наведене у ст. 164 Податкового кодексу визначення бази оподаткування податком на доходи фізичних осіб, що має усунути різночитання цієї норми. Так, установлено, що базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, тобто будь-який дохід, що підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду[1].

 Іншими нормативно-правовими актами, що діють до сьогодні є:

• Наказ Міндоходів від 17.01.2014 №32 "Про затвердження Порядку видачі довідки про наявність у фізичної особи земельних ділянок та її форми";

• Наказ Міндоходів від 11.12.13 № 794 "Про затвердження форми Книги обліку доходів і витрат для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу та Порядку ведення обліку доходів і витрат для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу";

• Наказ Міндоходів України від 11.12.13 № 795 "Про затвердження форми довідки про подану декларацію про майновий стан і доходи (про сплату податку на доходи фізичних осіб та про відсутність податкових зобов’язань з такого податку) та Порядку її заповнення"; 

• Наказ Міндоходів від 24.12.13 № 846 "Про затвердження форми Інформації суб’єктів господарювання, які провадять посередницьку діяльність, пов’язану з наданням послуг з оренди нерухомості (рієлтерів), про укладені за їх посередництвом цивільно-правові договори (угоди)";

• Наказ Міндоходів України від 24.12.13 № 845 "Про затвердження форми Звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, та Порядку його складання";

• Наказ ДПС України від 20.02.2012 №136 "Про затвердження Узагальнюючої податкової консультації щодо застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності фізичними особами – підприємцями, які здійснюють діяльність з надання нерухомого майна в оренду";

• Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондовому ринку від 22.12.2010р. № 1942, яке зареєстровано в Міністерстві юстиції України 03.03.2011р. за № 268/19006 „ Про встановлення ознак фіктивності цінних паперів та деривативів” [10].

Таким чином, узагальнюючи всі нововведення можна стверджувати, що податок на доходи фізичних осіб виконує важливу фіскальну та соціально-регулятивну функції. Реформування податкового законодавства сприяло збільшенню податкових надходжень до бюджету та створило умови для підвищення впливу податку на рівень життя населення. Основним нормативно-правовим актом, що здійснює регулювання ПДФО є Податковий Кодекс України.