1. Державне та регіональне управління в контексті трансформаційних та кризових явищ.

Система державного управління повинна враховувати соціально-економічне становище, в якому знаходиться суспільство. Розрізняють наступні види суспільного стану та розвитку: стабільний, кризовий та трансформаційний. На сьогодні суспільний розвиток України перебуває одночасно в стані трансформації (завершення суспільних реформ) та в стані фінансово-економічної кризи, що відповідно й накладає відбиток на ефективність державного управління.

Криза — це переломний етап у функціонуванні будь-якої системи, на якому вона піддається впливу ззовні або зсередини, що вимагає від неї якісно нового реагування. У найбільш загальному виді кризові явища, обумовлені впливом зовнішніх і внутрішніх факторів (невизначеності), класифікуються за наступними основними причинами їхнього виникнення:

• непередбачені події, що раптово настали, у зовнішнім середовищі (зміна політичної ситуації в державі, зміна податкового законодавства й цін, коливання валютного курсу й т.д.);

• зміни відносин суб'єкта керування з його контрагентами;

• зміни всередині суб'єкта керування;

• зміни, що відбуваються завдяки науково-технічному прогресу, результатом чого є формування нових підходів, поглядів і орієнтирів.

Ступінь передбачуваності кризових явищ і ситуацій залежить від факторів, які умовно діляться на дві групи:

• зовнішні фактори, що не залежать від суб'єкта керування (важко піддається оцінці політика держави відносно формування економічної інфраструктури, пріоритети в розподілі державних замовлень і т.п.);

• внутрішні фактори, що залежать від суб'єкта керування (невірно визначені пріоритети стратегії розвитку, відсутність планування, неадекватне управління стосовно нових потреб та вимог, низький рівень кваліфікації кадрів, недостача джерел достовірної інформації, неефективна система мотивації трудової та підприємницької діяльності, що обумовлено нераціональною системою розподілу доходів та ресурсів ін.).

Необхідність запровадження державного антикризового управління суспільством може обумовлена наступними чинниками:

• загостренням політичної кризи як у відносинам з іншими країнами так і внутрішньою політичною нестабільністю;

• соціальним зубожінням населення, що може призвести до опортуністичної поведінки населення, паралічу господарського життя, різкого падіння платоспроможного попиту населення, й відповідно до скорочення споживання, до зниження потреб виробництва;

• настанням економічної кризи, наслідком якої є інфляція, безробіття, диспропорції, банкрутство підприємств тощо;

• техногенними кризами, стихійними лихами та іншими форс мажорними обставинами макроекономічного масштабу.

Кожний із зазначених чинників може спричинити необхідність розробки екстрених заходів держави, що й означає запровадження антикризового державного управління.

Наприкінці ХХ сторіччя криза перетворилась на універсальний стан і субстанцію світу, що непомітно призвела переоцінки цінностей людей, а значить сучасна криза є системним, глобальним явищем, має затяжний характер і охоплює трансформацію всіх сторін людської діяльності.

На рубежі двох століть (ХХ і ХХІ) та тисячоліть у світі відбулись епохальні зрушення політичного, економічного, соціального, культурно-просвітницького та психологічного аспектів. Розпад Радянського союзу та крах цивілізації „соціалізму”, що призвело до порушення політичної рівноваги у світі; науково - технологічна революція висунуло на передній план розвиток нової економік знань та необхідність технологічної реструктуризації народного господарства; збуренням глобалізації та експансією фінансового сектору; гомогенізацією та гетерогенізацією суспільства що спричинило посилення суперечностей в культурному ствердженні людини та держави. Ці та інші риси відображають загально цивілізаційні зовнішні чинники сучасної цивілізаційної кризи.

В той же час загострення кризових явищ в кожній країні залежить не тільки від вищезазначених чинників, а також і від внутрішніх, які можуть посилювати чи послаблювати дію та наслідки зовнішніх. Сьогоденна економічна криза в Україні обумовлена не загально цивілізаційними чинниками, а й допущеними помилками в державному будівництві за останні 20 років й неадекватною антикризовою політикою сучасності. З початку 2008 року й до сьогодні Україна перебуває в стані глибокої трансформаційної та економічної кризи, що ускладнює розробку дійових заходів в державному управлінні. В трансформаційній та економічній кризі знаходяться й інші пострадянські країни. В Україні криза реального сектору була однією з найвідчутніших у світі. За підходом до здійснення антикризових заходів в регіоні СНД можна виділити три групи країн.

Перша - Азербайджан, Узбекистан та Туркменистан, на які світова рецесія не мала суттєвого впливу (приріст ВВП у Туркменістані у 2009 році склав 15,2%, у двох інших країнах було також забезпечено зростання цього показника ). Причинами цього були незначне включення їх економік у світові фінансові процеси.

Друга - Молдова, Вірменія, Таджикистан та Киргизстан, для яких характерна систематична кризова ситуація, довгострокова нестабільність національної економіки та висока залежність від зовнішньої допомоги. Криза особливо жорстко вплинула на ці країни, які не мали необхідних ресурсів для подолання її негативного впливу на подальше погіршення у них загальної економічної ситуації. Для збереження економічних показників хоч би на існуючому низькому рівні ці країни вже отримали й сподіваються на наступні кредити міжнародних фінансових інституцій – МВФ, Світового банку, Азіатського банку розвитку (Вірменія, Киргизстан, Таджикистан ), а також розраховують на фінансову допомогу з боку Росії (Вірменія, Таджикистан ).

До третьої групи належать Білорусь, Казахстан, Росія, а також Україна, які крім Білорусі ( падіння ВВП за три квартали 2009 року – всього на 0,3% ) також суттєво постраждали від світової кризи – за такий же період ВВП Росії впав на 11,8, України – на 15,9% із дещо меншим падінням цього показника у Казахстана. В якості позитива можна відзначити таку характерну рису державного управління в цій країні, як широке впровадження ринкових елементів до національної економіки із збереженням важелів централізованого впливу на її функціонування, що особливо виявляється в процесі перетворення «сировинної» на «обробну» структуру народногосподарського комплексу.

До основних форм прояву кризи слід віднести наступне.

1. Кризу моралі. Поразки і невдачі одних країн, перемоги та успіхи інших пов’язані, на нашу думку, з головним – рівнем духовності, рівнем культури, рівнем освіченості, рівнем інтелігентності. Іншою живильною силою кризи став гедоністичний мотив споживання, що підігрівався іпотечним та споживчим кредитуванням населення. Теоретично стимулювання споживання дозволяє вирішити проблему надвиробництва, тобто відставання темпів зростання попиту від темпів зростання капіталу. В умовах глобалізації ця проблема розв’язувалась не лише в межах економічних кордонів країни, а й за рахунок зовнішнього розширення ринків збуту. Додамо дещо інше. Близько мільярда населення світу голодує. Близько мільярда страждає від ожиріння. Виявляється на планеті вже 1011 мільярдерів. Співвідношення доходів найбагатших і найбідніших верств населення в деяких країнах виглядає наступним чином: у Китаї – 7:1, у країнах ЄС – 5-7:1, в Японії – 4,3:1, в Україні – 30:1. Товаром стає не лише продукція матеріального виробництва, а й духовні цінності.

2. Криза зовнішньоекономічної діяльності. Україна здійснює політику економічного співробітництва з 207 країнами. До 2006р. сальдо зовнішньої торгівлі мало позитивне значення, тобто експорт перевищував імпорт. Нині ситуація дещо інша. Mінусове сальдо торгівлі товарами упродовж останніх років (2007р. – 7,2 млрд. дол. США; 2008р. – 13,5 млрд. дол. США, 2009р. – 5,73 млрд. дол. США) свідчить про активізацію товарообігу явно не на користь нашої держави.

3. Криза управління. Маємо четвертого президента й 15-й уряд. Попередні результати – не втішні. Якщо у 2008р. ВВП в Україні на душу населення дорівнював 3,9 тис. дол. США, то в 2009р. – 2,5 тис. дол. США. В Білорусі цей показник був на рівні 5,1 тис. дол. США, Казахстані – 6,9, Росії – 8,9, Польщі – 11,1.

Вихід України зі світової економічної кризи, яка розпочалася ще у 2008 р. і поширилася на українську економіку, передбачає обґрунтування відповідних пріоритетів економічної (управлінської) діяльності держави. Для цього, безумовно, потрібно скористатися світовим досвідом антикризової діяльності держави. До особливостей, що відображають характер трансформаційних перетворень, стан української економіки та її місце у світовому господарстві, соціальне становище населення необхідно віднести наступне.

1. В Україні ще не звершенні трансформаційні перетворення, а тому і не відпрацьовані економічні методи регулювання економіки подібно тому, як це ми спостерігаємо у розвинутих країнах з ринковою економікою.

2. Технологічний базис України значно відстає від розвинутих країн (панування 3-го і 4-го технологічних укладів).

3. Структура української економіки глибоко деформована. Дві основні причини цього явища: 1) економіка України після розпаду СРСР залишила сліди тодішньої, пристосованої до умов єдиного народногосподарського комплексу, спеціалізації; 2) українська влада протягом всіх років незалежності так і не забезпечила комплексний розвиток національної економіки, не захистила вітчизняного виробника, допустила різке скорочення і занепад ряду галузей, що забезпечують споживчі потреби населення (легка промисловість, виробництво цукру, тваринництво тощо).

4. Малопотужність капітало-інвестиційної бази, що постійно гальмує інвестиційний процес та технологічне переозброєння економіки України.

5. Обмежений в країні сукупний попит як результат багаторічного заниження заробітної плати, гальмування малого бізнесу, низької прибутковості багатьох підприємств і цілих галузей.

6. Великий та багаторічний дефіцит державного бюджету України.

7. Низька конкурентоспроможність українських товарів.

8. Нераціональні зовнішньо-економічні зв’язки України, що проявляються в її імпортозалежності, незбалансованому платіжному балансі, незбалансованих валютно-фінансових операціях та великому державному боргу.

9. Наявність масштабного тіньового сектору економіки.

Незважаючи на спільність кризових проблем між постарадянськими країнами , кожна з них виробляє власні підходи до формування тактики та стратегії державного антикризового управління економікою. Стратегія має передбачати комплекс заходів, забезпечених необхідними ресурсами (кадровими, матеріальними, фінансовими, інформаційними), визначенням термінів, умов виконання, а також тих, хто, за що, яким чином (морально і матеріально) і перед ким нестиме відповідальність за свої дії. Йдеться про успішно діючий організаційно-економічний механізм управління стратегією.

Висновок. Сучасна криза економіки має культурно-соціальну природу. Причини означеної кризи, а, відповідно, і механізми її подолання необхідно шукати в самій людині та культурі – загальній, економічній. Цей аспект у змісті кризи країнової економіки ще малодосліджений.