Розділ 1 поняття часу відпочинку за трудовим правом україни

В умовах переходу України до ринкових відносин актуальною постає проблема вдосконалення трудового законодавства, що відіграє ключову роль у забезпеченні матеріального та культурного рівня населення, його подальшого розвитку як соціально захищеної нації. Захисна функція трудового права виражається у правовому впливі на ті групи відносин, які пов’язані із забезпеченням належного соціального середовища для людини, що перебуває у трудових відносинах, захистом здоров’я працівника, підтриманням його фізичних і моральних сил, встановленням високого рівня умов праці та вирішенням його соціальних проблем.

Однією з головних проблем правового регулювання праці є встановлення обов’язку роботодавця надавати працівникові час для відпочинку. Робочий час обов’язково має чергуватися з часом відпочинку. Одне з основних завдань держави – створення для громадян відповідних умов праці та відпочинку, задоволення їх потреб і запитів, забезпечення їх законних прав та інтересів. У трудовому законодавстві – КЗпП України відведена Глава 5 «Час відпочинку», але відсутнє визначення цього поняття [2, 33].

Праця завжди повинна чергуватися з відпочинком, інакше вона не буде продуктивною та не приноситиме задоволення навіть завзятим і працьовитим людям. Теорію визначення часу відпочинку справедливо відносять до найбільш заплутаних і вона є предметом дискусій багатьох учених, які намагались знайти оптимальне і адекватне рішення, щоб відповісти на загальне питання, що ж таке відпочинок. Багато з авторів висловлюють не тільки відмінні точки зору, а й ті, що доповнюють одна одну.

В законодавстві нашої держави чітко зазначено, що кожна особа має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Ця норма ввійшла в українське законодавство із Загальної декларації прав людини 1948 року.

Відповідно до cт. 24 кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня й на оплачувану періодичну відпустку [6, 10].

Вагоме значення має забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина, що є однією з найважливіших ознак демократичної, правової держави. Для досягнення даного результату необхідним завданням діяльності держави є вдосконалення правових норм, які забезпечують реалізацію громадянами своїх трудових прав, зокрема, права на відпочинок.

Для того, щоб якимось чином вирішити проблему ефективності використання людської праці, держава визначає граничну тривалість робочого часу, мінімальні строки часу відпочинку, їх види, пільги, гарантії та компенсації для працівників, які працюють на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, поєднують роботу з навчанням тощо.

Якби добре не працював працівник, та як би сильно не любив свою роботу, людський організм потребує перепочинку. Це право закріплено в ст. 45 Конституції України, вона гарантує тривалость часу відпочинку працівників, що включає надання днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, скорочення тривалості робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скорочення тривалості роботи у нічний час, а також інші умови здійснення права на відпочинок. Це позбавляє права окремих державних органів та приватних структур самостійно визначати ці строки та не дає можливості зловживання ним [15].

Всі ці питання конкретизовані і розширені в межах чинного законодавства України, зокрема, в Кодексі законів про працю України, в Законі України «Про відпустки» та в інших нормативних актах.

Законодавство про працю не дає визначення «часу відпочинку». Традиційно під часом відпочинку розуміється час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов’язків і вправі використовувати його на власний розсуд.

Відсутнє поняття часу відпочинку і в проекті Трудового кодексу України. Воно протиставляється поняттю «робочий час». Регламентована трудовим законодавством реалізація громадян права на відпочинок є способом заохочення та стимулювання до виконання належним чином своїх трудових обов’язків, а також підтримкою працівників у час вимушеної перерви праці. Обов’язок по дотриманню конституційного права людини на відпочинок покладається на роботодавця [20, 155].

Час відпочинку, який надається працівнику, можна розглядати:

- як певний проміжок часу, протягом якого людина звільняється від виконання своїх трудових обов’язків і може використовувати його за власними потребами;

- як конституційне право кожного працюючого, яке регламентоване законодавством України та міжнародними нормативно-правовими актами.

Відсутність точного законодавчого закріплення поняття часу відпочинку може призвести до певних великих проблем та дискусій щодо його визначення.

Час відпочинку – частина календарного часу, протягом якого працівники вільні від обов’язку працювати і вправі розпоряджатися ним на власний розсуд [13, 407].

Наведене визначення дозволяє виділити такі дві ознаки часу відпочинку: звільнення працівника від виконання трудових обов’язків в період часу відпочинку та можливість використовувати його на власний розсуд. Наявність обох цих ознак є обов’язковою, оскільки, не будь-яке звільнення від роботи можна назвати часом відпочинку. Це, зокрема, період звільнення від роботи, пов’язаний із виконанням державних та громадських обов’язків, періоди тимчасової непрацездатності працівника тощо. Використовувати цей час на власний розсуд працівник не має можливості, хоча фактично звільнений від виконання визначених для нього трудових обов’язків.

Тобто, з точки зору трудового права, будь-яке звільнення працівника від виконання ним трудових обов’язків вважається часом відпочинку, лише якщо його надання передбачено відповідними нормами закону. Деякі вчені уточнюють це поняття та зазначають, що часом відпочинку є час, протягом якого працівник не зобов’язаний виконувати роботу на користь роботодавця, а має право використовувати вільний час на власний розсуд, в тому числі бути за межами робочого місця та не підлягати внутрішньому трудовому розпорядку.

Це твердження є дещо спірним, адже якщо працівник протягом вільного від роботи часу перебуває на підприємстві, він не вправі порушувати правила внутрішнього трудового розпорядку та дисципліну праці. Такий працівник може перешкоджати роботі інших працівників, які в цей час працюють.

Отже, під часом відпочинку слід розуміти час, протягом якого працівники звільняються від виконання своїх трудових обов'язків і можуть його використовувати на власний розсуд. Відпочинок займає важливе та суттєве місце у системі основних принципів трудового права, оскільки сприяє відновленню здоров’я, фізичних, розумових здібностей працюючих для забезпечення в подальшому їх ефективної робити [26, 331].