2. Форми збереження тварин

Перехід організмів з біо- у літосферу називається фосилізацією. Цей перехід дуже складний і виявляється в сукупності фізико-хімічних і біохімічних процесів. Після загибелі тварин і рослин м'які тканини досить швидко руйнуються — згнивають, розкладаються і пожираються трупоїдами. Лише порівняно невелика кількість тварин зберігається цілком — тільки у випадках якнайшвидшого поховання їх під осадом, що охороняє організм від подальшого розкладання. Найбільше часто у викопному стані зустрічаються скелети і їх частини, внутрішні і зовнішні ядра, відбитки, сліди життя, або біогліфи; а також особливі форми збереження рослин і тварин.

Скелети і їх частини. Зовнішні скелети (вапнякові, кремнисті, рідше органічні — хітинові, хітино-фосфатні, тектинові) зберігаються або цілком (корали, черепашки брахіопод, молюсків, панцири морських їжаків), або у вигляді окремих фрагментів (спікули губок, кришечки, що прикривають вустя черепашок багатьох молюсків, членики стебел морських лілій, голки морських їжаків). Внутрішні скелети хребетних спостерігаються у викопному стані найчастіше у вигляді зруйнованих кісток.

Внутрішні і зовнішні ядра. Внутрішнє ядро являє собою зліпок внутрішньої порожнини черепашки. Воно формується при заповненні осадом порожнини, звільненої від м'якого тіла; нерідко воно відбиває зовнішню скульптуру.

Зовнішні ядра виникають після руйнування черепашок, коли на місці стулок утворюються тонкі порожнини, заповнені згодом осадом. Переважно вони бувають піщаними, вапняковими або фосфатними.

Відбитки. Відбитки скелетів або частин скелетів зустрічаються досить часто. Вони з'являються в результаті повного знищення скелетів. Відбитки м'якого тіла спостерігаються відносно рідко, у зв'язку з чим мають значну наукову цінність. Найбільш древні відбитки медуз, кільчастих червів, деяких членистоногих і інших груп тварин були описані вперше в Південній Австралії з відкладів, вік яких оцінюється від 0,6 до 1 млрд. років. У більш молодих відкладах також відомі відбитки медуз, кальмарів і т.д.

Сліди життя, або біогліфи. До них належать всі прояви життєдіяльності. Сліди можуть бути залишені як на поверхні осаду - екзогліфи, так і проникати усередину його - ендогліфи. Екзогліфи - це сліди повзання, лежання. До ендогліфів належать нірки організмів, що зариваються, (деяких губок, червів, молюсків).

Слідами життєдіяльності є також копроліти — викопні екскременти тварин, що дають коштовний матеріал для вивчення їжі деяких хребетних, оскільки в останні роки з'ясувалося, що в них добре зберігаються насіння, пилок і спори. Отже, копроліти можуть служити джерелом інформації про наземну рослинність.

Хемофосилії, або молекулярні копалини. Це найбільш стійкі фрагменти великих органічних молекул, що раніше входили до складу організмів, а потім розпалися в процесі фосилфзації. Хемофосилії виявлені навіть у породах, вік яких ~ 3 млрд. років.

Особливі форми збереження. Залишки рослин, стовбури, листки, плоди і насіння зустрічаються в вуглефікованому стані. Процес вуглефікації надзвичайно складний: він полягає в послідовному перетворенні рослинних залишків у торф, буре вугілля, антрацит і графіт. В міру збільшення ступеня вуглефікації відбувається збагачення рослинних фосилій вуглецем. Завдяки спеціальним методам дослідження стало можливим не тільки вивчення їх зовнішніх ознак, але й особливостей анатомічної будови.

Однією зі своєрідних форм збереження є включення комах у бурштині. У бурштині - скам'янілій смолі сосни - спостерігаються різні комахи, квіти, плоди. Іноді рідкі, унікальні форми збереження дозволяють палеонтологам зробити цікаві висновки про умови мешкання тих або інших форм.

Фосилії зустрічаються переважно в осадових породах (піски, піщаники, глини, аргіліти, алевроліти, вапняки, мергелі і т.д.), у метаморфічних (мармури і сланці). Скам'янілості виявляють також у вулканогенних породах (туфи, лави, туфопісковики), досить часто - у бокситах, мідно-колчеданних рудах, шарах вугілля. Їх збирають у природних і штучних відслоненнях (берегових обривах, стінах кар'єрів, залізничних і шосейних виїмках, керних свердловинах, різних гірських виробітках). При зборах необхідно за допомогою топографічної карти визначити точне місце розташування знахідки. Крім цього, варто точно вказати, у якому саме шарі утримувалися дані скам'янілості.

Підклас Foraminifera Форамініфери

Форамініфери - це саркодові з тонкими складно розгалуженими псевдоподіями, або псевдоніжками. Клітина форамініфер має зовнішній скелет - черепашку різної будови, звичайно мікроскопічних розмірів. Черепашки мають отвори — устя, за допомогою яких клітини сполучаються з зовнішнім середовищем. Отвори в стінках черепашок називаються фораменами вони виконують ту ж функцію, що й устя. Форамініфери проходять у своєму індивідуальному розвитку складний життєвий цикл, протягом якого чергуються статеве і безстатеве покоління.

Історія вивчення. Деякі форамініфери були описані ще античними вченими Геродотом (V ст. до н.е.) і Плінієм (I ст. н.е.), згадувалися в працях натуралістів середньовіччя. Багато видових назв викопних форамініфер були запропоновані К. Ліннеєм (XVIII в.). У Росії форамініфери карбону були досліджені професором Петербурзького університету В.І. Меллером наприкінці сімдесятих років 19 століття. Він уперше відзначив, що окремі види форамініфер властиві певним шарам і горизонтам гірських порід. Тобто В.І. Меллер підкреслив значення цієї групи тварин для геології.

У зв'язку з тим, що форамініфери, на відміну від інших скам'янілостей, характеризують майже кожен геологічний розріз, їх геологічне значення постійно зростає. У нашій країні форамініфери вперше почали вивчатися в Донбасі й в Азербайджані в районі Баку в зв'язку з розвідкою і пошуками родовищ вугілля і нафти біля двох сторіч назад. З початку 30-х років XX в. у зв'язку із широкомасштабним проведенням геологічної зйомки і пошуково-розвідувальних робіт форамініфери інтенсивно досліджуються у всіх підрозділах фанерозою. У СРСР піонерами у вивченні форамініфер були А.В. Фурсенко і Д.М. Раузер-Черноусова, що створили школу радянських мікропалеонтологів у 30-і роки 20 сторіччя.