1.2. Правове забезпечення оподаткування доходів фізичних осіб

Найважливішим інструментом державного регулювання доходів фізичних осіб, характерним для будь-якої податкової системи, є індивідуальне прибуткове оподаткування. Історично – це найдавніша форма податкових взаємовідносин між державою та громадянами на основі примусового обов’язкового вилучення частини їх доходу для створення централізованого грошового фонду держави з метою виконання її функцій [5; 204] .

Індивідуальне прибуткове оподаткування громадян в Україні здійснюється у формі податку на доходи фізичних осіб, що регулюється IV розділом Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року № 2755 - VI (зі змінами та доповненнями). Відповідними статтями цього розділу встановлені основні елементи податку на доходи фізичних осіб, яких відносяться: платники податку, об’єкт оподаткування, одиниця оподаткування, джерело сплати, податковий період, ставки, пільги тощо.

Становлення системи оподаткування доходів фізичних осіб в Україні, яка мала певні відмінності від практики прибуткового оподаткування в СРСР, почалося у 1991 р. Прибуткове оподаткування фізичних осіб регламентувалося Декретом Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26.12.1992 р. № 13-92 [8; 272].

Характерною рисою розвитку системи прибуткового оподаткування в Україні у 1991-1992 рр. була постійна зміна інтервалів та ставок прогресивного оподаткування. Так, у 1991 р. ставки було встановлено у розмірі 50%; у 1992 р. - і 30% в залежності від розміру доходу. Слід зазначити, що за такими ставками оподатковувалися доходи, одержані за місцем основної роботи. Доходи за виконання разових робіт та інші виплати не за місцем основної роботи, а також доходи від підприємницької діяльності в разі, якщо є місце основної роботи, оподатковувалися за іншими ставками [5; 205].

У 1993 р. у сфері оподаткування фізичних осіб відбулося декілька суттєвих змін:

• по-перше, впроваджена нова шкала ставок, побудована у відносних величинах:

а) розмір місячного доходу, що не перевищував 1 мінімальної заробітної плати не оподатковувався;

б) від 1 до 10 мінімальних заробітних плат: 10% суми, що перевищувала 1 мінімальної заробітної плати;

в) від 10 до 20 мінімальних заробітних плат: податок з 10 МЗП + 20% суми, що перевищувала 10 мінімальних заробітних плат;

г) понад 30 мінімальних заробітних плат: податок з 30 мінімальних заробітних плат + 50% суми, що перевищувала 30 мінімальних заробітних плат;

• по-друге, відбувся перехід до обчислення податку за сукупним річним доходом. Поточні розрахунки проводилися для робітників і службовців за місячним доходом, а по закінченню року складався перерахунок, який включав як доходи за місцем основної роботи, так і інші доходи;

• по-третє, встановлена єдина ставка для оподаткування доходів, одержаних не за місцем основної роботи, - 20%. Це значно спростило утримання податку з цих доходів, однак спричинило проблему переплат та недоплат [15].

З 1 жовтня 1994 року прийнято нову шкалу ставок прибуткового податку 50%. Шкала залишилася досить жорсткою.

До 2011 р. оподаткування доходів фізичних осіб в Україні регламентувалось Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 25.02.2003 р. №889-ГУ, який набрав чинності з 01.01.2004 р. та яким введено фіксовану ставку податку з доходів фізичних осіб у розмірі 15% (до 31.12.2006 р. – 13%). Важливим етапом розвитку прибуткового оподаткування стало також запровадження механізму нарахування податкового кредиту – документально підтвердженої суми витрат платника податку – резидента, на яку дозволялося зменшення його загального річного оподатковуваного доходу [8; 273].

З 1 січня 2012 р. вступили в дію всі норми Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» від 07.07.2011 № 3609-VI. Так, установлено, що базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, тобто будь-який дохід, що підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду [7; 342].

 Іншими нормативно-правовими актами, що діють на даний час:

• Наказ Міндоходів від 17.01.2014 №32 «Про затвердження Порядку видачі довідки про наявність у фізичної особи земельних ділянок та її форми»;

• Наказ Міндоходів від 11.12.13 № 794 «Про затвердження форми Книги обліку доходів і витрат для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу та Порядку ведення обліку доходів і витрат для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу»;

• Наказ Міндоходів України від 11.12.13 № 795 «Про затвердження форми довідки про подану декларацію про майновий стан і доходи (про сплату податку на доходи фізичних осіб та про відсутність податкових зобов’язань з такого податку) та Порядку її заповнення»; 

• Наказ Міндоходів від 24.12.13 № 846 «Про затвердження форми Інформації суб’єктів господарювання, які провадять посередницьку діяльність, пов’язану з наданням послуг з оренди нерухомості (рієлтерів), про укладені за їх посередництвом цивільно-правові договори (угоди)»;

• Наказ Міндоходів України від 24.12.13 № 845 «Про затвердження форми Звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, та Порядку його складання»;

• Наказ ДПС України від 20.02.2012 №136 «Про затвердження Узагальнюючої податкової консультації щодо застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності фізичними особами – підприємцями, які здійснюють діяльність з надання нерухомого майна в оренду» [10].

Таким чином, що податок на доходи фізичних осіб виконує важливу фіскальну та соціально-регулятивну функції. Реформування податкового законодавства сприяло збільшенню податкових надходжень до бюджету та створило умови для підвищення впливу податку на рівень життя населення. Основним нормативно-правовим актом, що здійснює регулювання податку на доходи фізичних осіб є Податковий Кодекс України.