Основний зміст роботи
У першому розділі “Теоретичні та методологічні засади державного регулювання розвитку сільських територій” визначено сутність та особливості державного регулювання соціально-економічних процесів у селі; обґрунтовано категорію “сільські території” як об'єкт державного регулювання; розкрито методи, принципи і завдання державного регулювання розвитку сільських територій.
Встановлено, що однією з головних причин кризи українського села є втрата керованості з боку держави процесами його соціально-економічного розвитку. Найважливішою передумовою подолання кризових явищ є створення ефективної системи державного регулювання у сільському секторі України. В основу методології сільського реформування необхідно покласти інституціональний підхід, що включає систему принципів управління розвитком села, спрямованих на зміну базисних складових існуючого сільського устрою, з урахуванням специфіки українських інститутів-умов; впливу через інститути-чинники; дії за допомогою інститутів-механізмів.
У трансформаційний період розвитку суспільства, коли старі структури вже не діють, а нові тільки створюються, інститути держави, а саме система представницької та виконавчої влади, повинні забезпечити економічний і соціальний порядок, здійснити політичні, соціальні та економічні реформи.
Сільські території автор визначає як обжиту місцевість поза територією міст з її умовами та ресурсами, сільським населенням і різноманітними основними засобами на цих територіях. З функціональної точки зору сільські території – це взаємопов'язана єдність трьох сфер: соціальної, виробничої та екологічної (рис. 1). При цьому саме соціальна сфера села є пріоритетним критерієм розвитку сільських територій, а задоволення різноманітних потреб селянина є метою такого розвитку.
Сільські території
Сільське господарство
Рибне господарство
Добувна промисловість
Переробна промисловість
Будівництво
Інші види виробництва
Атмосфера
Водоймища
Ґрунт
Флора і фауна
Поселенська мережа
Населення
Соціальна інфраструктура
Матеріальний добробут
Рис. 1. Функціональна структура сільських територій
Вирішення соціальних проблем сільського населення визначається багатофункціональним розвитком сільських територій – створенням нових робочих місць у переробній промисловості, сфері послуг, торгівлі, в галузях, що забезпечують багатоцільове використання природних ресурсів. Враховуючи світові тенденції сільського розвитку, в Україні доцільно здійснити координацію всіх програм і проектів як із розвитку сільського господарства, так і позааграрних напрямів у рамках комплексного розвитку сільських територій.
Головна мета політики розвитку сільських територій – створення умов для забезпечення достатньо високого рівня надання послуг, досягнення визначених суспільством стандартів життя, підвищення економічної ефективності виробництва при раціональному використанні природних ресурсів і збереженні навколишнього природного середовища.
Політика підтримки тільки сільського господарства є недостатньою для розвитку сільських територій, оскільки зв'язки агробізнесу з іншими галузями мають функціонально обмежений характер. Сільські території необхідно виділити в самостійний об'єкт державного регулювання. Найкращим рівнем для державного регулювання розвитку сільських територій є адміністративні райони. Методи державного регулювання розвитку сільських районів і стратегія їх функціонування повинні базуватися на таких основних принципах: узгодженість індикативного планування й директивного управління; аграрний протекціонізм; принцип єдності економічних і соціальних цілей.
У сільських поселеннях стратегія економічного розвитку повинна розроблятися, плануватися й реалізовуватися спільними зусиллями органів районної влади, місцевого самоврядування, представників бізнесу та державних підприємств, громадських організацій, населення.
У другому розділі “Аналіз функціонування структурних елементів сільських територій України” досліджено фактичний стан та проблеми розвитку сфер виробництва, екології, а також соціальної сфери села як складових елементів сільських територій. При цьому соціальна сфера села досліджувалась більш широко: в розрізі поселенської мережі, демографічної ситуації, зайнятості, доходів і витрат сільського населення, використання потенціалу соціальної інфраструктури сільських поселень.
Основним видом виробництва на сільських територіях є аграрне виробництво. Аграрний сектор економіки не лише забезпечує країну сільськогосподарською продукцією, але й великою мірою сприяє підтримці життєздатності сільської місцевості, збереженню аграрного ландшафту, агробіологічної різноманітності та культурної спадщини.
Протягом 90-х років минулого століття розвиток сільського господарства України характеризувався глибоким економічним спадом, лише починаючи з 2000 р. ситуація почала стабілізуватися. Хоча в 2007 р. через літню посуху валовий збір майже всіх видів продукції рослинництва істотно зменшився, але в цілому за 2000-2007 рр. в усіх категоріях господарств відбулось суттєве збільшення виробництва продукції рослинництва (табл. 1).
Тваринництво у період 2000-2007 рр. перебувало в депресивному стані. Поголів'я майже всіх видів тварин за цей час відчутно зменшилось. Інтенсивно розвивалось у цей період лише птахівництво.
Дослідження показують, що, незважаючи на позитивні зрушення, в сільському господарстві України існує ще багато невирішених проблем. У галузі налічується багато збиткових господарств, найнижча заробітна плата, низький рівень використання сільськогосподарських угідь, досить слабка соціальна захищеність селян порівняно з іншими секторами економіки.
Таблиця 1