Висновки

Після здобуття Україною незалежності вітчизняна історична та юридична наука перейшла на плюралістичні методологічні засади, для вчених відкрилися сприятливі умови для глибоких археографічних досліджень і об’єктивного відтворення доленосних подій минулого, серед яких є державно-соборний процес середини ХХ століття. Виконуючи замовлення пануючого режиму радянські історики до середини 1980-х рр. доклали чимало зусиль, щоб шляхом маніпуляції фактів, фальсифікації подій та іншим методологічним арсеналом досліджень виправдати злочинну змову диктаторів Сталіна і Гітлера, що призвело до розв’язання Другої світової війни та поділу Європи між нацистською та більшовицькою імперіями.

Праці українських істориків, юристів останніх десятиліть, базованих на методологічних принципах об’єктивізму й історизму, спростовують твердження ортодоксальної радянської історіографії щодо безальтернативної ситуації для СРСР у кінці 30-х рр., яка змусила Кремль йти на союз із Гітлером. Першими жертвами нової світової катастрофи, яку санкціонував кремлівський пакт Молотова – Ріббентропа, стало населення Східної Галичини і Волині; а інкорпоровані терени – головним театром геополітичного і збройного протистояння великих держав Європи, ареною битв армій Німеччини, Польщі, Румунії й СРСР. У радянські часи всіляко приховувалися масштаби «визвольного походу» Червоної армії, насправді стратегічної воєнної операції, кількість кинутих на Польщу військ, співробітництво з командуванням вермахту та ін. У всіх виданнях тиражувалися сцени про радісні зустрічі частин Червоної армії – «визволительки» західних українців. Проте останнім часом з’явилися праці вітчизняних істориків, в яких на основі архівних документів відтворена реальна картина військово-політичних подій 19–28 вересня 1939 р., коли могутні радянські угруповання (1,5 млн. бійців) отримали бойові накази щодо розгрому польських частин, а окремі радянські частини й з’єднання на Прикарпатті діяли у тісній взаємодії з вермахтом. Загалом у Другій світовій війні слід виокремити два возз’єднувальні процеси: перший – це безпосередні військово-політичні події «золотого вересня», пов’язані з пактом Ріббентропа – Молотова; другий – це пошуки науково-юридичної формули легітимності інкорпорації українських земель, які тривали аж до 1945 року.

Передвоєнна Польща з огляду на власні інтереси неодноразово заохочувала агресорів, виступаючи як фактичний посібник силової зміни європейських кордонів. Наприклад, посол Польщі в Берліні 22 жовтня 1938 року повідомив міністра закордонних справ Райху, що Польща «вважає», що Карпатсь­ка Україна повинна відійти до Угорщини. Польські урядові кола проте не обмежувалися заохоченням лише чужої агресивності.

Заінтересовані держави у міжвоєнний період мали змогу виправ­довувати чи, навпаки, піддавати рішучому осудові силові акції інших суб'єктів міжнародного права, і робили це виключно залежно від влас­них інтересів. Питання впиралося лише у стимул. Висловимо не таке вже й неймовірне припущення, що у разі сподіваного деякими захід­ними політиками походу Гітлера на схід (а не на захід), у столицях «версальських» держав - Лондоні, Парижі чи Вашингтоні - не надто б переймалися новими кордонами «Росії», навіть якби Гітлеру вдалося їх провести, приміром, по Уралу. З плином часу ці кордони могли бути визнані як де-факто, так і де-юре західними демократіями, особливо, якби згадана «поступка» стимулювала зосередження німецьких зусиль на колонізації захоплених територій і тим самим виключила фашистську агресію на Заході.

Практично те саме стосується і міжнародно-правової відповідальності за зміну державних кордонів, проведену всупереч волі зацікав­леної сторони (до 1945 р. інкорпорація Західної України та Західної Білорусії здійснювалася Радянським Союзом всупереч волі польсько­го уряду на еміграції, який СРСР визнавав де-юре з липня 1941 р. по квітень 1943 p.). У сучасному міжнародному праві - це делікт. До прийняття Декларації Об'єднаних Націй можна говорити лише про спірність вказаних дій радянської сторони, оскільки чіткої міжнарод­но-правової норми на той час ще не існувало.

Вказану тезу про спірність питання про міжнародно-правову (не) легітимність зміни існуючого кордону СРСР, здійсненого одно­стороннім рішенням радянської сторони восени 1939 p., не знецінює навіть факт попереднього укладення таємного протоколу до пакту Молотова - Ріббентропа, особливо з урахуванням тієї обставини, що протокол був власне не «угодою по розчленуванню Польщі», а зобов'язанням сторін у своїх діях не посягати на сферу впливу контрагента.

Пакт Ріббентропа - Молотова у підсумку став де-факто (але не де-юре) угодою двох держав по розчленуванню Польщі, проведеному без її згоди, при по­літичній ізоляції зацікавлених Англії та Франції, ігнорації США та мовчазній згоді Італії.

Уряд Англії визнав Мюнхенську угоду не­дійсною лише у березні 1943 p., а уряд СРСР визнав недійсність пакту Ріббентропа - Молотова куди швидше - у липні 1941 р. Якщо Мюн­хенська угода відповідала звичаям і нормам діючого на той час між­народного права (а цей факт не викликає найменшого сумніву), то що може переконливо поставити під такий сумнів угоду Московську?

Не будемо забувати того, що ретельний аналіз тексту секрет­ного протоколу, рівно як непевність радянської позиції у першій по­ловині вересня 1939 p., не дають підстав говорити про те, що Ріббентроп і Молотов у серпні 1939 р. погодили «четвертий поділ Польщі» де-юре. Сторони домовилися лише про «сфери інтересів», тобто ті території, на які сторона-контрагент не повинна претендувати в май­бутньому - за будь-якого розвитку подій. Радянський Союз де-юре не брав на себе жодного зобов'язання здійснити військову операцію проти Польщі і тим самим порушити діючі з цією країною міжнарод­но-правові домовленості. Він «лише» обіцяв не втручатися, якщо Ні­меччина почне здійснювати «територіальні переміни» у своїй сфері впливу.

Введення радянських військ на територію Східної Польщі могло бути потрактоване як формальне порушення пакту про ненапад з цією країною (але жодним чином не як порушення Ризького договору 1921 p., оскільки територіальний статус східних районів Другої Речіпосполитої у заяві Радянського уряду від 17 вересня 1939 р. під сумнів не ставився). Але й - виправданим з огляду на необхідність протидії Ні­меччині, чия ворожість Союзу РСР не викликала сумніву на тривалу перспективу.

У міжнародному праві існує ще й на сьогодні доволі дискусійна доктрина rebus sic stantibus - застереження про збереження сили до­говору лише при незмінному становищі речей. Чи можна було 17 вересня 1939 р. припускати, що незалежна Польща, з якою СРСР підписував пакт про ненапад, продовжить своє існування як суб'єкт міжнародного права? Чи слід було чекати, щоб переконатися у зворотному, аж до того, поки Німеччина окупує усі польські землі і самостійно на власний розсуд вирішить, що робити з погодженою радянською сфе­рою впливу: передати угорцям, створити маріонеткову Польську державу в нових кордонах чи дозволити А. Мельнику сформувати свій уряд Західної України.

У міжнародно-правових оцінках так званого визвольного походу, зроб­лених урядами країн антигітлерівської коаліції восени 1939 p., поза сумнівом, велике значення відігравала радянська мотивація свого зов­нішньополітичного кроку. У тексті заяви радянського уряду від 17 ве­ресня 1939 р. вказувалося, що польський уряд, унаслідок власної без­розсудної політики, припинив своє існування і поставив під загрозу життя і майно єдинокровного українського та білоруського населення. Таке посилання було просто необхідним для теоретичного обґрунту­вання правомірності збройного порушення лінії кордону, встановле­ного Ризьким договором і підтвердженого пізнішими домовленостя­ми з Польщею (пакт про ненапад і т. ін.).

Проте суверенітет Другої Речіпосполитої над західноукраїнськими та західнобілоруськими землями був втрачений не лише у результаті завоювання - процесу екзогенного, але також внаслідок внутрішніх процесів, спричинених небажанням місцевого населення далі визна­вати над собою владу Варшави. Вже згадувалося про настійні спроби командування Червоної Армії у вересні 1939 р. спровокувати «рево­люційний» виступ українських «робітників і селян» проти «пануван­ня польських панів», а також про дійсні факти антипольських висту­пів західноукраїнського населення. У всякому разі можна говорити, що українське і білоруське населення східних регіонів Другої Речіпосполитої у своїй масі розцінювало німецько-польську війну як сигнал для відновлення національно-визвольних змагань. Народні Збори За­хідної України і Західної Білорусії можна - з певними застереження­ми - оцінювати як органи революційної, антипольської (в розумінні держави) народної влади. Війна УПА на Волині та в Галичині проти польських проурядових підпільних структур та підрозділів АК у 1943-1944 pp. стала ще одним переконливим доказом антипольських (як загалом і антирадянських) революційних настроїв українського населення. У цьому розумінні можна говорити про втрату контролю польських властей над територіями, заселеними переважно українським і білоруським етнічним елементом, і - відповідно - про припи­нення польської державності на цих територіях, безвідносно до факту існування емігрантського уряду в Анжері, а згодом у Лондоні.

Ще одним поважним міркуванням Заяви стала висловлена радян­ським урядом потреба взяти під свій захист єдинокровне українське і білоруське населення, яке з вини нерозумного керівництва Польщі опинилося у загрозливому становищі.

З міжнародно-правової точки зору найбільший сумнів у 1939 р. викликало те, що у сьогоднішньому міжнародному праві бачиться безсумнівним, а саме, право націй на самовизначення і правомірність рішень Народних Зборів Західної України як достатньої підстави для включення територій, на яких відбувався плебісцит, до складу СРСР і Української РСР. Справді, у міжнародній практиці міжвоєнної доби проведення плебісцитів для визначення державної приналежності спірних територій стало правовим звичаєм, який, однак, не носив обов'язкового характеру.

Тобто - входження Західної України до складу Союзу РСР та Української РСР цілком підпадає під сучасне визначення поняття са­мовизначення націй.

В українській історико-правовій думці дискусійним залишається питання про те, власне який правовий документ уперше закріпив со­борність українських земель. Намагання обґрунтувати легітимність державного об'єднання Західної і Наддніпрянської України посилан­нями на Акт про злуку УНР та ЗУНР від 22 (24) січня 1919 р. дуже вразливі для критики з огляду на той факт, що уряд Є. Петрушевича денонсував Акт злуки у грудні того ж 1919 р. Рішення Верховної Ра­ди Української РСР від 15 листопада 1939 р. про включення західно­українських земель до складу території Української радянської дер­жави може бути легалізоване лише на основі визнання легітимності рішень Народних Зборів Західної України. Раніше наводилися мірку­вання, які дозволяють стверджувати: незважаючи на тиск радянських властей (а жоден із міжвоєнних плебісцитів не може бути відзначений як зразок дотримання вільних демократичних норм народного воле­виявлення; досить згадати польське втручання у плебісцит у Верхній Сілезії), рішення Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.) в цілому відповідали тогочасним настроям мас місцевого населення, особливо української національності. Отже - можуть вважатися легі­тимними.

Сценарій організації і проведення Народних Зборів розроблено у Москві, а їх депутати здебільшого відбиралися владою. Ця процедура за участю силових структур була потрібна радянському керівництву, щоб легітимізувати територіальні надбання на західному пограниччі й виправдати воєнну агресію проти Польщі. Втім, незважаючи на юридичну безвідповідальність, ігнорування міжнародного права, возз’єднавчий процес мав після історичного акту Злуки 1919 р. історично-об’єктивний характер. До певної міри приєднання Західної України до СРСР–УРСР врятувало східних українців від тотальної етнокультурної асиміляції. Процес соборизації українських земель дав певний поштовх наддніпрянським прихильникам національно-державного відродження, які зуміли зберегтися за умов сталінського терору.

Восени 1939 р. Східна Галичина і Західна Волинь були приєднані (інкорпоровані) до складу СРСР–УРСР. Історики права, які аналізують переділ Польщі з позицій міжнародного права, вважають вступ Червоної Армії у Східну Галичину і Волинь радянською окупацією. Щоправда, правники В. Макарчук та інші підкреслюють, що сам акт 17 вересня не змінив державно-правового статусу приєднаних земель. Власне «визвольний похід» 17 вересня став не стільки нападом на Польщу, скільки виправданим з точки зору міжнародного права кроком СРСР, яка змушена призупинити діючі домовленості з іншим суб’єктом міжнародного права внаслідок кардинальної зміни обставин, в яких ці домовленості були укладені. Тому радянський уряд мав в умовах швидкого гітлерівського наступу на Львів (уже за Сяном) не допустити висунення німецьких армій на лінію довоєнного радянсько-польського кордону. Отже, згідно з нормами міжнародного права за СРСР могло бути визнане право порушити кордон сусідньої держави, що припинило своє існування внаслідок окупації її території агресором – для забезпечення власних національних інтересів. Однак, згідно з нормами міжнародного права, СРСР не мав найменшої згоди оголосити зайняті території своїми. Вересневий похід Червоної армії не засудили Велика Британія, Франція, США, відтак радянська дипломатія одержала перемогу в боротьбі за міжнародно-правове визнання возз’єднання українських земель.

Розглядаючи наукову літературу з проблеми запровадження тоталітарного режиму в західних землях України у 1939–1941 рр., автор відзначила різні, часом протилежні, погляди науковців на важливі процеси докорінних перетворень з метою швидкої трансформації існуючого ладу на радянський зразок (уніфікація охопила всі сфери соціально-політичного життя, економіки, культури і освіти). Традиційно радянські вчені на догоду пануючому політичному режимові фальсифікували події, формуючи демократичний фасад тоталітарної системи. Висвітлюючи зміни в західноукраїнському суспільстві, почасти позитивні в економіці, соціальній сфері та освіті, вони всіляко замовчували негативні аспекти, зокрема масові арешти політичної опозиції й депортації поляків і українців, вирішення кадрової проблеми шляхом надіслання із східної України надійних і перевірених працівників-функціонерів, а з Росії – силовиків, тотальної уніфікації за радянськими зразками усіх сфер політичного і національно-духовного життя.

Вступ Червоної армії в Західну Україну її поліетнічне населення зустріло неоднозначно. Зокрема, близько 20 тисяч українців, чимало поляків і німців вважали за краще перебратися до окупованої німцями Польщі; водночас із Генеральної губернії на схід масово втікали євреї. Стало очевидним й те, що значна частина українського населення інкорпорованих теренів вороже ставилася до влади і загалом більшовицької політики СРСР, але, тим не менше, назад у Польщу не хоче. З перших днів встановлення радянської влади розгорнули широкомасштабну діяльність репресивні органи з метою очистки краю від «контрреволюційних і ненадійних елементів» – діячів УНДО, ОУН, польських держслужбовців, військовиків і громадсько-політичних діячів. В радянські часи ігнорувалися методи і засоби соціально-політичних перетворень, замовчувалися масштаби репресій і демографічних змін, фальсифікувався процес організації структур управління й вирішення проблеми кадрів. Наслідком правління «перших совітів» стали зміни суспільних настроїв місцевого населення, яке почало виявляти антирадянські, а подекуди й пронімецькі настрої, що проявилося з початком німецько-радянської війни. Суспільно-політична ситуація в Україні на початку XXI ст., потужний науковий потенціал держави й подолання кризи історичною наукою вселяють надію на осягнення нових творчих здобутків наших дослідників із узагальнення труднощів і закономірностей державно-соборного процесу в Україні.