2. Державне утворення кіммерійців

Протягом ХІ-VII ст. до н.е. відбувається формування нових етнічних і культурних спільностей. Серед них можна назвати кіммерійців, відомості про яких згадуються у давньогрецьких та ассирійських джерелах. Наприклад, вперше кіммерійці згадуються в «Ілліаді» та «Одісеї» Гомера. Відомості про кіммерійців збереглися у античних авторів – Геродота (V ст. до н.е.), Галера, Гесіода, Гекатея, Есхіла та ін.

Кіммерійці заселяли південноукраїнські степи від Дону до Дністра. Вони жили на півдні нашої країни. Держава сягала Криму, Приазов’я (Тавриди) та степів Північного Причорномор’я.

Ця грецька назва означала «народ, який проживає на північ від кого-небуть». Кіммерійці були піонерами в обробці заліза й творцями потужної племінної спільноти з примітивним рівнем суспільної організації. Походження кіммерійців досі нез’ясоване. Еволюційні процеси, зокрема освоєння скотарства у степах, відокремлювали племена. Переходячи з місця на місце кочовики освоювали войовничість. Першими кочовиками вершниками були кіммерійці.

Кіммерійці мешкали в укріплених городищах, займалися землеробством, скотарством, воювали із сусідніми народами – нападали на держави Стародавнього Сходу – Урарту й Ассирію. Це був перший народ на території України, що мав царів.

На початку VII ст. до н.е. кіммерійському об'єднанню нищівного удару завдали скіфи – його колишні союзники. Зникає навіть назва кіммерійців. Частина з них була винищена, інша частина витіснена з Надчорноморщини, а ще інша – асимілювалася із завойовниками.

3. Держава та право Скіфії

У VII ст. до н.е. в українських степах поселилися скіфи (давня назва – скити), а дещо пізніше – споріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін., що переселилися з Азії і утворили ранньокласове державне об’єднання – Скіфію.

Скіфські племена займалися скотарством і вели ко­човий спосіб життя, пересуваючись з місця на місце у пошуках корму для коней, великої рогатої худоби та овець. Скіфи перебу­вали на стадії розпаду первіснообщинного ладу. Для їх суспільної організації характерний лад військової демократії. Це були дуже войовничі племена, вони вміло билися у кінному і в пішому строю.

Скіфи нерідко здійснювали спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі, античні міста-держави Північного Причорномор'я, а також на стародавні держави Закавказзя і Середньої Азії. Давньогрецький історик Фукідід зазначав, що воєнною си­лою і кількістю війська зі скіфами «не тільки не можуть зрівняти­ся європейські царства, але навіть в Азії немає народу, який міг би сам на сам протистояти скіфам, якщо всі вони будуть одностайні». Наприклад, скіфи отримали перемогу над військом перського царя Дарія І у VI ст. до н.е.

Піднесення держави пов'язують з прав­лінням царя Атея (IV ст. до н.е. зумів об'єднати під своєю владою майже всю країну. Територія Скіфії – вели­чезна територія Причорномор'я від Дунаю до Дону. Центром дер­жави було Кам’янське городище на Нижньому Дніпрі. Після розгрому сил Атея військом Філіпа II Македонського (339 р. до н.е.) почався занепад Великої Скіфії. Володіння скіфів значно змен­шились у ІІІ ст. до н.е. Так під тиском сарматів основна частина скіфів відійшла в Нижнє Подніпров’я та Степовий Крим. Була заснована нова столиця з грецькою назвою – Неаполіс (околиці сучасного Сімфе­рополя), як і ще її називають Мала Скіфія. Вона досягла розквіту у ІІ ст. до н.е., а трохи згодом потрапила в остаточну залежність від Боспорського царства і проіснувала до кінця ІІІ ст. н.е.

Під час Великого переселення народів скіфи асимілювалися з іншими, у тому числі слов'янськими пле­менами. Рештки їх – це кавказькі осетини.

Суспільний лад скіфів. Соціальну структуру скіфського суспільства становили дві основні групи: аристократична верхівка (наймогутніше і найчисельніше плем’я, яке проживало на лівобережжі нижньої течії Дніпра, а також у Степовому Криму), де провідне місце займали царська сім’я, військова аристократія, жерці, родоплемінна знать, багаті купці; вільні общинники – становили найчисленнішу верству населення, які відбували військову службу, платили данину, виконували інші повинності.

Скіфи-кочівники (правий берег нижнього Дніпра), скіфи-землероби (між Інгулом і Дніпром), елліно-скіфи (в басейні Пів­нічного Бугу). В межах степової смуги України проживали скіфи-хлібороби (орачі).

Раби перебували на найнижчому щаблі скіфської соціальної ієрархії.

Значний інтерес до скіфів виявляв і «батько історії» – грек Геродот. Близько 450 р. до н.е. він побував в Олівії (Бузький ліман) та Скіфії і описав побут, звичаї, релігію та суспільний лад скіфів. Він поділяв скіфів на чотири групи: скіфи царські, кочові, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах, становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами.

Державний устрій Скіфії. Союз племен Скіфів перетворюється на класичну деспотичну монархію (рабовласницьку державу) на чолі із царем, влада якого передавалась у спадок і була необмеженою. Цар виконував обов’язки верховного воєначальника, подекуди здійснював і судові функції та базуючись на уявленні про божествен­не походження царської влади, був жерцем.

Навколо нього утворю­вався апарат управління, що складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг. Він самостій­но вирішував питання внутрішньої та зовнішньої політики. Проте, влада царя була частково обмежена інститутами родового ладу – Радою скіфів (Царською радою) та Народними зборами всіх воїнів.

Царська рада утворювалась з найближчих роди­чів, найвідданіших слуг і військової верхівки.

Народні збори – являли собою демократичний орган всіх воїнів, на яких обгово­рювалися важливі питання суспільного життя і престолонаслідування.

Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.

Право Скіфії. Основними джерелами права у скіфів був звичай та права – правила, встановлені царською владою.

Власність на землю належала царю, котрий встановлював порядок користування нею. Існувало вже зобов'язальне право, що регулювало різноманітні договірні відно­сини – міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Договори скріплю­вали клятвою.

Шлюбно-сімейні відносини випливали з принципу патріархату. Родовід вівся за чоловічою лінією. Дружина перебувала під його владою та не мала прав на власність і спадщину. Якщо вдову після смерті чоловіка не вбивали та ховали разом з ним, то вона, як і майно померлого, переходила у власність його старших родичів. Практикувалося багатоженство.

У спадко­вому праві панував мінорат (майно після смерті батька успадко­вував молодший син, а старші сини наділялися частиною майна лише при одруженні).

Починає зароджуватися кримінальне право. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя та його ото­чення – каралися на смерть. Застосовувалися й такі види покарання, як вигнання та скалічення, визнавалася кровна помста.