3.2. Самоцитування та пародія. Жан-Люк Годар

Жан-Люк Годар – один з основоположників французької «нової хвилі», почав свій шлях сходження на вершину кіноавангарду з журналістики та кінокритики. Це людина, яка була в повному контакті зі своїм часом. Він відчував його як власний пульс, відчував подих епохи змін. І зміни настали в тому числі і в кінематографі, коли молодий журналіст Жан-Люк Годар взяв у руки камеру. Ціла плеяда молодих режисерів на рубежі 60-х рр. починає знімати малобюджетні картини з акторами. Блискуча, проста і безпосередня Анна Каріна, знімалася в рекламі шампуню, поки Годар не помітив її. Жан-Поль Бельмондо - ще одне відкриття Годара.

Піонери «нової хвилі» не терпіли духоти тісних павільйонів - вони знімали на відкритому просторі, а камера знімала актора з боку, додаючи картинам документальності і органічністі. Зйомка не грала вирішальної ролі - набагато важливішим був зміст і монтаж. Свою першу повнометражну картину Годар знімав на табуретці з коліщатками, бо не міг дозволити собі професійний візок [58].

«Завжди вважалося, що «нова хвиля» - це дешевий фільм проти дорогого. Аж ніяк ні. Це просто хороший фільм, скільки б він не коштував».

Годар, посміюючись над Голлівудом, волів швидко знімати і приділяти більше часу діалогам і монтажу. Діалоги в його фільмах наскрізь символічні, напхані цитатами письменників і поетів. Між кадрами раз у раз з’являються монтажні фрази зі словами поета чи багатозначний погляд, який дивиться з картини. Показана на екрані «реальність» - це правда Ґодаром були придумані нові варіанти взаємодії вимислу з реальністю. Документальність для нього - не спосіб відображення реальності, а прийом впливу на глядача. Вносячи в свої картини елементи театральної умовної документальності і особливо інтертекст, Годар створює те, що надалі назвуть методом «анти кінематографу». Реально тільки ставлення до авторського вимислу і авторська мова, виражена в численних цитатах.

Годар приділяв величезну увагу монтажу. При першому знайомстві з його фільмами, монтаж це перше, що кидається в очі. У прямому сенсі кидається: використання постійних напливів, накатів, нерівних склеювань, збитого ритму - всі ці прийоми в сукупності отримали назву «рваний монтаж». Ідея цього феномену належить ще одному представнику «нової хвилі» - Жану-П’єру Мельвілю, Годар підхопив і розвинув її. Рваний монтаж у фільмах Годара передає загальний колорит часу, соціальні настрої Франції початку 60-х років. Годар вміє занурити глядача в іншу «реальність». За допомогою монтажу, музики і тонких контрапунктів глядач переймається атмосферою Франції того часу, з її бурхливими потоками назріваючих змін. Годар одним з перших вивів на екран Францію, показав її природу і архітектуру.

Найбільш яскравим етапом творчості Годара, прийнято вважати період «нової хвилі» з 1960 - по 1965 рр. Фільми цього періоду об’єднує спільна естетична концепція і відсутність фабули як такої. Всі фільми показували тогочасну сучасність і неспроможний бунт особистості проти архаїчно-нерухомого світу буржуазної посередності. З 1954 року, Годар знімав кілька короткометражних картин – «Шарлота і її Жюль» (1958), «Історія води» (1958), «Всіх хлопців звуть Патрік» (1959) та інші. Ці невеликі замальовки виллються в 1960 році в повнометражний сюжет [58].

Перший повнометражний фільм Годара «На останньому диханні» вийшов в 1960 році і став початком цілого напряму у французькому кінематографі. Знакова стрічка не тільки для режисера, але і для всього авторського кіно.

Зняту за невеликі гроші екзистенціальну драму, побачили у французькому прокаті більше 2 млн. людей. Головний образ бунтаря-одинака - Мішеля Пуакара - зіграв Жан-Поль Бельмондо. Він прекрасно передав образ покоління з його імпульсивністю, рішучістю і протестом проти всього. Нерв і надлом часу, відчуття змін і тривожне очікування стихії – все це Годар відчував і відчував наближення переломних подій. Можливо він зрозумів це тільки в травні 1968 року, коли у Франції спалахнув анархістський студентський бунт.

Розкріпачена гра акторів Джин Сіберг і Жан-Поля Бельмондо, цитування та пародійні рими роблять фільм особливим для сприйняття. По мимо відчуття духу часу, який не виражений в чомусь конкретному, а інтерпретується на підсвідомому рівні, картина містить також і філософський контекст. Цитати на вітринах, діалоги героїв, внутрішні монологи Мішеля та багато іншого - змушують задуматися про життя, про смерть, про людину і любов. А що дійсно закладено у фільмах Годара, знає напевно тільки сам Годар. Як каже сам режисер, в його фільмах нічого розуміти. Треба тільки чути і брати.

Альфред Хічкок один з тих, хто вплинув на процес становлення Годара як режисера. У своїх інтерв’ю Годар не раз його згадує. Ось і у фільмі «На останньому диханні» він передає йому привіт, з’являючись на екрані в ролі перехожого, відтворюючи знаменитий прийом камео.

Ще одним зверненням до особистості є поява на екрані режисера Жан-П’єра Мельвіля, який зіграв письменника Первулеску, у якого бере інтерв’ю Патриція. Мельвіль запозичив стиль поведінки і манеру відповідей на питання у Набокова, в одному з його телевізійних інтерв’ю [58].

Фільми Годара наскрізь символічні, в них немає дрібниць і уважний глядач помітить безліч цікавих деталей і посилань в іменах, цитатах і поведінці героїв.

Годар звичайно заслуговує уваги і, зокрема, його знаковий фільм «На останньому диханні» ознаменував цілий напрямок у кінематографі, який називається зараз – авторське кіно [75]. Годар досі залишається на своїй хвилі і не відступає від своїх принципів. На відміну від інших режисерів нової хвилі, Годар не піддався ніякому впливу, не пішов по голлівудській стежці, а продовжує знімати кіно, насамперед для себе, а не заради касових зборів.

«Я вважаю себе сучасним кінематографістом, бо поки живий.»

Останній фільм Жан-Люка Годара «Прощай мова» був представлений на Канському кінофестивалі 2014 року і отримав Приз журі.

Відомі кінопародії 1980-х – 1990-х років

• Аероплан! (США, 1980)

• Цілком таємно! (США, 1984) – пародія на бондіану

• Космічні яйця (США, 1987). Пародія на четвертий епізод кіноепопеї Джорджа Лукаса

• Голий пістолет (США, 1988)

• Людина-краб з Марса (США, 1989) – пародія на фільми «категорії B» 1950-х років

• Гарячі голови (1991) і Гарячі голови! Частина 2 (США, 1993) – пародія на військові бойовики

• Не грози південному централу, попиваючи сік у себе в кварталі (США, 1996) – пародія на драму «Хлопці по сусідству»

• Недитяче кіно (США, 2001) – пародія на американські підліткові комедії

Серія пародій на фільми жахів:

 • Дуже страшне кіно (США, 2000) –пародія на фільм жахів «Крик»

• Дуже страшне кіно 2 (США, 2002) – пародія на фільм жахів «Примара будинку на пагорбі»

• Дуже страшне кіно 3 (США, 2004) – пародія на фільм «Дзвінок»

• Дуже страшне кіно 4 (США, 2007) – пародія на фільми «Війна світів», «Таємничий ліс», «Пила»

• Дуже страшне кіно 5 (США, 2012) – пародія на фільми жахів «Пункт призначення 1-3», «Спуск», «Сайлент Хілл», «Хостел», та ін.

Відомі кінопародії, що вийшли на екран в останні роки

• Найкращий фільм (Росія, 2007) – пародія на фільми «Нічний дозор», «Денний дозор», «9 рота», «Навіть не думай!», «Спека» і серіали - «Бригада», «Далекобійники», « Моя прекрасна няня ». Також пародіюється тема джедаїв з американських «Зоряних воєн» і кінотрилогія «Матриця».

• Дуже епічне кіно – США, 2007. Пародія на нові фільми різних жанрів.

• Знайомство зі спартанцями – Великобританія, 2008. Пародія на фільм «300 спартанців».

• Супергеройське кіно – США, 2008. Пародія на фільм «Людина-павук».

• Найкращий фільм 2 – Росія, 2009. Режисер Олег Фомін. Пародія на фільм «Жара».

• Нереальний блокбастер – США, 2008. Пародія на фільми з участю супергероїв, знаменитостей

• Вампірський засос – США, 2010 рік. Пародія на фільм Сутінки.

• Будинок з паранормальними явищами – США, 2013 рік.

До кінопародії можна віднести пародійне переозвучування фільмів. У Росії в якості прикладів такої творчості можна назвати колишні дуже популярні «смішні переклади» голлівудських блокбастерів, виконані Дмитром Пучковим (Гобліном) – у них сюжет фільму, незважаючи на збереження відеоряду, повністю змінюється за рахунок заміни оригінальної звукової доріжки на нову. Правда, початково об’єктом пародіювання були зовсім не самі фільми, а схильність великого числа російських перекладачів замість адекватного перекладу робити практично довільний переказ, який часто різко спотворював сенс того, про що насправді йшлося у фільмі.

Постмодернізм, маючи за основу переосмислення мови (тобто засоби організації та передачі смислів), оголошує про принципову неможливість набуття нових смислів і замикається на стилізованому відтворенні самих різних, але однаково умовних мов.

Стилізація часто супроводжується у постмодерністів ігровою та іронічною інтонацією, яка в певних фільмах настільки гіпертрофована, що перетворюється на пародію.

Кінопародії – комедійні фільми, пародіюють широко відомі кінофільми, або цілі піджанри кіно. Кінопародія відома досить давно. Найбільш вдалі пародії, як правило, робляться на фільми, що відрізняються або величезною кількістю заїжджених штампів, або непомірним пафосом.