1.2. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору за рахунок східних територій

Міжнародна ситуація в Європі докорінно змінилася після приходу Гітлера до влади в Німеччині (30 січня 1933 р.). Якщо західні держави якось приховували свої справжні цілі щодо інших країн, то нацисти з властивою їм абсолютною переконаністю в правильності своїх людиноненависницьких ідей не лише не приховували загарбницьких планів, а й з якоюсь самозакоханістю навіть хизувалися ними. Основною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в "Майн кампф" здобуття життєвого простору для німців як народу вищої раси.

Життевий простір на сході (Lebensraum іm Osten) - термін націонал-соціалістської пропаганди, що відбивав плани заселення німецькими народами (арійцями в розумінні націонал-соціалістських вождів) територій у Східній Європі. Уперше цей термін з'явився ще у вільгельмінську епоху, але згодом нацистський рух додав йому расово-біологічний контекст. Прагнення знайти великі території для "народу без простору" (ньому. Volk ohne Raum) послужило однієї з ідеологічних основ для розробленого Генріхом Гіммлером Генерального плану "Ост". У його рамках була передбачена великомасштабна депортація "расово небажаного" населення, його поневолення й економічна експлуатація.

Фрідріх Ратцель (1844-1904) узвичаїв цей термін у своїх наукових працях "Політична географія" (1897) і "Життєвий простір" (1901). При цьому він переніс теорії Чарльза Дарвіна про боротьбу за виживання у тваринному світі на відносини між народами й описував держави як живі істоти, які перебувають у постійній боротьбі за життєвий простір, а подальше існування яких залежить від його наявності.

Термін був підхоплений Фелькіше Бевегунг і Всенімецьким союзом (ньому. Alldeutscher Verband) і використаний у зв'язку із численними на той момент німецькими меншостями в Східній Європі (фольксдойче) і планами їхньої експансії. Уважалося, що землі, що належали їм, не повинні бути загублені, а метою повинна бути підстава нових поселень. Відношення до заморських колоній Німецької імперії при цьому було негативним. Німецька колоніальна політика розглядалася як винятково меркантильна й складається під єврейським впливом. Необхідним уважався простір для "всегерманско" орієнтованої "поселенської політики у великому масштабі". Для цього розглядалися не позаєвропейські колонії, а "безпосередньо, що граничить із німецькою Батьківщиною. Схід - туди нас веде доля. Компас германців указує на Схід". Німецькі емігранти в Америку повинні були бути спрямовані на Схід. Домінуючим ідеалом Фелькіше Бевегунг була чистокровна німецька держава на "народній землі" країн Центральної й Східної Європи, населене німецькими селянами й ремісниками, "батьками майбутніх воїнів". Уже в 1875 році Паулем де Лагардом було представлене бачення німецької держави, границі якого простираються на заході від Люксембургу до Бельфора, на сході від Німану до "древніх готських земель" Причорномор'я, на півдні з виходом до Адріатичного моря й з потенціалом розширення в Малу Азію. [1]

Сильну популяризацію одержала ідея простору на сході в 1926 році з виходом роману Гансу Гримма "Народ без простору" (Volk ohne Raum).

У книзі "Майн кампф", яка вийшла в 1925 році Адольф Гітлер докладно описав в окремій главі "Східна орієнтація або Східна політика" свої плани по захопленню життєвого простору й призвав "роздобути для німецького народу землі, на які в нього є обґрунтоване право". Ми, соціалісти, зовсім свідомо ставимо хрест на всій зовнішній політиці довоєнного часу. Ми хочемо повернутися до того пункту, на якому перервався наш старий розвиток 600 років тому. Ми хочемо призупинити вічне німецьке прагнення на південь і на захід Європи й виразно вказуємо пальцем убік територій, розташованих на сході. Ми остаточно рвемо з колоніальною й торговельною політикою довоєнного часу й свідомо переходимо до політики завоювання нових земель у Європі.

Гітлер проголошував: "Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камерунах, але винятково в Європі. Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки в здобутті нової землі в самій Європі... Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни". "Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави". Під останніми фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну. Гітлер мав намір збільшити територію Німеччини. Йшлося про завоювання земель, які межували з Німеччиною, а далі тих, що були продовженням перших.

Безліч ключових документів демонструють, наскільки послідовно Гітлер дотримувався своїх військових цілей.

Відразу після захоплення влади Гітлер представив при зустрічі з генералами в будинку генерала Гаммерштейна-Екворда 3 лютого 1933 свою програму життєвого простору (із записки генерала Курта Либманна):

Як ми повинні використати політичну владу? Ще рано говорити. Може бути для одержання нових можливостей для експорту, а може бути - що ще краще - для завоювання нового життєвого простору на Сході і його безцеремонній германізації.[3]

У таємному тексті, присвяченому чотирирічному плану по озброєнню, у якому Гітлер вимагав, щоб німецька армія й німецька економіка через чотири роки була готова до війни, їм сказане:

"Остаточне рішення складається в розширенні життєвого простору й продовольчо-сировинної бази нашого народу. Завдання політичного керівництва в тім, щоб незабаром розв'язати це питання.[4, С. - 320]

5 листопада 1937 року Гітлер виголосив промову перед головними представниками вермахту про те, що німецьке просторове питання може бути вирішений тільки за допомогою війни (меморандум Хоссбаха).

23 травня 1939 року Гітлер сказав перед головнокомандуючими:

Життєвий простір, що відповідає величі держави, є основою будь-якої держави. Якийсь час можна від цього втримуватися, але рано або пізно рішення проблем прийде саме собою. Залишається вибір між сходом або падінням. Через 15 або 20 років рішення цього питання стане неминучим. Довше жоден німецький політик не зможе його уникати. [4, С. - 320]

23 листопада 1939 року Гітлер сказав перед головнокомандуючими:

"Зростаюче населення вимагає більшого життєвого простору. Моя ціль - створити розумне співвідношення між чисельністю населення й народним простором. Боротьба повинна вестися за це. Жоден народ не може уникнути цього завдання, інакше він приречений на поступову загибель. [4, С. - 321]

У червні 1933 р. на міжнародній економічній та фінансовій конференції в Лондоні був проголошений шокуючий меморандум глави німецької делегації Гуґенберга. В ньому містилася вимога до європейських держав про передання України Німеччині з цинічним обґрунтуванням — "для більш раціонального використання цієї родючої території". І нічого, "проковтнули" цей шматок європейські акули, хоча, для годиться, й побурчали.

Складну віртуозну дипломатичну гру повела Німеччина зі сусідніми Україні державами, передусім з Польщею. Правителі цієї країни не приховували своїх експансіоністських планів, на яких, як щуку на живця, й ловили німецькі дипломати. Спочатку були закріплені "дружні відносини" підписанням у січні 1934 р. Пакту про ненапад між Польщею та Німеччиною.

А потім, маскуючи свої загарбницькі плани щодо самої Польщі, їй щедро обіцяли багату здобич на сході за рахунок України. У світову пресу прорвалося повідомлення про те, що між цими двома країнами існує таємна угода, зокрема про те, що Україна має стати сферою державних інтересів Польщі.

У промові на великому щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р. Гітлер вигукував: "Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини — ми б мали все".

21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побожно кинув: "Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія...". Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав геть інше: "Остаточно Україна, Білорусія, Балтійські держави — нам". Перший вислів повторював поширену тезу німецьких геополітиків, котрі вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге — "відображало концепцію здобуття життєвого простору на Сході".

Цю плутанину було повторено на початку березня 1941 р., коли підготовка німецького нападу на СРСР набула максимальної інтенсивності. Настанови Гітлера були такими: "Наступний похід буде не просто збройною боротьбою. Він буде також прорахунком двох ідеологій. Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими могли б укласти мир".

2 квітня 1941 р. А. Розенберг, головний нацистський авторитет із національних питань у Радянському Союзі, котрого Гітлер призначив своїм "уповноваженим для централізованого розв'язання проблем східноєвропейського простору", подав фюреру "Пам'ятну записку № 1". У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації її німецькими військами.

На відміну від Гітлера, Розенберг дотримувався у зовнішній політиці не екстремістських, а швидше, традиційних імперіалістичних поглядів. Замість фюрерових візій нового колосального німецького життєвого простору на Сході, він бачив там у майбутньому радше новий баланс сил, шукав такого варіанту їх розкладу, який був би найбільш вигідний для Німеччини, забезпечував 'її панування без кардинальних етнічних змін, залишаючи населення на місці.

"До тієї частини, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід додати прикордонні смуги від корінної російської області... щоб послабити її і одночасно мати проти неї постійну противагу. (Йдеться про частини Курського та Воронезького адмінокругів). Так само як частка України розглядався і Крим. На досягнення цієї політичної мети було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї української області".

План Розенберга передбачав збереження етнічного характеру східних територій, за винятком Прибалтики. Основним для нього було послабити Росію. Звідси — Розенбергів задум утворити навколо Великоросії ланцюг національних держав, залежних від Німеччини та ворожих до Росії, однією з яких була Україна. Вона була найбільша, тому й вимагала до себе найбільшої уваги.

Таких поглядів дотримувалися й деякі інші впливові особи Німеччини, особливо серед вищих військових кіл, які пам'ятали німецький прохід на Україну 1918 р. на запрошення Центральної Ради. Ці погляди не збігалися з планами Гітлера й тому не мали результату. Фюрер відкинув пропозиції Розенберга. 25 квітня 1941 р. Розенберг завершив роботу над "Пам'ятною запискою". Викладений у ній план передбачав створення на окупованій радянській території колоніальних сатрапій у вигляді німецьких рейхскомісаріатів Остланд (Прибалтика, Білорусія, Україна, Московія, Кавказ). Україна за цим планом мала простягтися аж до Волги.

У січні 1941 р., виступаючи перед підлеглими з таємною промовою, рейхсфюрер СС Г. Гіммлер говорив, що "головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення 30 млн слов'ян". 2 травня економічний штаб "Схід" затвердив принципи німецької політики на окупованій радянській території:

— "війну можна вести тільки за умови, що... всі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії;

— коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду".

Питання основного мотиву у рішенні Гітлера до нападу на Радянський Союз - тобто , чи було це короткострокові військові й стратегічні завдання, або їх довгостроковий "програмування" стратегія ще не була задовільно вирішена (1). Історики зосереджують увагу на тісному переплетінні "расових, ідеологічних і геополітичних цілей в ідеології Гітлера. Таким чином, Адольф Гітлес плануючи перемогу над Росією, прагнув зробити необхідно "життєвий простір", це та винищування євреїв нерозривно зв'язані між собою. Таким чином, пояснення нацистського проекту по розширенню німецького "життєвого простору" варто шукати в расово-ідеологічних догмах єврейського походження більшовизму ".

Дійсно, ми можемо легко знайти досить аргументів на користь тези про "єврейський більшовизм", особливо у своїй книзі Гітлера "Майн кампф" і його ранніх виступах і публікаціях.

Агресивний курс нацистської Німеччини базувався на ідеї завоювання «життєвого простору». У своїй книзі «Моя боротьба» А. Гітлер писав, що коли говорити «про нові землі в Європі, то перш за все погляд звертається тільки на Росію та підвладні їй суміжні держави». У 1936 р. фюрер заявив на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії: «Якби ми мали у розпорядженні безмежні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру і якби неосяжні плодоносні рівнини України перебували в межах Німеччини, – ми мали б усе».

Експансіоністські наміри керівників ІІІ рейху підкріплювався геополітичними концепціями, зокрема К. Хаусхофера, про викорінення слов’янських народів і заволодіння їхніми землями «вищою», германською расою.

РОЗДІЛ 2

Роль України у подіях Великої Вітчизняної війни

2.1. Місце України в Гітлерівській концепції завоювання

"життєвого простору"

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестсь­кий мир 1918 р. став серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка у Першій сві­товій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для розробки зовнішньополітичної стратегії націонал-со­ціалізму 1934 p. з різницею у декілька місяців було створено зов­нішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння Ріббентропа.

Українська проблематика займала одне з перших місць у ро­боті цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення "українського питання" пев­ний час мали значний, якщо не визначальний, вплив на офіцій­ний курс третього рейху щодо українських земель. Висунута ко­мандою Розенберга концепція "свідомого європеїзму" особливо акцентувала увагу на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи регі­ону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг з самого початку пропагував ідею утворення формаль­но самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концеп­ція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера у даний період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошу­вав: "У центрі я поставлю Велику Німеччину... (Разом з нею) Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні міль­йонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, со­юз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки...

У планах нацистської Німеччини щодо захоплення “життєвого простору” на Сході Європи українське питання займало важливе місце. Уже в перші місяці війни німці почали активно закладати підвалини своєї політики на окупованих територіях, реалізуючи концепцію повного уярмлення українського народу та підпорядкування собі українських земель без будь-яких застережень. На нараді, що відбулася 16 липня 1941 р., А.Гітлером були обґрунтовані і визначені напрямки діяльності окупаційної адміністрації. Зокрема він заявив: “Тепер перед нами стоїть завдання розчленити територію так, як це потрібно, з тим щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її” [13].

Нацистська Німеччина розглядала українське питання в контексті своєї глобальної зовнішньої політики, якою передбачалося створення найбільшої і наймогутнішої у всі часи німецької держави. У цих планах Україні відводилася особлива роль як країні з величезними економічними можливостями і сприятливим географічним положенням, що заклало б основи могутності рейху і завоювання для нього “життєвого простору” (“лебенсрауму”) на Сході. При цьому зовсім ігнорувалися національні і політичні інтереси українців. “Мені потрібна Україна, – відверто говорив А.Гітлер, – щоб нас не змогли ослабити голодом, як це було під час попередньої війни” [13]. А райхсміністр східних окупованих територій А.Розенберг так визначав роль України в третьому рейху: “Завдання України полягає в тому, щоб забезпечити продуктами харчування Німеччину і Європу, а континент – сировиною” [13].

Готуючись до нападу на СРСР, керівники нацистської Німеччини заздалегідь розробили низку планів, Інструкцій, директив щодо масового знищення населення окупованих територій. У листопаді 1940 р. Управління расової політики Німеччини затвердило документ, яким чітко визначалися цілі і методи діяльності окупаційної влади на захоплених територіях, зокрема в Україні. «На сході, – говорилося в цьому документі, – ми повинні проводити політику, спрямовану на виділення окремих народностей, тобто поряд з поляками і євреями виділити українців, білорусів, гуралів, лемків і кашубів». «Я сподіваюсь, – писав автор цього злочинного опусу,– що поняття «єврей» назавжди зникне з пам'яті людей. Трохи згодом ми матимемо можливість стерти злиця землі українців, гуралів і лемків».

Наміри гітлерівців найяскравіше відобразились у горезвісному людиноненависницькому плані «Ост» –плані знищення населення та «освоєння» окупованих гітлерівцями «східних» територій, у тому числі території України. Він розроблявся під керівництвом  Гітлера, Гіммлера, Розенберга та інших нацистських діячів. За цим планом, зокрема, передбачалося:

 

 

 

часткове онімечення місцевого населення; заселення окупованих земель німцями

масова депортація населення, в т.ч. українців, до Сибіру

підрив біологічної сили слов`янських народів

економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів

пограбування культурних цінностей, знищення пам`ятків культури

 

Після загарбання фашистськими військами України, її територія була розділена на чотири частини. Влада в них перейшла до гітлерівської адміністрації.

1) Землі Східної Галичини в складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської областей були приєднані до генерал-губернаторства (яке складалося з центральних і південних районів Польщі) під назвою дистрикт «Галичина».

2) 3 більшої частини українських земель був утворений рейхскомісаріат «Україна» в складі Рівненської, Волинської, Кам'янець-Подільської. Житомирської областей, північних районів Тернопільської, Вінницької, східних районів Миколаївської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської та Кримської областей, а також південних територій Білорусії та РРФСР. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами в Рівному, Житомирі, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві та Мелітополі.

3) Райони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Донбасу, як прифронтові, підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню.

4) Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансністрія».

Закарпаття з 1939 р. було окуповане угорськими військами.

На чолі новоутворених адміністративних одиниць стали генерал-губернатори. Саме генерал-губернаторуГ.Франку належить цинічний вислів: «Якщо ми виграємо війну, то тоді, на мою думку, поляків і українців, і все те. що обертається навколо генерал-губернаторства, можна пустити хоч на фарш».[5]

Не відставав віл свого товариша по націонал-соціалістичній партії і Е.Кох, якого називали «коричневим царем України». Місцеве населення на завойованих гітлерівцями територіях він взагалі розглядав як неповноцінних істот «нижчої раси»: «Якщо я знайду українця гідного сісти за один стіл зі мною. – я звелю його негайно розстріляти».

Економічна складова «червоною ниткою» пронизувала всі офіційні промови, сентенції у вузькому колі наближених фюрера, а також документи, в яких його вказівки й міркування набували форми директив. Так, у розмові з К. Бурхгардом він наголошував: «Мені потрібна Україна, щоб нас знову не заморили голодом, як в останній війні». За день до нападу на Радянський Союз Гітлер під час бесіди з Муссоліні висловив сподівання, що завдяки війні на Сході «вдасться забезпечити на тривалий час в Україні загальну продовольчу базу».

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель фактично вступили у вирішаль­ну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 черв­ня 1941 p. Гітлер писав у листі до Мусоліні: "Що стосується бо­ротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся у значному успіху. Передусім я споді­ваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Укра­їні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас поста­чальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у май­бутньому". Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується у матеріалах нара­ди Гітлера з керівниками рейху, що відбулася 16 липня 1941 p. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні пев­ний культурний розвиток, деякий потягло незалежності, відкри­ти у Києві університет, Герінг різко відповів: "...ми повинні спо­чатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше".

Плануючи напад на СРСР, нацистська верхівка значне місце відводила використанню господарського потенціалу України та інших республік. У «Директивах з керівництва економікою нових окупованих східних областей» («Зеленій течці» Герінга) вказувалося, що експлуатація «має здійснюватися насамперед у галузі продовольчого й нафтового господарства. Одержати для Німеччини якомога більше продуктів і нафти – така головна економічна мета кампанії…, першим завданням є якнайшвидше забезпечення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей, щоб таким чином полегшити продовольче становище в Європі та розвантажити транспорт».

За підрахунками німецьких економістів, з окупованих територій Радянського союзу щорічно можна було ввозити до Рейху 10–11 млн. т зерна, 40 тис. т рослинного масла, 1 млн. т жмиху, 260 тис. т цукру, велику кількість м’яса, інших харчових продуктів та сировини.

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випадковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за виконання еконо­мічної частини плану "Барбаросса", для реалізації якої було ство­рено економічний штаб особливого призначення "Ольденбург", чи "Економічний штаб Ост". За декілька днів до війни штаб "Ольденбург" завершив розробку директив щодо керівництва еконо­мікою на території СРСР після його завоювання — так звану "Зелену папку" Герінга. Центральна ідея директив сформульова­на досить відверто: "Першим завданням є якнайшвидше здійс­нення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей". Безумовно, що одним із голов­них об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто гово­рив Герінг, виступаючи у Берліні: "Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке". "Зелена папка Герін­га — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований, головним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було роз­почато роботу над довгостроковим, стратегічним "Генеральним планом Ост". Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, роз­рахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєн­ний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне викорис­тання для успішного ведення війни економічних та трудових ре­сурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольст­ва України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські ке­рівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, пра­цюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької на­ції на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення "нордичних груп населення", що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів ("Метою німецької політики щодо на­селення російської території, — писав у своїх зауваженнях до "плану Ост" доктор Ветцель, — є доведення народжуваності ро­сіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавле­ні в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці"); масові депортації насе­лення (планом передбачалося переселення 65% українців із За­хідної України до Сибіру); переселення німців на окуповані зем­лі і створення системи озброєних селянських поселень колоніс­тів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що "Генеральний план Ост" створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищен­ня, депортацію, перетасовку мільйонів людей.[11]

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах що­до України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель май­бутнього розвитку українських земель. Якщо у довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — "Вели­кої України", то вже на початку агресії проти Радянського Сою­зу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспекти­вою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєн­ний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німець­кої колонізації.[15, C. - 128]

У зв’язку з тим, що «освоєння нового життєвого простору» потребувало відповідних організаційно-адміністративних заходів, у середовищі німецького істеблішменту обговорювалися різні варіанти облаштування територій, які передбачалося захопити.

Один з провідних «радянологів» у вищому ешелоні влади А. Розенберг у незавізованій пам’ятці-меморандумі від 2 квітня 1941 р. викладав своє бачення ситуації і засобів вирішення завдань, які постануть перед Німеччиною в найближчій перспективі. Оскільки Росія – це конгломерат націй, її потрібно розділити на сім «національних або географічних утворень» – Велику Росію, Білорусію, Балтію, Україну, Донський край, Кавказ, Середню Азію. Політична мета східної кампанії вбачалася у тривалому ослабленні Росії шляхом повної ліквідації «єврейсько-більшовицької влади», широкої економічної експлуатації, а також «передачі важливих російських районів для нових адміністративних утворень, зокрема для Білорусії, України і Донського району. Східні регіони Росії передбачалося використовувати для «масового заслання небажаних елементів». Для України припускалася можливість налагодження «власного національного життя аж до можливого створення політичної формації, що мала б на меті сама чи в поєднанні з районами Дону й Кавказу у формі Чорноморської конфедерації постійно протистояти Москві й оберігати німецький життєвий простір на Сході». Йшлося не про національні держави, а про рейхскомісаріати. І саме призначення рейхскомісаром України Е. Коха продемонструвала орієнтацію Гітлера не на пропозиції Розенберга, а на жорстку лінію, яку обстоював Кох. «Два центнери української пшениці, – просторікував цей одіозний ставленик фюрера, – важать для мене набагато більше, ніж усі національно-державні проблеми України, разом узяті».[16, C - 128]

Згідно з планом «Ост» німці мали оселитися на території по лінії Ленінград –Ладозьке озеро – Валдайська височина – Брянськ – Дніпровська дуга. Виселенню з цих земель підлягав 31 млн. місцевих мешканців, у тому числі 65 % населення Західної України. За словами Гітлера, слід було перешкоджати тому, щоб «росіяни й так звані українці» дуже сильно розмножувалися, адже «одного чудового дня всі ці землі, … будуть цілковито заселені німцями».

Відповідним чином будувалась політика у соціально-економічній, культурно-освітній, релігійній сферах. Українцям відводилася роль напівграмотних рабів, які мали працювати на пануючу «германську расу» й отримувати харчі на рівні, що дозволяв не вмерти від голоду. Виключалися будь-які політичні елементи громадського життя. Окупаційна адміністрація мала всіляко перешкоджати створенню єдиної Православної церкви.

Таким чином, плануючи війну на сході, нацисти прирікали десятки мільйонів місцевого населення на фізичне знищення, депортацію, голод, звиродніння й маргіналізацію. Окупаційні реалії стали страхітливим свідченням того, що ці плани послідовно втілювалися в життя.

Коли нацисти писали "Росія", вони мали на увазі СРСР, а коли йшлося про продовольство — Україну. [16, C – 488]

16 липня 1941 р. на нараді з питань окупаційної політики Гітлер наголосив: "Отже, ми наголошуватимемо, що змушені окупувати ту чи іншу область, управляти, навести в ній лад; в інтересах населення забезпечити спокій, постачання продовольством, рух на шляхах тощо. Ніхто не мусить мати змогу розпізнати, що ми починаємо остаточне врегулювання".

Про українську територію Гітлер ще додав: "Антонеску хоче Бессарабію та Одесу зі смугою землі у напрямі на захід — північний захід від Одеси". Він дав зрозуміти, що бажання румунського диктатора буде вдоволено. "В основному, — вів далі Гітлер, — перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по- перше, опанувати його; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати. Основні принципи: ніколи знову не повинне стати можливим утворення військової держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек... Тільки німець має право носити зброю, а не слов'янин — не чех, не козак або українець".

На цьому тлі вирізняється проукраїнська лінія Розенберга, котрий вважав, що, безперечно, в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення: "На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні розбудити історичну свідомість українців". Пропозицію заперечив Герінг: на Україні німці насамперед мають думати про те, як отримати від неї максимум продовольства. Також на Україні потрібно заохочувати певні прагнення до незалежності. [2. c. 687]

Відповідно до планів міністерства Розенберга Крим разом з Херсонською й Запорізькою областями повинен був увійти в генеральний округ "Таврія" (Generalbezіrk Taurіen), із загальною площею 22 900 км і населенням 661 981 чоловік (за станом на 1 вересня 1941 року). Центром округу обраний Мелітополь. Генеральний округ "Таврія" був складовою частиною рейхскомиссариата "Україна" (Reіchskomіssarіat Ukraіne). Крім нього в цю адміністративну одиницю включалися генеральні округи "Волыния-Подолия", "Житомир", "Київ", "Миколаїв" й "Дніпропетровськ" [6].

Вищим органом цивільної окупаційної адміністрації в генеральному окрузі "Таврія" повинен був стати генеральний комісаріат, що поручалося очолити Альфреду Фрауенфельду. Але оскільки до літа 1942 року підвідомча йому територія була ближнім тилом діючої армії, до своїх обов'язків він зміг приступитися тільки 1 вересня 1942 року.

Один з пунктів плану Альфреда Розенберга називалася "Україна із Кримом". Наступний меморандум також мав на увазі, що Крим буде частиною майбутньої "Великої України" за назвою "Таврія". Однак численні рукописні позначки на цьому документі свідчать про те, що написання саме цього пункту викликало в Розенбергу з велику кількість сумнівів. Він явно розумів, що Крим тільки з великою натяжкою можна віднести до України, тому що число українців, що проживали там, було мізерно мало (щоб якось вирішити цю проблему, Розенберг пропонував виселити з півострова всіх росіян, євреїв і татар). Але це був не єдиний парадокс плану рейхсляйтера. Одночасно він наполягав, щоб Крим перебував під прямим контролем уряду Третього рейха. Пояснюючи цей казус, Розенберг усіляко підкреслював "німецький вплив" на півострові. Так, він затверджував, що до Першої світової війни німецьким колоністам тут належали значні території. А ще в XVІ сторіччі в Криму жили готи - одне із древніх німецьких племен. Таким чином, "Таврію" тільки "технічно" можна приєднати до України. Управляти ж нею повинні з Берліна.

На думку ж фюрера, Крим повинен стати "німецьким Гибралтаром", що дозволить контролювати все Чорне море. По-друге, планувалося перетворення півострова в "один величезний німецький курорт" Більш конкретно про долю Криму Гітлер висловився на нараді військово-політичного керівництва Третього рейха 16 липня 1941 року. У своїй мові він виділив його з ряду інших окупованих радянських територій і підкреслив, що півострів "необхідно очистити від всіх чужинців і заселити германцями". Зокрема , росіян передбачалося виселити в Росію. По спогадах одного із присутніх, фюрер виразився так: "Вона для цього досить велика".

Як свідчать документи, "кримське питання" і доля населення півострова займали Гітлера й у наступні місяці. Коли Розенберг у черговий раз відвідав його в грудні 1941 року, фюрер повторив, що "Крим повинен бути повністю очищений від ненімецького населення". Ця зустріч цікава ще з того погляду , що на ній зачіпалася проблема так називаного "готської спадщини" в історії півострова. Маючи на увазі його значимість, Гітлер виразив бажання, щоб після закінчення війни й рішення питання з населенням Крим одержав назву Готенланд. Розенберг сказав, що вже думає над цим, і запропонував перейменувати Сімферополь у Готенбург, а Севастополь - у Теодорихсхафен. Продовженням "готських планів" Гітлера й Розенберга з'явилася археологічна експедиція, організована генеральним комісаром "Таврії" Фрауэнфельдом у липні 1942 року. Керівником цього заходу був призначений фюрер СС і поліції "Таврія" Людольф ФОН Альвенслебен*. У ході експедиції було обстежене городище Мангуп - колишня столиця князівства Феодоро, що було знищено турками в 1475 році. "Генріх Висновок нацистських археологів: міцність Мангуп, а також цілий ряд міст на Південному березі Криму були побудовані готами. Ця й інша тези викладені в книзі "Готи в Криму", автором якої є один з учасників експедиції, полковник Вернер Баумельбург .

Гітлер призначив рейхскомісаром України Е. Коха, гауляйтера Східної Пруссії, котрий уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки. Своїм підлеглим він постійно доводив, що доля українців — бути рабами німців; усі, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Основне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха, посідала національна інтелігенція, отже, вона перша підлягала винищенню, і коли жертв було порівняно небагато, то це лише тому, що справу ліквідації української національної інтелігенції вже виконала Москва.

Гітлерівський сатрап не робив таємниці зі своїх поглядів, та їх і не можна було приховати, бо вони втілювалися у конкретні дії окупаційної влади. Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально намагався протиставити відносини між українцями та німцями. Отже, він робив саме те, чого треба було Сталіну і що він наказував робити радянським партизанам, які завдавали німцям шкоди, провокуючи репресії проти українського селянства.

Маючи на меті здобути нові величезні території на Сході, Гітлер дивився на них як на простір для зростання німецького сільського населення, котре вважав найціннішою частиною нації. Тому посилення німецької нації усвідомлювалося як зростання німецького сільського населення. Україну завжди розглядала Німеччина як ідеальний регіон для сільського господарства. Тому вона не могла не стати об'єктом виняткового значення у майбутній нацистській політиці онімечення Сходу.

В липні 1941 р. нацисти окупували західні області УРСР, а до кінця листопада – майже всю Україну і розпочали виконання своїх задумів. Щоб послабити політичну єдність українського народу і його силу, німці свавільно розшматували українські землі і встановили між ними “штучні” кордони [4, С - 320].

Окуповані Німеччиною території були поділені на дві частини: зону цивільного та зону військового управління. Українські землі, що належали до зони цивільного управління, були поділені між райхскомісаріатом Україна, Румунією та Генеральним губернаторством. Крим перебував під спільним управлінням цивільної адміністрації райхскомісаріату Україна (формально) і військової адміністрації (фактично). Територія Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) і Ворошиловградської (Луганської) областей знаходилася в зоні військового управління [15. с. 412]. Згідно з наказом В.Кейтеля від 22 червня 1941 р. “Про управління в зайнятих областях СРСР” визначалася міра компетентності відповідних органів: “Військове командування має право в цих областях використовувати повну владу і уповноважене передавати це право командуванню окремих військових груп і армій” [16, №11, 19.01.2002].

Наказом від 17 липня 1941 р. А.Гітлер визначив, що управління Галичиною, яка раніше перебувала у складі Польщі, переходить до генерал-губернатора Генерального губернаторства Г.Франка. 1серпня 1941 р. на підставі його ж декретів від 17 та 22 липня того ж року і за розпорядженням Г.Франка Галичина була офіційно приєднана до Генеральної губернії [17 №11, 19.01.2002]. За розпорядженням Г.Франка Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська області (за винятком її північних районів) утворили дистрикт Галичина. Однак включення Галичини до Генерального губернаторства спричинило окремі суперечки. У так званій “Урядовій нотатці Міністерства закордонних справ у Берліні від уряду Генерального губернаторства у Кракові для Міністерства закордонних справ у Берліні про українське питання” від 28 вересня 1941 р. вказувалося: “Генеральне губернаторство повинно залишитися “окраїнною землею” тривкіше інтеґрованої складової Райху; просування вперед східного кордону цієї “окраїнної землі” повинно розглядатися як необхідний фактор безпеки. Після того як Східна Галичина вже відійшла до Генерального губернаторства, пожвавилися “тенденції до об’єднання”. Це стосується: а) Волині – щоб покращити базу постачання продовольством Генеральне губернаторство; б) так зване Полісся… З області Полісся Генеральне губернаторство хотіло б усунути небажані для нього або менш бажані (неповноцінні) елементи населення” [18. с. 574]. Тут же зазначалося: “Ці наміри Генерального губернаторства зазнали поразки. Названі під а) та б) області залишаються у складі райхскомісаріату Україна (Волинь) або ж мають до нього відійти (Полісся)” [18. с. 574].

В липні 1941 р. територія колишньої Чернівецької області передавалася Румунії як винагорода за її участь у війні проти СРСР. Закарпаття ще 15 березня 1939 р. А.Гітлер доручив окупувати Угорщині. Замість обіцяної автономії угорці визнали вузьку самоуправу “Підкарпатському краєві”, проводячи політику “угорщення” в культурному житті та адміністрації [10].

На початку вересня 1941 р. у Бухаресті було опубліковано декрет, в якому визначався новий статус та устрій Бесарабії і Буковини – губернаторства [12].

У “Меморандумі Проводу ОУН з приводу захоплення Північної Буковини й Бесарабії Румунією та Галичини Великонімеччиною з включенням до Генерального губернаторства” зазначалося: “В такій ситуації мусив український нарід прийняти як велику кривду і глибокий удар своїм національним почуванням і інтересам факт злуки етнографічних українських земель Північної Буковини і Бесарабії з Румунією та прилучення Галичини до Генерального губернаторства. Буковина й Бесарабія є тими землями, що нерозлучно зв’язані з Україною, що в 1940 р. стали складовою частиною УРСР шляхом міжнародного договору, підписаного Румунією. Їх вилучення з українського материка уважає український нарід лиш наслідком хвилевого силового відношення між українським і румунським народом та ніколи не погодиться з новою окупацією” [12].

Керівник східного відділу зовнішньополітичного уряду націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Берліні Ляйббрандт у доповідній записці до райхсміністра і начальника райхсканцелярії Г.-Г.Ляммерса зазначав: “Я дуже добре знаю, як цінується лояльна позиція нинішньої Румунії і яка всебічна готовність винагородити Румунію за її позицію. На сьогодні найбільше, на що могла б претендувати румунська сторона, була Бесарабія. Якщо існує безумовна необхідність дати румунам ще щось, окрім Бесарабії, то компенсування румунських бажань в окремих місцях аж до надзвичайно важливої залізниці Львів-Одеса уже становило б для них велике задоволення” [14, С - 260].

Чутки про те, що німці мають намір створити Українську державу, без сумніву, посилювали стурбованість румунів. Румунський посол у Німеччині 24 липня 1941 р. повідомив німецький уряд, що румунський уряд просить, щоб “майбутня Українська держава” не була надто велика, бо Україна з 40-мільйонним населенням чинитиме тиск на Румунію та на інші європейські держави. Посол особливо просив, щоб Галичина не була приєднана до України, а стала частиною Німеччини, щоб можна було мати “прямий зв’язок між Німеччиною і Румунією” [14, С – 260].

Німецькою владою 20 серпня 1941 р. було утворено райхскомісаріат Україна на чолі з гауляйтером Східної Прусії Е.Кохом. Зокрема у декреті райхсканцлера А.Гітлера про створення райхскомісаріату Україна говорилося: “На доповнення мого декрету про управління новоокупованих східних територій від 17 липня 1941 р. постановляю: 1) замешкана українцями частина зайнятих східних територій, оскільки вона не підлягає управлінню генерального губернатора, утворює райхскомісаріат в дусі мого декрету про управління новоокупованих східних територій від 17 липня 1941 р. і переходить під цивільне управління, яке підпорядковане райхсміністрові для окупованих територій Сходу. райхскомісаріат отримує назву “Україна”; 2) зовнішні кордони райхскомісаріату Україна будуть визначатися мною відповідно до стану бойових операцій і у певний час вони будуть остаточно встановлені. Час запровадження цивільного управління в райхскомісаріаті Україна чи його частинах визначатиму окремо” [15. с. 413]. Цікавою була та обставина, що райхскомісаріат Україна підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, тоді як райхскомісаріати Голландія та Норвегія підпорядковувались Міністерству зовнішніх справ. Це ще раз свідчило про те, що на Україну дивилися як на частину німецьких колоніальних володінь. Сам Е.Кох писав: “В Україні мусить бути створений простір для німців, чого, між іншим, не досягнуто в 1918 р. Просторів, що ніколи до Європи не належали, не треба зараховувати до Європи. Це брехня, що Україна буде колись європейським фактором” [14. с. 412].

На території України 19 серпня 1941 р. І.Антонеску (маршал Румунії) при попередньому погодженні з А.Гітлером видав декрет про введення румунської адміністрації на території між Дністром і Бугом з офіційною назвою “Трансністрія”. Її адміністративним центром стала Одеса. Трансністрія включала Одеську, частину Миколаївської і частину Вінницької областей [14. с. 412].

Трансністрія формально до складу Румунії не входила. У доповідній записці Ляйббрандта від 22 липня 1941 р. про значення порту Одеса з обґрунтуванням, чому Одеса повинна відійти не до Румунії, а до райхскомісаріату Україна, говорилося: “Для здійснення німецьких планів у Східній Європі, з політичних, національних, господарських, комунікаційно-політичних підстав з відступленням Одеси Румунії важко погодитись, оскільки українська Одеса для Німеччини є без порівняння ціннішою, аніж румунська. Вона б впливала на політичне забезпечення цієї території для Німеччини” [18 с. 574]. “Угода про забезпечення безпеки адміністрації та економічної експлуатації території між Дністром і Бугом та Бугом і Дніпром”, підписана 30 серпня 1941 р. представниками німецького і румунського командувань, надавала Румунії лише німецький мандат на здійснення тимчасової економічної експлуатації цих територій. “Доброта” А.Гітлера була викликана необхідністю більш широкого залучення військ Румунії до участі у війні. “З політичного погляду райхскомісаріат Україна не може обійтися без Одеси. Тут має постати німецький бастіон на західному узбережжі Чорного моря, який повинен здійснювати свої завдання з великим родючим гінтерландом райхскомісаріату Україна в плані забезпечення німецького політичного впливу і зміцнення німецького господарства” [19].

Так німецькі власті ліквідували цілісність української території, позбавили український народ його державності. Назва “Україна” вживалася окупантами лише як географічне поняття [20].

У “Директиві Райхсміністерства для окупованих східних територій у Берліні, надісланій для ознайомлення Міністерству закордонних справ у Берліні” від 8 жовтня 1941 р. про ставлення до українського питання і майбутнього українців говорилося: “Доки український народ дружньо ставитиметься до Німеччини і передусім добровільно співпрацюватиме у сільському господарстві з німецьким управлінням, з німецького боку буде зберігатися прихильне ставлення. Допускатиметься співробітництво придатних українців у крайовому управлінні, у громаді й окрузі за принципом рад довір’я. Жодних державно-політичних обіцянок щодо майбутнього влаштування країни не допускається. Рівень життя українського народу слід підносити відповідно до його старанності” [20].

Щодо політики відносно України доктор Бройтигам у директиві від 15 січня 1942 р. зазначав: “Поки що український народ поводиться дружньо стосовно Німеччини й охоче співробітничає з німецькою адміністрацією, насамперед в галузі сільського господарства. Порятунок України коштував Німеччині чимало крові, тому вона вважає, що має право розпоряджатися її землями відповідно до загальнополітичних вимог. З іншого боку, ставлення Німеччини до України буде залежати від українських настроїв стосовно нас” [20].