10.Протосоціологічні погляди у 18ст.

У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою. Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія не була гоббсівським «природним станом» війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і передумову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому. «...Під суспільством я розумію державу, в якій людина або скорена переважаючою її силою, або виведена зі свого дикого стану шляхом переконання, стала слухняним створінням, яке може знайти мету, працюючи на інших, і де під владою одного керівника держави або якоїсь іншої форми правління кожний член суспільства підкоряється цілому, а всіх їх завдяки хитромудрому керуванню змушують діяти заодно». Щодо форм правління, історично першою, на думку Мандевіля, була монархія, а двома різними протилежними спробами виправити її недосконалості — аристократія і демократія. Подальший розвиток державного управління відбувався завдяки поєднанню цих форм. У соціальній історії людства Мандевіль виділив два типи суспільства. Перший — малочисельні, невеликі землеробські суспільства з натуральним господарством, примітивним ремеслом і нерозвинутою торгівлею. Там не розвивались науки, мистецтво, а бідні, неосвічені люди були майже цілком позбавлені життєвих благ. Вони помірні у своїх потребах, одностайні в поклонінні Богу, в усьому підкоряються урядові і дуже впливовому в справах державного управління духівництву. Другий тип — великі, густонаселені, багаті, могутні суспільства, в яких розвиваються численні ремесла і виробництва, торгівля з іншими країнами, науки і мистецтва, існує регулярна армія і флот. Тут живуть ділові, обізнані люди, власність і права яких гарантується законом; вони за будь-якої форми правління не пасивні виконавці волі влади, а громадяни, які мають власні думки, у тому числі й у питаннях віри. До першого типу Мандевіль відносив, зокрема, феодальне суспільство, а свої уявлення про значення пороків для загального добробуту пов'язував з утворенням та існуванням саме багатих і могутніх держав. Так, на думку Юма, вже в устрої життя нерозвинутих племен з'явилися елементи суспільного стану у вигляді родини. Від влади голови родини через безупинне військове командування до політичної влади — таким, на його думку, є шлях становлення і розвитку державності. З приводу подібної схеми виділення влади уряду з сімейних відносин Ж.-Ж. Руссо зазначав, що тільки в громадянському суспільстві з уже розвинутою політичною владою вітчизняна набуває усталеності і постійної сили, яких на зорі суспільного розвитку в неї не було. Концепції Юма щодо походження держави властиві: — розмежування сімейно-суспільного і суспільно-державного станів; — влада з самого початку наділена монархічними, а не республіканськими рисами; — влада зобов'язана гарантувати природні закони суспільства: недоторканість приватної власності, передачу її від однієї особи до іншої тільки на основі взаємної згоди, суворе виконання будь-якою особою узятих на себе зобов'язань; — громадяни звикають підкорятися досить довго існуючій владі як цілком законній і вважають себе зобов'язаними це робити. Вольтер викривав католицьку церкву, вважаючи її оплотом релігійного фанатизму і мракобісся. Вважав, що на зміну деспотичній монархії повинне прийти суспільство розуму і свободи, де кожна людина матиме природні права — на особисту недоторканість, приватну власність, свободу совісті, свободу преси тощо. Свобода, за Вольтером, полягає у залежності тільки від законів.

11. Позитивізм О. Конта і початок класичної соціології.Засновником позитивізму став Огюст Конт. У 1817-1822 рр.. він був секретарем знаменитого французького соціаліста-утопіста А. Сен-Сімона, багато ідей якого він сприйняв і розвинув.Дотримуючись феноменалізм Д. Юма, Конт заперечував наукове значення поняття причинності. Справжня наука повинна бути заснована на досвіді, але в досвіді ми спостерігаємо лише повторюваність явищ і їхнє проходження один за одним у часі, з яких неможливо вивести з логічною необхідністю причинний зв'язок. Внаслідок цього будь-яке питання про причину чого-небудь, у тому числі філософські та теологічні питання про першопричину, позбавлений сенсу, невірно поставлений. За Конту, ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, "як" вони відбуваються. Відповідно, наука, по Конту, пізнає не сутності, а тільки феномени. Позитивізм (від лат. Positivus - позитивний) якраз і означає, що наука бере до уваги тільки позитивно встановлені факти, не прімислівая до них будь-яке трансцендентальне буття ("річ в собі"). Оскільки найбільш точним способом встановлення фактів є фізичний експеримент і фізика навчилася найбільш досконалим чином оперувати фактами, слід прагнути висловити все наукове знання в поняттях фізики.Відповідно до розвиненими критеріями науковості Конт висунув програму очищення наук. Людське знання про світ широко й різноманітно. Конт поділяє його на два основні класи: знання позитивне (позитивне) і знання спекулятивне (умоглядне). Підставою поділу знання на позитивне і спекулятивне є досвід. Позитивне - це те знання, яке отримано на основі досвіду, тобто є результатом індуктивного узагальнення даних досвіду, або знання, яке було отримано теоретичним шляхом, наприклад математика, але може бути підтверджено дослідним шляхом. До позитивних наук ставляться фізика, математика, біологія та інші точні та природничі науки.Навпаки, спекулятивне знання досягається суто умоглядною шляхом і ніякої дослідної перевірки не піддається. До спекулятивному знанню відносять, насамперед, те знання, яке в філософії називають метафізикою, або теоретичною філософією - це вчення про останні сутності світу - Бога, душі, світовому розумі і так далі. Спекулятивне знання не достовірно, тобто про нього не можна надійно сказати, істинно воно або помилково. Тому, вважає Конт, всі метафізичні теорії і навчання є просто перешкодою для розвитку науки і повинні бути з вигнані науки.Конт створював свою позитивну філософію в ситуації, коли наука розумілася більшістю вчених як прикладна логіка: наукові трактати того часу посилалися на самі різні філософські вчення, які приймалися в якості авторитетів. У цей же час Гегель, у своїх творах намагався пояснити всі природні явища з позиції логіки розвитку Абсолютної ідеї. З точки зору Гегеля, наука - це прикладне вчення про Абсолютної ідеї, і, отже, філософ, як чистий логік може вивести з теоретичних принципів все емпіричне природознавство. Природно, що при цьому, Гегель постійно вступав в самі серйозні протиріччя з прогресуючим природознавством.Конт вимагав вигнати всю метафізику з позитивної науки, яка грунтується на досвіді. Позитивне знання цілком повноцінно і самодостатньо - воно має в самому собі критерії своєї істинності. Тому Конт проголошує заклик позбавлятися від метафізичних спекуляцій: кожна наука - сама собі філософія. Даний заклик приваблював багатьох вчених, хотіли позбутися від непотрібної ідеологічної опіки. Він відбивав потреби певного етапу розвитку наук. За багатовіковий період свого існування наука пройшла досить довгий шлях диференціації та конкретизації свого знання. До початку XIX століття виникла ціла система наук, де кожна область насправді виявилася закріпленою за певною наукою. Більш того, кожна наука, у свою чергу, розпалася на безліч спеціальних дисциплін, що досліджують вузькі проблеми знання. Спочатку багато наук диференціювалися з філософського знання. Положення про те, що філософія - мати наук, справедливо для більшості з них. Цей процес вичленування наук з філософії в конкретні галузі знання відбувався ще в ХIХ столітті. Наприклад, в сорокові роки ХІХ століття виникла експериментальна психологія. Протягом століть тільки філософи міркували про душу, людському розумі і розумі, про те, як вони влаштовані. У XIX столітті вчені-психологи починають ставити експерименти, спочатку в області чуттєвого сприйняття, потім починають досліджувати людську пам'ять: механізми запам'ятовування, обсяг інформації, що запам'ятовується, час її збереження. Все це дослідно перевіряється і експериментально доказові знання, яке входить вже не до складу філософського вчення про душу, а до складу конкретної позитивної науки психології. Але над умами багатьох вчених ще тяжіла старі філософські та теологічні догми. Тому заклик: нарешті-таки залишити материнське лоно філософії, стати на власні ноги, було актуальним для багатьох наук.Але при цьому виникає питання і про єдність наукового знання та його інтеграції. Яка з наук зможе взяти на себе роль науки, що об'єднує в собі всі галузі знання конкретних наук, і яка в цьому процесі роль філософії? Чи не залишилася філософія подібно королю Ліру, роздавши всі частини свого королівства, наукою без конкретної предметної області знання? На це питання Конт відповідає позитивно: так, філософія все позитивний зміст, яке в ній було, віддала конкретним наук, тому, виконавши своє історичне призначення, вона повинна поступитися своїм місцем молодим, але більш корисним і перспективним наук. Поряд з цим висловлювалися також судження, згідно з якими, філософія не втратила свого значення і зберігає за собою звання цариці наук. Філософія пов'язує всі науки, тобто зводить все наукове знання в єдину систему. Натурфілософія, або метафізика для того й потрібна, щоб створити загальне вчення про світ у цілому. У цьому навчанні кожна конкретна наука займає своє місце і вбудовує одержувані нею результати в загальну систему знань. Філософія об'єднує всі знання в строгу струнку систему і показує наук шлях до істини. Проте, на противагу таким поглядам Конт вважає, що кожна наука може самостійно рухатися до істини, якщо вона орієнтується на досвід, який, у свою чергу, є найкращий критерій істини. Користуючись цим критерієм, як компасом, науки будуть обходити всі помилки і хибні знання. А тому, ніякої сторонній керівник науці не потрібен.

12. Роль Г. Спенсера у формуванні соціології як науки.Виведення законів соціальної еволюції, а точніше принципів соціального структурування, зростання і диференціації, вважається головним внеском Г. Спенсера в історію соціологічної думки. Під соціальною (надорганічною, як писав учений) еволюцією він розумів стадії розвитку суспільства від простого до складного, а також у більш спеціальному плані - загальний процес структурування. Спенсерівська стадійна модель розвитку передбачає зростання і диференціацію суспільства. Зростання зумовлене збільшенням населення і процесом складання менших "соціальних мас" у більші, поєднанням первісне не пов'язаних частин, тобто зростання рівнозначне інтеграції частин. Інтеграція ж має супроводжуватися (або передувати) диференціації структур суспільства. Еволюція - це зміна соціального організму від стану відносної невизначеності, незв'язності, гомогенності (однорідності) до стану відносної визначеності, взаємозв'язаності, гетерогенності (різнорідності). Зростання соціального організму збігається із зростанням складності структури. Так, у первісному суспільстві всі його члени задовольняють свої потреби самі. Проте з розвитком суспільства намічаються відмінності у спрямуванні діяльності (поділ праці), автономізація частин, а також взаємна залежність членів суспільства. Структурна диференціація викликана необхідністю якомога кращого пристосування до боротьби за виживання.Еволюційна модель суспільного розвитку подається соціологом у вигляді процесу взаємонакладань зростання і диференціації, що його можна спостерігати за трьома вісями: регулятивною, оперативною (або такою, що підтримує) та розподільчою. Зростання відбувається ускладненням структур, а диференціація - розділенням регулятивних, оперативних і розподільчих структур та внутрішньою диференціацією їх. Еволюціонування зумовлене спочатку нестабільністю однорідної маси. Зовнішні сили штовхають елементи цієї маси у різних напрямках. Інтеграція можлива лише з переходом на вищий ступінь розвитку. Стійкість більш гетерогенної і структурованої спільноти щодо зовнішніх руйнівних сил, за Спенсером, - головний фактор соціальної еволюції. Він показує, як у результаті поєднання менших людських агрегацій у більші (звичайно, шляхом завоювань, підкорення більш слабких, укладання політичних угод) можна прослідкувати рівні соціального розвитку. Кожний етап має свої риси та особливості, ретельно зібрані й описані Спенсером у таблицях.Запропонована ним система універсальних категорій, моделей порівняльних досліджень стала прототипом порівняльної історичної соціології. Незважаючи на схематизм, його пізнавальна модель значно вплинула на вивчення розвитку соціальних систем, започаткувала низку методологічних принципів історико-соціологічних досліджень. До арсеналу соціологічного теоретизування ця теорія, крім самого моделювання еволюційного розвитку суспільства, внесла ідею циклічної зміни типів соціальної організації: мілітаристського (централізованого) та індустріального (децентралізованого), методологічні положення крос-культурних досліджень типів соціальних устроїв.Спенсер цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на підвалинах законів, притаманних природничим наукам. Такі загальні закони для етики, політичної економії та соціології він обґрунтовував організмічними аналогіями. Подібно до класифікації К. Ліннеєм живих організмів на види, підвиди тощо, соціальні агрегації також можуть, за Спенсером, бути класифіковані, виходячи з морфологічних (структурних) і психологічних характеристик. Така класифікація передбачає велику різноманітність типів соціальної організації. Організмічні аналогії стали однією з головних рис спенсеризму. Багато в чому вони були виправдані, і не провина вченого в тому, що досі соціологія не позбулася зайвого біологізму. Спенсер і сам намагався уникнути простолінійних організмічних аналогій, завважуючи, що при розгляді живого організму і суспільства існує дещо більше, ніж просто аналогія. Важливо лише те, що органічна (тілесна) і суперор-ганічна (соціальна) організації керуються загальними принципами, мають певну структуру, функції та спрямованість розвитку.У працях Спенсера неважко віднайти зачатки усіх форм сучасного функціоналізму. Аналізуючи роль різноманітних соціальних інституцій у суспільстві, він щоразу вказував, що всі вони слугують справі підтримки суспільства як цілого. Особливу увагу він приділяв функціям елементів суспільної системи, які мають підтримувати її цілісність та забезпечувати розвиток.Органіцизм і функціоналізм, систематизація "соціальних фактів" та інші характерні риси соціології Спенсера, запозичені із природничих дисциплін, не заступають, проте, тих положень його теорії, які присвячені специфіці соціального пізнання. Тут Спенсер багато в чому був піонером. Він обстоював наукову слушність соціології, яка тільки починала набувати ознак наукової дисципліни. Британський учений доклав чимало зусиль, аби довести, що узагальнення і пояснення, розкриття причинної зумовленості інваріантів соціального світу, які вивчаються, мають таку саму закономірну форму, як і в "точних науках". Складність соціальної реальності аж ніяк не заперечує можливостей віднайти фундаментальні закони в соціальних процесах, а оскільки такі закони виявляються й існує розуміння їх, то, робить висновок Спенсер, стає можливою наука. Ґрунтовні порівняльні екскурси до історії біології, психології та інших наук надають його аргументації досить переконливої форми.

13.Марксистська соціологія.Будь-яка значна по масштабу теорія суспільства припускає явну чи неявну присутність якоїсь теорії людини, її сутності і місця у світі. Іншими словами, з теоретичною соціологією завжди межує визначена філософська антропологія. Так було й у Маркса. Його бачення людини сформувалося під впливом просвітителів, Гегеля, Фейєрбаха, а також Гесса. Хоча Маркс не ставив перед собою задачі створити особливу філософську антропологію, його концепція людини в цілому відрізнялася глибокою оригінальністю. Відповідно до Маркса, людина - це насамперед homo faber, людина виробляюча. Продуктивна праця - от що відрізняє людину від тварини. Людина відрізняється від тварини тим, що не стільки пристосовується до навколишнього світу, скільки його пристосовує до себе. Разом з тим праця зв'язує людину з природою. Завдяки праці в ході історичного розвитку люди все більше опановують природні стихії. Але разом з тим, у міру оволодіння цими стихіями, створені самими людьми продуктивні сили і суспільні відносини все більше протистоять їм у якості зовнішніх, далеких, ворожих для них сил. Відбувається відчуження людини від створених нею сутностей. Людина виявляється відчуженою від результатів своєї праці, від процесу праці, від суспільства і від самої себе (самовідчуження). Тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли закінчиться «передісторія» людства і почнеться його «справжня» історія, коли людство з «царства необхідності» перейде в «царство волі», людина повернеться до самої себе, і відчуження буде переборено. Маркс виходить з руссоїстського погляду на людську природу, відповідно до якого людина по природі своєї — істота цілісна, «невідчужена», добра. В оцінці людської природи К.Маркс непохитний раціоналіст: людина, у його розумінні, істота споконвічна і безумовно розумна. Конт навіть у своїй «об'єктивній» соціології, не говорячи про «суб'єктивний», залишає місце для віри і почуття як важливих факторів людської життєдіяльності. Для того щоб споконвічно позитивні родові якості людини проявилися, необхідно докорінно перетворити суспільство. У майбутньому комуністичному людстві (Маркс, як і Конт, виходить із уявлення про «розшерення соціальної вселенної», розглядаючи людство як розширене до межі суспільство) людина, переборюючи відчуження, повернеться на нові, більш високі ступіні до свого вихідного й у той же час справжнього стану. Відмінність же цього, нового «золотого століття» від первісного полягає в тому, що тут «невідчуженість» базується не на низькому рівні продуктивних сил і обмеженості відносин людей між собою і з природою, а, навпаки, на безмежному росту продуктивних сил, на всемогутності людини і небаченому достатку.

14.Соціологічна школа Е.Дюркгейма .В історії соціологічної думки Е.Дюркгейм відомий як видатний представник так званого соціологізму -- специфічної соціологічної концепції. Відмітною особливістю даної концепції є її орієнтація на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду та відкидання психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах психологізму.Водночас соціологія претендує на роль основної соціальної науки. Принайні у межах соціологізму проглядається тендеція, відповідно до якої усі інші наукові дисципліни, які займаються тими чи іншими аспектами соціальної дійсності, підпорядковуються соціології. Це обгрунтовується тим, що соціальні явища міцно пов'язані між собою, їх не можна зрозуміти ізольовано одне від одного, це є лише різні виявлення однієї і тієї ж дійсності -- соціальної, що, хоча й вивчається всілякими науками, однак як ціле становить предмет тільки соціології. Тим самим соціологія проголошувалась наукою, що має ключ до усіх соціальних явищ.Серед інших рис соціологізму треба вказати на його акти антиеволюціоністську спрямованість. Соціологізм концентрує увагу на сталих і повторюваних зв'язках поміж соціальними явищами, досліджує різноманітні соціальні типи. Висвітлення природи предмета, за Дюркгеймом, -- фундаментальна проблема, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні ідеї з цієї проблеми французький соціолог виклав 1895 року в роботі "Правила соціологічного методу". Вихідним моментом стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. При цьому припускалось, що ця реальність має особливі, тільки їй притаманні властивості. Згідно з Дюркгеймом, такими є соціальні факти, які у суспільності складають соціальну реальність в цілому. Природу соціального Дюркгейм вбачає у різноманітних формах колективності, які можуть мати вираження в "колективних уявленнях", "колективних віруваннях", "колективних почуттях", "колективній свідомості". Поза зазначеними утворюваннями, вважає вчений, соціологія не має свого предмета. У цьому зв'язку він над усе прагне провести лінію між соціальним і психічним. Психічна реальність, за Дюркгеймом, є своєрідною надбудовою над біологічною структурою середовища. У свою чергу, соціальна реальність, як виявлення колективних утворень, є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення суть цілісності, які не зводяться до індивідуальних психічних станів. Отже, соціальне як ціле особливої природи не можна пояснити відштовхуючись від окремих його складових частин. Ніякі стани індивідуальної свідомості не можуть стати причиною соціальних фактів. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. На основі зовнішніх ознак соціальних фактів Дюркгейм певним чином упорядковує предметну царину соціології. Він відокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні форми суспільства", до яких належать демографічні, геологічні, економічні, соціокультурні фактори. В цьому зв'язку Дюркгейм звертає увагу на географічні координати суспільства, форму його кордонів, розміри території, чисельність і густоту населення, розміри й заселення міст, сіл, провінцій, характер комунікацій тощо.

15.Внесок М.Вебера в соціологію.Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позитивістської соціології, Вебер запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ. Суспільство та його індивіди трактувались Вебером як такі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як певні «готові факти». Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цінності, вірив в інтелігенцію. Вважав, що тільки індивід володіє мотивами, цілями, інтересами і свідомістю. Колективна свідомість — скоріше метафора, ніж точне поняття. «Клас», «капіталізм», «християнство» — такі самі узагальнені поняття. Поняття «підприємець», «робітник», «король» позначають середньотипового представника конкретної соціальної верстви. Але ці поняття — абстракція, створена для того, щоб одним іменем позначити сукупності людей, фактів, явищ. Вебер називає їх «ідеальними типами». Отже, ідеальний тип, за Вебером, — не мета, а засіб, методологічний інструмент дослідника, застосовуваний для впорядкування хаотичної соціальної дійсності та її розуміння. Його створюють з метою зіставлення з конкретною емпірією, визначення ступеня відхилень емпіричних фактів від своїх еталонів — ідеальних типів. М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда. Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозуміти «соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію». Саме необхідність розуміння дій предмета свого дослідження відрізняє соціологію від природничих наук. На відміну від Дюркгейма, Вебер твердив, що ні суспільство в цілому, ні форми колективності не слід розглядати як суб'єкти дії: ними можуть бути тільки окремі індивіди. Соціологія досліджує усвідомлену, зорієнтовану на інших людей поведінку особистості. Такі дії називає соціальними, виділяючи чотири ідеальних їх типи: — цілераціональна дія — людина виразно уявляє мету і засоби її досягнення та зворотну реакцію інших людей на свої дії; критерієм раціональності є успіх; — ціннісно-раціональна дія — виконується на основі свідомої віри в етичну, естетичну, релігійну цінність певної поведінки; — афективна дія — здійснюється на основі неусвідомлених психологічних імпульсів, почуттів; — традиційна дія — відбувається на основі звички. Два останні типи дії не є, за Вебером, соціальними, оскільки виражають усвідомлений і покладений в основу дії смисл. Найважливішою є цілераціональна дія. Вебер впевнений, що раціоналізація соціальної дії — тенденція історичного процесу: раціоналізується спосіб господарювання, управління, спосіб мислення людей і спосіб їх життя в цілому. Все це супроводжується зростанням соціальної ролі науки, яка, за Вебером, є втіленням принципу раціональності. Капіталізм як соціально-економічна формація, навколо якої наприкінці XIX ст. точилися гострі наукові дискусії, розглядався Вебером як певна форма економічного раціоналізму. Він не заперечував основних моментів марксового розуміння капіталізму як системи об'єктивно діючих економічних законів. Але його цікавив не об'єктивний, а суб'єктивний аспект економічного раціоналізму, певні нахили людей до раціональної економічної поведінки. Саме це становило стрижень його найвідомішої праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905).

16.Психологічний напрямок. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. низка вчених в США і Європі намагалась пояснювати соціальні явища психологічними чинниками. До уваги приймалися інстинкти, прагнення, імпульси, що належать до підсвідомості людини і передаються генетичним шляхом; досліджувався феномен групової свідомості, ефект наслідування як ключовий соціальний механізм взаємодії людей і утворення суспільства. Для цього напрямку було властиве перебільшення ролі ірраціональних факторів їх впливу на історію, колективну поведінку людей.Прогрес наукового знання XIX ст. охоплював усі існуючі галузі, а досягнення кожної з них впливало на розвиток останніх. Так було і з психологією. Значні досягнення біологічної науки зумовили виокремлення психології в самостійну галузь знання, впровадження в її методичний інструментарій кількісних і експериментальних методів дослідження, сприяли широкому використанню спостереження, біографічних матеріалів і т. д. Психологія поступово переходить від дослідження індивіда до вивчення механізмів індивідуальної та групової діяльності й поведінки. Розкривається понятійно-категоріальний апарат соціології, більш-менш чітко проступають контури розуміння суто психічних механізмів поведінки та діяльності суб'єкта; біологічна наука поступово розмежовується з біологією, екологією, філософією.Криза натуралістичних спроб пояснення сутності суто-історичних явищ шляхом аналогії та редукції змусила шукати нові підходи в розумінні соціального. Матеріал із психології індивіда все ж не давав можливості пояснити такі масові явища колективної поведінки, як мода, паніка, групові інтереси, навіювання чи наслідування та ін.Цей період інтенсивного становлення у психології, як і у інших науках, спостерігаються спроби визначити детермінанти індивідуальної та групової поведінки через які можна було пояснити загальні й універсальні форми суспільних відносин, зрозуміти таємницю механізмів соціального розвитку. Природно, що на фоні попередніх невдач, особливо філософії історії та окремих шкіл і напрямів у соціології, психологія не могла обминути цієї проблеми.Подібно до географічної школи в соціології представники психологічної науки також зверталися в своїй творчості до вивчення окремих психологічних явищ та процесів абсолютизуючи їх значення, намагалися зобразити її як провідні фактори щодо соціально-історичного процесу. У зв'язку з цим розглянемо деякі психологічні теорії, з яких робилися спроби пояснити суспільство і людину через відповідні психологічні феномени.З сучасних позицій досить чітко видно недоліки вказаних напрямків. Це – редкціонізм, пояснення складних процесів одним довільно вихопленим фактором і ігнорування багатьох інших; це – натуралізм, спрощення до рівня фізичного або біологічного.Психологічний напрямок. Наприкінці XIX – початку XX сторіччя низка вчених в США (Л. Уорд, Ф. Гіддінгс, Мак - Даугалл) і Європі (З. Фрейд, Г.Лєбон, Г. Тардт) намагалась пояснювати соціальні явища психологічними чинниками. До уваги приймалися інстинкти, прагнення, імпульси, що належать до підсвідомості людини і передаються генетичним шляхом; досліджувався феномен групової свідомості (“психологія народів”, “психологія натовпу”), ефект наслідування (моди) як ключовий соціальний механізм взаємодії людей і утворення суспільства. Для цього напрямку було властиве перебільшення ролі іраціональних факторів в структурі особистості та їх впливу на історію, колективну поведінку людей. З cучасних позицій досить чітко видно недоліки вказаних напрямків. Це – редкціонізм, пояснення складних процесів одним довільно вихопленим фактором і ігнорування багатьох інших; це – натуралізм, спрощення соціального до рівня фізичного або біологічного.

17. Структурно-функціональний аналіз як метод соціального дослідження.Цей метод систематизований і докладно описаний Р. Мертоном. У парадигмі (системі форм) структурно-функціонального аналізу сформульовані такі основні поняття:-- «функції» -- наслідки діяльності, що сприяють адаптації системи;-- «дисфункції» -- несприятливі наслідки;-- «явні функції» -- усвідомлені наслідки;-- «латентні функції» -- неусвідомлені наслідки;-- «функціональні вимоги» -- вимоги, виконання яких необхідне для нормальної життєдіяльності системи;-- «функціональні альтернативи» -- еквівалентні структури, здатні виконувати однакові функції. У структурно-функціональному аналізі розрізняють два основних підходи: -- структурний, що здійснюється від аналізу різних структур до виявлення виконуваних ним функцій;-- функціональний, який застосовується за умов формування певної сукупності функціональних вимог і наявності структур, що здійснюють ці функції. У західній соціології структурно-функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соціології політики, соціології злочинності, соціології сім'ї, вивченні соціальної стратифікації. Наприкінці 50 -- 60-х років функціональний підхід зазнав критики за застосування біологічних понять до соціальних систем, де вони втрачають однозначність; за позаісторичний (статичний) розгляд суспільства; за надто абстрактний категоріальний апарат. Опоненти також відзначали нездатність функціонального аналізу адекватно описати і проаналізувати конфлікти

18.Інтегральна соціологія П.Сорокіна. Петерим Сорокін представник інтегрального напрямку сучасної соціології, автор теорії соціальної стратифікації і мобільності. Значний внесок зробив у розробку проблем предмету і структури соціології, механізму і шляхів соціокультурної динаміки, конвергенції соціальних систем і т.д. Об’єднав в єдине ціле всі аспекти соціального вивчення суспільного життя, створив ту інтегральну соціологію, яка синтезувала все найкраще, що було досліджене до того часу в соціології. 3. Основні праці Сорокіна: „Соціальна мобільність” (1927 р.), „Система соціології” (1920 р.)., „Соціологія і культурна динаміка” (1937-1941 рр.), „Соціотеорії” (1928 р.), „Соціологічні теорії сьогодні” (1956 р.), „Основні тенденції нашого часу” (1964 р.). 4. В праці „Система соціології” Сорокін проголосив такі основні принципи соціології: - соціологія, як наука, повинна будуватися за типом природних наук. Про жодне протиставлення „наук про природу”, „наук про культуру” не може й бути мови; - соціологія повинна вивчати світ таким, яким він є. Будь-який нормативізм тобто суб’єктивне втручання в науку з позицій моральних та інших наук є недопустимим; - соціологія повинна бути об’єктивною дисципліною, тобто вивчати реальні взаємодії людей які є достойні об’єктивного виміру і вивчення; оскільки соціологія хоче бути дослідницькою і точною наукою вона повинна позбутися усякої філософії, умоглядної, недоведеною наукою будови; - розрив з філософією означає і розрив з ідеєю монізму тобто зведення будь-якого явища до одного якого-небудь начала. 5. Петерим Сорокін ділив соціологію на теоретичну і практичну. Об’єктами вивчення його соціологічних досліджень є перш за все соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також соціальні процеси які в ньому відбуваються. Він розробив теорію цінностей і культурну динаміку. 6. Підводячи підсумок можна говорити, що назва науки „соціологія”, яку так вдало застосував О.Конт пізніше було насичено науковим теоретичним змістом завдяки працям яскравої кагорти мислителів. Саме в результаті їх зусиль соціологія перетворилась в науку, яка має свій предмет, свою теорію і можливості для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії.

19.Теорії соціального конфлікту.Представляють різноманітні концепції, які визнають конфлікт одним з найважливіших чинників соціального розвитку. Оформилися вони у зв'язку з критикою структурно-функціонального аналізу. Авторитетними щодо вивчення проблем соціального конфлікту вважаються праці К. Маркса і Г. Зіммеля.Прихильники теорій соціального конфлікту не згодні з твердженнями, що нерівність — природний спосіб забезпечення виживання суспільства. Вони не тільки вказують на недоліки теорій функціоналізму (хіба справедливо, наприклад, що торговець жуйкою заробляє більше, ніж люди, які навчають його дітей?), але й стверджують, що функціоналізм — не більше, німе спроба виправдати статус. На їх думку, нерівність є результатом становища, за якого люди, які контролюють суспільні цінності (багатство і владу), мають змогу здобувати для себе вигоди.

Американський соціолог Л. Козер (нар. у 1913 р.) вважає, що в кожному суспільстві існують певні елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, який є найважливішим компонентом соціальної взаємодії і сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв'язків. Якщо у ригідних (закритих) суспільствах соціальні конфлікти поділяють суспільство на дві «ворожі» групи або два «ворожі» класи, підривають основи колективної «злагоди», загрожують руйнуванням соціальних зв'язків і суспільної системи через революційне насильство, то у «плюралістичних» (відкритих) суспільствах вони знаходять своє вирішення, а соціальні інститути оберігають суспільну злагоду. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають шлях інноваціям, тобто впровадженню нових форм організації праці та управління, що охоплюють не тільки окремі підприємства, а й їх сукупність, галузі.Німецький соціолог Ральф Дарендорф (нар. у 1929 p.), називаючи свою соціологічну концепцію «теорією конфлікту», протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепціям соціальної злагоди. Соціальний конфлікт він вважає наслідком опору відносинам панування і підкорення. Придушення соціального конфлікту, за Дарендорфом, призводить до його загострення, а «раціональна регуляція» — до «контрольованої еволюції». Хоча причини для конфліктів завжди існують, ліберальне суспільство може владнати їх на рівні конкуренції між індивідами, групами, класами.Теорії соціального конфлікту, визнаючи конфлікт одним з головних рушіїв соціального прогресу, одночасно розглядають явища, які характеризуються поняттями «злагода», «стабільність», «порядок», «спокій». При цьому злагода вважається нормальним станом суспільства, конфлікт — тимчасовим.

20.Основні напрями сучасної соціології.Емпірична соціологія Емпірична соціологія, яка виникла в межах західної соціології в XX ст., сформувала в своєму руслі дві основні течії - академічну І прикладну. Завдання першої вбачається у створенні систем наукового знання про окремі галузі і явища суспільного життя (наприклад, соціологія праці, соціологія міста, соціологія засобів масової комунікації і т. д.), які використовуються в якості методологічної основи конкретних соціологічних досліджень. Завдання другої — організація цих, націлених на розв'язання чітко визначених практичних завдань і безпосередньо пов'язаних з виконанням функцій соціальної інженерії, досліджень. Історичні корені емпіричної соціології знаходимо у ранніх емпіричних дослідженнях XIX ст. соціального і морального здоров'я (Е. Чадуік, Л. Віллерне, Р.Вірхов, Дж.Кей-Шаттлуор, А. Геррі, А. Ватер та іи.). З 1920 по 1950 рік емпіричні дослідження стають пріоритетним напрямом в американській соціології. Початок цьому процесу поклали представники Чіказької школи (Р. Парк, Е. Берджесс, У. Томас, А. Смолл та ін ) Займаючи домінуюче становище в американській соціологи протягом 20 — 40-х рр , Чіказька школа здійснила значний вплив на формування світової емпіричної соціології. Основними чи відмінними рисами Чіказької школи були: • органічне поєднання емпіричних досліджень із теоретичними узагальненнями, • висування гіпотез в межах єдиної організованої і направленої на конкретні практичні цілі програми, • широта теоретичної орієнтації, • поєднання різних підходів і методів, серед яких не було яскраво виражених Першою працею Чіказької школи в галузі емпіричної соціологи була книгаСтруктурний функціоналізм Структурний функціоналізм (або структурно-функціональний аналіз) - один з найбільш важливих і складних напрямів сучасної теоретичної соціології, виникнення якого певною мірою об'єктивно пов'язане з широким розвитком емпіричної соціології. До середини 30-х рр. XX ст. соціологи США накопичили значний емпіричний матеріал, здійснивши велику кількість різноманітних за масштабністю і тематикою емпіричних соціологічних досліджень, які, проте, не виходили за межі окремих регіонів країни і торкались лише деяких проблем суспільного життя. За вирішення цього завдання взялися провідні соціологи США Толкот Парсонс і Роберт Мертон, які в різні роки посідали пост президента Американської соціологічної асоціації (у 1949 і 1957 рр. відповідно). Саме Т. Парсонс в працях ''Структура соціальної дії" (1937 р.), "Соціальна система" (1951 р.), "Соціальна система і еволюція теорії дії" (1977 р.) та Р. Мертон в дослідженнях "Соціальна теорія і соціальна структура" (1975 р.), "Соціальна структура і автономія" (1966 р.), "Соціологія науки" (1973 р.) розробили основні принципи структурно-функціонального аналізу. Ключем до всієї соціологічної концепції Т. Парсонса є категорія рівноваги, бо суспільство, за ученим, може існувати і самозберігатися лише в рівновазі. Порушення рівноваги означає дестабілізацію або загибель соціальної системи. Звідси основне завдання соціології - дати рекомендації по стабілізації суспільства, тобто по підтриманню рівноваги у соціальній системі. Жодна соціальна система — суспільство в цілому, виробнича одиниця, окремий індивід — не можуть вижити, якщо не розв'язані її основні проблеми: • пристосування до оточуючого середовища (адаптація), • формулювання цілей і мобілізація ресурсів для їх досягнення (цілепокладання); • підтримування внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення можливих відхилень (інтеграція) • забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності системи (латентність - підтримування зразка).Проблеми соціальних конфліктів завжди привертали увагу соціологів різних напрямів і шкіл. В минулому особливо великий вклад в наукову розробку цієї проблематики внесли К.Маркс, Г. Спенсер, Л. Гумплович (1838-1909-рр.); Г.Зіммель (1858-1918 рр.) та ін. Поряд із цим, в сучасній соціології в середині XX ст. формувався і особливий конфліктологічний напрям, представники якого, опираючись на соціально-філософську і соціологічну спадщину названих класиків, присвятили свої дослідження розробці власне теорії соціального конфлікту, яка склала основу їх соціологічних поглядів. Символічний інтеракціонізм Симвончний інтеракціонізм - один із найбільш цікавих і продуктивних напрямків в сучасній соціологи, який зводить зміст соціальних процесів до взаємодії індивідів в групі і суспільстві. Засновником теорії символічного інтеракціонізму був американський соціолог професор філософи Чіказького університету Дж. Мід, який визнавав перевагу соціального над індивідуальним і прагнув подолати обмеженість тієї дослідницької традиції, в якій індивід і суспільство протиставлялись один одному. В праці "Розум, Я і суспільство" (1934 р.) Мід підкреслює, що соціальний світ індивіда і людства переповнюється соціальними взаємодіями, в яких велику роль відіграє "символічне оточення". Спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів-символів, до яких Мід відносив жест і мову.

21.Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксо-лан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. М. Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом історичного поступу. Національність не може бути причиною насилля над людьми, а права осіб будь-якої національності мають бути рівними. Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушев-ський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липин-ського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства — аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, він дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.Історія світової соціології загалом, як і історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. — у складі колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології.

22.Соціологічні погляди г.Сковороди.Центром розгортання соціальної проблематики є проблема людського щастя. Виходячи з концепції двоїстої природи всякого святу, Сковорода розрізняє в людині ї тілесну і духовну (божественну) натури. В цьому не було б нічого нового, коли б філософ безпосередньо наслідував теософську традицію протиставлення смертного тіла богоданій безсмертній душі. На перший погляд роздвоєний "мікрокосм" Сковороди так і сприймається: адже в людині є "божественне", невидиме й матеріальне, тілесне. Проте автор не завжди слідує жорсткій традиційній схемі їх протиставлення. Він не стільки протиставляє ці дві природи в людині. Скільки підкреслює примат невидимої природи над видимою, тілесною. Бо дійсна людина - це її внутрішній духовний світ з притаманними йому волею, розумом, почуттями, прагненнями, природними здібностями, що приносять задоволення й щастя. Коли вони збігаються з відповідною їм формою практичної діяльності людини, "сродною працею". Можна сказати, що Сковорода протиставляє "дві природи" людини лише теоретично, моделюючи їх як різні сутності, але при аналізі онтології, буття "мікрокосмосу" розглядає їх як двоєдині, секретні. Він підкреслює, що "всякий род пищи и пития поезен и добр есть", як і потреба в одязі, здоров'ї у відсутності злиденності тощо, але все це має бути помірним, не перетворюватися в само мету людського життя. Не випадково Сковорода згодує слова Сократа - живу не для того, щоб їсти й одягатись, а ім. І одягаюсь, щоб жити. Сковорода - проповідник поміркованого способу життя; він осуджує нагромадження багатства, прагнення до фізичних насолод, бо жити зароди цілі "петь, пить и есть не есть дело". Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на відміну від бджоли, котра "есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося".Праця потрібна людині як умова її існування. Але суть дійсної. Істинної людини полягає "не во внешней своїй плоти и крови, но мысль и сердце его - то истинный человек есть". Істинну людину визначає її внутрішня духовна сутність - "Бог". Божественне начало споконвічно притаманне людині, вона причетна до " царства божого", закладеного в неї. Тому пізнати в собі божественну суть як вищу істину, розгадати загадку символічного світу" становить сенс життя і досягнення справжнього людського щастя. Можливість здійснення цієї мети Сковорода вбачає в процесі самопізнання. Цей шлях робить людину вільною, і вона не є нічиїм рабом, навіть божим.Отже, в історії розвитку філософської та соціологічної думки Григорій Сковорода виступив як новатор, котрий в іншому ракурсі побачив і спробував розкрити сутність людини, справедливого суспільства, де праця за "сродністю", за покликанням робить людину щасливою, і досягнення цього блага створює основи блага загального - суспільного, бо щасливим є той, хто "спряг сродную себе частую должность с общей. Сия есть истинная жизнь"

23.Соціальна проблематика Козельського, Шада,Каразіна,Лодія.Суспільство розглядав як продукт природного права й суспільного договору, в наслідок якого виникає держава. Людина, за Я.П. Козельським, спочатку є природною істотою з її потребами в їжі, відпочинку, самозахисті тощо. Однак при переході від „природного” до культурного стану, людина втрачає частину природної свободи і приймає “суспільну волю” та закони громадянського суспільства – при цьому природний потяг до безпеки і недоторканості приватного життя нові (соціальні) норми повинні враховувати, а держава мусить надавати людині механізми їх задоволення. Проблемою, за Я.Козельським, є те, що законодавці не завжди справедливо і часто досить довільно встановлюють норми, які порушують позиції природного права, а отже, розхитують підмурівок справжніх людських відносин, зводять нанівець моральну єдність суспільства. Тому для відновлення справедливості потрібна нова моральна філософія, яка покаже людям шлях до щастя. Шляхи вдосконалення суспільства Я. Козельський вбачав у поліпшенні законів, накопиченні знань та у принципі “здорового егоїзму”, завдяки якому кожна людина чимось поступиться для суспільної користі. Якщо ж несправедливість існуватиме, то людина може скористатися правом “защищаться силою от наносимого вреда”.Поглядам Й.-Б. Шада на державу і право притаманне гостре несприйняття деспотизму, самодержавної тиранії. У них він вбачав «найзагрозливішу для людського роду виразку», «моральну смерть для народів, могилу для всякої свободи, гідності, досконалості, щастя людського». Прибічник теорії природного права Шад визнавав, що держава і влада існують за угодою для досягнення зовнішньої і внутрішньої безпеки, і те, що для досягнення цієї головної і єдиної мети держави вона повинна бути фізично сильною, а громадяни зобов´язані підпорядковуватися встановленій владі. Однак, на його думку, дія влади не повинна сягати далі зовнішнього порядку, охорони майна та особистості громадян за допомогою цієї ж фізичної сили так, щоб ні моральна, ні релігійна совість громадян не підлягала контролю держави.Важливим в теорії державності Каразіна є твердження про те, що опора монарха на орган із представників дворянського стану спроможна забезпечити стабільність не тільки державної влади, але і всієї держави, Ідо саме дворянство виконує функцію носія монархічної ідеї. Отже; на його думку, головний принцип людською співжиття становить соціальна нерівність і опрощена соціальна структура. В ідеальній державі цілком достатньо трьох станів: дворянства, духовенства і селянства, які мають певний обсяг прав і обов'язків, виконуваних соціальних функцій, зумовлених неоднаковим рівнем освіти і корпоративного виховання.Каразін покладав на державну владу обов'язок контролювання галузей які мали, на його думку, важливе політичне значення, До них він відносив міжстанові стосунки, сільське господарство, зовнішню і внутрішню торгівлю, зовнішньополітичну діяльність. Зокрема, діяльність державної влади на міжнародній фені повинна бути спрямована на створення сприятливих умов для вирішення внутрішніх проблем, зберегання існуючих в державі політичних інститутівУ галузі соціально-політичній П. Лодій виступав з філософським вченням про природне походження всезагального державного права, згідно з яким усі люди рівні за своєю природою. Проте доводиться констатувати, що праці "Природне право народів", "Повний курс філософії", в яких концептуально викладені погляди Лодія з цього питання, не були опубліковані і загинули, у зв'язку з чим немає можливості об'єктивно і найповніше проаналізувати його філософську спадщину. Однак безумовним залишається одне: пропаганда і критичне осмислення нових досягнень західноєвропейської філософської думки не могли не сприяти орієнтації на неї академічної філософії як в Росії, так і в Україні, де вплив П. Лодія так само, як і Д. Велланського, був досить значним, посилюючись зверненням до них українського студентства, яке, навчаючись в столичних навчальних закладах, поверталося до України. Репрезентаторами академічної філософії в Україні виступили Харківський університет, РішельєвськиЙ ліцей (Одеса), Київська духовна академія, Університет Св. Володимира.

24.Соціальні погляди М.Драгоманова .Непересічним представником соціологічної думки в Україні був Михайло Петрович Драгоманов. Драгоманов вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося. Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, . стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала”. Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції. Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою ставить розвиток особистості, здійснення природних прав людини на життя, свободу, власність, рівність можливостей. Саме в ліберальному русі народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави і громадянського суспільства. Ґрунтовною ознакою ліберальної філософії є міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав. Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики. Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”. На перше місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом. Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин - суспільство - держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не випадково для обґрунтування цього принципу він активно залучає досвід демократичних країн (зокрема, праця “Швейцарська спілка”). Самоврядування. Самоврядування - основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування - це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М. Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом “знизу догори”, де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин - громада - волость - повіт - область - держава (лише державні органи не є самоврядними), тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.

25.Б.Кістяківський та проект створення наукової соціології.Б.Кістяківський вважав, що своє право на управління державними справами громадяни повинні здійснювати залежно від власної правової культури, почуття відповідальності — через політичні партії, громадські організації. Тому в правовій державі повинно бути велике розмаїття недержавних структур. Особливо діяльність партій повинна бути скерована на «соціально утиснені елементи», які могли б з їх допомогою впливати на «державне життя».У правовій державі законодавство повинно бути цілковито підпорядковане народу. Б.Кістяківський наділяє громадян правової держави всіма політичними правами людини, що записані і у Конституції України 1996 року. Б.Кістяківський писав: «Жодні обмеження виборчого права є недопустимі». Він підтримував прогресивні погляди щодо неприпустимості будь-яких цензів, неправових обмежень права обирати і бути обраним.«Держава не повинна гнобити особу. Навпаки, особа має право на юридичний захист з боку держави» — писав Б.Кістяківський. Але ні в якому разі вчений не підтримував ідею про пасивну поведінку особи у відносинах з державними органами. Тобто, він виступав проти патерналізму у відносинах особи і держави. Б.Кістяківський пише: «Треба щоб кожна людина домагалася і тільки тоді вона буде і сміти, тобто буде вільною. Мета соціального розвою не в тому, щоб члени суспільства чекали на милосердя і добродійність з боку суспільства, а щоб нікому не треба було чекати добродійності. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонування правопорядку лежить на самому народові».Народ повинен брати участь у створенні та організації державних установ. Люди повинні цікавитись державними справами, адже, як зазначає Б.Кістяківський: «Організація правової держави залежить від самодіяльності і народних мас. Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима».Відомо, що в правовій державі найбільший вплив мають середні класи. Б.Кістяківський вважав, що правова держава — це держава заможних людей. Це ще один критерій, що визначає правову державу як державу капіталістичну. Ось що з цього приводу пише сам вчений: «Коли правову державу називають буржуазною, то цим ім'ям визначають не саму державу, а її економічну, соціальну будову, що є підсумком правової держави. Термін «правова держава» слугує для визначення юридичного характеру самої держави даного типу».Б.Кістяківський виступав за те, щоб «найвищі посади займали представники великого капіталу і велика частина людей мистецтва, науки стала до них на службу». Ця досить незвичайна думка Б.Кістяківського в умовах сучасної української дійсності має право не лише на існування, але й на більш глибоке дослідження.Отже, правова держава постає за умови високого рівня правосвідомості і наявності у народу розвиненого почуття політичної відповідальності. У своїй роботі «На захист права» Б.Кістяківський аналізує правосвідомість російського суспільства початку ХХ ст. і приходить до висновку, що найбільшим недоліком юридичних норм є те, що вони виражають лише зовнішню форму права і не виражають правових переконань народу, а отже і не стимулюють його до поваги і до виконання закону. Тому, вважав він, криза юриспруденції спричинена кризою правосвідомості суспільства.

26.Соціологічна концепція Шаповала.Найбільш відомі праці М. Шаповала: "Загальна соціологія", "Українська соціологія", "Соціологія українського відродження", "М. П. Драгоманов як ідеолог нової України" та ін.Як політичний діяч і вчений, М. Шаповал відзначав велику роль соціології як науки для вирішення проблем відродження України. Основним завданням створеного ним Українського інституту громадознавства він вважав вивчення та глибокий аналіз соціальних процесів, форм людських організацій; ви-вчення детермінанти поведінки соціальних груп і особистостей.Структурні елементи соціологічного знання:*загальна соціологія, що вивчає загальне в соціальних процесах і соціальних відносинах;*соціографія, котра досліджує та описує соціальні явища в конкретних історичних умовах;*соціотехніка, яка пропонує конкретні програми розвитку й керівництва суспільством у майбутньому на основі знання про минуле та про теперішній стан суспільства.У роботі "Загальна соціологія" М. Шаповал аналізує основні поняття соціології - суспільство, соціальний акт, скупчення тощо. Суспільство — це сукупність людських взаємовідносин, структуроутворювальними елементами та чинниками якої є соціальний акт, що передбачає взаємо-стосунки людей, дію одного й реакцію іншого — безпосередню чи просторову. Соціальний акт діє через органи чуття, що реагують на зовнішні подразнення, які передає людина людині специфічними передатчиками.Постійне повторення соціальних актів робить поведінку людей стандартизованою, передбачуваною. На цій підставі формуються соціальні групи та спільності ("скупчення"). Вони розподіляються на такі:*реальні (родина, держава);статистичні (інваліди, руді та ін.);*фіктивні (утопічні суспільства, відьми, лісовики);*прості, що об'єднуються за однією ознакою (профспілки, партії);* складні (комулятивні), тобто верстви, що утворюються на основі декількох ознак (нації, класи);*організовані (партія, парламент, фракція);*неорганізовані (діти, літні люди, чоловіки, жінки);*короткострокові (черга, натовп на вулиці) та ін.Головним завданням соціології як науки є вивчення при-чинових зв'язків між соціальними явищами та процесами. На суспільне життя впливають різноманітні чинники, що їх уче-ний класифікує на такі групи:*космічні (клімат);* біологічні - зовнішні (тваринний і рослинний світи) і внутрішні (інстинктивні та свідомі мотиви людської діяльності);*психічні (знання, вірування, ідеї, почуття);*соціальні (розподіл праці та витвори людської діяльності -мова, культура тощо). Соціальні чинники М. Шаповал поділяє на дві групи:-соціальні форми (скупчення)-це продукт історичного роз-витку суспільства. Наприклад, держава, що є сукупністю соціальних сил, розташованих на замкненій території, із власною системою виробництва, поділом праці, обміном, що породжує організацію людської діяльності;- соціальні витвори - це результат діяльності соціальних спільнот людей у науці, освіті, мистецтві, вихованні, політиці. Одним із найважливіших соціальних витворів є мова як основ-ний засіб соціалізації, нагромадження та переданні людського досвіду.Специфічним чинником і суб'єктом діяльності, а також системи відносин, є індивід. Окрема людина - це складний організм, який несе багатий потенціал і започатковує численні соціальні процеси та явища. Людина - це самоорганізована система, котра складається з біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності. Особис-тість, за визначенням ученого, - це сукупність вроджених і набутих психічних якостей та відповідних соціальних ролей.Індивіди діють не самі по собі, а в об'єднанні з іншими, утворюючи в процесі взаємодії нові соціальні групи, колекти-ви чи соціальні сили.Микита Шаповал одним із перших в українській соціо-логії детально розглянув рушійні сили розвитку суспільства. Характерною рисою його соціології є практична спрямо-ваність, пов'язана з орієнтацією на вирішення конкретних соціальних проблем.

27.Політична соціологія В'ячеслава Липинського. В'ячеслав Липинський (1882-1931 pp.) свої погляди з політичної соціології виклав у таких творах, як "Листи до братів-хліборобів", "Теорія управління" (втрачена), у програмних виступах. Усі тексти В. Липинського емоційні, сповнені пафосу боротьби за незалежну українську державу. В історію України В. Липинський увійшов як фундатор державницької школи, за що його називають "українським Вебером".Політика - це постійна боротьба, тому основними категоріями політичної соціології є сила, влада, воля. Щоб створювати нові форми політичного життя політик має реалізовувати принцип свободної волі. Політична боротьба в Україні ведеться за право володіти та розпоряджатися землею. Основні тези соціології В. Липинського:• у суспільному житті відтворюється біологічний закон нерівності й "асиметрії природного життя";• соціальні верстви, групи та класи органічно виростають із потреб соціального життя;• соціальні групи беруть на себе функцію організації, захисту й управління;• народ створює державу для захисту свого права на володіння землею;• держава потребує господаря, котрим може бути лише монарх (гетьман).В. Липинський - автор теорії "дідичного" (спадкового) гетьманату як найкращої форми правління для України, прообразом якої для вченого слугує українська держава часів Б. Хмельницького.Між державою та суспільством існує певна взаємодія, що може набувати різних форм:- суспільство пригнічує державу;- держава пригнічує суспільство;- суспільство та держава співіснують гармонійно.Політико-соціологічна концепція В. Липинського підпорядкована вирішенню практичного завдання - побудові незалежної української держави. Важлива роль при цьому належить ідеології. Теоретичні міркування В. Липинського щодо ідеології можна звести до таких тез:• ідеологія — історичне явище, пов'язане з матеріальним буттям;• ідеологія завжди пов'язана з певною соціальною групою;• головною функцією ідеології є інструментальна функція, її завдання — бути могутнім ефективним засобом національного відродження;• ідеологія повинна протистояти ірраціональним прагненням народу.Розглядаючи природу соціальних законів, В. Липинський виділяє принципи суб'єктивності та волі. Історія твориться не за об'єктивними законами, а згідно з інтересами соціальних груп, зусиллями елітарних груп. Еліта - це активна меншість, яка створює держави та нації.В'ячеслав Липинський, на відміну від К. Маркса, вважав, Що до класу люди належать, будучи поєднаними виконанням однієї суспільної функції (наприклад, до промислового класу -власники та робітники; до землеробського класу - землевласники й селяни).У суспільствах існує вертикальний і горизонтальний поділи на класи.Вертикальний поділ дає промисловий, хліборобський, фінансовий класи та інтелегенцію. Окреме місце посідає клас, пов'язаний з комунікаціями, - телеграфні та поштові службовці, водії, залізничники.Горизонтальний поділ розподіляє суспільство на стани. Окремі стани формують організатори й організовувані.Суспільство, поділене на класи та стани, постійно перебуває в процесі боротьби, конфлікту.В'ячеслав Липинський вважав, що клас - це органічна, згуртована група, що містить різні колективи працівників. Завдяки їхньому органічному об'єднанню сумісною діяльністю об'єктивно формуються спільні психічні переживання, "стихійні хотіння", що переходять із покоління до покоління.Головним класом у суспільстві В. Липинський вважає селянство, що є носієм державної ідеї та саме на нього покладає надію щодо створення незалежної української держави.Промисловому класові, до якого він включає і робітників, і підприємців-капіталістів, відведено незначне місце в соціальній структурі.Головною рушійною силою суспільства є "правляча верства" (еліта). Еліта здатна організувати суспільство, може перебороти деструктивні суспільні тенденції, створити та захистити національну державу.Сила й авторитет- головні ознаки еліти. У цьому контексті В. Липинський піднімає нове для політичної соціології питання - легітимність правлячої верстви - та пропонує власну типологію еліти.

28.Тенденції та напрямки розвитку соціології в сучасній Україні.Сучасні українські соціологи (Є. Головаха, С. Макєєв, В. Танчер, О. Якуба та ін.) зосередили свій погляд на владних відносинах, особливостях суб'єктів влади, проблемах співучасті людей у політичному і правовому житті. Багато уваги приділяють вони вивченню природи, ролі держави, напрямів діяльності формальних і неформальних інститутів, що претендують на участь у прийнятті політичних рішень. Усі ці дослідження завжди виходять на проблеми влади, владних відносин, їх розвитку, функціонування в суспільстві, завдяки чому було сформовано проблемне поле соціології політики, основними елементами якого є: 1. Аналіз політичного процесу та його матеріальної основи. Йдеться про взаємодію політичних і неполітичних інститутів, їх відносини між собою, а також про норми, погляди, світогляд. Основним компонентом системи політичної взаємодії є держава, її інститути, що забезпечують політичний порядок у суспільстві та його цілісність. Соціальна диференціація системи допускає наявність у ній політичних партій, різноманітних громадських організацій, рухів, груп тиску. Їх сукупність становить політичну систему суспільства, функціонування якої забезпечує реалізацію владних повноважень, гарантує керованість усіма суспільними справами. Головним чинником при цьому є держава, у правових компетенціях якої сконцентровані всі важелі політичної влади. 2. Соціологічний аналіз механізму влади, її типологія, функціонування; участь індивідів у здійсненні владних функцій. Соціологічна інтерпретація цієї проблеми полягає не тільки в з'ясуванні, відображенні й представленні інтересів окремих соціальних груп (інтелігенції, молоді, пенсіонерів, робітників, підприємців) у владних структурах, а й у їх здатності конструювати соціальні відносини між людьми, які сприяли б соціальній злагоді. Інтерес соціологів зумовлений не стільки концепцією влади, скільки базовими параметрами, на яких ґрунтується розподіл владних повноважень та умови соціальної підтримки влади (поєднання особистої свободи та соціальної захищеності громадян, засади соціальної мобільності, ступінь інформаційної прозорості суспільства). Відповідно постає і нове обґрунтування концепції влади на противагу «вольовій» та класовій концепціям, які розглядають владу у веберівському розумінні — як намагання нав'язати волю одного соціального суб'єкта всупереч опору іншого. Подолання такого одномірного підходу до влади (у значенні насилля, володарювання) передбачає тлумачення її як регулятора соціальних відносин, засобу впорядкування соціальної взаємодії. Концепція влади є не тільки засобом організації діяльності політиків, а й засобом раціоналізації дійсності. 3. Політична стратифікація (у контексті відносин держави і суспільства). Пояснити політичний порядок, описати політичні реалії суспільства можливо лише на підставі вивчення взаємодії соціальних груп і державних інститутів, механізмів соціальної мобільності й динаміки соціальних статусів, розподілу ресурсів та зон впливу. Наприклад, згідно з концепцією соціальної стратифікації П. Сорокіна, сукупність соціальних статусів індивідів та соціальних груп, що складають суспільство, створює певний тривимірний соціальний простір, який має економічний, професійний та політичний вияви. З точки зору політичної стратифікації важливими є параметри, які впливають на ставлення до влади. Для різних типів суспільств ці параметри (за якими одні соціальні групи наділяються більшим обсягом впливу і контролю, ніж інші) можуть бути різноманітними, залежно від рівня розвитку демократичних інститутів у суспільстві, ступеня релігійності населення, його національно-етнічної структури, домінуючих тенденцій у політичному житті. До універсального набору таких політичних параметрів належать: 1. Ранги державної ієрархії. Визначаються вони ступенем впливу на прийняття політичних рішень, кількістю людей, на яких поширюється обов'язковість прийнятих рішень. Наприклад, статус рядового виборця передбачає опосередкований вплив на політичні процеси, на відміну від статусу глави держави. Стратификаційна позиція осіб, які перебувають на державній службі, визначається посадою. 2. Партійна належність. Цей параметр в основному залежить від ідеологічної атмосфери в суспільстві. Наприклад, за багатопартійності політичний статус індивіда, соціальної групи залежить від здатності партії реально впливати на політичне життя країни. У політично нестабільному суспільстві ранжування політичних партій та організацій доводиться постійно коригувати (на підставі рейтингів, експертних досліджень) відповідно до розвитку політичної кон'юнктури. 3. Ранг партійної ієрархії. Вказує на рівень престижу індивіда у межах політичної партії, до якої він належить. Відповідно виділяють партійну еліту, функціонерів середньої ланки, рядових членів. Параметром політичної стратифікації суспільства можуть бути переконання та орієнтації населення щодо того, який з типів соціального устрою справедливіший за критерієм розподілу цінностей та благ. Нерідко це виявляється в емпіричних показниках — рейтингах довіри до різних політичних партій та інституцій, до певних політичних орієнтацій. На підставі названих параметрів та їх комбінацій виникають різноманітні політичні ієрархії. Аналіз політичної стратифікації тісно пов'язаний з дослідженням бюрократії, політичних еліт і лідерів. Соціологія аналізує механізми рекрутування (циркуляцію, відтворення) політичної еліти, її склад, субкультуру, канали мобільності та роль у підготовці, прийнятті та реалізації політичних рішень. 4. Політична поведінка. Соціологія політики вивчає всі види політичної поведінки людей, спрямовуючи свій пошук декількома напрямами: а) дослідження рівня активності людей у конкретному соціальному середовищі під час певних політичних акцій та подій, наприклад, виборчої кампанії. Рівень політичної активності буває різноманітним — від повної пасивності, байдужості до високо заінтересованої участі в політичній діяльності. Його динаміку (зростання, зниження) вивчають, використовуючи репрезентативні опитування, спостереження. Це сприяє раціональнішому прогнозуванню подальшого розвитку політичних процесів;б) дослідження спрямованості політичної активності та політичних орієнтацій населення, симпатій респондентів до політичних сил, програм, ідей. Результати цих досліджень є досить авторитетною підставою для об'єктивних висновків щодо прихильників і противників політичних курсів, акцій у суспільстві та в межах різних соціальних груп; в) з'ясування причин і чинників, що формують певний тип політичної поведінки. 5. Соціологія політичної свідомості й політичної культури. Це найпоширеніший тип соціологічних досліджень, який висвітлює ставлення різних соціальних верств до об'єктів політики. Відомо, що політична свідомість виявляється в очікуваннях, уявленнях, орієнтаціях, установках, оцінках, самооцінках, зумовлених політичною реальністю. Тому головне завдання під час її дослідження — з'ясувати константи політичної свідомості (стійкі політичні орієнтації та цінності). Наприклад, у політичній свідомості населення України в останнє десятиліття домінує розрив між офіційними цінностями і цінностями рядових громадян.

29.Соціологічне дослідження та основні складові частини.Соціологічне дослідження є досить складною справою, потребує серйозної і тривалої підготовки. Надійність і цінність отриманої інформації безпосередньо залежить від оволодіння правилами, технологією його підготовки і проведення. Соціологічне дослідження — система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес.Зважаючи на тип відносин між замовником і виконавцем, соціологічні дослідження бувають держбюджетними і госпрозрахунковими. Держбюджетні дослідження виконують на замовлення державних установ, оплачуються ними; госпрозрахункові — на замовлення окремих підприємств, організацій, фірм, які й оплачують їх виконання.Залежно від способу дослідження об'єкта ( у статиці чи динаміці) виділяють разове і повторне соціологічне дослідження. Разове дослідження інформує про стан об'єкта, його кількісні, якісні характеристики на момент дослідження, відображає «моментальний зріз» соціального явища. Дані, що відтворюють зміни об'єкта, їх напрями і тенденції, можуть бути отримані лише за допомогою повторних досліджень, які проводять через певні проміжки часу. Тобто повторні дослідження проводять кілька разів протягом певного часу на підставі єдиної програми та інструментарію. Серед повторних досліджень виділяють панельні (досліджують зміни одного й того самого об'єкта упродовж певного часу, при цьому обов'язковим є збереження однакової вибірки), трендові (досліджують зміни протягом певного часу на тому самому об'єкті без дотримання вибірки), когортні (досліджують специфічні соціальні сукупності — когорти — впродовж певного часу). Щодо об'єкта пізнання дійсності виокремлюють соціологічні дослідження у сфері управління, промисловості, сільського господарства, науки, освіти, політики, культури, охорони здоров'я тощо. За системою вибору одиниць об'єкта соціологічні дослідження поділяються на монографічні, суцільні та вибіркові. Монографічні дослідження спрямовані на вивчення певного соціального явища або процесу на одному об'єкті, який виступає представником цілого класу подібних об'єктів. У суцільних дослідженнях обстежують усі, без винятку, одиниці об'єкта. Оскільки вони потребують багато часу, значних людських і матеріальних ресурсів, їх проводять рідко. З метою прискорення їх і скорочення витрат найчастіше використовують вибіркові дослідження. Вони обстежують не всі одиниці, що є об'єктом дослідження, а лише їх частину. Мета вибіркового дослідження — на підставі певної кількості обстежених одиниць об'єкта (кількість і характеристику їх визначають за допомогою спеціальних правил, математичних прийомів) скласти висновки щодо досліджуваного явища як цілого. Своєрідне місце у цій класифікації посідають пілотажні (пробні) соціологічні дослідження, які дають змогу оцінити якість інструментарію (анкет, опитувальних листів, протоколів спостереження, процедур, аналізу документів тощо), а також внести необхідні корективи у нього. Наслідки цих досліджень, зафіксовані у робочих документах, впливають на поліпшення методик, інструкцій щодо відбору та організації збирання вихідних даних.