57.Література Просвітництва.

Просвітництво(П.) - це ідейний та інтелектуальний рух, що виник внаслідок боротьби буржуазії з феодалізмом, абсолютизмом і духовенством (церквою) , це період з кінця 17-го – поч.18-го століття.

ОЗНАКИ Просвітництва:

1.Головна ідея Просвітництва – завдяки знанням змінити цей недосконалий світ.

2.Головне завдання П. – боротьба з феодалізмом, абсолютизмом, духовенством.

3.Головні герої епохи – люди науки, мистецтва, державні діячі-реформатори.

4.Основна ідея П. – це ідея освідченої монархії (на чолі держави поинен був (мав) стояти освідчений монарх (монарх-філософ), покровитель мистецтв, наук, ремесел.

5.Героєм у творах мистецтва стає також і звичайна людина. Вона зображується з симпатією і любов’ю.

6.Час Просвітництва (18 ст.) – час відкриттів і подорожей.

7.Пропаганда книг і зпань – прикмета епохи.(бібліотеки, тощо) Створення перших енциклопедій.

8.Епоха Просвітництва (18 ст.) – епоха енциклопедистів ( людей обізнаних в різних галузях знань).

Представники: Дені Дідро – говорить, що мистецтву належить судити вади в суспільстві, виховувати людство, даватипевний ідеал, заперечує думки про наслідувальну роль мистецтва (праця «Парадокс про актора»)

Готгольд Ефраїм Лессінг – чітко розмежував поезію і живопис з скульптурою, надаючи перевагу саме словесному мистецтву, оскільки йому під силу відворити будь-чяке явище дійсності. Праця «Лаокоон, або про межі живопису та поезії»

Йоганн Готфрід Гердер якому належить ідея розгляду специфіки розвитку художньої творчості кожного народу в нероздільному звязку з дослідженням тих обставин, в яких відбувається його розвиток.

58.Романтизм, як метод, напрям і стиль.

Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти норма-тивності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.         Визначальні риси романтизму:      -заперечення раціоналізму доби Просвітництва;   - ідеалізм у філософії;  - вільна побудова творів;   - апологія (захист) особистості;  - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);   - культ почуттів;  - ліричні та ліро-епічні форми;  - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;         - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.       Романтизм іноді вдається до смішного, гумористич-ного, чудернацького.         Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».         Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.         Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.