45. Управліннястрокамирозміщення активів та залучення зобов’язань банку
Узгодження строків розміщення активів і залучення зобов’язань — це один із методів, за допомогою якого банк фіксує спред і нейтралізує ризик зміни відсоткової ставки.
Збалансований за строками підхід передбачає встановлення повної відповідності між термінами залучення та розміщення коштів. Такий прийом не максимізує, а стабілізує прибуток, мінімізуючи відсотковий ризик. Застосовується в разі управління банком за стратегією мінімізації ризиків.
Незбалансований за строками підхід є альтернативним прийомом управління, який надає потенційні можливості одержання підвищених прибутків за рахунок зміни відсоткових ставок на ринку. Використання цього підходу базується на прогнозі зміни швидкості, напряму та величини відсоткових ставок на ринку. Згідно з незбалансованим підходом до управління строки залучення коштів мають бути коротшими за строки їх розміщення, якщо прогноз свідчить про майбутнє зниження відсоткових ставок. І навпаки — строки виконання зобов’язань банку мають перевищувати строки за активами, якщо прогнозується зростання ставок. Цей підхід дозволяє максимізувати прибуток, але супроводжується підвищеним ризиком, пов’язаним із невизначеністю зміни відсоткових ставок. Якщо прогноз стосовно відсоткових ставок не виправдається, то банк може зазнати збитків.
Тактика структурного балансування активів і пасивів може застосовуватись як щодо строків, так і щодо обсягів залучених та розміщених коштів. Сутність підходу зводиться до намагання максимально наблизити обсяги активних і пасивних операцій, які мають однакові строки виконання.
Узгодження строків вхідних і вихідних фінансових потоків використовується менеджментом банків паралельно з іншими прийомами управління відсотковим ризиком, оскільки на практиці узгодити всі позиції за строками та сумами майже неможливо. Здебільшого цей підхід застосовується щодо найбільших за обсягами операцій.
Загалом методи структурного балансування є традиційним підходом до управління активами і пасивами банку, що має на меті зниження відсоткового ризику. До переваг цієї групи методів можна віднести простоту та доступність, особливо важливі для вітчизняних банків за браком інших можливостей, які надає розвинений фінансовий ринок.
Недоліки полягають у недостатній гнучкості, необхідності проведення реструктуризації балансу у зв’язку зі змінами ринкових ставок, браку достатнього простору для маневру.
46.Геп-менеджмент
Індикатором чутливості балансу до відсоткового ризику є показник гепу (від англ. gap — розрив, дисбаланс).
Для визначення показника гепу всі активи і пасиви банку поділяють на дві групи — чутливі до змін відсоткової ставки та нечутливі до таких змін.
Показник гепу визначається як різниця між величиною чутливих активів та чутливих зобов’язань банку в кожному із зафіксованих інтервалів:
GAP(t) = FA(t) – FL(t),(7.1)
де GAP(t) — величина гепу (у грошовому вираженні) в періоді t; FA(t) — активи, чутливі до зміни відсоткової ставки в періоді t; FL(t) — пасиви, чутливі до зміни ставки в періоді t.
Геп може бути додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки, перевищують чутливі зобов’язання (FA(t) > FL(t)), або від’ємним, якщо чутливі зобов’язання перевищують чутливі активи (FA(t) < FL(t)).
Збалансована позиція, коли чутливі активи та зобов’язання рівні між собою, означає нульовий геп. За нульового гепу маржа банку буде стабільною, незалежною від коливань відсоткових ставок, а відсотковий ризик — мінімальним. Проте одержати підвищений прибуток завдяки сприятливій зміні відсоткових ставок на ринку за нульового гепу неможливо.
І додатний, і від’ємний геп надають банку потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.
Головна ідея управління гепом полягає в тому, що величина та вид (додатний або від’ємний) гепу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок.
Правило управління гепом:
якщо геп додатний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа банку зростатиме і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься;
якщо геп від’ємний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа банку зменшуватиметься, а з їх зниженням — збільшуватиметься.
Тому геп є мірою відсоткового ризику, на який наражається банк протягом зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, додатний чи від’ємний геп має банк, чим більша абсолютна величина гепу, тим вищий рівень відсоткового ризику бере на себе банк і тим більше змінюється його маржа.
Індекс відсоткового ризику дорівнює відношенню абсолютної величини гепу до робочих активів і виражається у відсотках:
,
де IR(t) — індекс відсоткового ризику; А — робочі активи банку.
Індекс відсоткового ризику показує, яка частина активів (коли геп додатний) чи пасивів (коли геп від’ємний) може змінити свою вартість у зв’язку зі зміною ринкових ставок, а отже, вплинути на ринкову вартість усієї банківської установи.
Зміну маржі банку залежно від коливань ринкових ставок дозволяє оцінити модель гепу, яка описує залежність між цими показниками:
P (t) (rp – r) · GAP(t), (7.4)
де P(t) — величина зміни процентної маржі банку (у грошовому вираженні) протягом періоду t; rp, r — прогнозована та поточна ринкові ставки відповідно.
Збільшення чи зменшення процентної маржі залежить від знака гепу («плюс» чи «мінус»), а також від того, зростатимуть чи спадатимуть відсоткові ставки на ринку.
Додатне значення P(t) указує на збільшення маржі і буде результатом підвищення ставок за додатного гепу або зниження ставок за від’ємного гепу. Від’ємне значення P(t) свідчить про зменшення маржі банку, зумовлене підвищенням ставок за від’ємного гепу або їх зниженням за додатного гепу.