8. Український національний одяг.

В українському народному костюмі втілилася історична доля народу, його культура і традиції. Національний одяг зберігає в собі особливості різних культурних епох. Археологічні розкопки свідчать, що український народний костюм з'явився ще в часи Київської Русі. Вже тоді чітко виявлялися регіональні відмінності в одязі.

Про красу та самобутність українського одягу дуже точно сказав Ілля Рєпін, порівнявши українок з парижанками:

“Тільки малоросіянки та парижанки вміють одягатися зі смаком! ... це дійсно народний, зручний і граціозний костюм. А які обличчя! А яка мова! Просто краса, краса і краса!”

Традиційний чоловічий одяг українців дуже схожий з російським і білоруським - конопляна або льняна сорочка і вовняні штани. Головною відмінністю української сорочки є наявність пазушки - невеликого розрізу спереду з вишитими візерунками. Вишивали на пазушці чорними і червоними нитками. Ще однією відмінною особливістю є те, що чоловіки заправляли її в штани, а не носили поверх них.

Штани, або шаровари, закріплювалися на тілі за допомогою поясу. Українські чоловічі штани були дуже широкими, особливо у козаків.

Український жіночий костюм має безліч варіантів залежно від регіональних особливостей. Класичним жіночим традиційним костюмом вважається одяг Середньої Наддніпрянщини.

Основою костюма є жіноча вишиванка, яка була трохи довша, ніж чоловіча. Поверх сорочки одягали запаску або плахту. Плахту обмотували навколо талії, прив'язуючи зверху поясом. Вишивка на плахті була досить стриманою і невибагливою. Поверх плахти спереду одягали запаску, наподобі сучасного фартуха.

Велике значення в українському жіночому костюмі відводилося прикрасам. Так, поверх вишиванки одягали намисто або буси. Кількість і розмір намистин безпосередньо говорили про фінансове становище родини. У святкові дні дівчата одягали на голову вінок, а на шию якомога більше різнокольорових прикрас.

9. Сімейна та календарна обрядовість.

Обряди поділяють на два основних типи: сімейні та календарні. Сімейна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, а календарна – у житті природи або трудовій діяльності людей. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язувалися з народними віруваннями та повір'ями.

Сімейні обряди.

Родильні обряди, що супроводжували народження дитини, ретельно обставлялися магічними діями та обереговими знаками. Приймаючи роди, повивальна бабка намагалася прищепити дитині необхідні риси характеру. Аби дитина росла здоровою, під час купання використовували освячені трави та квіти (свячене зілля); Кожен, хто приходив до хати під час ритуалу, мав кинути у купіль монету «на щастя».

Весілля в середовищі українців було справжнім драматичним дійством, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання, коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона.

Невдовзі після цього влаштовували заручини.

Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества: дівич-вечір, бгання короваю та запросини.

Найдраматичнішим моментом весілля був обряд покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та під владу чоловіка. Архаїчний обряд покривання на Гуцульщині. Там під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому музики грали сумну мелодію. Як тільки молодий чув звуки скрипки, він забігав до комори і зубами перекушував мотузочок, який тримав металеві прикраси в косах молодої; тоді й розсипався весь пишний головний убір гуцульської княгині. Відтепер вона мала заплітати дві коси, закручувати їх у кружок на голові, а зверху вив'язувати перемітку чи хустку.

Поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу померлого. Ці обряди складалися з похорону та поминок.

Коли вмирала людина, про це оповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки. Серед верховинців було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище та сурмити у трембіти.

Особливо делікатно ставилися до душі померлого: заборонялося пити воду в хаті небіжчика, адже її могла пити душа; коли хтось хотів сісти на лаву, мусив подмухати на неї, аби не розчавити душу покійного.