1.3. Об’єкти і суб’єкти екологічної безпеки та її нормативно-правове забезпечення

Забезпечення екологічної безпеки – здійснення відповідного комплексу правових, технологічних та організаційно-технічних заходів, спрямованих на попередження, ослаблення і ліквідацію ураження людей та навколишнього середовища вражаючими факторами загроз.

Об’єктами забезпечення екологічної безпеки є:

– особа і громадяни – їхні конституційні права і свободи;

– суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище та природні ресурси;

– держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Суб’єктами забезпечення екологічної безпеки є:

– Президент України;

– Верховна Рада України;

– Кабінет Міністрів України;

– Рада національної безпеки і оборони України;

– міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

– Національний банк України;

– суди загальної юрисдикції;

– прокуратура України;

– місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;

– Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

громадяни України, об’єднання громадян.

Важливо: Людина є не лише суб’єктом відносин по забезпеченню екобезпеки, але також об’єктом, який на собі відчуває негативний вплив і потребує правового захисту. Головними суб’єктами правовідносин у сфері екологічної безпеки є держава (в особі компетентних органів), юридичні особи, громадяни України, а також іноземні громадяни та іноземні юридичні особи, особи без громадянства. Держава, виступаючи гарантом забезпечення життя і здоров’я громадян від шкідливого впливу, в нормативному порядку визначає перелік видів діяльності і об’єктів, що являють підвищену екологічну загрозу. Такий перелік затверджений ПКМУ №554 від 27 липня 1995 р. зі змінами і доповненнями. Згідно з «Переліком видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку» до екологічно небезпечних відносять:

1. Атомну енергетику і атомну промисловість (у тому числі видобування і збагачення руди, виготовлення тепловиділюючих елементів для атомних електростанцій, регенерація відпрацьованого ядерного палива, зберігання чи утилізація радіоактивних відходів).

2. Біохімічне, біотехнічне і фармацевтичне виробництво.

3. Збір, обробку, зберігання, поховання, знешкодження і утилізацію всіх видів промислових і побутових відходів.

4. Видобування нафти, нафтохімію і нафтопереробку (включаючи всі види продуктопроводів).

5. Автозаправні станції.

6. Добування і переробку природного газу, будівництво газосховищ.

7. Хімічну промисловість (включаючи виробництво засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив), текстильне виробництво (з фарбуванням тканин і обробкою їх іншими хімічними засобами).

8. Металургію (чорну і кольорову).

9. Вугільну, гірничовидобувну промисловість, видобування і переробку торфу, сапропелю.

10. Виробництво, зберігання, утилізацію і знищення боєприпасів усіх видів, вибухових речовин і ракетного палива.

11. Виробництво електроенергії і тепла на базі органічного палива.

12. Промисловість будівельних матеріалів (виробництво цементу, асфальтобетону, азбесту, скла).

13. Целюлозно-паперову промисловість.

14. Деревообробну промисловість (хімічна переробка деревини, виробництво деревостружкових і деревоволокнистих плит та інше з використанням синтетичних смол, консервування деревини просочуванням).

15. Машинобудування і металообробку (з литтям із чавуну, сталі, кольорових металів та хімічною обробкою).

16. Будівництво гідроенергетичних та гідротехнічних споруд і меліоративних систем, включаючи хвостосховища та шламонакопичувачі.

17. Будівництво аеропортів, залізничних вузлів і вокзалів, автовокзалів, річкових і морських портів, залізничних і автомобільних магістралей, метрополітенів.

18. Тваринництво (тваринницькі комплекси продуктивністю більш як 5000 голів і птахофабрики).

19. Виробництво харчових продуктів (м'ясокомбінати, молокозаводи, цукрозаводи, спиртзаводи).

20. Обробку продуктів і переробка відходів тваринного походження (переробка шкіри, виготовлення клею і технічного желатину, утильзаводи).

21. Будівництво каналізаційних систем і очисних споруд.

22. Будівництво водозаборів поверхневих і підземних вод для централізованих систем водопостачання населених пунктів, водозабезпечення меліоративних систем, окремих промислових підприємств.

23. Проекти будівництва об'єктів, які належать до IV-V категорії складності.

Відповідно до статті 16 Конституції України основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки декларують, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов’язком держави.

Стаття 7 Закону України «Про основи національної безпеки» визначає, що екологічна безпека є складовою національної безпеки. Тут разом із екологічною безпекою до складу національної включені: зовнішньополітична, державна, воєнна та сфера безпеки державного кордону, внутрішньополітична, економічна, соціальна та гуманітарна, науково-технологічна та інформаційна. Однак, у цьому списку екологічна безпека наводиться в числі останніх.

Попри всю важливість, термін «екологічна безпека» недостатньо широко висвітлений в нормативно-правових документах України та не є стандартизованим. Так, згідно із Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 50) екологічна безпека є таким станом навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей, що гарантується здійсненням широкого комплексу взаємопов’язаних екологічних, політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів.

Закон Російської Федерації «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 1) визначає термін «екологічна безпека» як стан захищеності довкілля та життєво важливих інтересів людини від можливого негативного впливу господарської й іншої діяльності, надзвичайних ситуацій природного й техногенного характеру та їхніх наслідків.

Основю нормативно-правового забезпечення екологічної безпеки є:

• Закон України від 25 червня 1991 року №1264-XII (із змінами) «Про охорону навколишнього природного середовища»;

• Закон України «Про основи національної безпеки України» (№ 964–ІV від 19 червня 2003 р.);

• Гірничий Закон України (Закон України вiд 06.10.1999 № 1127-XIV);

• Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. (Закон УРСР від 27 лютого 1991 р. № 791а-XII в редакції Закону від 04.04.97 р. № 182/97-ВР);

• Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 23, ст.176);

• Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» (із змінами, внесеними згідно із Законом №1419-IV ( 1419-15 ) від 03.02.2004, ВВР, 2004, №19, ст.259);

• Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 42, ст.348);

• Закон України «Про страховий фонд документації України» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 20, ст.101);

• Закон України від 8 червня 2000 року № 1809-ІІІ «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру»;

• Закон України від 18 січня 2001 року № 2245-III «Про об’єкти підвищеної небезпеки»;

• Закон України від 10 січня 2002 року № 2918-III «Про питну воду та питне водопостачання»;

• Постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 року № 956 «Про ідентифікацію та декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпеки»;

• Постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року № 1256 «Про затвердження Комплексної програми протизсувних заходів на 2005-2014 роки»;

• Закон України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення»;

• Закон України від 8 лютого 1995 року № 39/95-ВР «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»;

• Закон України від 14 січня 1998 року № 15/98-ВР «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання»;

• Закон України від 6 квітня 2000 року № 1644-ІII «Про перевезення небезпечних вантажів»;

• Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1995, N 27, ст.198);

• Постанова Головного державного санітарного лікаря України від 01.12.1997 № 62 «Про введення в дію Державних гігієнічних нормативів «Норми радіаційної безпеки України» (НРБУ-97);

• Постанова Головного державного санітарного лікаря України від 12.07.2000 № 116 «Про затвердження значень гігієнічних нормативів «Норми радіаційної безпеки України, доповнення: Радіаційний захист від джерел потенційного опромінювання» (НРБУ-97/Д-2000);

• Наказ МОЗ України від 02.02.2005 № 54 «Про затвердження державних санітарних правил «Основні санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки України» (зареєстрований в Міністерстві юстиції 20.05.2005 за № 552/10832).