9. Класифікація та реалізація норм адміністративного права.

КЛАСИФІКАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ НОРМ.

1. За спрямованістю змісту:

а) такі, що закріплюють порядок утворення і правовий стан суб'єктів.

б) такі, що визначають форми і методи управлінської діяльності.

в) такі, що встановлюють порядок проходження державної служби, права і обов'язки державних службовців.

г) такі, що визначають способи і порядок забезпечення законності в державному управлінні,

д) такі, що регулюють управління окремими галузями, державними функціями і територіями.

є) норми, що встановлюють права і обов'язки громадян у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності держави,

2. За адресами або суб'єктами:

• адресовані органам державно-виконавчої влади;

• адресовані іншим державним виконавчо-розпорядчим органам;

• адресовані державним службовцям;

• адресовані державним підприємствам, закладам, організаціям;

3. За формою припису:

- зобов'язуючі (приписні) — ці норми зобов'язують здійснювати певні дії при виникненні передбачених ними умов. Наприклад, під час прийому на роботу організація

- заборонні — ці норми забороняють вчинення тих чи інших дій в умовах, які нею визначені.

- повноважні (дозвільні, диспозитивні) — ці норми уповноважують адресата (або дозволяють йому) діяти в рамках вимог норми за своїм розсудом, проте, підкоряючись правовому режиму, який нею встановлено.

- стимулюючі (заохочувальні) — це норми, що забезпечують за допомогою засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відносин, встановлюють різні пільги (наприклад, у сфері оподаткування).

- рекомендаційні — особливість правової природи цих норм у тому, що рекомендації, саме вони містяться у таких нормах, як правило, не мають юридично-обов'язкового характеру.

4. За галузевою належністю:

- матеріальні — характеризуються тим, що юридично закріплюють комплекс обов'язків і прав, а також відповідальність учасників управлінських відносин, тобто фактично їх адміністративно-правовий статус.

- процесуальні — регламентують динаміку державного управління і пов'язаних з ними управлінських відносин.

5. За межею дії: у просторі ;у часі:

6. За ступенем загальності:

- загальні — мають загальне значення,

- міжгалузеві — регулюють яку-небудь одну функцію в усіх галузях (норми міжгалузевого управління),

- галузеві — регулюють відносини у межах однієї галузі.

- місцеві — норми місцевих органів державної виконавчої влади, а також місцевого самоврядування.

7. За повнотою викладених велінь:

- визначені; - бланкетні (відсильні).

8. За юридичною силою: викладені в законах, указах, постановах, рішеннях; викладені в наказах тощо.

Реалізація адміністративно-правових норм означає практичне втілення в життя приписів та інших положень тієї чи іншої норми. Така реалізація передбачає правомірні дії суб’єктів права. До форм реалізації адміністративно-правових норм належить їх виконання, використання, застосування та дотримання.

Адміністративно-правові норми не можуть існувати поза своїми джерелами.

. 10. Поняття та властивості адміністративно-правових відносин.

Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини, що складаються під впливом дії адміністративно-правових норм, учасники яких є носіями прав та обов’язків у сфері публічного управління, їх особливості:

вони є різновидом правових відносин, які складаються переважно у сфері державного управління в процесі функціонування виконавчої влади під впливом адміністративно-правових норм;

це здебільшого «владовідносини», тобто відносини влади-підпорядкування;

для них у цілому властива юридична нерівноправність сторін, через що ці відносини передусім визначаються як вертикальні, субординаційні;

як правило, однією зі сторін (обов’язковим учасником) таких відносин має бути орган виконавчої влади або його повноважний представник, тобто носій державно-владних повноважень.

ці відносини можуть виникати з ініціативи будь-якої зі сторін, з ініціативи третьої особи, а нерідко і всупереч волі однієї зі сторін;

при порушенні тих чи інших вимог адміністративно-правових норм суб’єкти адміністративно-правових відносин несуть відповідальність не один перед одним, а перед державою;

спірні питання, що виникають із цих відносин, вирішуються здебільшого в адміністративному (позасудовому) порядку. Проте тепер значно розширюється судовий порядок вирішення адміністративно-правових спорів.

Адміністративно-правові відносини мають свою структуру, яка охоплює такі елементи, як: правова основа, юридичні факти (дії або події), об’єкт та суб’єкти (сторони) правовідношення, прямі і зворотні зв’язки.

11.Джерела адміністративного права та їх систематизація. Джерела адміністративного права - це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів. Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України. За певними критеріями їх можна поділити на нормативні акти органів законодавчої влади, органів виконавчої влади, а також затверджені зазначеними органами положення, устави, нормативно-правові документи, що регулюють управлінську діяльність. Необхідно зазначити, що джерела адміністративного права мають свої особливості, що обумовлюються спрямованістю норм, їхнім змістом, а також юридичною силою та сферою поширення. За вказаними ознаками джерела поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні є обов'язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні. Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчестоящими органами виконавчої влади.

12.Поняття та види суб’єктів адміністративного права.

Суб’єктами адміністративного права є окремі фізичні та юридичні особи, які відповідно до адміністративно-правових норм наділені певним обсягом прав та обов’язків у сфері адміністративно-правового регулювання управлінських відносин.

До характерних ознак суб’єктів адміністративного права можна віднести:

володіння здатністю мати права та юридичні обов’язки у сфері державного управління, тобто володіння певною адміністративною правоздатністю;

володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових відносинах, тобто реалізувати – безпосередньо або через представника – свої права і нести обов’язки у сфері управління;

зовнішня самостійність (відокремленість) у їх реалізації.

Систему суб’єктів адміністративного права утворюють: громадяни та їх об’єднання; Президент України та органи виконавчої влади; державні службовці; органи місцевого самоврядування, а також інші юридичні та фізичні особи.

13.Громадяни як суб’єкти адміністративного права.

Громадяни як суб’єкти адміністративного права – це фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці), які виступають носіями прав та обов’язків у сфері публічного управління, передбачених нормами адміністративного права, і володіють при цьому необхідною правосуб’єктністю. Адміністративно-правовий статус громадян становить закріплена нормами адміністративного права сукупність наданих та гарантованих їм прав і свобод, а також покладених на них обов’язків у сфері публічного управління.

Визначальним критерієм адміністративно-правового статусу громадян є їх адміністративна право- та дієздатність, що в сукупності становить їх адміністративну правосуб’єктність.

Адміністративна правоздатність – це закріплена нормами адміністративного права здатність громадянина бути суб’єктом (носієм) прав та обов’язків у сфері виконавчої влади (є невідчужуваною, виникає з дня народження громадянина і припиняється після його смерті);

Адміністративна дієздатність це закріплена адміністративно-правовими нормами здатність громадян своїми діями реалізувати надані їм права і виконувати покладені на них обов’язки у сфері публічного управління та нести юридичну відповідальність за свої дії (наступає з досягненням певного віку). Адміністративна дієздатність громадян буває повною, обмеженою та частковою. Повна адміністративна дієздатність громадян наступає, як правило, з досягненням ними повноліття (18-ти років).

Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні визначається Конституцією України (ст. 26 та ін.), законом «Про правовий статус іноземців» (від 4 лютого 1994 р.), іншими законодавчими актами України, а щодо іноземців – також міжнародними угодами, окремими указами Президента України та постановами КМУ. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства дещо вужчий, ніж громадян України.

Адміністративно-правовий статус біженців визначається законом України «Про біженців» від 21 червня 2001 р. (ст. 12, 13).

14.Об’єднання громадян як суб’єкти адміністративного права.

Відповідно до чинного законодавства об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Адміністративно-правовий статус об’єднань громадян загалом визначається Конституцією України (ст.36, 37 та ін.), законами «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 p., «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p., іншими законами, положеннями, статутами тощо.

15.Політичні партії як суб’єкти адміністративного права.

Об’єднання громадян незалежно від назви визнається політичною партією (зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціонаьної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах) або громадською організацією (об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, соціально-культурних, спортивних та інших спільних інтересів).

Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації в органах юстиції, в органах місцевих держадміністрацій чи місцевого самоврядування.

Питання, пов’язані з функціонуванням політичних партій, регулюються законом «Про політичні партії в Україні» (2001 p.).

Політичні партії повинні мати свій статут та програму, яка є викладом цілей та завдань певної партії.

Не можуть бути членами політичних партій – судді, працівники прокуратури, органів внутрішніх справ, співробітники СБУ, військовослужбовці.

16.Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади.

Президент України відповідно до Конституції України є главою держави і виступає від її імені. Його правовий статус визначається насамперед розділом V Конституції України (у сфері виконавчої влади – передусім ст. 106).

Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади з урахуванням їх змісту та характеру в цілому можна звести в такі основні групи:

1) повноваження, що стосуються його участі у формуванні системи вищих і центральних органів виконавчої влади;

2) повноваження, що стосуються визначення основних завдань та напрямів діяльності органів виконавчої влади;

3) повноваження кадрового характеру (Президентом безпосередньо або з його участю призначається більшість керівників органів виконавчої влади)

4) повноваження, що стосуються забезпечення законності і дисципліни у сфері виконавчої влади.

На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Президент для здійснення своїх повноважень створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Важливу роль у цьому відіграє Секретаріат Президента України, який утворюється Президентом як постійно діючий орган для забезпечення здійснення ним своїх конституційних повноважень. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента. Очолює Секретаріат його Голова.

17.Органи виконавчої влади та їх класифікація.

Органи виконавчої влади – це різновид органів державної влади (організаційно оформлена частка державного апарату), які спеціально призначені для здійснення на основі чинного законодавства завдань і функцій виконавчої влади, а саме функцій управлінського характеру щодо безпосереднього і оперативного керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі.

Правове становище органів виконавчої влади знаходить свій конкретний вияв у їх компетенції, тобто конкретно визначеному обсязі їх прав та обов’язків. Ці органи передусім є виконавчо-розпорядчими органами держави; відповідно, їх управлінська діяльність здійснюється на основі та відповідно до законів і має підзаконний характер. Володіючи юридично-владними повноваженнями в межах визначеного для них правового статусу, з метою більш ефективного і оперативного здійснення своїх завдань і функцій органи виконавчої влади правомірні видавати від імені держави та в її інтересах відповідні правові акти, юридично обов’язкові для своїх адресатів. Зокрема, у процесі своєї управлінської діяльності ці органи широко використовують різні правові засоби нормотворчого, оперативно-розпорядчого (правозастосовчого) і юрисдикційного (правоохоронного) характеру.

Будучи організаційно відокремленими, органи виконавчої влади одночасно знаходяться в складній ієрархічній підпорядкованості: переважна частина їх перебуває одночасно в ролі як суб’єктів, так і об’єктів управління.

Правове становище, завдання, функції, в цілому правовий статус органів виконавчої влади визначаються відповідно – Конституцією України, окремими законами, підзаконними актами, у т. ч. указами Президента України, постановами уряду, а також відомчими нормативними актами.

З урахуванням значимості, характеру компетенції, цільового призначення, функціонально-галузевих та територіальних чинників можна виділити три організаційно-правові рівні цих органів: вищі, центральні та місцеві.

Відповідно до ст. 113 Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Правовий статус КМУ (уряду) України насамперед визначається Конституцією України (розділ VI, ст. 113-117), окремими законами та указами Президента України.

До складу КМУ входять Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри (станом на 1.05.2006 р. – їх дев’ятнадцять).

Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України та Голова СБУ призначаються Верховною Радою за поданням Президента України, інші члени КМУ призначаються парламентом за поданням Прем’єр-міністра України.

КМУ утворюється строком на п’ять років. Новостворений уряд розробляє стратегічну програму своєї діяльності, яку подає на розгляд Верховної Ради. КМУ складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

КМУ об’єднує, координує та спрямовує роботу центральних та місцевих органів виконавчої влади на здійснення управлінських функцій у всіх сферах державного управління. Він здійснює державне управління як безпосередньо, так і через підпорядковану йому систему органів виконавчої влади.

З метою реалізації покладених на нього завдань і функцій уряд видає обов’язкові до виконання постанови та розпорядження.

18.Центральні органи виконавчої влади: характеристика, види та основні напрями їх реформування.

До центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) згідно з указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. належать: міністерства; державні комітети; ЦОВВ зі спеціальним статусом.

Визначальною ланкою серед цих органів є міністерства, як провідні центральні органи, підпорядковані КМУ, що здійснюють управління певними галузями, секторами або сферами.

Міністерства, що здійснюють управлінську діяльність в окремих галузях, називають галузевими. Ті, що здійснюють функціональну (міжгалузеву) управлінську діяльність у певних сферах, називають функціональними.

Правовий статус міністерств та інших ЦОВВ визначається указом Президента України від 12 березня 1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади», а також положеннями про кожне окреме міністерство або відомство, які розробляються КМУ і затверджуються відповідними указами Президента України. У своїй діяльності міністерства та інші центральні відомства керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради, указами і розпорядженнями Президента та постановами КМУ.

Державні комітети є різновидом центральних органів виконавчої влади, що здійснюють координаційно-функціональну управлінську діяльність здебільшого міжгалузевого та спеціалізованого характеру.

Державні комітети покликані сприяти уряду та міністерствам реалізовувати державну політику шляхом виконання управлінських функцій міжгалузевого (міжсекторного) характеру. їх діяльність спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів.

ЦОВВ зі спеціальним статусом утворюються для реалізації визначених Конституцією та законодавством України особливих завдань та повноважень, а також для виконання інших управлінських функцій спеціального характеру. Щодо таких органів може встановлюватись спеціальний характер їх утворення, реорганізації та ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення їх керівників (це – СБУ, Фонд держмайна, ДПА та ін.).

До системи місцевих органів виконавчої влади насамперед входять місцеві держадміністрації та територіальні підрозділи ЦОВВ. Основними серед них є місцеві держадміністрації.

Місцеві державні адміністрації – це державні органи виконавчої влади в областях, районах, в районах АР Крим, а також у м. Києві та Севастополі, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Правовий статус місцевих держадміністрацій визначається Конституцією України (ст.118), законом України «Про місцеві державні адміністрації»« від 9 квітня 1999 p., нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Місцева держадміністрація є місцевим органом виконавчої влади, здійснює цю владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці через створювані управління, відділи, інші структурні підрозділи та діє під керівництвом голови, якого на цю посаду призначає Президент за поданням Прем’єр-міністра.

19.Міністерства як центральні органи виконавчої влади. Органи виконавчої влади – це різновид органів державної, які спеціально призначені для здійснення на основі чинного законодавства завдань і функцій виконавчої влади, а саме функцій управлінського характеру щодо безпосереднього і оперативного керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі. Правове становище, завдання, функції, в цілому правовий статус органів виконавчої влади визначаються відповідно – Конституцією України, окремими законами, підзаконними актами, у т. ч. указами Президента України, постановами уряду, а також відомчими нормативними актами. Відповідно до ст. 113 Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. До центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) згідно з указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. належать: міністерства; державні комітети; ЦОВВ зі спеціальним статусом. Визначальною ланкою серед цих органів є міністерства, як провідні центральні органи, підпорядковані КМУ, що здійснюють управління певними галузями, секторами або сферами. Міністерства, що здійснюють управлінську діяльність в окремих галузях, називають галузевими. Ті, що здійснюють функціональну (міжгалузеву) управлінську діяльність у певних сферах, називають функціональними. Правовий статус міністерств та інших ЦОВВ визначається указом Президента України від 12 березня 1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади», а також положеннями про кожне окреме міністерство або відомство, які розробляються КМУ і затверджуються відповідними указами Президента України. У своїй діяльності міністерства та інші центральні відомства керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради, указами і розпорядженнями Президента та постановами КМУ. Державні комітети є різновидом центральних органів виконавчої влади, що здійснюють координаційно-функціональну управлінську діяльність здебільшого міжгалузевого та спеціалізованого характеру.Державні комітети покликані сприяти уряду та міністерствам реалізовувати державну політику шляхом виконання управлінських функцій міжгалузевого (міжсекторного) характеру. їх діяльність спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. ЦОВВ зі спеціальним статусом утворюються для реалізації визначених Конституцією та законодавством України особливих завдань та повноважень, а також для виконання інших управлінських функцій спеціального характеру. Щодо таких органів може встановлюватись спеціальний характер їх утворення, реорганізації та ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення їх керівників (це – СБУ, Фонд держмайна, ДПА та ін.).

20.Поняття, ознаки та принципи державної служби. Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які обнімають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ст. 1 закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 p.).Основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій та об’єднань громадян. До ознак державної служби можна зарахувати такі [21, с.64]:- це різновид державної, суспільно-корисної діяльності; - здійснюється на професійній основі особами, які обіймають посади в державних органах; - спрямована на практичне виконання завдань та функцій держави; - за виконану роботу особи отримують державну платню.

21.Державні службовці та їх класифікація. Державний службовець – це особа, яка займає певну посаду в державних органах, здійснює на професійній основі діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави, наділена відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну плату за рахунок державних коштів. Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників^-держорганів та їх апарату, інші держслужбовці, на яких законом покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Представники влади – це ті державні службовці, які мають право ставити владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосувати заходи впливу щодо органів та осіб, які не пов’язані з ними службовими відносинами і не знаходяться в їх підпорядкуванні – тобто щодо так званих «третіх осіб». Чинне законодавство передбачає класифікацію посад держслужбовці в, основними критеріями якої є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу. Встановлюється сім категорій посад держслужбовців, у межах яких присвоюється п’ятнадцять рангів держслужбовців (у межах кожної категорії – три ранги).

22.Проходження державної служби. Під проходженням державної служби розуміється сукупність юридичних фактів, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням службових відносин, а саме з прийняттям на держслужбу, службовою кар’єрою та її припиненням.

Прийняття на державну службу та заміщення посад здійснюється різними способами, зокрема шляхом призначення, за контрактом, шляхом конкурсного відбору, обрання, самостійного добору і власного волевиявлення та ін. Законом встановлені певні обмеження щодо прийняття на держслужбу. Не можуть бути обраними чи призначеними на посаду особи, які:

• визнані у встановленому порядку недієздатними;

• мають судимість, що є несумісною із заняттям посади;

• у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підлеглі або підпорядковані своїм близьким родичам чи своякам;

• в інших випадках, встановлених законодавством.

Законом встановлені певні обмеження щодо проходження держслужби. Службова кар’єра закінчується припиненням державної служби. Крім загальних підстав, передбачених КЗпП, державна служба припиняється в разі: 1) порушення умов реалізації права на державну службу; 2) недотримання вимог пов’язаних із проходженням державної служби; 3) досягнення державним службовцем граничного віку; 4) відставки держслужбовців 1-ї або 2-ї категорії посад; 5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на службі; 6) відмови держслужбовця від прийняття Присяги або її порушення; 7) неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів. Для здійснення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою створено Головне управління державної служби України, як ЦОВВ зі спецстатусом.

23.Служба в органах місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. До основних принципів місцевого самоврядування належать принципи: народовладдя; законності; колегіальності; виборності; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності у визначених законом межах; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб: державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; сучасного змісту прав місцевого самоврядування. Відповідно до закону «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 р. служба в органах місцевого самоврядування – це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Посади в органах місцевого самоврядування залежать від шляхів їх заміщення, а саме: виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою місцевої ради на конкурсній основі та ін. Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. Встановлені певні обмеження, пов’язані з прийняттям на службу в органи місцевого самоврядування. На таку службу не можуть бути прийняті особи: визнані судом недієздатними; які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому порядку; які позбавлені права займати посади в органах державної влади та їх апараті або в органах місцевого самоврядування протягом установленого терміну; які в разі прийняття на службу в органи місцевого самоврядування будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, що є близькими родичами чи свояками. На службі в органах місцевого самоврядування передбачено сім категорій посад, у межах яких встановлюється 15 рангів.

24.Форми державного управління, їх визначення та види. Форми державного управління – це зовнішній, організаційно-правовий вияв конкретних однорідних дій органів виконавчої влади та інших суб’єктів державного управління, що здійснюються ними в межах їх компетенції з метою виконання поставлених перед ними управлінських завдань і функцій. Це зовнішній прояв змісту управлінської діяльності.Виділяють такі основні види форм державного управління: видання управлінських актів; вчинення інших юридично значущих управлінських дій; укладання адміністративно-правових договорів; здійснення організаційних заходів; матеріально-технічні операції. Залежно від змісту та юридичних наслідків застосування форми державного управління поділяють на правові та неправові. До правових форм здебільшого відносять:

• видання управлінських актів;

• вчинення інших юридично значущих управлінських дій;

• укладання адміністративно-правових договорів.

До неправових відносять здійснення організаційних заходів і матеріально-технічні операції. Вони мають допоміжне, обслуговуюче призначення. Основними формами є видання управлінських актів, пов’язаних з правотворчою та правозастосовчою діяльністю органів влади.

25.Правові управлінські акти та їх класифікація. Правовий акт управління – це підзаконне, односторонньо-владне, офіційне рішення (волевиявлення) органа виконавчої влади чи іншого суб’єкта управління з питань управлінського характеру, прийняте ним у межах його компетенції в передбачених законом формах та порядку, яке тягне за собою юридичні наслідки. Це найпоширеніший різновид юридичних актів, що виражають собою основну правову форму управлінської діяльності. Щодо юридичних властивостей управлінські акти поділяються на нормативні, індивідуальні та змішані. Нормативні управлінські акти – це такі акти управління, якими встановлюються загальні правила поведінки в певній сфері державного управління, розраховані на багаторазове застосування. Індивідуальні акти – це різновид управлінських актів правозастосовчого (ненормативного) характеру, призначених для вирішення шляхом застосування норм права індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління. Змішані управлінські акти містять у собі ознаки як нормативних, так і індивідуальних актів. Адміністративно-правовий договір – це укладена на адміністративно-правовій основі добровільна угода двох або більше суб’єктів права, хоча б одним із яких є орган виконавчої влади або інший суб’єкт державного управління, з метою спільної реалізації завдань управлінського характеру.

26.Дія управлінських актів та вимоги до них. . Акти державного управління припиняють дію:

- у разі скасування чи призупинення їх дії; -у разі прийняття нового акта з цього питання; -у разі визнання акта таким, що втратив чинність;-у разі визнання акта недійсним;--унаслідок події, яка викликає припинення дії акта; -унаслідок закінчення терміну, на який виданий певний акт; -унаслідок законного волевиявлення зацікавленої сторони. Вимоги до правових актів державного управління включають --їх соціально-політичну актуальність та виправданість; --економічну доцільність та юридичну обґрунтованість; --підзаконність акту; --оптимальність, чіткість та ясність тексту; --відповідність компетенції органів або осіб, що їх видають; ---дотримання установленого порядку прийняття та визначеної форми, а також відповідних реквізитів. Дефектні акти бувають недійсними (акти з очевидною юридичною неспроможністю, прийняті з порушенням закону; тобто, недійсні з моменту їх прийняття) та відносно дійсними (т.зв. заперечні (оскаржувані) акти, у яких не дотримано певних вимог. Вони підлягають виконанню, але можуть бути оскаржені). У юридичній практиці діє презумпція дійсності актів управління.

27.Адміністративно-правовий договір та його ознаки. адміністративний договір — це угода, укладена суб'єктами адміністративного права на підставі адміністративно-правових норм у загальнодержавних та інших публічних інтересах, правовий режим якої визначається змістом владних повноважень, носієм яких є обов'язково одна зі сторін. Адміністративний договір - це засноване на нормах адміністративного права угоду, прийняте на основі узгодження воль сторін між двома або більше суб'єктами управлінських відносин, одним з яких є орган державного управління або його законний представник. Ознаки адміністративного договору: - є різновидом правового договору; - грунтується на нормах адміністративного права; - його правова база міститься в Конституції та чинному законодавстві; - укладається між двома і великою кількістю суб'єктів; - одним з його учасників виступає орган державного управління або його законний представник; - є результатом взаємного узгодження думок його учасників; - розрахований на певний термін дії; - полягає відповідно до встановленої процедури; - не допускається в односторонньому порядку відмова від виконання договірних зобов'язань одним з його учасників; - недотримання його умов тягне настання негативних юридичних наслідків; - метою є реалізація публічно-правових інтересів його учасників; - забезпечується за допомогою системи правових засобів.

28Методи державного управління та їх система. Методи державного управління – це різні організаційно-правові способи та засоби управлінського впливу з боку органів виконавчої влади та інших компетентних суб’єктів на волю і поведінку учасників управлінських відносин з метою досягнення поставленої мети. Це засоби практичного здійснення завдань і функцій управління.

Залежно від способу впливу та сфери застосування методи управління можна поділяти на загальні та спеціальні. Загальні методи мають загальний характер, застосовуються в процесі основних функцій управління, у всіх галузях та на всіх стадіях управлінського процесу. Спеціальні – властиві лише певним управлінським функціям, застосовуються тільки в окремих галузях або в межах певних територій (наприклад, спеціальні режимні заходи).

29.Загальні методи поділяються на основні та допоміжні. Серед основних виділяють насамперед методи переконання та примусу.

Метод переконання – це такий спосіб цілеспрямованого впливу на свідомість і поведінку учасників управлінських відносин, який проявляється в комплексі роз’яснювальних, рекомендаційних, виховних та заохочувальних заходів, що застосовуються з метою забезпечення правомірності їх поведінки, підвищення їх правосвідомості та законослухняності, зміцнення дисципліни, соціальної організованості, а також профілактики правопорушень.

Серед допоміжних методів державного управління можна виділити: – адміністративні (заходи прямого, односторонньо-владного і безпосереднього впливу на волю і поведінку об’єкта управління); – економічні (заходи побічного, опосередкованого впливу на поведінку об’єкта управління шляхом створення відповідних економічних умов); – організаційні (це, зокрема, загальне керівництво, безпосереднє управління, а також нагляд, контроль, погодження, регулювання, кадрове забезпечення та ін.); – стимулюючі (заходи морального та матеріального заохочення).

Спеціальні (особливі) методи застосовуються в умовах спеціальних адміністративно-правових режимів, у т.ч. введення надзвичайного стану та ін.

30.Відповідно до закону «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р. надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських чи матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Надзвичайний стан в Україні може бути введено не більш як на 30 діб і не більш як на 60 діб в окремих її місцевостях указом Президента, який протягом двох днів підлягає затвердженню Верховною Радою України.

31. Адміністративний примус полягає в застосуванні уповноваженими на те органами виконавчої влади та іншими компетентними суб’єктами у передбачених законом випадках комплексу примусових заходів морального, матеріального та фізичного впливу на волю і поведінку учасників управлінських відносин з метою забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, попередження та припинення правопорушень, а також-покарання винних осіб..

Заходи адміністративного примусу можуть застосовуватись як при наявності правопорушень, так і при їх відсутності.

У комплексі заходів адміністративного примусу щодо мети та характеру їх впливу виділяють переважно три традиційні групи: заходи адміністративного попередження (запобіжно-профілактичні); заходи адміністративного припинення; адміністративні стягнення.

32 Заходи адміністративного попередження – Це заходи профілактичного (запобіжного) характеру, які спрямовані на попередження правопорушень, забезпечення громадської безпеки та громадського порядку, боротьбу зі стихійним лихом, епідеміями та епізоотіями, а також на запобігання та ліквідацію негативних наслідків під час інших надзвичайних подій.

До заходів адміністративного попередження належить:

• перевірка документів (особистих, на речі, транспорт);

• різні види огляду (особистий, технічний, медичний, санітарний, експертний, митний, а також огляд вантажу, речей тощо);

• уведення карантину ( під час епідемій, епізоотій та ін.);

• закриття окремих ділянок кордону (у разі загроз епідемій, епізоотій);

• обмеження руху транспорту та пішоходів;

• санітарно-охоронні обмеження (зокрема тимчасова заборона в’їзду в Україну чи виїзду з країни, ввезення або вивезення вантажу, обсервація тощо);

• входження в жилі приміщення, на земельні ділянки тощо;

• примусове вилучення майна (реквізиція);

• примусове відселення (виселення) людей та ін.

33 Заходи адміністративного припинення застосовуються уповноваженими на те органами чи посадовими особами у передбачених законом випадках і в установленому порядку з метою примусового припинення правопорушень, усунення їх шкідливих наслідків та забезпечення умов для притягнення до відповідальності правопорушників.

До них належать такі групи примусових заходів:

• особистого характеру (безпосереднього впливу на особу), а саме: доставлення правопорушника; адміністративне затримання особи; особистий огляд; вимога припинити протиправні дії; індивідуальний адміністративний нагляд; безпосередній фізичний вплив, у т.ч. із застосуванням спецзасобів тощо;

• майнового характеру: адміністративне вилучення та затримання речей і документів, транспортних засобів, вантажів, зброї;

• технічного характеру, а саме: заборона експлуатації певних механізмів, агрегатів, транспортних засобів, виробничого обладнання; припинення певних робіт; застосування зброї, спецзасобів тощо;

• медико-санітарного характеру, а саме: призупинення або заборона певного виробництва; заборона експлуатації окремих приміщень, виробничих цехів; заборона реалізації певної продукції; примусове лікування тощо;

• фінансово-економічного характеру, а саме: тимчасове припинення фінансування, кредитування, позбавлення ліцензій тощо.

34 До заходів забезпечення провадження в справах про адмінпроступки відносять: доставлення порушника (ст. 259 КпАП); адміністративне затримання (ст. 261); особистий огляд і огляд речей (ст. 264); вилучення речей і документів (ст. 265); відсторонення осіб від керування транспортними засобами та огляд їх на стан сп’яніння (ст. 266 КпАП).

Адміністративно-відновлювальні заходи спрямовані на ліквідацію негативних наслідків правопорушень та на відновлення порушених прав (наприклад, знесення самовільно зведеної будови).

Адміністративні стягнення – остання ланка в системі заходів адмінпримусу – є засобом реалізації адміністративної відповідальності, яка настає за вчинення адміністративних проступків.

35 Адміністративні стягнення – це матеріалізований вияв адміністративної відповідальності у вигляді несприятливих правових заходів морального, матеріального або фізичного впливу на правопорушника, міра відповідальності за вчинене адміністративне правопорушення.

Ст. 24 КпАП називає основні адміністративні стягнення: (попередження; штраф; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт) та додаткові стягнення (оплатне вилучення та конфіскація). Крім цього, щодо іноземців може застосовуватись видворення їх за межі України.

Законом України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995р. передбачено застосування судом за вчинення корупційних діянь, крім штрафу і таких додаткових адміністративних стягнень, як звільнення з посади або інше, усунення від виконання функцій держави та заборона займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня звільнення. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено одне основне або основне і додаткове стягнення.

Стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення одноактного (одноразового) правопорушення, а при триваючому правопорушенні – не пізніше як через два місяці з дня його виявлення.

Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, визначаються ст. 34 КУпАП.

Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визначаються ст. 35 КУпАП.

36 Адміністративна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, що передбачає застосування адміністративних стягнень до осіб, які вчинили адміністративні проступки.

Адміністративна відповідальність має такі властивості:

• це один із видів юридичної відповідальності;

• форма правового реагування з боку держави в особі її компетентних органів на вчинення адмінпроступків;

• правовий обов’язок порушника відповісти за свої неправомірні дії і понести за це певне покарання;

• одна зі складових адміністративного примусу, яка реалізується шляхом застосування до винних адмінстягнень;

• фактичною підставою адміністративної відповідальності є вчинення особою адміністративного проступку;

• юридичною підставою для такої відповідальності є законодавство про адміністративні правопорушення, передусім Кодекс України про адмінправопорушення (КУпАП), Митний кодекс України, закон «Про боротьбу з корупцією» та ін.;

• у відносинах, пов’язаних з адміністративною відповідальністю, як правило, відсутні елементи службового підпорядкування;

• ця відповідальність реалізується в установлених законом формах та порядку, які визначені адміністративно-процесуальними нормами;

• суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

37. Адміністративний проступок та його юридичний склад.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Під юридичним складом адміністративного правопорушення розуміється передбачена нормами права сукупність ознак (елементів), за наявності яких те чи інше протиправне діяння можна оцінювати як адміністративне правопорушення.

Таку сукупність ознак формують чотири складових елементи: об’єкт, об’єктивна сторона (характеризують зовнішню сторону проступку); суб’єкт та суб’єктивна сторона (характеризують внутрішню сторону проступку).

Залежно від рівня узагальнення виділяють: – загальний об’єкт (суспільні відносини, що складаються переважно у сфері публічного управління і охороняються адміністративними санкціями); – родовий, видовий та безпосередній об’єкти.

Об’єктивна сторона адміністративного проступку – це система передбачених адміністративно-правовою нормою ознак, що характеризують зовнішню сторону проступку.

Вона включає в себе передусім такі ознаки, як: саме протиправне діяння (дію чи бездіяльність); шкідливі наслідки діяння; причинний зв’язок між протиправним діянням та шкідливими наслідками, що настали; час, місце, умови, способи та засоби вчинення правопорушення.

Протиправне діяння є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, всі ж інші ознаки – факультативні.

Залежно від наявності шкідливих наслідків виділяють матеріальні та формальні склади адміністративних правопорушень.

Суб’єктами адміністративних проступків є деліктоздатні фізичні (а інколи – юридичні) особи, що вчинили ті чи інші адміністративні проступки.

Фізичні особи в такій ролі – це осудні особи, що досягли 16-річного віку, громадяни України, іноземці та особи без громадянства.

Юридичні особи в такій ролі – це різні організації незалежно від форм власності, що підлягають адмінюрисдикції України.

Серед загальних суб’єктів виділяють і так звані спеціальні суб’єкти (ті, яким властиві певні особливості щодо вчинення тих чи інших правопорушень або які не несуть адміністративну відповідальність на загальних підставах). До них можна віднести: іноземців; посадових осіб; неповнолітніх (віком від 16 до 18 років); військовослужбовців, працівників міліції, а також інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів; батьків або осіб, які їх замінюють; депутатів усіх рівнів; окремих спеціалістів та ін.

Суб’єктивна сторона характеризує внутрішнє (психічне) ставлення суб’єкта правопорушення до вчиненого ним діяння та його негативних наслідків.

Суб’єктивна сторона включає такі ознаки: вину (основна, обов’язкова ознака); мотив і мету (факультативні).

Адміністративний проступок визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо їх допускала.

Адміністративний проступок визнається вчиненим через необережність, коли особа передбачала можливість шкідливих наслідків своєї протиправної дії, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Конкретні види адміністративних проступків згруповані в 11-ти главах Особливої частини розділу II КУпАП. В основу такого групування покладено об’єктно-галузевий принцип, тобто всі проступки систематизовані у відповідних главах залежно від їх родового об’єкта або галузей управління.

Підвідомчість адміністративних правопорушень та компетенція органів і посадових осіб щодо їх розгляду визначаються розділом НІ КпАП України.

38. Загальні правила накладення адмінстягнень.

Адміністративні стягнення – це матеріалізований вияв адміністративної відповідальності у вигляді несприятливих правових заходів морального, матеріального або фізичного впливу на правопорушника, міра відповідальності за вчинене адміністративне правопорушення.

Основні адміністративні стягнення: (попередження; штраф; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт) та додаткові стягнення (оплатне вилучення та конфіскація). Крім цього, щодо іноземців може застосовуватись видворення їх за межі України.

Законом України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995р. передбачено застосування судом за вчинення корупційних діянь, крім штрафу і таких додаткових адміністративних стягнень, як звільнення з посади або інше, усунення від виконання функцій держави та заборона займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня звільнення.

Заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх (віком від 16 до 18 років): – зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; – застереження; – догана або сувора догана; – передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання (ст. 24-1 КпАП). Ці заходи не є адміністративними стягненнями.

Чинне законодавство (ст. 33-40 КпАП) закріплює загальні правила накладення адміністративних стягнень.

Стягнення накладається в межах, установлених статтею, яка передбачає відповідальність за таке правопорушення. При цьому враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, міра його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.

За одне адміністративне правопорушення може бути накладено одне основне або основне і додаткове стягнення.

Стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення одноактного (одноразового) правопорушення, а при триваючому правопорушенні – не пізніше як через два місяці з дня його виявлення.

Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, визначаються ст. 34 КУпАП.

Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визначаються ст. 35 КУпАП.

39. Адміністративний процес, його властивості та принципи.

Адміністративний процес – це визначений адміністративно-процесуальними нормами порядок вирішення органами виконавчої влади, їх посадовими особами та іншими уповноваженими на те суб’єктами індивідуально-конкретних справ у сфері управління.

Адміністративний процес служить юридичною формою і способом реалізації положень матеріальних норм адміністративного права, а в багатьох випадках і інших галузей права (трудового, фінансового, земельного та ін.).

Адміністративний процес безпосередньо пов’язаний з державним управлінням, з правовими формами управлінської діяльності. Він є процесуально-правовим засобом практичної реалізації завдань і функцій виконавчої влади, його динамічною правовою формою.

Водночас з розширенням судового захисту прав, свобод і законних інтересів громадян значного розвитку сьогодні набуває адміністративне судочинство.

Серед різноманітності проявів адміністративно-процесуальної діяльності можна виділити три основних її види:

• адміністративно-процедурну діяльність регулятивного, організаційно-творчого характеру і призначення;

• правозабезпечувальну діяльність, пов’язану з визначенням порядку забезпечення самих різноманітних прав і свобод громадян у сфері управління;

• адміністративно-юрисдикційну діяльність правоохоронного характеру.

Здебільшого адміністративний процес пов’язаний із правозастосовчою управлінською діяльністю органів виконавчої влади (їх посадових осіб).

До системи принципів адміністративного процесу відносять принципи: законності; об’єктивної (матеріальної) істини; відповідальності посадових осіб за належне ведення процесу; офіційності (публічності); відкритості (гласності); охорони прав та інтересів особи і держави; рівності учасників процесу перед законом; національної мови; двоступінчатості; змагальності сторін; гарантії захисту своїх прав і інтересів в адміністративному процесі (можливості апеляції, право оскарження рішення тощо); економічності, швидкості і простоти та ін.

40. Зміст адміністративного процесу та його стадії.

Адміністративний процес – це визначений адміністративно-процесуальними нормами порядок вирішення органами виконавчої влади, їх посадовими особами та іншими уповноваженими на те суб’єктами індивідуально-конкретних справ у сфері управління.

Зміст адмінпроцесу становить сукупність здійснюваних на основі закону певних процесуальних дій, що об’єднуються в стадії. Стадія – це відносно самостійна сукупність послідовно здійснюваних, взаємопов’язаних процесуальних дій, об’єднаних найближчою метою щодо отримання певного юридичного результату. Конкретні види та кількість процесуальних стадій залежать від специфіки вирішення окремих адміністрВажливими органічними елементами, що характеризують структуру адміністративного процесу, є стадії, етапи, процесуальні дії.

Усю різноманітність процесуальних дій можна об’єднати в три узагальнювальні стадії:

– початкову (підготовчу);

– основну (центральну);

– заключну.

Процесуальна стадія - це відносно уособлена, відділена часом та логічно пов'язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та вирішення відповідних завдань конкретного адміністративного провадження, що характеризується колом суб'єктів і закріплюється у процесуальних актах [6, с.192].

Можна виділити наступні стадії адміністративного процесу:

- Стадія аналізу ситуації, в ході якої збирається та фіксується інформація про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюється перспектива подальшого руху справи, приймається рішення про необхідність такого руху. Фактично це стадія становить елементи порушення адміністративної справи.

- Стадія прийняття рішення по справі, в коді якої дається юридична оцінка зібраної інформації, повно та всебічно досліджується матеріали справи з метою встановлення об'єктивної істини, приймається конкретне рішення.

- Стадія оскарження або опротестування рішення по справі, що носить факультативний характер.

- Стадія виконання прийнятого рішення, в ході якої логічно завершується діяльність по адміністративній справі.

Кожна стадія адміністративного процесу може мати свої етапи та дії. Так, у стадії порушення провадження в справі про адміністративне правопорушення можна виділити етап припинення правопорушення та застосування відповідних заходів, що забезпечують провадження в справі, наприклад, адміністративного затримання.

Стадії існують у будь-якому адміністративному провадженні. Кожному виду адміністративних проваджень притаманні свої, які не повторюються в інших видах. Стадії одних видів проваджень зафіксовані в нормативному порядку, інших - не зафіксовані і являють собою специфічний результат узагальнення чинних у тій чи іншій сфері правил [18, с.331].ативних справ.

41. Адміністративно-процесуальні норми та їх джерела.

Адміністративний процес – це визначений адміністративно-процесуальними нормами порядок вирішення органами виконавчої влади, їх посадовими особами та іншими уповноваженими на те суб’єктами індивідуально-конкретних справ у сфері управління.

Адміністративно-процесуальні норми – це формально визначені, загальнообов’язкові правила, встановлені повноважними державними органами та їх посадовими особами для визначення порядку вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління.

Ці норми регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі здійснення адміністративно-процесуальної діяльності. Вони регламентують дії та повноваження суб’єктів цієї діяльності, інших учасників процесу, визначають процедури та порядок вчинення тих чи інших процесуальних дій, порядок ведення певного провадження та процесуальні строки, зміст відповідних процесуальних документів. Адміністративно-процесуальні норми виконують службову роль відносно норм матеріального права, знаходяться щодо останніх у службовій залежності. Як і норми матеріального адміністративного права, адміністративно-процесуальні норми містяться в найрізноманітніших нормативно-правових актах, починаючи з Конституції України і закінчуючи відомчими інструкціями.

Адміністративно-процесуальні відносини – це різновид правових відносин, врегульованих адміністративно-процесуальними нормами, які складаються між учасниками адміністративних проваджень у процесі вирішення різних адміністративних справ.

Адміністративно-процесуальні відносини існують невідривно від матеріальних адміністративно-правових відносин. їх структуру і зміст визначають права і обов’язки учасників (сторін) цих відносин, які передбачені адміністративно-процесуальними нормами, а також характер юридичних фактів, що лежать в основі їх виникнення.

42. Структура адмінпроцесу. Види адмінпроваджень.

Адміністративний процес – це визначений адміністративно-процесуальними нормами порядок вирішення органами виконавчої влади, їх посадовими особами та іншими уповноваженими на те суб’єктами індивідуально-конкретних справ у сфері управління.

Структуру адміністративного процесу формує сукупність окремих, різних за змістом та предметом адміністративних проваджень, які в сумі складають цей процес і співвідносяться з останнім як частина і ціле.

Адміністративний процес здійснюється через різні види адміністративних проваджень. Кожному з таких проваджень притаманні свої специфічні властивості, пов’язані з характером окремих адміністративних справ.

Як найхарактерніші можна назвати такі види адміністративних проваджень: у справах за зверненнями громадян; в справах про адмінпроступки; дисциплінарне; заохочувальне; дозвільно-реєстраційне; контрольно-наглядове; адміністративно-відновлювальне; щодо прийняття правових управлінських актів; щодо застосування адміністративно-запобіжних заходів; щодо застосування заходів адмінприпинення; діловодство документообіг; установче; з питань кадрової роботи; щодо організації внутріапаратної діяльності; щодо індивідуальних звернень юридичних осіб з питань управлінського характеру; щодо вирішення питань, урегульованих нормами інших (крім адміністративного) галузей права; адміністративне судочинство.

Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) та скарги.

Дисциплінарне провадження визначає правовий порядок застосування компетентними особами дисциплінарних стягнень до порушників трудової чи службової дисципліни.

Під провадженням у справах про адміністративні проступки розуміється визначений законом порядок здійснення певних процесуальних дій, пов’язаних з розглядом і вирішенням справ про адміністративні проступки, винесенням по них законних і об’єктивних постанов та їх виконанням.

43. Провадження в справах про адміністративні проступки.

Адміністративний процес – це визначений адміністративно-процесуальними нормами порядок вирішення органами виконавчої влади, їх посадовими особами та іншими уповноваженими на те суб’єктами індивідуально-конкретних справ у сфері управління.

Адміністративний процес здійснюється через різні види адміністративних проваджень. Кожному з таких проваджень притаманні свої специфічні властивості, пов’язані з характером окремих адміністративних справ.

Під провадженням у справах про адміністративні проступки розуміється визначений законом порядок здійснення певних процесуальних дій, пов’язаних з розглядом і вирішенням справ про адміністративні проступки, винесенням по них законних і об’єктивних постанов та їх виконанням.

Основні положення такого провадження містяться в 4 і 5 розділах Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Принципи провадження в справах про адміністративні правопорушення: законності; об’єктивної (матеріальної) істини; відповідальності посадових осіб за належне ведення процесу; офіційності (публічності); відкритості (гласності); охорони прав та інтересів особи і держави; рівності учасників процесу перед законом; національної мови; двоступінчатості; змагальності сторін; гарантії захисту своїх прав і інтересів в адміністративному процесі (можливості апеляції, право оскарження рішення тощо); економічності, швидкості і простоти та ін..

Завданням такого провадження є своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення відповідно до закону, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин, що сприяють вчиненню правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів та зміцнення законності.

У ст. 247 КпАП названі обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення.

Доказами в справі про адміністративні правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного проступку, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративні правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням Правил дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами

Зміст провадження в справах про адміністративні проступки залежно від призначеня і певного результату становлять окремі стадії. Здебільшого виділяють чотири основні стадії:

а) порушення справи та адміністративне розслідування (початкова стадія, змістом якої є комплекс першочергових процесуальних дій: складення протоколу про адмінпроступок, отримання пояснень та збір інших доказів).

б) розгляд справи по суті та винесення по ній постанови є центральною стадією провадження.

Справа про адмінпроступок розглядається за місцем вчинення правопорушення (інколи – за місцем мешкання порушника).

Загальний строк розгляду справ про адміністративні правопорушення визначається протягом 15 днів з дня одержання матеріалів справи. Справи про окремі проступки розглядаються і в більш стислі строки (ст. 44, 173, 185 КУпАП та ін.).

Ця стадія закінчується винесенням відповідної постанови по справі, яка повинна містити певні дані (ст. 283 КпАП).

в) перегляд справи у зв’язку з оскарженням або опротестуванням постанови по справі є стадією факультативною. У процесі цієї стадії перевіряється законність та обґрунтованість винесеної постанови, а також дотримання установленого законом порядку адміністративного провадження.

Постанову в справі може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим у порядку, визначеному ст. 288 КпАП, протягом десяти днів з дня її винесення.

Постанову в справі також може бути опротестовано прокурором. Скарга і протест прокурора на постанову в справі розглядаються в десятиденний строк з дня їх надходження.

г) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є заключною стадією такого провадження.

У Кодексі закріплено принцип обов’язковості виконання таких постанов для державних і громадських органів, посадових осіб та громадян. Постанова про накладення адміністративного стягнення не підлягає виконанню, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня її винесення.

44. Дисциплінарне провадження.

Адміністративний процес – це визначений адміністративно-процесуальними нормами порядок вирішення органами виконавчої влади, їх посадовими особами та іншими уповноваженими на те суб’єктами індивідуально-конкретних справ у сфері управління.

Адміністративний процес здійснюється через різні види адміністративних проваджень. Кожному з таких проваджень притаманні свої специфічні властивості, пов’язані з характером окремих адміністративних справ.

Дисциплінарне провадження визначає правовий порядок застосування компетентними особами дисциплінарних стягнень до порушників трудової чи службової дисципліни.

Правовою основою цього провадження здебільшого виступають норми трудового і адміністративного права, які містяться в різних джерелах (у КЗпП, окремих законах, дисциплінарних статутах тощо).

Дисциплінарне провадження безпосередньо пов’язане із застосуванням дисциплінарної відповідальності як різновиду правової відповідальності. Вона реалізується через накладення на порушника дисциплінарного стягнення. Такі стягнення застосовуються в порядку підлеглості. Підставою для настання дисциплінарної відповідальності є скоєння особою дисциплінарного проступку. Під ним розуміється протиправне, винне невиконання, неналежне виконання або порушення особою вимог трудової або службової дисципліни, яке тягне за собою накладення дисциплінарних стягнень. Такі стягнення накладаються уповноваженими на те посадовими особами у визначені строки. Зокрема, вони мають застосовуватися безпосередньо після виявлення проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи при цьому часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або його відпусткою. Дисциплінарне стягнення не може бути накладено пізніше від шести місяців з дня вчинення проступку (для працівників органів внутрішніх справ такий строк визначено в один рік).

За вчинення дисциплінарного проступку накладається тільки одне дисциплінарне стягнення. Воно оголошується наказом (розпорядженням) і повідомляється працівникові під розписку. Перед цим від нього береться пояснення в усному чи письмовому вигляді або ж проводиться службове розслідування. Якщо протягом року такого працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що його не має. За сумлінне ставлення до трудової дисципліни стягнення може бути знято достроково. Дострокове зняття стягнення може бути застосовано і в порядку заохочення. Стягнення, накладене усно, вважається знятим після закінчення місячного строку. Протягом дії терміну дисциплінарного стягнення до працівника заходи заохочення не застосовуються.