7.Болгарська держава за часів правління царя Симеона.

Правління царя Симеона (893-927)

Новий болгарський правитель вирізнявся освіченістю, енергійним характером і завзятістю в рішенні поставлених завдань. У молодості Симеон десять років провів у Константинополі, де отримав прекрасну освіту, вивчив візантійські закони, державний устрій, організацію армії, прийоми дипломатії, грецькийі латинську мови. Прагнучи до гегемонії на Балканах, він вів активну завойовницьку політику, спрямовану на підкорення Візантійської імперії. У його правління Болгаріяд осягла свого найвищого могутності.

Зовнішня політика Симеона характеризується тривалими війнами,в першу чергу з Візантійською імперією, а також з Угорщиною, Сербією, Хорватією,печенігами. У 913 р. він почав чергову війну з імперією, яку вів до самої своєї смерті (913-927). На цей раз метою війни було захоплення влади у Візантії і об'єднання болгарських земель із землями імперії. Вирішальна битва відбулася в 917 р. на річці Ахелой, де візантійська армія була знищена. У 919 р. Симеон звів болгарського архієпископа в сан патріарха і коронувався як цар "болгар і ромеїв".

Війни проти Візантії призвели до значного збільшення територіїБолгарії. У володіння Симеона увійшли Албанія, Фракія, Македонія, Сербія. У 927 р. Симеон здійснив похід проти хорватів, але вперше зазнав великої поразки. Незабаром цар помер,і новий підготовлений похід болгар на Константинополь не здійснився.

У своїй внутрішній політиці Симеон прагнув до зміцнення особистоївлади та удосконаленню органів управління. При ньому з'явилися нові державніпосади і поширилися норми візантійського права - збірник церковно-канонічногоправа "Номоканон".

Разом з тим тривалі війни підірвали економіку країни. Підкінець правління Симеона болгарські селяни десятками тисяч бігли в Візантійську імперію, рятуючись від величезних державних поборів.

9. Падіння Першого Болгарського царства. Болгарія під владою Візантії

лискучі успіхи царя Симеона в області зовнішньої політики, блискйого двору і багатства духовної та світської правлячої знаті не забезпечили стійкостіі міцності болгарської держави. Наступником Симеона на болгарському престолі став йогосин Петро (927-969), який уклав мир з Візантією на 30 років. Імперія визналаза Петром титул царя і болгарську патріархію. Резиденцією болгарського патріархастав дунайський місто Доростол. Політичний світ був скріплений укладенням спорідненогосоюзу - одруженням царя Петра на внучці імператора Марії. Мирні і союзні відносиниПетра з імперією означали відхід Болгарії від політики, що проводиться Симеоном.

Разом з встановленням феодальних відносин, утвердженням болгаро-візантійськоїцерковності в Болгарії з'явилася опозиція пануючому соціально-політичномустрою, що вилилася у форму єресі богомілів. Ця християнська сект

загрузка...

а протистоялаофіційної релігії, її структурному інституту і мала також антифеодальний характер.Керівником першої громади єретиків був поп Богомил. Від його імені і пішла назватечії, яке стверджувало дуалізм світобудови.

Богомили з'явилися в Болгарії ще за часів правління Симеона.Вони відкидали церковний культ і організацію: церковну ієрархію, релігійні свята,храми, ікони, поклоніння хресту. Богоміли не визнавали державну владу,соціальна нерівність, відмовлялися виконувати феодальні повинності, служити вармії, воювати, а феодальні порядки вважали справою сатани. За прикладом перших християн богоміли були об'єднані в громади. Соціальною основою богомильства в Першому Болгарському царстві було селянство, як вільне, так і феодально-залежне.

Богомили в Болгарії жорстоко переслідувалися державою. Їх ідеї одержали широке поширення в період ослаблення державної влади Петра.Крім Болгарії, воно було добре відомо в Сербії, Хорватії, прийняло специфічнунаціональну форму в Боснії. Болгарське богомильство справило значний впливна формування європейських християнських єресей: катарів, вальденсів у Франціїта Італії, стригольників на Русі і ін

В кінці правління Петра положення Болгарії значно погіршився.Північний схід країни грабували печеніги, відокремилася Сербія, з півночі стали нападатиугорці, котрі заснували в середині X в. в Паннонії свою державу. Болгарія змушенабула укласти з угорцями угоду, за якою повинна була безперешкодно пропускатиїх через свою територію для нападу на землі Візантійської імперії. Натомість угорцізобов'язувалися не грабувати Болгарію. Цей договір викликав загострення відносин з Візантією,і в 967 р. вона перестала платити болгарам дань належну їм з часів царя Симеона.Візантія нацькувала на Болгарію київського князя Святослава, який в 968-971 рр..здійснив два походи за Дунай і завоював східну частину країни, але не поспішав передатиїї Візантії. Київський князь хотів залишитися на Балканах і перенести сюди центр своєїзавойовницької політики. Він розмістив в Болгарії російські гарнізони і зберіг номінальнувлада за царем Борисом II (969-971.) за умови його участі у боротьбі з Візантією.

Спільне російсько-болгарське військо почало бойові дії противійськ імперії. Стурбований таким поворотом подій візантійський імператор ІоаннЦимісхій в 971 р. неймовірними зусиллями вигнав російських зі Східної Болгарії і включивці землі до складу імперії. Борис II був ув'язнений і відвезений разом зі своїм братомРоманом в Константинополь.

Болгарія під владою Візантії

Починаючи з 1018 р., Візантія робила заходи щодо зміцненнясвоєї влади в завойованих болгарських землях. Для кращого контролю Болгарія буларозділена на три частини (капетаната): Західну, Північно-Східну, Південно-Західну. Верхівкаболгарських феодалів переселялася до Вірменії і Константинополь. Решту болгарськівійська були переведені на кордон імперії з Іраном. Частково переселялося в Азіюі просте болгарське населення. На всі пости візантійської адміністрації в Болгаріїпризначалися тільки греки або представники малоазіатських народів (вірмени та ін.)

Царські землі, землі виселених феодалів і селян були включені в імператорський фонд для подальшої роздачі візантійським воїнам, чиновникам і церкви.Охридського патріархія була зведена до становища автономного архієпископства. Болгарські єпархії підпорядковувалися Константинополю. Без санкції візантійського імператора архієпископне міг висвячувати єпископів і скликати церковні собори. Разом з тим візантійцівважали церкву своєю опорою в Болгарії і зберегли деякі майнові праваі пільги духовенства. Спочатку на чолі Охридської архієпископії був залишенийколишній патріарх, болгарин І ван Дербскій. Після його смерті в 1037 р. місце архієпископа в місті Охриді займали тільки греки. Офіційною мовою в Болгарії і в болгарськійцеркви став грецький. На всій території Болгарії були розміщені візантійські війська.

У перші роки візантійського панування в Болгарії зберігалисяподатки часів Самуїла, як за розмірами, так і за формою (натуральні). В кінці 30-хрр.. XI в. побори в Болгарії зросли і стали стягуватися грошима. Ця реформа стала приводом до першого крупному повстання в Болгарії проти Візантії під керівництвомбоярина Петра ділячи (1040-1041). Повстання почалося в районі міста Скоп'є (Македонія)і охопило всю територію Першого Болгарського царства, крім північного сходу країни,розореного печенежскими набігами. До болгарам примкнули серби, албанці, влахи ігреки району міста Нікополя. Повсталі ставили за мету відродити Болгарська державана чолі з нащадками Самуїла. Петро ділячи видавав себе за онука Самуїла був обраний царем. Однак проти самозванця виступив справжній онук Самуїла - Алусіан, що претендувавна титул царя. Петро ділячи був зрадницьки засліплений і потрапив у полон до візантійцям.Повстання зазнало поразки.

.13. Соціально-економічні процеси у Другому Болгарському царстві.

Успіху повстання болгар сприяла внугрішньополітична боротьба, яка точилася у Візантійській імперії з початку 80-х років XII ст. її причина полягала в роз­витку феодальних відносин, що посилював владу феодалів, які дедалі менше рахувалися з центральним урядом. За цих обставин на ослаблену чварами Візантію накинулися нони, серби, венеціанці, угорці.

Скрутою імперії відразу скористалися прихильники неза­лежності Болгарії. Приводом до виступу стали нові податки запроваджені для оплати весільних свят: візантійський імпе­ратор Ісаак II Комнін вступив у 1185 р. в династичний шлюб з угорською принцесою.

Повстанців очолили знатні боляри Федор і Асень - на­щадки останніх болгарських царів. Ця обставина надала війні за незалежність законного характеру навіть з позицій імпер­ськії налаштованої частини болгарського суспільства. Федо­ра проголосили царем болгар і греків під ім'ям Петра. Центр повстання розташовувався в місті Тирново. До весни 1186 р. визвольний рух охопив усю Північно-Східну Болгарію. Акти­вно допомагали болгарам волохи, серби й половці. В резуль­таті війни, що проходила з перемінним успіхом, Ісаак II ви­знав незалежність Північно-Східної Болгари. За мирним до­говором 1187 р. до складу Болгарського царства увійшли придунайські землі, частина Північної Фракії та Західне При­чорномор'я. Його столицею став Великий Преслав.

Період в історії Болгарії від здобуття незалежності до заво­ювання її османами дістав назву Другого Болгарського царство (1187-1396 pp.). В історії цього царства вирізняють два етапи;

1) піднесення Болгарії, в результаті якого вона перетвори­лася на гегемона Балкан (1187-1241);

2) поступовий занепад, коли ослаблення центральної вла­ди й феодальна роздробленість призвели до виникнення на u території кількох незалежних держав (1241-1396).

Перші роки після відновлення болгарської державності вій­ни з імперією не припинялися. Замість Петра, котрого фак­тично усунули від влади, боротьбу проти Візантії очолив його співправитель Асень ( 1187-1196). Він намагався укласти со­юз з німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою, вій­ська якого прямували через Балкани у Третій хрестовий по­хід. Однак німці не збиралися зв'язувати собі руки союзниць­кими зобов'язаннями навіть з ворогами ненависної їм Візантії. Придворні інтриги й змови однаково негативно відбивалися в цей період на візантійцях і болгарах: скинення з візантійсь­кого престолу Ісаака II і вбивство Асеня сталися майже одно­часно. Короткий час Болгарією правив Петро (1196-1197) після його вбивства феодалами троном заволодів молодший брат Петра Калоян (Іваниця) (1197-1207).

Калоян був непримиренним ворогом Візантії, ця ворожість полегшила становище хрестоносців, які в 1204 р. захо­ди Константинополь і створили власну державу — Латин­ську імперію. Папа Римський Інокентій III і Калоян уклали угоду, згідно з якою болгарський цар прийняв від папи титул короля, а болгарський архієпископ — сан примаса. Виникли передумови для політичного союзу та церковної унії Болгарії з Латинською імперією і папством. Калоян навіть брав активну участь у війні проти Візантії й виявив таку жорстокість, то заслужив прізвисько Ромеєбійці (вбивці ромеїв, тобто ві­зантійців). Однак після загарбання Константинополя хресто­носці почали зазіхати на Болгарські землі, які недавно входи­ли до складу розгромленої ними імперії. Ці претензії змусили Калояна повернути зброю проти колишнього союзника. Його вдалі дії проти хрестоносців викликали гнів папи Римського, який проголосив болгарському цареві анафему. Хрестоносці залучили на свій бік частину представників грецької знаті, яка раніше підтримувала болгар. У 1207 р., під час облоги Фессалонік, сплячого Калояна проткнув списом один із його наближених. Певно, вбивцю підіслав небіж Калояна — Бо­рня, який правив Болгарським царством у 1207-1219 рр.

Від середини XIII ст. Болгарія втрачає позиції гегемона Балкан. Після смерті в 1241 р. Івана Асеня II країна вступила в період поступового занепаду центральної влади. її регуляр­но стрясають тривалі болярські усобиці. З внутрішнього роз­брату відразу скористалися угорці та візантійці, які спромог­лися захопити в Болгарії значну частину західних земель. З 1261 р., коли була відновлена Візантійська імперія, зростає загроза і для південних болгарських рубежів 3 півночі до Бо­лгарії вдиралися монголо-татари. їхні спустошливі наскоки особливо посилилися в середині 70-х років XIII ст. За полі­тичної нестабільності й зростання феодального гноблення ви­зріли всі необхідні передумови для великого селянського по­встання.

Воно спалахнуло в 1277 р. на Чорноморському узбережжі Болгарії й поступово охопило всю країну. Повсталих очолив пастух Івайло, який за короткий час добився значних успіхів. Антифеодальний рух селян мав також національно-визвольний характер монголо-татари, які вторглися в країну, були двічі розбиті загонами Івайла. Після цього Івайло повернув зброю проти болгарських феодалів. У вирішальній битві, що відбулася наприкінці 1277 р., загинув цар Константин Тих, а його армія втекла. Незважаючи на втручання Візантії, яка висуну, ла свого ставленика на болгарський престол, Івайло заволо­дів троном. Цариця-удова впустила його до столиці й після одруження з нею пастух у 1278 р. отримав болгарську корону.

Однак боляри, шо приєдналися до повстання, не збирали­ся терпіти на престолі простолюдина. Більшість з них за під­тримки візантійців намагалася посадити на болгарський трон представника роду Асенів. У кінцевому результаті долю царського вінця вирішив половецький аристократ Георгій 1 Тертер (1280-1294). Він заснував нову династію Тертеровичів. Івайло втік до татарського хана Ногая, за наказом якого його вбили. Після смерті Івайла очолюване ним повстання пішло на спад і до кінця 1280 р. царські війська розгромили останні повстанські загони. І вайло довго залишався популярним се­ред болгарського народу, однак слід визнати, що він був не тільки талановитим вождем народних мас, а й відчайдушним авантюристом, який зміг у державі, яку роздирали міжусоби­ці, хвацько зайняти царське місце.