«Просили тато-мама…»

У оповіданні «Просили тато-мама» Марія Матіос з незвичного погляду дивиться на протистояння хлопців із лісу з МГБістами. Голобородько вважає, що «текст подано в річищі пригодницького жанру, за канонами якого подієве начало насичується психологічними струменями й зблисками». Головною героїнею є Корнелія, яка пригадує свою підпільницькі діяльність. Ця сива мудра жінка йде з сином по місту вибирати вбрання на його весілля. І згадує себе, той час, коли вона була зв’язковою Української повстанської армії і сиділа вже третю добу під землею – у законспірованій схованці («криївці») на обійсті Калини Климихи. Корнелія перебуває на межі двох світів. У структуруванні простору простежується міфопоетичний принцип протиставлення світів по вертикалі, кордоном для яких є земля: у сприйнятті Корнелії це «білий світ» (над землею, «там») і «справжнє пекло» (під землею, «тут») [11, 107]. Опис закритого простору криївки відразу ж викликає асоціацію з домовиною: «тут, два метри під землею, без вікон, без дверей… було справжнє пекло» [11, 107]. Сприйняття Корнелією своєї схованки посилює це відчуття: «Для когось – це земля під ногами, а для мене – стеля» [11, 107]. Тим паче Корнелія постійно вслуховується у «гробову тишу» навкруги [11, 107]. Зрештою, сама жінка нагадує живого мерця «без руху, без живого звуку» [11, 112]. Єдиним зв’язком героїні з білим світом є тонесенька нитка світла, що контрастує з повною темрявою у схованці. Далі спостерігається градація порівнянь схованки з могилою тією мірою, як нагромаджується страх Корнелії бути похованою заживо: Корнелія «живцем замурована під землею» [11, 108], «в чорній земляній гробниці» [11, 118], «яка тепер стане її могилою» [11, 110]. Врешті письменниця взагалі ідентифікувала криївку з труною: «А криївка – акурат відповідає труні, хоча труна не така широка й не така висока, а решта – могила» [11, 115]. Чим більше часу минає, тим дужче Корнелія боїться страшної і безглуздої смерті. Усю складність і особливість ситуації «глухої безвиході», у якій, як у закритому просторі криївки, перебуває героїня, відображена у вдало підібраному авторкою оксимороні «жива смерть», яка дихає у груди Корнелії [11, 118]. Дівчина передчуває, що там (зверху) щось не так. Коляй мав повернутися з наказом проводу ще два дні тому назад, але його не було. Климиха, замість відкрити зовсім, закрила дупло.

Головна героїня в певний момент розуміє, що боротьба їхня успіхом не закінчиться, але відмовляється в це вірити. Вона з жалем згадує побратимів, які поховані по лісах і розуміє, що могил уже стільки, що вона усіх і не згадає. Корнелія знає, що ця війна (повстанців з МГБістами) відразу була приречена, багато хто із бандерівців це розумів. Але для них головною була сама ідея боротьби, як спосіб здобуття незалежності, як поштов, що дасть майбутнім поколінням вільне життя. В певний момент головна героїня усвідомлює, що не знає чи знайде собі місце на цій не зовсім своїй землі. Мріє про життя без війни, без ненависті. Корнелія чітко розуміє, що під червоним ярмом люди не будуть щасливими. По селах йшли облави, виловлювали останніх повстанців. Корнелія мала придумати план порятунку при виході із лісу. Вона запропонувала: «В понеділок підемо від села до села — нібито просити на весілля в Старі Кути до Василинки Федунякової. Я знаю, що в неї в цей четвер весілля. Юрко буде молодим, я — за дружку, Коляй за дружбу. Весільне вбрання я взяла в Калини. Так що все майже правдиво. Нам би дійти до Кутів, а там ноги поле самі знайдуть». Наступного ранку, прокинувшись, дівчина помітила, що залишилася сама. Вона розуміє, що її зрадив "лісовий друг" Коляй, він прирік на загибель Юрка і її, подругу «Ялину». Корнелія вирішує йти сама по селах просити на весілля. За легендою, вона була сиротою, яка дружкує на весіллі і має попросити усіх рідних нареченої Василини Федуняк. Колись дівчина у них працювала, тому надіялася, що її не видадуть, якщо трапиться лихо. Біля одного із будинків її зустріли військові, запитали чому це зранку на весілля просить наречена, а в обід – дружка. Корнелія зрозуміла, що їй допоможе врятуватися тільки диво. В неї закохався молодий офіцер і тому повірив у версію дівчини під час виходу «із лісу», згодом вона вийшла заміж за нього. Опираючись на цей твір М. Матіос, не можна однозначно говорити про повстанців і емгебістів. Передусім, з обох боків воюють люди, вони можуть і зрадити, і порятувати. Їх об’єднує спільна національність. Українці воюють між собою, одні – на стороні УПА, інші – на стороні Союзу. Людям властиво зраджувати інших, значення має лиш той факт, кого саме зраджувати: якщо зрадити батьківщину, то нащадки цього гріха ніколи не пробачать, якщо зрадити одну людину, то є ще шасн на прощення. У оповіданні «Просили тато-мама» Коляй стає зрадником українського народу, через те, що зрадив Юрка і Корнелію, адже він не просо їх зрадив, а зрадив спільні ідеї і боротьбу. Натомість молодий лейтенант підтримав брехню дівчини, щоб урятувати її життя. Можна говорити, що на нього вплинуло кохання до повстанки.

«Вставайте, мамко…»

йдеться про депортацію родини Василя Шандра за рознарядкою "для очищення території від банд формувань та їх посібників". Найбільше вражає фінал: те, що було задумано родиною як вимушена вистава – симуляція смерті матері Катерини задля уникнення депортації – несподівано обертаються її справжньою смертю;

«Москалиця»

У творі Марії Матіос «Москалиця» розповідається про дівчину Северину, якій «безкості сільські язики таки задовго до церковної книги припечатали її довічне ім'я — москалиця». Її мати – сирота Катрінка постраждала під час Першої світової війни від чужого русацького війська. Троє чорноволосих вояків-русаків її зґвалтували, після чого за рік народилася дівчинка. Описуючи вороже військо, авторка наголошує, що воно «жадібне до чужого й люте до збитків». Воно за неповний місяць пограбувало сільські надбання зі стодол і клунь, повідбирало свійські тварини.

Дівчинка росла мовчазною і працьовитою наймичко (матір загинула під час повені). Вона була не такою, як усі, з вигляду - «справжня тичка: висока, худа, в грудях плеската й мізерна», ще й у чорному весь час ходить. Люди зневажали бідну сироту, зводили наклепи на неї, приписували їй нечисті справи із щезником.

Через двадцять п’ять років після народження Северини у село Панська Долина знову прийшло військо, таке ж саме, як і те, що у Катрінки в хаті стояло. Люди перешіптувалися, що то прийшли до них діти тих батьків, які у першій війні були. За Онуфрійчуками, які прийняли Северину, прийшли вдосвіта. Стара ґаздиня Марія саме хворіла. Нападники у хаті все перевернули поки не знайшли кілька паперів, а тоді почався допит. Ґазда Дмитро пояснив, що перший документ – то «подяка від Цісаря за вірну службу й фотокарточка з престолонаслідником, коли він приїжджав на фронт у окопи».