19. Територіальні органи центральних органів виконавчої влади

Територіальні органи (підрозділи) міністерств і інших ЦОВВ є державними органами, які утворюються відповідними ЦОВВ для реалізації їх функцій і повноважень на місцевому територіальному рівні, тобто в областях або районах, містах Києві і Севастополі. Разом з власне апаратом відповідного центрального органу (міністерства, державного комітету) вони утворюють виконавчу вертикаль галузевої чи функціональної спрямованості. Особливу групу становлять місцеві органи (територіальні підрозділи) міністерств і державних комітетів, які не входять структурно до складу обласних державних адміністрацій, але взаємодіють із ними в питаннях реалізації державної політики в регіонах і є по суті «продовженням» центральних органів виконавчої влади, їхнім представництвом на місцях. До їхнього складу належать: управління, відділи Міністерства внутрішніх справ; управління Міністерства юстиції; податкові адміністрації (інспекції) Державної податкової адміністрації; територіальні відділення Державної митної служби; територіальні відділення Антимонопольного комітету; відділення Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку; управління, відділи Служби безпеки України; управління, відділи Державного комітету статистики; управління, відділи Головного контрольно-ревізійного управління; управління Державного комітету з питань захисту прав споживачів тощо. Більшість цих органів беруть участь у реалізації економічної й соціальної політики держави на території регіону (області, адміністративного району, міста). Кожний із цих органів у межах дорученої йому сфери відання: організовує виконання законодавчих актів і контроль за їх реалізацією; прогнозує перспективні напрямки й стратегічні цілі, бере участь у реалізації загальнодержавних і регіональних програм економічного й соціального розвитку, реалізує функції з державного регулювання економіки, виконує функції внутрішньо-організаційного забезпечення роботи. Крім загальних, вони виконують на відповідній території й спеціальні функції. Трансформація структури ЦОВВ в Україні та їх функцій у ході адміністративної реформи передбачає реформування ключових елементів системи місцевих (територіальних) органів міністерств і державних комітетів.

19. Історичний аспект та конституційно-правові засади місцевого самоврядування в Україні

Зародження та розвиток місцевого самоврядування: історичний аспект

Витоки історії місцевого самоврядування сягають періоду XI-XV століть, коли ще у феодальній Європі існували князівства, міста, приходи та інші місцеві форми урядування. Розвиток торгівлі приводив до становлення міських громад, багато з яких отримували статус напівсуверенних одиниць і таким чином закладали основу виникнення місцевої автономії. Одним із прикладів такої автономії слід вважати появу, починаючи з XIII ст., у середньовічній Європі значної кількості міст, у тому числі і на землях Галицько-Волинського князівства, які користувалися магдебурзьким правом. У ході подальшої розбудови суверенних держав-націй у XVI-XVII ст. відбулося підпорядкування міст та інших менших форм місцевого самоврядування центральній державній владі, після чого місцева влада почала набувати форм адміністративних підрозділів центрального уряду. Цей попередній автономний розвиток міст заклав підґрунтя для вирішення прав місцевих громад та розвитку їх самоврядування, а процес утвердження домінування центрального уряду окреслив роль самоврядних органів як таких, що надають місцеві послуги та вирішують місцеві проблеми.

Саме поняття «самоврядування» виникло та було вжите в період Великої французької революції, щоб підкреслити самостійність громади щодо держави. 1808 року пруський міністр барон фон Штейн використав ідею самоврядування в законі про статуси міст, що визначав міську громаду як політичну одиницю.

Місцеве самоврядування в його сучасному розумінні з'явилося в середині XIX ст., і сам термін «місцеве самоврядування» вперше ввів в користування німецький юрист Рудольф Гнейст для визначення такого виду управління на місцях, за якого територіальні громади, що історично склались, законодавчо були наділені правом самостійного вирішення місцевих проблем. При цьому діяльність самоврядних громад була вільна від державної адміністрації та її чиновників на місцях.

У Західній Європі та Північній Америці за останні двісті років право на місцеве самоврядування, незважаючи на значну різноманітність систем, стало конституційно визнаним у більшості держав. Конституційні норми в цих країнах гарантують муніципалітетам, провінціям, іншим регіональним та територіальним угрупуванням право самостійного урядування і а самоорганізації. Зовсім недавно всі посткомуністичні держави Східної Європи внесли положення про місцеве самоврядування до своїх конституцій та законів.

Основною проблемою сучасних демократичних країн є забезпечення рівноваги між вимогою проведення загальнодержавної політики та необхідністю врахування інтересів різних верств населення. Цю проблему можна розв'язати лише шляхом децентралізації влади, яка полягає в передаванні повноважень у вирішенні окремих конкретних питань від центральних органів держави до виборних місцевих органів. Ідеалом децентралізованої держави є Швейцарія, в якій 70 відсотків доходів держави споживається територіальними громадами конфедерації, що в абсолютних цифрах становить 73 млрд. доларів США на 7 млн. населення (у порівнянні з Україною - 8 млрд. доларів США на 50,1 млн. населення).

Місцеве самоврядування в Україні

Місцеве самоврядування на теренах нашої держави виникло в середні віки у вигляді перших спроб міського самоврядування, що надавалось магдебурзьким правом, частково зберігалось у часи козацької республіки (XV-XVII ст.), але остаточно занепало в часи після безславного об'єднання України з Росією (1654 року). Незначна його реанімація за умов царизму (початок XX ст.) та часів УНР закінчилась фактичним відродженням національного поняття місцевого самоврядування лише у березні 1990 року після обрання депутатів Верховної Ради Української РСР та місцевих Рад

Європейська Хартія місцевого самоврядування народних депутатів. Але шлях до демократичних реформ був невідомий. Відсутність достатнього власного історичного досвіду, правового регулювання питань місцевого самоврядування, децентралізації державної влади, нерідко призводила до конфлікту з іншими владними структурами (як виконавчої, так і місцевої влади різних рівнів).

Перші кроки щодо цього регулювання зроблено завдяки Законові України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування» від 7 грудня 1990 року. Саме тут визначено основні принципи побудови місцевого самоврядування. Період від грудня 1990 року до червня 1996 року визначався серйозною роботою в царині державного устрою та місцевого самоврядування, які знаходили своє відображення в складному конституційному процесі. Прийняття Конституції та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зробило важливі кроки на шляху становлення та конституційного закріплення основ місцевого самоврядування в нашій державі.

Конституційно-правові засади місцевого самоврядування

Конституційно-правові засади розглядаються як основні принципи, під якими розуміються вихідні ідеї та провідні напрями, котрі становлять фундамент системи ідей, положень про органи місцевого самоврядування, мають найбільш загальний характер, визначають весь комплекс суспільних відносин, що виникають у процесі організації і діяльності всієї системи місцевого самоврядування.

Основний Закон нашої держави (ст. 7) твердить: «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування». Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 2), відповідно до Конституції, визначає поняття місцевого самоврядування, як гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України. На рис. 1.2 Додатку це поняття подано у вигляді схеми з навчального посібника М. Коноха, який і надалі використано для унаочнення статей Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Ст. З Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» гарантує громадянам України право на участь у місцевому самоврядуванні. Будь-які обмеження цього права забороняються законом (рис. 1.3 Додатку).

Ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює основні принципи місцевого самоврядування: народовладдя; законність; гласність; колегіальність; поєднання місцевих та державних інтересів; виборність; правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність у межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітність та відповідальність перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державна підтримки та гарантія місцевого самоврядування; судовий захист прав місцевого самоврядування (див. рис. 1.4 Додатку).

Розгляд основних принципів місцевого самоврядування, що базуються на Європейській Хартії про місцеве самоврядування, Конституції та Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», повинен допомогти працівникам місцевого самоврядування краще зрозуміти теорію і практику місцевого самоврядування в Україні для їх ефективного впровадження в життя.