Розділ іі. Колоніальна політика російського царизму щодо України в першій половині XVIII ст.

На початку XVIII ст. в оточенні царя-реформатора обгово­рюються плани проведення військової та політико-адміністративної реформи в Україні. Зокрема, український дослідник І.Борщак, спираючись на свідчення документа, що зберігається в ар­хіві французького Міністерства закордонних справ, доводив, що первісний задум ліквідації автономії Гетьманату з’явився в ото­ченні Петра І вже в 1703 р. Історик стверджував, що в цей час у верхніх ешелонах влади Російської держави обговорювалися проекти, згідно з якими передбачалося після смерті гетьмана Мазепи або після усунення його будь-яким способом від влади в Україні ліквідувати козацтво як стан. Для досягнення постав­леної мети його планували переселити на східні кордони Росії або застосувати до нього цілеспрямований терор, після чого колонізувати Лівобережжя переселенцями з Росії чи іноземцями, щоб таким чином раз і назавжди знищити „огнище ворохоб­ників” [21, с. 26].

М.Костомаров, а слідом за ним Б. Крупницький та інші до­слідники вказують на існування в царському оточенні планів ре­формування державного ладу Гетьманату протягом 1706-1707 рр. Зокрема, за свідченням генерального писаря Пилипа Орлика, влітку 1706 р. думка про необхідність здійснення реформ в Ук­раїні пролунала з уст одного з найближчих соратників царя – Олександра Меншикова, а наступного року її підтвердив сам Петро І на військовій нараді в Москві [22, с. 181-182]. Основні напрями рефор­ми полягали в перетворенні іррегулярного козацького війська на регулярні підрозділи, що мали формуватися за принципом рекрутського набору, та підпорядкування їх російським офіце­рам. У адміністративному управлінні планувалося ліквідувати виборну гетьмансько-старшинську адміністрацію, замінивши її традиційною для Росії воєводською чи модернізованою за шведськими зразками губернаторською системою управління.

Політичний вибір українського керівництва, реалізований восени 1708 р., був цілковитою несподіванкою для Петра І. Дізнавшись про події в Україні, царсь­кий уряд не лише відмовився від реалізації реформаторських планів (що було абсолютно неможливо з огляду на присутність на українській території шведської армії), а й протягом кінця 1708 – першої половини 1709 р. докладає максимум зусиль для привернення на свій бік українського суспільства. Так, російсь­ка адміністрація активно поширює в Україні заяви про збере­ження козачих прав і вільностей, ліквідовує оренди та деякі інші вкрай непопулярні статті оподаткування, зобов’язує офіцерів і солдат, які несуть службу в Україні, поводитись із місцевим на­селенням і старшиною „сколько возможно ласково” [28, с. 36].

Перемога, здобута російською армією під Полтавою, дала можливість урядові Петра І, відкинувши декларовану турботу про збереження „козацьких прав і вільностей”, de jure закріпити присутність при гетьманському дворі царських резидентів. Офіційні прерогативи нової державної інституції визнача­лися царською інструкцією від 18 (29) липня 1709 р. Вони міс­тили такі функції: слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах України; нейтралізовувати агітацію прибічників геть­мана І. Мазепи; контролювати зовнішньополітичні кроки геть­мана І. Скоропадського; слідкувати за тим, щоб останній не звільняв і не призначав на старшинські уряди козаків, „неописавшись к великому государю” тощо [28, с. 37-38].

Запровадження в Україні російської державної інституції, наділеної контролюючими функціями, не лише істотно обмежу­вало повноту гетьманської влади, а й було кроком на шляху до ліквідації гетьманського стану.

В суспільно-політичному житті Гетьманату з царських рези­дентів найбільш помітний слід залишив Ф.Протасьєв, який протягом дванадцяти років виконував резидентські функції при гетьманові. Перебуваючи в Україні, він пильно стежив за суспільно-політичними настроями її гро­мадян, інформуючи про них свій уряд [16, с. 94].

Примирення з Туреччиною, яке усувало загрозу російським інтересам з південного та південно-західного напряму, дало змогу царській адміністрації рішучіше діяти в стосунках з Украї­ною (насамперед було узаконено втручання російських предста­вників у кадрову політику Гетьманату). Царським урядом від 22 січня (с.с.) 1715 р. встановлювався такий порядок заміщення старшинських вакансій, який давав можливість російському резидентові контролювати цей процес. При заміщенні вакансій полковники разом з полко­вою старшиною та сотниками могли вибрати лише 2-3 претендентів на уряд. Проте царський указ 1715 р. часто порушували саме представники владних структур Російської держави. Російська влада почала в цей час практикувати призначення на старшинські по­сади в Україну своїх довірених осіб, згідно з відповідними указа­ми та розпорядженнями кабінету Петра І та Сенату. Причому нерідко гетьман дізнавався про нове призначення на старшин­ський уряд із публікацій відповідного указу в Москві та Санкт-Петербурзі. Саме таким чином відбулося призначення на уряд генерального судді І.Чарниша, на полковництво – М.Милорадовича, на сотництво – Ф.Лісовського, Ф.Требинського, Г.Милорадовича та багатьох інших. У 1719 р. вперше на полковий уряд Гетьманату було призначено російського офіцера – сина царського вельможі й зятя українського гетьмана П.Толстого [22, с. 188].

На початку 20-х рр. уряд Петра І звернув увагу на приведен­ня українських державних порядків до російських зразків. Зо­крема, 17 (28) листопада 1720 р. з монаршої канцелярії було від­правлено до Глухова „Дело об учреждении в Малороссии Войсковой канцелярии и о приведений к присяге служителей оной” [28, с. 57]. Як привід для втручання у внутрішні справи України було вико­ристано донесення Протасьєва про численні службові зловжи­вання, що спостерігалися в діяльності гетьмана, генерально­го писаря та військових канцеляристів Генеральної канцелярії. Наступного року російський уряд був змушений повернутися до цього питання знову, видавши указ від 14 (25) листопада 1721 р., оскільки монарше розпорядження від 17 листопада 1720 р. не було виконане. Проте й повторний указ з приводу бюрократи­зації державного управління Гетьманщиною також не був реалізований [28, с. 59].

Кардинальна реформа політико-адміністративного устрою України, що розпочалась у 1722 р. запровадженням на її терито­рії російської владної структури – Малоросійської колегії [3, с. 37] (да­лі – Колегія), була безпосередньо зв’язана із заходами уряду Петра І, спрямованими на реформування системи державного управління Росії.

У той час, коли Скоропадський робив останні спроби про­тистояти інкорпораційному натискові російської влади, уряд Петра І завершував підготовчу роботу з відкриття в Україні Ко­легії. Зокрема, розроблялися концепція діяльності російської владної структури та інструкція її президентові. 11 (22) травня на засіданні Сенату обговорювалися інструктивні матеріали Ко­легії.

Більш повно і конкретно компетенція Колегії визначалася в інструкції Сенату від 16 (27) травня 1722 р., де, зокрема, вказу­валися такі основні напрями її діяльності: 1) приймати на розг­ляд і вирішувати судові справи, подані до Колегії на апеляцію; 2) встановити розмір і характер оподаткування українського на­селення та організувати надходження податків з України до цар­ської скарбниці, слідкуючи при цьому, щоб збирачі податків „в зборе делали правду”; 3) із зібраних коштів „с совету гетманскаго” здійснювати традиційні видатки, організувавши належним чином систему обліку та контролю, а також регулярну звітність перед Сенатом; 4) перешкоджати старшині переобтяжувати ря­дових козаків і посполитих примусовими роботами на свою ко­ристь і великими податками; 5) контролювати розміщення на квартирах в Україні російських військ, слідкуючи, щоб останні „ни в чем отягощения тамошним обивателям не чинили”; 6) проводити слідства й виносити вироки за позовами українсь­ких жителів на російських „постояльцов” і навпаки; 7) контро­лювати адміністративну діяльність гетьмана і Генеральної війсь­кової канцелярії [22, с. 194].

Ключові позиції в Колегії, як і загалом у Російській імперії петровської доби, належали кадровим військовим, що було зу­мовлено прагненням монарха побудувати регулярну державу на зразок військового підрозділу. Президента Колегії, який був центральною фігурою колезької ради і, згідно з положеннями Генерального регламенту, виконував свої обов’язки від імені монарха, призначав імператор. Президентом Колегії Петро І з моменту проголошення акта про її заснування призначив старшого офіцера в чині бригадира Сте­пана Лукича Вельямінова [48, с. 226].

Малоросійська колегія почала функціонувати в Україні в досить сприятливий для російської сторони час. 3 (14) липня 1722 р. помер український гетьман Іван Скоропадський. Період міжгетьманства створював непогані умови для зосередження влади в руках Колегії.

Загалом же протягом першого місяця своєї діяльності в Ук­раїні Колегія надіслала до Канцелярії 34 укази, з яких 10 стосу­валися судочинства (здебільшого притягнення до судової відпо­відальності козацької старшини), 11 – розміщення та утриман­ня на українській території російських військ, 7 – організації фінансової служби та залучення українських коштів до колезь­кої казни, 6 – різних адміністративних розпоряджень (організа­ція пошти, виплати „прогонних” грошей, запровадження інсти­туту комендантства тощо) [22, с. 199].

Смерть гетьмана Івана Скоропадського відкрила дорогу на політичний олімп Гетьманату енергійному й рішучому діячеві автономістичного напрямку чернігівському полковнику Павло­ві Полуботку. В історичній літературі існують різноманітні, ін­коли навіть суперечливі оцінки його політичної діяльності.

Колегія з перших днів своєї діяльності, попри декла­ровану рівність із генеральною старшиною при управлінні Геть­манщиною, підтримувала контакти з Генеральною канцелярією лише шляхом видання указів. Хоча слід зазначити, що спочатку форма і тон особистих звернень Вельямінова до Полуботка були досить люб’язними. Проте вже з другої половини серпня 1722 р., в умовах зростання конфронтації, укази Колегії набувають суто офіційного характе­ру. Протистояння Полуботка і Вельямінова, крім проявів фор­мального приниження статусу генеральної старшини щодо Ко­легії, було викликане також намаганням російської установи позбавити гетьманське правління права розпоряджатися фінан­сами, зосередити в своїх руках судові повноваження, перетвори­ти Генеральну канцелярію на виконавчий орган при Колегії, забезпечити останній право втручання у внутрішні справи Гетьманату.

Полуботок, використовуючи суперечності між сенатським указом від 16 (27) травня 1722 р. і діями Колегії у сфері судочин­ства та фінансів, бойкотував розпорядження останньої щодо „призвання до ответу” в колезький суд козаків, на яких було по­дано до російської установи судовий позов, але справа яких по­передньо не розглядалася в судових інстанціях нижчого рівня. Цією ж обставиною наказний гетьман мотивував свою відмову надіслати до Колегії звіт військової канцелярії. Тактику бойкотування розпоряджень російської установи Полуботок хотів унормувати. Так, наказ Вельямінова „учинить почту” для орга­нізації пересилок від київського генерал-губернатора до Гадяча, де було розквартировано Псковський драгунський полк, він від­мовився виконувати без спеціального сенатського указу, хоча було зрозуміло, що ініціатива видання цього наказу належала не Колегії, а центральному урядові.

Водночас наказний гетьман прагнув ліквідувати непорядки, що мали місце при організації владних структур Гетьманату, оскільки російський уряд використовував їх як привід для втру­чання у внутрішні справи Гетьманату. Зокрема, було звернуто увагу на структурні та якісні зміни в організації українського су­дочинства (запроваджено інститут асесорів Генерального суду, здійснено певну формалізацію судового процесу тощо). При­ймаючи до Генеральної канцелярії на розгляд судові позови поспільства та козаків на старшину, Полуботок настійно реко­мендував останнім „полюбовно” владнати справи, задовольнив­ши претензії позивачів. Генеральна старшина намагалася також ліквідувати найбільш помітні недоліки в оподаткуванні насе­лення.

На початку листопада в Полуботка визрів план організації представницької делегації до імператора, який на той час перебував у військо­вому поході. 7 (18) листопада в Генеральній канцелярії було виготовлено спеціальну „цедулу” полковникам, у якій повідом­лялося про наміри генеральної старшини та містився наказ „зо всякого полку по дві персони знатних до той виправи прибра­тися” [61, с. 86]. Однак з невідомої причини задум гетьмана не було реалізовано.

Активність Полуботка, виявлена ним при домаганні дозволу на проведення гетьманських виборів, дала підставу деяким істо­рикам бачити в його особі насамперед „честолюбця, котрий прагнув гетьманства”. Однак, на нашу думку, більш слушни­ми є міркування тих дослідників, які вважали, що діяльність че­рнігівського полковника сприяла збереженню гетьманського сану, а отже, залишків української державності. Виборна геть­манська влада була найголовнішою рисою автономного устрою України, і її ліквідація означала скасування самого цього уст­рою.

На основі царських резолюцій у Сенаті було підготовлено і 16 (27) квітня 1723 р. схвалено указ, який значно радикалізував рефор­му державного устрою Гетьманату. Так Колегія з контролюючої установи Російської імперії, розміщеної в Україні, перетворю­валась на владну структуру, що функціонувала паралельно з Ге­неральною канцелярією (а враховуючи межі її повноважень, фа­ктично над нею). Законодавчо закріплювалися також нововве­дення у сфері місцевого самоврядування та фінансів.

Після від’їзду Полуботка до Петербурга діяльність, спрямо­вану на реставрацію інституту гетьманства в Україні, очолив мир­городський полковник Данило Апостол, найстаріший і найавто­ритетніший старшина Гетьманату. Заслуги Апостола у Війську Запорозькому були загальновизнані, тому Скоропадський, від’­їжджаючи взимку 1722 р. до Москви, виконувати обов’язки на­казного гетьмана спочатку запропонував миргородському полковникові, а вже після його відмови – чернігівському.

Коли помер гетьман Скоропадський, Апостол перебував у Низовому поході, тому не міг претендувати на „наказничество”. Очолюючи під Дербентом 10-тисячну козацьку армію, Апостол мав змогу не лише проявити свої полководницькі здібності, а й засвідчити відданість імператору під час їхніх особистих контак­тів. Повернувшись наприкінці 1722 р. на короткий час в Україну, в середині лютого 1723 р. він надіслав до Петербурга листа, в якому, посилаючись на свою вірну службу монархові та заслуги перед Військом Запорозьким, порушував перед імператором клопотання про „пожалование” його „гетманом” [57, с. 102].

Тим часом Павло Полуботок, який на початку серпня при­був до Санкт-Петербурга, переконавшись у доброзичливому ста­вленні царських сановників до української старшини, вирішив продовжити діяльність, спрямовану на захист автономії Гетьма­нату.

Проте, такою ситуація не залишилася й швидко змінилася на інший бік. 10 (21) листопада генерал-майор О.І.Ушаков доставив у каземат Петропавловської фортеці 16 ко­зацьких старшин, серед них: П.Полуботка, В.Савича, І.Чарниша, Г.Грабянку, П.Корецького, М.Ханенка. Одночасно були проведені обшуки на квартирах арештованих, у ході яких ви­явили деякі документи, що давали підстави для висунення про­ти Полуботка та його товаришів додаткових звинувачень.

Смерть Павла Полуботка 18 (29) грудня 1724 р. [34, с. 48] зняла з нього тяжке звинувачення, а 15 (26) березня 1725 р. спеціальним указом уряду Катерини І справу було закрито і щодо інших при­четних до неї осіб. Свідків відпустили в Україну, а тих, хто вчас­но не доніс про крамольні слова тих чи інших осіб (такі факти стали відомими в ході розслідування), „били батогом нещадно”, після чого також дозволили повернутися на батьківщину.

Наступний період функціонування Колегії в Україні харак­теризувався повновладдям президента Вельямінова, який, втілюючи в життя розпорядження імператора, Сенату та Верхо­вної таємної ради, а також власні проекти, реформував судову систему, фінанси, центральне та місцеве управління Гетьманату шляхом приведення її державних порядків до загальноімперських та підпорядкування державних структур центральним орга­нам влади Російської імперії.

Курс на лібералізацію суспільно-політичних відносин у Ро­сійській імперії, що проводився після смерті Петра І (січень 1725 р.), мав важливі наслідки для України. Найближчі спадко­ємці імператора на російському престолі (Катерина І та Петро II) під тиском як зовнішньо-, так і внутрішньополітичних чинників були змушені відмовитися від навального наступу на українську автономію, який спостерігався в попередні роки.

Перша документальна згадка про наміри російського уряду послабити політичний курс в Україні з’явилася з приводу ви­рішення зовнішньополітичних проблем, що постали в середині 20-х рр. перед офіційним Санкт-Петербургом. 8 (19) лютого на засіданні вищої владної структури Російської імперії в післяпетровський час – Верховної таємної ради, на якому обговорюва­лися питання, пов’язані із загрозою виникнення війни з Туреч­чиною, імператриця Катерина І віддала наказ: „Понеже по турецким поступкам в Персии войны с ними миновать невозможно будет, того ради определенно между тем к той войне себя надлежащим образом предуготовить...” [22, с. 226]. У зв’язку з підготовкою до війни сановні кола Санкт-Петер­бурга дедалі більше уваги приділяли українським справам, оскільки в майбутньому воєнному конфлікті Гетьманщині нада­валася важлива стратегічна роль.

Черговий різкий поворот в українській політиці офіційного Санкт-Петербурга відбувся навесні 1727 р., точніше після 6 (17) травня – моменту сходження на російський трон Петра II. Вже під час першого візиту нового імператора до Верховної таємної ради 12 (23) травня було ухвалено скасувати в Україні всі запро­ваджені Малоросійською колегією податки. Цього разу ініціатива відновлення гетьманства і ліквідації запроваджених Колегією статей оподаткування, з якою висту­пив у Раді 12 (23) травня імператор Петро II, безперечно, нале­жала „світлійшому князеві” О.Меншикову.

Відновлюючи гетьманську форму правління, Меншиков мав на меті як майнові, так і певні політичні цілі. Зокрема, планува­лося проведення не абстрактної реставрації гетьманства з насту­пними вільними виборами на цю посаду, результати яких могли дати непередбачувані наслідки. Реставрація була розрахована на конкретну особу претендента – миргородського полковника Д.Апостола, в якого склалися приязні стосунки з князем [24, с. 95].

Курс на відновлення в Україні „прежней формы правле­ния”, продемонстрований урядом Петра II в середині 1727 р., на відміну від попереднього року, втілювався в життя надзвичайно продуктивно. Вже 16 (27) червня Верховна таємна рада ухвалила рішення про перенесення українських справ із Сенату до Інозе­мної колегії, що свідчило про окремішнє становище України та її особливий статус в політичному житті імперії. Трохи зго­дом, 18 (29) серпня, до Іноземної колегії із Синоду було перене­сено справи українського духовенства, що мало таке ж політичне значення, як і попе­редній акт [29, с. 31].

Відновлення Гетьманату в Україні супроводжувалося контрреформаторськими заходами у сфері фінансів і судочинства. Зокрема, вже імператорським указом від 12 (23) травня 1727 р. лік­відовувалися всі запроваджені Малоросійською колегією статті про оподаткування і відновлювався імунітет старшинських і ду­ховних маєтків, скасований Вельяміновим.

У сфері судочинства російський уряд, ліквідувавши вищу касаційну інстанцію Гетьманату – Малоросійську колегію, ра­зом з тим продовжував зберігати контроль над українським су­дочинством. Це досягалося завдяки реорганізації Генерального військового суду, проведеній у 1727-1728 рр. Українську сторо­ну в реорганізованому Генеральному суді репрезентували три генеральних старшини на чолі з гетьманом. З метою збереження контролю над українським судочинством до складу Генерально­го суду було включено трьох російських представників. Остан­нім заборонялося втручатись у хід судового процесу, який нака­зувалося проводити, виходячи з вимог чинних в Україні прав-них кодексів. Обо­в’язки президента Генерального суду виконував гетьман. Особи ж, незадоволені розглядом справи в Генеральному суді, мали право подати апеляцію до Іноземної колегії.

Таким чином, у ході контрреформ 1727 р., зумовлених низ­кою об’єктивних і суб’єктивних факторів, російський уряд лік­відував деякі найбільш радикальні інкорпораційні нововведен­ня, запроваджені протягом 1722-1725 рр. Насамперед в Україні було ліквідовано Малоросійську колегію, відновлено гетьмансь­ку форму правління, скасовано радикальні нововведення у фінансовій сфері та системі судочинства. Разом з тим, реставра­ція гетьманства в Україні відбулася не за умов відновлення автономних прав Гетьманату. Уряд Петра II, відновивши Гетьманат, обмежив владні прерогативи його вищого репрезентанта – геть­мана, позбавивши його права розпоряджатися українськими фінансами, підпорядкувавши козацькі полки російському во­єначальнику, запровадивши принципово нову систему контро­лю за судочинством Лівобережної України.

Крім того, було збережено деякі інтеграційні надбання ро­сійської адміністрації у сфері українського судочинства, місце­вого самоврядування. Частина податкових коштів, що стягува­лися з українського населення, продовжувала надходити до ім­перської казни. Отже, в ході контрреформ 1727 р. Україні було, по суті, повернено зовнішню видимість автономного устрою без відповідного реального його змістового наповнення.

З утвердженням же при владі імператриці Анни Іоанівни українська політика Петербурга набирає ще більш жорстких форм. Починаючи з 1733 р. там все більше схиляються до думки про доцільність повторної ліквідації гетьманської форми прав­ління та реанімації в повному обсязі курсу Петра І.

Взагалі ж, правління Анни Іоанівни дослідники класифіку­ють як уособлення консервативного духу правління останньої стадії абсолютизму. Імператриця (власне, так само, як і її насту­пниця Єлизавета Петрівна) декларувала себе продовжувачем „трудов Петра Великого” з удосконалення держави, зберігаючи образ „царя-реформатора” [42, с. 92].

Коли до столиці на Неві почали надходити повідомлення про важку хворобу гетьмана Д.Апостола, уряд Анни Іоанівни ухвалює рішення по смерті українського регіментаря Гетьманат як форму політико-адміністративного устрою ліквідувати. У 1734 р., після смерті гетьмана Апостола, Анна Іоанівна видала маніфест, в якому запевнювалось, що гетьманські вибори не­вдовзі відбудуться. Водночас князю А.Шаховському, поставле­ному на чолі так званого Правління гетьманського уряду, що постав замість гетьмана, була надана таємна інструкція, яка формулювала головні завдання „правителя” доволі недвознач­но – докладати зусиль до того, аби український народ „...приобыкал к великороссийскому управленню...” [44, с. 261].

З метою цього самого „приобыкания” з новою силою про­являються інтеграційні змагання російської адміністрації у сфе­рі діловодства та судочинства Гетьманщини. Це знайшло втілення насамперед у повторному запровадженні в Україні ім­ператорського указу „О суде по новоучененной форме” та офіційних рекомендаціях Санкт-Петербурга своїм представни­кам в Україні щодо надання пріоритетів при вирішенні судових справ у Генеральному військовому суді правовим кодексам Ро­сійської імперії.

Відновлюючи після смерті Апостола фінансовий контроль в Україні, російський уряд надіслав у Глухів наказ членам Прав­ління гетьманського уряду, яким підтверджувалась їх підзвіт­ність у фінансових питаннях Сенату, а також містилося розпо­рядження – прибутки, які раніше збиралися гетьману „на булаву та кухню”, „...держать особливо и на какие расходы без именного указу не держать...”, маючи, вочевидь, намір використати ті кошти на потреби загальноімперської казни. Взагалі варто відзначити, що дух фіскальства був одним із найпотужніших на­прямів української політики Санкт-Петербурга. Адже, по-пер­ше, чергова російсько-турецька війна 1736-1738 рр. лягла не­посильною ношею на російське суспільство, а по-друге, Гетьма­нщина стала найближчим тилом воюючої російської армії. В інструкції князеві Баратинському, який замінив Шаховського на посаді глави Правління гетьманського уряду, крім іншого, на­казувалось: „Имеете вн крайнєє старанне прилатать, чтоб год от году через прилежные Ваши труды, в сборах таких, которые можно умножить без отягощения народного, учинено было по-полнение...” [46, с. 77].

Наступні важливі кроки на шляху фінансової інтеграції України було зроблено вже в роки правління Єлизавети Петрів­ни. Починаючи з 1747 р. російське керівництво послідовно де­монструвало пильну увагу до проблеми існування митних кор­донів між Україною та Росією. У цей час було видано низку ука­зів, які підготували ґрунт для закриття в 1754 р. митних форпос­тів на кордоні Гетьманщини та російських губерній [46, с. 81].

В історичних працях українських учених наявність митних кордонів з Росією нерідко трактується як важлива ознака по­літичної окремішності Гетьманщини, а курс на їх ліквідацію як прояв інкорпораційної політики Петербурга. Але, вочевидь, у цьому випадку для уряду Єлизавети Петрівни більшою мірою йшлося не стільки про політичні, скільки економічні інтереси російської монархії. Адже ліквідація митних кордонів між Геть­манщиною та рештою земель, підвладних імператриці, збіглася із скасуванням внутрішніх тарифів загалом в Російській імперії, відкриття банків тощо, що, за задумом ініціаторів економічних перетворень, повинно було просувати вперед державний інтерес, заснований на західних ідеях.

Водночас важко не помітити, що ліквідація митних бар’єрів сприяла економічній інтеграції господарського комплексу Ліво­бережної України до загальноімперського внутрішнього ринку, а також перенаправленню з Військового скарбу до царської каз­ни чималих прибутків, що збиралися на митних форпостах на кордонах з Річчю Посполитою та Кримським ханатом. Остання обставина мала важливі політичні наслідки, оскільки збіднення Військового скарбу привело до того, що центральний уряд був змушений навіть на утримання гетьманського уряду виділяти бюджетні асигнування з імперської казни, зрозуміло, вимагаю­чи від Глухова жорсткої звітності з приводу використання цих коштів. Тобто, і в цьому сенсі владні прерогативи реставровано­го в 1750 р. інституту гетьманства перетворили його на звичайного чиновника Російської імперії [19, с. 186-187].

Упродовж усього розглядуваного нами історичного періоду офіційні Москва та Петербург зберігають за собою й право кон­тролю за кадровою політикою Гетьманату та, більше того, акти­вно в неї втручаються. Так, ще в статтях, наданих гетьманові Апостолу, закріплювалося положення, згідно з яким призна­чення на уряди генеральної старшини перебувало в компетенції керівництва Російської імперії. Українському регіментареві ли­ше надавалося право представляти в Санкт-Петербург кандида­тів, які бралися до виконання своїх обов’язків після схвалення їх кандидатур в столиці. Призначення на полкові уряди перебу­вало у віданні гетьманської адміністрації, але жорстко контро­лювалося повноважними представниками центральної влади, що були при гетьмані. Після смерті Д.Апостола вирішальне слово при затвердженні представлених полковою старшиною кандидатур переходить до російського глави Правління геть­манського уряду. До того ж, у цей час знову поширюється прак­тика прийняття рішень з кадрових проблем безпосередньо у ви­щих владних інстанціях імперії. Певні позитивні зрушення в цій сфері спостерігаються в роки гетьманування К.Розумовського, який активно протестував проти втручання петербурзьких чи­новників у сфери його безпосередньої компетенції. Проте вже в 1754 р. було видано указ Єлизавети Петрівни, яким зобов’язали гетьмана представляти на затвердження в столицю імперії кан­дидатів не лише на генеральні, а й полкові уряди.

Принагідно варто звернути увагу й на ту обставину, що по­літична інтеграція 30-50-х рр. XVIII ст. протікає на тлі подаль­шого наближення соціально-економічних устоїв Лівобережної України до загальноімперського взірця. Так, у цей час відбуваю­ться принципові зміни в економічному житті краю, зокрема зменшення питомої ваги дрібнотоварних козацьких господарств, витіснення спадковою формою земельної феодальної власності тимчасового рангового землеволодіння. Названі про­цеси мали негативний вплив на забезпечення умов для нор­мального функціонування української державності, витвореної в роки революції середини XVII ст., адже вона базувалась на за­лученні до політичної діяльності широкого загалу особисто вільних дрібних землевласників, що переважно володіли землею по ранговому (службовому) праву. Крім того, процеси переходу корпоративного земельного фонду в приватні руки, стрімкого обезземелювання селянства та рядового козацтва, що, за спо­стереженнями дослідників, стають характерними для середини XVIII ст., створюють передумови для відновлення на україн­ських землях кріпосного права в тих формах, що мали поширен­ня в імперії загалом.