6. (35)Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіонів

Місцевий бюджет - бюджет адміністративно-територіальної одиниці - області, району, міста, селища, села, затверджений відповідною радою.

Завданням місцевого бюджету є забезпечення необхідними грошовими ресурсами фінансування заходів господарського й культурного будівництва, комунального і житлового господарства, розвитку освіти, охорони здоров'я тощо.

Місцевий бюджет представляє собою форму утворення та використання грошових ресурсів,призначених для забезпечення завдань та функцій, віднесених до предметів ведення місцевого самоврядування. Місцевий бюджет є фінансово -економічною категорією, інструментом вирішення проблем місцевого рівня.

До основних функцій місцевих фінансів, а саме їх центрального елемента місцевих бюджетів належать:

-формування фондів грошових ресурсів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;

-розподіл та використання коштів за напрямками і в інтересах комплексного розвитку відповідних територій та адміністративно-територіальних утворень;

-контроль за фінансово-господарською діяльністю підвідомчих регіональним органам та органам місцевого самоврядування підприємств, організацій і установ.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок -власних (закріплених) джерел доходів (місцеві податки і збори, фіксовані закріплені відрахування від державних податків, інші власні доходи); регулюючих доходів кошти, що передаються із державного бюджету місцевим бюджетам (% відрахувань від державних податків, дотації, субвенції, кошти, отримані з державного бюджету).

Місцеві податки і збори поділяються на : податки, які встановлюються й вилучаються лише на певній території та дублюють загальнодержавні податки, і на податки, що є місцевими надбавками до загальнодержавних податків; податки, запровадження яких погоджується або санкціонується центральною владою; податки, що встановлюються органами регіональної влади або місцевого самоврядування самостійно. Видатки місцевих бюджетів пов'язані з реалізацією планів соціального й економічного розвитку відповідних територій і адміністративно-територіальних одиниць та спрямовуються на: соціально-культурні заходи (освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я, соціальну політику).

7. (36)Роль органів державного управління та місцевого самоврядування в економічному розвитку регіону.

Основним завданням регіональної економічної політики є вироблення та реалізація раціональної моделі регіонального розвитку. Оптимальний процес управління повинен забезпечувати постійно зростаючий життєвий рівень населення на основі ефективного використання місцевих ресурсів.

Процес управління соціально-економічним розвитком регіону - це особливий вид діяльності, який здійснюється центральними органами влади, місцевими державними органами виконавчої влади та органами м місцевого самоврядування.

Центральні органи державної влади відповідальні за втілення стратегій регіонального економічного розвитку та їх відповідність стратегічному розвитку держави в цілому для того щоб забезпечити максимально ефективне використання потенціалу регіону з одного боку та загальнодержавні потреби з іншого.

Крім завданням центральної влади є регулювання відносин між регіонами та забезпечення виконання загальнодержавних програм, в яких задіяні декілька регіонів. При цьому центральні органи державної виконавчої влади забезпечують: дотримання чинного законодавства на території як всієї країни так і окремого регіону; функціонування єдиної грошової, бюджетної та митної систем; розвиток інфраструктури загальнодержавного значення; управління об’єктами загальнодержавної власності; створення умов для соціально-економічного розвитку регіону.

Регіональні органи державної виконавчої влади здійснюють: формування та виконання місцевих бюджетів; управління об’єктами комунальної власності; створення умов для розвитку підприємництва ; соціальний захист населення; забезпечення охорони навколишнього середовища.

Місцеві органи влади відіграють три ключові ролі в економічному розвитку регіону.

Перша полягає в забезпеченні керівної ініціативи при формуванні регіонально ї економічної політики, вироблення стратегії розвитку регіону. В цій ролі здійснюють аналіз існуючого стану розвитку економіки регіону, визначають ключові впливи та формують уяву про майбутні економічні перспективи регіону.

Друга -в адмініструванні розроблених конкретних програм та проектів розвитку регіону, виробленні конкретних заходів для досягнення поставлених цілей, контролі реалізації цих заходів для отримання запланованого результату.

Третя -в створенні сприятливого середовища для мобілізації всіх ресурсів економічного розвитку та найбільш ефективного їх використання.

Кінцевою метою управління соціально-економічним розвитком регіону є розроблення та реалізація програм економічного розвитку регіону, які передбачають підвищення життєвого рівня населення регіону, ефективне використання природно - ресурсного, виробничого, трудового потенціалу території, оптимальний територіальний розподіл праці.

Управлінська структура регіону формується таким чином, що органи вищого рівня виконують лише ті функції, які не можуть виконати органи управління нижчого рівня. Регіональні структури управління повинні бути гнучкими, швидко адаптуватись до умов, що постійно змінюються. Органи державного управління та місцевого самоврядування, встановлюючи законодавче та норматив не забезпечення економічних процесів в регіоні формують регіональну регуляторну політику з метою сприяння стабільному економічному розвитку регіону.

8. (37)Історичний досвід державного управління в Україні.

У процесі державотворення України науковці схильні виділяти два великих етапи розвитку країни:

Перший етап: перші державні утворення на території Північного Причорномор'я і Приазов'я; становлення і розвиток держави і права Київської Русі; держава і право феодально-роздробленої Русі; суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників; формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648-1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; суспільно-політичний лад і право України період обмеження її автономії царатом у першій половині XVIII ст.; кінцева ліквідація царатом автономного устрою України у другій половині XVІІІ ст.; суспільно - політичний лад і право України у складі Російської імперії; суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ у другій половині XIX ст.; суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст..

Другий етап: суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції 1917 року в Росії; українська національна державність; утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції; держава і право України в умовах нової економічної політики у 1921-1929 pp.; в період тоталітарно-репресивного режиму у 1929-1941 pp.; в роки Великої Вітчизняної війни; у перші повоєнні роки; в період десталінізації; у «Брежнєвський період» неосталінізму; в період «перебудови» (1985-1991 pp.).

Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне прагнення народу України - створити незалежну суверенну Українську державу. Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, суть якого –у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки; у соціальній –від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній– від об ́єкта до суб ́єкта геополітики.

Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього – тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ.

Основним документом, що визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі й у сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р.. Виходячи з цього документу, Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». У них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні й геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України має спрямовуватися на її утвердження й розвиток як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення у світі образу України як надійного й передбачуваного партнера.

Конституція України, прийнята у 1996 році, як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їх відносини і компетенцію, а також права, свободи і обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави створило юридичну основу для ефективної і раціональної перебудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження.

З моменту проголошення незалежності України : відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. Для формування позитивного міжнародного іміджу України потрібно було корегувати не тільки зовнішню політику, але й внутрішню. Прикладом цьому є прийняття Закону України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» 2010 р., яким визначаються засади внутрішньої політики України у сферах розбудови державності, розвитку місцевого самоврядування та стимулювання розвитку регіонів, формування інститутів громадянського суспільства, національної безпеки і оборони, в економічній, соціальній і гуманітарній сферах, в екологічній сфері та сфері техногенної безпеки, а також засади зовнішньої політики України. Зокрема, серед основних засад зовнішньої політики нашої держави є забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі. Європейська інтеграція України вимагає глибокої модернізації всіх сфер життєдіяльності країни .