38. Повноваження Центрального банку країни у здійсненні грошово-кредитного регулювання.

Завдання та повноваження центрального банку у сфері валютного  регулювання та валютного контролю

Основні повноваження центрального банку у сфері валютного регулювання і валютного контролю передбачають реалізацію ним цілого ряду важливих завдань валютної політики, спрямованих на:

- установлення режиму обмінного курсу національної грошової одиниці;

- регулювання валютного ринку країни, у тому числі регулювання поточних валютних операцій та операцій, пов’язаних із рухом капіталів;

- регулювання ринку дорогоцінних металів у країні;

- реалізацію заходів валютного контролю.

Практична реалізація центральним банком перелічених заходів визначає конкретне наповнення валютної політики, а також обсяги і масштаби регулювання державою валютної сфери економічних відносин.

І. Установлення режиму обмінного курсу національної грошової одиниці — напрям валютної політики центрального банку, метою якого є визначення порядку розрахунку та особливостей регулювання валютного курсу на території країни.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн або в міжнародних платіжних засобах. Установлення валютного курсу відповідно до чинних норм і правил валютного регулювання називається котируванням.

Необхідність установлення в країні певного режиму валютного курсу пов’язана з потребою у взаємному обміні валют при здійсненні товарообмінних операцій, наданні послуг, виконанні робіт у сфері зовнішньоекономічних зв’язків, міжнародного руху капіталів та кредитів, що обумовлює потребу адекватної оцінки вартості фінансових активів.

Порядок та особливості визначення обмінного курсу національної грошової одиниці залежать від специфіки організації внутрішнього грошового обігу в країні та діючих у даний конкретний історичний період елементів світової валютної системи.

ІІ. Регулювання валютного ринку країни є другим важливим напрямом валютної політики центрального банку, що передбачає регламентацію здійснюваних у країні резидентами і нерезидентами валютних операцій, у тому числі регулювання по­точних валютних операцій та операцій, пов’язаних із рухом капіталів, а також операцій на міжбанківському валютному ринку.

До валютних операцій належать усі види операцій, пов’язаних із переходом та реалізацією права власності на валютні цінності, а також із ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей. Залежно від економічного змісту усі види валютних операцій поділяються на поточні валютні операції та операції, пов’язані з рухом капіталу.

До основних повноважень центрального банку як регулятивно-наглядового органу належать такі:

- регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов 'язковими для отримання ліцензії на право вести банківську діяльність, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

- забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності у підтримуванні фінансової стійкості, а з іншого - передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

- регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду;

- здійснювати інспекційні перевірки в банках;

- застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків;

- брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

У своєму розпорядженні Центральні банки країн з ринковою економікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного регулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічного розвитку країни, ступеня відкритості економіки, рівня розвинутості грошового ринку, особливостей національної банківської системи, традицій, конкретних умов.

Інструменти грошово-кредитної політики – це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні Центрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики.

Особливістю таких інструментів є те, що, застосовуючи їх, Центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах.

Інструменти грошово-кредитної політики умовно можна класифікувати за такими чотирма ознаками:

1) характер впливу на грошовий ринок;

2) спрямованість регулятивного впливу;

3) характер впливу на ліквідність банків;

4) періодичність використання.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів (засобів):

- адміністративного впливу (прямої дії);

- економічного впливу (опосередкованої дії).

Інструменти адміністративного впливу мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходять з Центрального банку і спрямовані на обмеження свободи діяльності суб'єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків, зокрема визначають або обмежують ціни (процентні ставки) чи обсяги (кредитів). Яскравим прикладом застосування інструментів прямої дії є встановлення Центральним банком для комерційних банків «кредитних стель», тобто обмежень на обсяг кредитних вкладень.

Під інструментами економічного впливу розуміються різні засоби впливу Центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб'єктів ринку у напрямку, запрограмованому Центральним банком.

Інструменти економічного впливу ще називають ринковими, оскільки, застосовуючи їх, Центральні банки проводять операції за ринковими цінами і на добровільних засадах. Застосування ринкових інструментів передбачає певний рівень їх регулювання. Так, у разі проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку Центральний банк висуває певні вимоги і до учасників операцій і до цінних паперів, при рефінансуванні банків Центральний банк визначає форми і методи рефінансування, зокрема порядок проведення кредитних тендерів.

Інструменти економічного впливу відрізняються більшою гнучкістю порівняно з інструментами адміністративного впливу, вони більшою мірою притаманні ринковій економіці, але результати їх застосування не завжди адекватні визначеній меті.

Інструменти економічного впливу, які застосовуються Центральними банками, поділяються на:

• нормативні;

• коригувальні.

Нормативні інструменти – це встановлення Центральним банком для комерційних банків норми обов’язкових резервів та нормативів, що регламентують капітальну базу банків, ліквідність та ризики в діяльності банків. Вони є обов’язковими для виконання, тому деякі економісти вважають їх інструментами прямої дії. Нормативні інструменти періодично переглядаються з метою збільшення або зменшення їхніх параметрів.

До коригувальних інструментів грошово-кредитної політики, тобто інструментів, застосування яких змінює обсяг банківських резервів та ціну грошей, належать:

• операції на відкритому ринку;

• політика рефінансування;

• процентна політика Центрального банку.

У країнах з розвиненою економікою перевага віддається інструментам економічного впливу, тобто ринковим інструментам. У країнах з перехідною економікою, де значну роль відіграє державний сектор, а ринкові відносини та інститути ще недостатньо розвинуті, доцільно поєднувати ринкові та адміністративні інструменти.

2) Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифікувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виділити:

• інструменти загальної спрямованості;

• селективні інструменти.

Інструменти загальної спрямованості впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок. Прикладом таких інструментів є процентна політика Центрального банку. Установлюючи облікову ставку, Центральний банк визначає вартість резервів, які комерційні банки можуть запозичити у Центрального банку, у зв’язку з чим вплив облікової ставки поширюється на всю банківську систему, а отже, і на економіку в цілому.

Дія селективних інструментів поширюється вибірково – на окремі банки або їх групи, на певні види банківської діяльності, на регулювання окремих видів кредиту тощо. Так, на початку 90-х років Національний банк України застосовував селективну політику адресного рефінансування комерційних банків, яка передбачала рефінансування окремих банків і галузей економіки.

На початку ХХІ ст. Національний банк віддає перевагу інструментам загальної спрямованості, наприклад відкриття для банків постійно діючої лінії рефінансування. Слід додати, що селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністративного впливу на ринок. До селективних інструментів відносять:

• селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;

• встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;

• регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;

• обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;

• залучення коштів комерційних банків на депозити в Центральний банк тощо.

3) Залежно від характеру впливу на ліквідність комерційних банків розрізняють:

• інструменти, спрямовані на підтримання ліквідності комерційних банків (наприклад, політика рефінансування комерційних банків, купівля центральним банком цінних паперів на відкритому ринку);

• інструменти, спрямовані на вилучення (стерилізацію) надлишкової ліквідності (наприклад, розміщення центральним банком депозитних сертифікатів, проведення операцій «зворотного» репо).

У країнах з розвиненою економікою для поглинання надлишкової ліквідності банківської системи Центральні банки частіше використовують операції з цінними паперами на відкритому ринку. В країнах, що розвиваються, Центральні банки віддають перевагу депозитним операціям. Так, НБУ емітує та розміщує серед комерційних банків власні депозитні сертифікати, які він використовує як інструмент оперативного вилучення ліквідності банківської системи у разі виникнення її надлишку для підвищення збалансованості попиту і пропозиції в різних секторах грошового ринку.

4) Залежно від періодичності використання інструменти грошово-кредитної політики поділяються на:

• інструменти постійної дії;

• інструменти разового використання.

Постійно діючі інструменти Центральні банки використовують для проведення як активних, так і пасивних операцій. У більшості країн Центральні банки використовують постійно діючі механізми рефінансування банків. Прикладом таких механізмів виступає постійно діюча в межах Європейської системи Центральних банків лінія рефінансування банків з надання кредиту «овернайт». Іншою складовою постійно діючих інструментів є механізм депонування надлишкових резервів банківської системи на рахунках у Центральному банку. Центральні банки обмежують доступ комерційних банків до інструментів постійного кредитування і депонування коштів через установлення спеціальних процентних ставок, наприклад, кредити «овернайт» надаються за найвищою процентною ставкою на грошовому ринку, а депозити «овернайт» приймаються за найменшою процентною ставкою на грошовому ринку.

Прикладом застосування Центральними банками разових інструментів є розміщення ними у разі потреби депозитних сертифікатів.

Ефективність інструментів грошово-кредитної політики визначають такі чинники:

• гнучкість інструментів регулювання, тобто можливість маневру при застосуванні того чи іншого інструмента;

• зворотність дії інструмента, тобто можливість проведення протилежної операції, наприклад, операції «прямого» репо і «зворотного» репо;

• відповідність отриманих результатів наміченим цілям;

• швидкість дії.

Взагалі вибір інструментів грошово-кредитної політики і спрямованість їх використання залежать від ринкової кон'юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності, інвестицій Центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує офіційну процентну ставку, скорочує норму обов'язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку в ролі покупця цінних паперів і, таким чином, пропонує більш льготні умови для кредитування реального сектора економіки. І навпаки, в період наростання інфляційних процесів центральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредитної рестрикції).