Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

Події Української революції 1917-1921рр. на Катеринославщині залишаються terra incognita не лише для загалу, а й певною мірою, для професійних істориків.

У радянській історіографії дослідження цих проблем було не актуальним. Провідною темою для вивчення стала роль більшовицької партії в боротьбі за маси та владу. Формування українських національних частин, широкий національно-патріотичний і анархістський партизанський рух українських селян вважались явищем реакційним. Щоправда, про існування гайдамацьких частин і партизанських (бандитських) селянських загонів писали більшовики А. Новiков[177] та Р. Ейдеман [255]. Серед робіт, 20-30х років ХХ ст., що були присвячені питанням громадянської війни, повстанському руху селян та діяльності більшовицької партії, можна виділити праці М. Равич-Черкаського “История Коммунистической партии (большевиков) Украины” [196;197], М. Какуріна “Как сражалась революция” [119] у двох томах, спільна праця Р. Ейдемана і М. Какуріна “Гражданская война на Украине” [255]. Серед досліджень радянської історіографії 20-30-х рр., які містять важливий фактологічний матеріал, ми можемо виділити збірник, присвячений 10-й річниці Жовтневого перевороту на Катеринославщині[1], працю А.Горба[63] та деякі статті у журналі "Літопис революції" [28]. Українські історики на тому ж етапі присвятили деякі сторінки своїх праць подіям на Катеринославщині, але їх повідомлення незначні за обсягом та епізодичні. Найціннішими є праці І. Мазепи та

Д. Дорошенка [ 155;88].

Спеціальні роботи цього періоду розглядали окремі аспекти повстанського руху селян на Півдні України. Вийшли праці, які виділяли причини повстань, позитивні та негативні риси повстанства. Деякі з цих робіт мали об’єктивний характер. На жаль, більшість робіт виявились закритими для науковців. Серед них можна виділити такі роботи:

О. Альошин “К истории борьбы за Октябрь на Николаевщине”[4], Е.Бредіс “Партійне підпілля у Одесі за денікінщини”[29], Е.Вікторов “Первый етап революции на Николаевщине”[41], Д.Кін “Повстанський рух проти денікінщини на Україні”[122], С.Коган, М.Межберг “Повстання куркулів у німецьких колоніях на Одещині”[128], В.Круть “До історії боротьби проти григор’євщини на Україні”[144], М.Рубач “К истории гражданской войны на Украине (Переход Григорьева к Советской власти)”[202] тощо. Усі ці роботи були опубліковані у альманасі “Літопис революції” протягом зазначеного часу.

У працях 40–50-х років ХХ ст., на відміну від попередніх, збільшилась кількість використаних джерел, проте однобокий показ керівної ролі більшовицької партії, а часом просто перекручування фактів, знецінюють частину робіт цього періоду. Серед них слід виділити такі праці: І.Кулик “Боротьба робітників і селян за встановлення Радянського ладу на Україні (1917-1920)”[146], Ю.Білана “Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918 – 1920 роках” [22].

У період 60–80-х років ХХ ст. історичні розробки з даної тематики були більш плідними. У цей час вийшли багатотомні праці, серед яких слід виділити “Історію міст і сіл Української РСР”[114;115], що увібрала в себе краєзнавчий та джерельний матеріал, який був доступний тоді історикам. Проте й ці видання не обминула світоглядна вузькість та суб’єктивізм. До важливих доробків цього періоду слід віднести такі праці: М.Супруненко “Україна в період іноземної інтервенції і громадянської війни”[228], П.Балкового “Війна без флангів”[19] тощо.

У 40-80-х рр. в радянській історіографії з'являється монографія

П. Гарчева[53], яка подає відомості про вільнокозацький рух на Катеринославщині.

У 60–70-х роках набула розвитку раніше заборонена тема багатопартійності. Деякі автори, показуючи повстанський рух селян більшовицького типу, перебільшували кількість повстанців, проте відображали взаємодію більшовиків із боротьбистами та борьбистами в період боротьби проти добровольчої армії. Серед них слід виділити праці О.Алесашенка “Партизанское движение в тылу Деникина в 1919 г.” [3] опубліковану в дослідженні “Решающие победы Советского народа над интервентами и белогвардейцами в 1919 г.”, його ж “Крах деникинщины”[2], К. Гусєва “Крах партии левых эсеров”[76].

Якщо оцінювати внесок радянської історичної науки у вивчення повстанського руху селян України, то необхідно відзначити: цей доробок був досить вагомим. Саме тоді почалося активне вивчення й введення в науковий обіг джерельних матеріалів, розробка й осмислення окремих аспектів цієї важливої проблеми. І не дивлячись на деякі помилкові підходи до концепції повстанського руху селян України, були створені сприятливі умови для його подальшого вивчення.

З середини 80-х років ХХ ст. простежується тенденція до переосмислення історії на засадах об’єктивності та історизму. Велику допомогу у цій справі надали періодичні видання. Серед них слід виділити “Український історичний журнал”, “Старожитності”, газету “Голос України” тощо. Саме на сторінках цих видань на початку 90-х років минулого століття були опубліковані праці П.Варгатюка, П.Шморгуна “Білі плями, пошук істини”[36], В.Ластовського “Червоні, зелені і жовто-блактні”[150], В.Улянича “Жили-були батьки-отамани, або чому треба вивчати повстанський рух в Україні” [239] тощо.

Зі здобуттям Україною незалежності почався новий етап у розвитку вітчизняної історичної науки. Були розсекречені архівні справи, пов’язані з періодом національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

У цей час виходять нові дослідження, пов’язані з повстанським рухом в Україні. Серед них слід виділити праці: В.Верстюка “Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921)”[40], В.Волковинського “«Батько» Махно”[49], його ж “«Батько» Махно: міфи і реальність”[47], В.Горака “Селянський ватаг із Гуляйполя”[62], його ж “Ватаг Таврійського степу”[60], С. Семанова «Под черным знаменем (Жизнь и смерть Нестора Махно)»[211] тощо.

Дослідженню анархістського руху легендарного селянського Батька Махна в останнє десятиріччя були присвячені наукові розвідки та публікації таких авторів як Д. В. Архієрейський, В. М. Ахинько, О. С. Бабічева,

Т. А. Беспечний, В. Я.Голованов, Р. Самбук, С. Н. Семенов, О.В. Тимощук , Т. І. Мармазова, В. М. Чоп та інші.

Зацікавлення постаттю Н. І. Махна є цілком природним, враховуючи фактор активної “демонізації” останнього офіційною комуністичною пропагандою, і як противагу цьому плеканню містичного “Махна” в селянському героїчному епосі. Зрозумілим є й інтерес науковців-земляків легендарного Батька. Одночасно вважаю парадоксом той факт, що про національно-визвольний рух і його представників сучасних наукових досліджень-розвідок не так вже і багато. Особливо це стосується Катеринославщини та Херсонщини. Певним проривом у цьому напрямку варто вважати вихід у 1998 році незначним накладом героїчного епосу Романа Коваля “Отамани гайдамацького краю” [124] та в подальшому таких його творів, як «Повернення отаманів гайдамацького краю» [126], «Багряні жнива української революції ( 100 історій і біографій учасників визвольних змагань)» [123], «За волю і честь» [125] в яких на романтичному тлі емоційного оспівування героїки національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921рр. подаються цінні документальні свідчення та історичні розвідки автора про повстанців степової України. З цього приводу можна подискутувати з дніпропетровським дослідником української революції Олександром Михайлюком, який у науковій статті полемічного характеру «Українська революція» чи «російська революція» на Україні?»[161] зазначає, що і за сучасних умов відбувається творення та експлуатація міфів стосовно періоду революції та громадянської війни, як певного “героїчного періоду”, що має на меті надати легітимність українській незалежній державі. З цим твердженням не можна не погодитись, якщо розглядати проблему української революції лише з точки зору сухої історичної науки. Проте варто, напевно, зважати і на те, що у кожного народу є свій “героїчний період”, переповнений героями, легендарними подвигами і подіями, які хоча і не зовсім відповідають суворій історичній істині (яка як і вся істина є відносною), проте слугують благородній меті – плеканню національної ідеї, гордості за свій народ. Якщо ж бути до кінця щирим, то національна ідея це, певною мірою, і є разом з іншими компонентами “комплекс міфів”. Усі країни Європи свято оберігають своє національне обличчя, культуру, історію. "Національна ідеологія, національна ідея посідають одне з найпомітніших місць у житті народів, досить згадати "американську мрію", "німецький порядок", "англійську традицію", малайзійську "рукунегара", індонезійську "панча сіла"...[156,82]. Тому, на мій, можливо, і суб`єктивний погляд, не варто занадто перебільшувати шкоду, яку завдає так звана “міфологізація” періодів української історії, часів козаччини, громадянської війни чи УПА історичній науці.

Вагому цінність для дослідника історії “петлюрівської” Катеринославщини виявляють інтенції таких сучасних дослідників, як

С.В. Абросимова, Д.В. Архієрейський, Ю. Г. Пахоменков,Р.Ю.Васковський, В.П. Бурмага, В.А. Пархоменко, О. Ю. Висоцький, М.С.Полівець, В.В.Іваненко, А.І. Голуб, В.Г. Бондаренко, М.В. Гончар, В. Голубко, П.Захарченко, Г. Папакін, Т.М. Цимлякова та інш.

Важливе значення мають мемуари та спогади учасників революційних подій, серед яких як спогади червоногвардійців та керівників більшовиків у місті та губернії [26], так і представників українського національного руху [73]. Про повстанський рух селян Катеринославщини та Херсонщини, про ватажків селянства негативно згадували в своїх працях С.Будьонний [30], Л. Троцький[234], Р. Ейдеман[255], М. Какурін[119], П.Балковий [19] та багато інших радянських авторів. Іншу точку зору репрезентовано в спогадах Н. Махна[158], А.В. Бєлаша, В.Ф. Белаша [21], В.А. Антонова-Овсієнка [5;6] “Записки о гражданской войне»[6], П.Аршинова “История махновского движения[18], щоденнику Г.Кузьменко[145] опублікованих у журналі «Березіль». Багато цінної інформації містять спогади діячів української революції: П. Скоропадського [216], С. Петлюри [112;153], В. Винниченка [42], М. Капустянського [121], М. Омеляновича-Павленка [179], отаманів: Ю. Тютюнника [236], Ю.Горліс-Горського [64], Ю. Степового [223], керівників і учасників білого руху[198], А. Денікіна [78].

Серед вагомих доробок істориків діаспори слід виділити роботи П.Мірчука, у праці якого представлені деякі факти та висновки щодо подій 1917 – 1918 рр. на Катеринославщині та участі в них Вільного козацтва [163]. Інтерес для дослідника представляють роботи Н.Полонської-Василенко “Історія України”[190] у двох томах, О.Субтельного “Україна: історія”[226], Т.Гунчака “Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії”[74], І.Нагаєвського “Історія Української держави ХХ століття”[168], В.Іваниса “Симон Петлюра – Президент України”[112], І.Лесяк-Рудницького “Історичні есе”[152] у двох томах, Р.Млиновецького “Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917-1918”[164], М.Стахіва “Україна проти большевиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії”[222] у двох книгах тощо. Історики з діаспори своїми роботами дають багато інформації для роздумів, роблять нестандартні висновки з багатьох аспектів української історичної науки. Проте в більшості цих праць є один суттєвий недолік: вони створені на основі обмеженої кількості джерел і тому факти, викладені в них, потребують ретельної перевірки.

Корисними для дослідження історії рідного краю є історичні краєзнавчі матеріали про селянські повстання та повстанських отаманів Катеринославщини та Херсонщини таких науковців, як: В.С. Бушин «Нариси з історії Павлограда»[33], Г. Гусейнов «Піщаний Брід і його околиці» [77], В.О. Доценко «Вихід. Дума про голод» [89], О.А. Тимков «Отаман Григор’єв. Документальне дослідження» [231], М. Жуковський «Про підпільну петлюрівську організацію»[95], Л.Л. Прокопенко, В.В.Іваненко та Р.К. Терещенко «Минуле з гірким присмаком: Репресії в історичній ретроспективі радянського суспільства»[230], Р. Польовий «Студентське підпілля двадцятих років» [193], В. Коростильов «Заповіт Нестора Махна» [132], Д.П. Красносілецький «Антибільшовицький повстанський рух загону Іванова на початку 1920-х рр..» [142], М.П.Чабан «Діячі Січеславської «Просвіти» [244], А. Зінченко «Весна 1930 року. Українське селянство: Геть комуністів! Дайте нам волю!» [101;102] та інших.

Суттєвою базою для написання даної монографії стали фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, державного архіву Дніпропетровської області, матеріали експозиції залу №5 Дніпропетровського музею ім. Д. Яворницького.

Велике значення для розуміння загальної картини подій мали збірки документів: «Гражданская война на Украине. Сборник документов и материалов: в 3-х томах» [66], «Гражданская война на Екатеринославщине (февраль 1918-1920 гг.). Документы и материалы» [65], «В.І. Ленін про Україну» [35], «Архив русской революции. В 22 т.» [7], «Героїзм і трагедія Холодного яру. Збір. Матеріалів і спогадів» [55], «Нестор Махно и махновское движение» [104], «Кость Блакитний, отаман степової дивізії (збірник документів і спогадів)», «Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г.» [181]та інші.

Газети: «Боротьба», "Народне життя", "Селянська спілка", "Вісті товариства "Просвіта" та повітові – "Слов'яносербський хлібороб", "Александровская мысль", «Коммунист» - також стали цінним джерелом інформації.

В цілому слід визнати, що документальна база питання є обширною і багатосторонньою.