§ 2. Діти з поєднанням сенсорного та інтелектуального дефектів

Останнім часом у зв'язку з посиленням диференційованого підходу до навчання і виховання аномальних . дітей різних категорій увагу вчених-дефектологів і практичних працівників привернули діти з поєднанням сенсорного дефекту (порушенням слухового або зорового аналізатора) і первинної (викликаної дифузним ураженням кори головного мозку) розумової відсталості. Аналізуючи особливості розвитку таких дітей, слід враховувати, що їхня інтелектуальна недостатність є первинною, оскільки різні специфічні порушення пізнавальної діяльності можуть виникати як вторинні відхилення в розвитку при ураженнях слуху або зору, але при первинно збережених розумових здібностях.

Проведене клініко-психолого-педагогічне дослідження розумово відсталих дітей з додатковими глибокими порушеннями слуху або зору свідчить, що такі складні дефекти зумовлені різними причинами: гемолітичною хворобою новонароджених, яка пов'язана з несумісністю крові матері й плода (резус-фактор); внутрішньоутробними ураженнями плода внаслідок застосування матір'ю на перших місяцях вагітності різних засобів з метою її зриву; пологовими травмами, глибокою недоношеністю; тяжкими захворюваннями дитини в ранньому віці (пневмонія, менінгіт, менінгоенцефаліт), для лікування яких застосовувалися значні дози токсичних медичних препаратів. У ряді випадків відмічається вплив спадкової обтяженості (зокрема кровно-родинні шлюби), причому спадкова схильність виявляється під впливом різних шкідливих зовнішніх факторів.

Завдяки успіхам медицини й охороні дитинства роль цих причин у виникненні сліпоти і глухоти в дітей неухильно зменшується, проте відносно збільшується процент випадків, які викликані порушеннями внутрішньоутробного розвитку. Таким чином, поєднання того чи іншого сенсорного дефекту з уродженою розумовою відсталістю (олігофренією) може проявлятися частіше. Необхідно враховувати також, що точне виявлення дітей із складним поєднанням сенсорного й інтелектуального дефектів залежить від методів діагностики відхилень у розвитку — адже розмежування справжньої розумової відсталості й інтелектуальної недорозвиненості, насправді вторинного відхилення при глибокому порушенні слуху або зору — надто складне завдання.

Навчання сліпої (слабозорої) або глухої (туговухої) розумово відсталої дитини у спеціальних школах-інтернатах для сліпих (слабозорих) або глухих (туговухих) дітей також, як і в спеціальній допоміжній школі, яка розрахована на дітей із збереженим зором і слухом, недоцільне і практично неможливе, оскільки зміст і методи навчання в таких умовах не відповідатимуть пізнавальним можливостям дітей з комплексними порушеннями сенсорної сфери й інтелекту. Тому для них при школах для дітей з недоліками зору або слуху створюються спеціальні допоміжні класи, де враховується специфіка їхнього розвитку.

Дослідження глухих і туговухих інтелектуально неповноцінних дітей свідчить, що обидва первинних дефекти обтяжують один одного. Так, типові для олігофренічного розвитку риси — тугорухомість мислення, труднощі у створенні нових зв'язків і в перебудові вже сформованих, зниження стійкості уваги, цілеспрямованості діяльності, низька критичність, слабке сприймання педагогічної допомоги, порушення розумової працездатності тощо — у дітей з бінарним (подвійним) дефектом виступають гостріше, ніж у олігофренів з нормальним слухом, оскільки первинна інтелектуальна недостатність посилюється вторинними порушеннями пізнавальної діяльності, викликаними ураженням слухової функції, яка зумовлює недорозвиненість мови і словесно-логічного мислення.

Крім того, корекція мовного розвитку, який порушений при глухоті й туговухості, в олігофренів з глибокими ушкодженнями слухового аналізатора здійснюється менш успішно, ніж у глухих і туговухих з нормальним інтелектом. Це пов'язане з тим, що компенсаторні процеси про органічних ураженнях центральної нервової системи послаблені, вищі психічні функції, які відіграють важливу роль у компенсації, в даному випадку недорозвинуті. Наприклад, олігофренів, які погано чують, і глухих важче навчити дактильної мови, ніж інтелектуально нормальних дітей з порушеним слуховим аналізатором, тому що для оволодіння нею необхідне осмислення мовних знаків, міцне запам'ятовування й чітке відтворення кожного знака й комплексів їх, висока динамічність й рухомість пальців рук, уміння використовувати допомогу, достатній ступінь навчання. Первинна розумова відсталість позначається на розвитку олігофренів з глибокими дефектами слуху також в тому, що вони не здатні використовувати свій залишковий слух. Значні труднощі виникають і під час логопедичної роботи з ними при постановці звуків усної мови.

Останнім часом контингент учнів шкіл для сліпих і слабозорих значно змінився. Намітилась тенденція до зменшення кількості дітей з важкими порушеннями зору (сліпих). Проте збільшився контингент слабозорих дітей. Серед них е й такі, які не засвоюють шкільної програми. Комплексне дослідження цих дітей виявило наявність у них, крім дефекту зору, розумову відсталість. Обстеження учнів шкіл для сліпих і слабозорих свідчать про зростання цієї групи дітей (6,5 % у 1967 р. і 17,3 % у 1981 р.).

Якщо розумова відсталість у дитини поєднується з глибокими порушеннями діяльності зорового аналізатора, то зоровий дефект обтяжує й інтелектуальну недостатність, а вона, в свою чергу, утруднює розвиток компенсаторних пристосувань сліпої (слабозорої) дитини.

Психолого-педагогічне вивчення таких дітей свідчить, що сліпота ще більше обмежує можливості пізнання навколишньої дійсності розумове відсталими дітьми, ніж при збереженості у них нормального зору. Розумова відсталість також значно уповільнює, знижує інтенсивність формування компенсаторних процесів при глибоких порушеннях зору. З'ясовано, що розумово відсталі сліпі діти володіють значно меншим запасом конкретних уявлень про навколишній світ, ніж сліпі з нормальним інтелектом чи розумове відсталі зрячі. Помітна різниця спостерігається в умінні користуватися збереженим аналізатором (дотиком) для вивчення особливостей предметів, їх розпізнавання. Розумово відсталі сліпі, дослідивши предмет обмацуванням, на відміну від інтелектуально повноцінних сліпих, дуже часто помиляються, не вміють міркувати про ті окремі ознаки об'єкта, які вони сприймають для того, щоб утворити цілісне уявлення про нього, віднести його до відомої їм групи об'єктів.

Невідповідність між словом — назвою предмета та його образом у сліпих розумово відсталих виявляється гостріше, ніж у інтелектуально нормальних сліпих і розумово відсталих зрячих (хоча тенденція до такої невідповідності характерна як для одних, так і для інших). Це зумовлене типовими для розвитку розумово відсталих дітей недосконалістю розумових операцій аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування, узагальнення, невмінням користуватися з пізнавальною метою словесно-узагальнюючими знаннями, логічними умовиводами.

Логічна обробка того, що сприймається за допомогою збережених аналізаторів, предметно-образного матеріалу допомагає інтелектуально повноцінним сліпим і слабозорим компенсувати недостатність чуттєвого пізнання, сприяє формуванню правильних знань про предмети, явища, зв'язки між ними. Цьому сприяє також пізнавальна зацікавленість, цілеспрямованість, послідовна планомірність здійснення пізнавальної діяльності. Однак при первинних порушеннях інтелектуального розвитку всі ці якості недостатньо розвинені, що негативно позначається на формуванні компенсаторних пристосувань у дітей з бінарним дефектом (зору і розумового розвитку). Це виявляється і в розвитку просторової орієнтації їх, і у використанні засобів спілкування з навколишніми.

Найважчі для виховання й навчання діти з поєднанням розумової відсталості із сліпоглухонімотою. Тяжкі порушення функцій основних аналізаторів, які забезпечують зв'язок психіки людини з навколишнім світом, у поєднанні з інтелектуальним дефектом, різко знижуючи дійсність компенсаторних сил організму, створюють вкрай несприятливі умови розвитку. Тим часом при наполегливому, цілеспрямованому, науково обґрунтованому корекційно-педагогічному впливі на розвиток сліпоглухонімої розумово відсталої дитини навіть у разі глибоких порушень інтелекту (в ступені імбецильності) можна досягти помітних успіхів у формуванні в неї елементарних уявлень про реальну дійсність, навичок самообслуговування, просторової орієнтації¹.

Дослідження дефектологів, практика роботи допоміжних класів спеціальних шкіл для дітей з фізичними вадами переконливо свідчать про те, що корекцій-не навчання й виховання аномальних дітей з кількома дефектами з урахуванням своєрідності їх розвитку допомагають забезпечити поступальний розвиток психіки дитини навіть за наявності в неї складного комплексного дефекту, що поєднує порушення сенсорної та інтелектуальної діяльності.

дитина порушення аналізатор вада розвиток

Діти з порушеннями опорно-рухового апарата

Серед дітей з відхиленнями в розвитку виділяють категорію дітей з важкими порушеннями опорно-рухового апарата. До таких порушень призводять різні захворювання, найчастіше — дитячий церебральний параліч, при якому вражуються рухові системи головного мозку.

Церебральні паралічі розрізняють за часом виникнення. Інфекції, інтоксикації, травми, перенесені вагітною, особливо в перші 3—4 місяці; можуть призвести до вродженого (внутрішньоутробного) церебрального паралічу. Припологові та післяпологові паралічі пов'язані з травматичними ураженнями головного мозку плода та народженої дитини, порушенням мозкового кровообігу в результаті асфіксії тощо.

У дітей, які страждають .на дитячий церебральний параліч, спостерігаються важкі порушення рухів рук, ніг, голови, тулуба, зумовлені спазмом м'язової системи. Паралічі, гіперкінези (від грец. hiper — надмірно, kinesis — рух) — надмірні, мимовільні, зайві, недоцільні, неупоряджені рухи (повороти, вигинання, тремтіння, посмикування). Затримується загальний розвиток рухових функцій — дитина з помітним запізненням починає тримати голову, повертатися, сидіти, стояти, ходити. Досить часто церебральний параліч поєднується з органічно зумовленими іншими дефектами розвитку — порушеннями слуху, розладами рухів очей, різними мовними аномаліями, найчастіше дизартріями, тобто порушеннями вимови, викликаними обмеженою рухливістю артикуляційного апарата. Всі ці дефекти в сукупності призводять до затримки загального розвитку дитини. Виявляються утруднення в оволодінні читанням, писанням, у формуванні просторових та часових уявлень.

Порушення опорно-рухового апарата у дітей можуть бути пов'язані з м'язовою дистрофією — захворюванням, яке поступово веде до наростаючої атрофії м'язів без ураження нервової системи. Атрофія (від грец. а — префікс, що означає заперечення, та trophs — годування) — це патологічні зміни в будові тканин організму, пов'язані з порушенням обміну речовин у них, що призводить до розладу їх функцій. Залежно від того, у якій групі м'язів переважно розвивається атрофічний процес, м'язова дистрофія викликає різноманітні порушення опорно-рухового апарата — ураження м'язів спини та тазового поясу, м'язів верхніх або нижніх кінцівок тощо. Серед причин прогресуючої м'язової дистрофії виділяють спадкову схильність, хоча бувають випадки цього захворювання, не пов'язані із спадковістю, а зумовлені загальними захворюваннями організму, зокрема інфекційного характеру, недокрів'ям та ін. Раніше ця хвороба вважалась невиліковною, зараз медицина знайшла деякі комплексні шляхи боротьби з нею: вітамінозні ін'єкції, переливання донорської крові тощо.

Тривалий час однією з основних причин, що викликають глибокі порушення опорно-рухового апарата у дітей, був поліомієліт (від грец. polios — сірий, myelos — спинний мозок) — гостре інфекційне захворювання центральної нервової системи, що вражає переважно сіру речовину спинного мозку. Потрапляння до організму дитини фільтрівного вірусу внаслідок контакту з хворим, зараження краплинним шляхом через травлення, органи дихання викликає в'ялі паралічі кінцівок, атрофію м'язів, зниження рухових рефлексів. Нині завдяки успіхам медицини, яка запропонувала ефективні засоби вакцинації, що попереджають виникнення захворювання, а також послідовній реалізації ряду гігієнічних умов поліомієліт майже переборено. Проте якщо дитина все ж таки перенесла цю тяжку хворобу, яка викликала порушення опорно-рухового апарата, вона отримує неврологічну та ортопедичну допомогу, їй створюють спеціальні педагогічні умови.

В окремих випадках порушення опорно-рухового апарата у дітей зумовлені й іншими причинами. Вони виникають як наслідки артрогрипозу (від грец. artro — суглоб і франц. gripp — гостре інфекційне вірусне захворювання) — ураження суглобів грипозною інфекцією; травм, що викликають механічні пошкодження рухового апарата; вроджених деформацій.

Основним дефектом цієї категорії аномальних дітей є різні вади моторної сфери: серйозні утруднення у виконанні як спонтанних (мимовільних), так і довільних рухів, у пересуванні, значні порушення координації, уповільненість, швидка втомлюваність. Такі діти часто виявляються безпорадними, пасивними, замкненими, уникають контактів з однолітками, позбавлені можливості брати повноцінну участь у рухливих і рольових іграх та інших видах колективної діяльності. Тривале обмеження рухової активності таких дітей, відокремленість від середовища одноліток, які розвиваються нормально, надмірна опіка з боку батьків, загостреність уваги на власному дефекті — все це зумовлює своєрідність їхнього розвитку. Певне звуження джерел життєвого досвіду, пов'язане з хворобою, також може відчутно відбитися на розвиткові таких дітей. Так, при вивченні деяких якостей особистості підлітків з порушеннями опорно-рухового апарата з'ясовано, що в них часто знижені мотиви навчальної діяльності. Це виявляється у пізнавальній пасивності, нерегулярності виконання навчальних завдань, порушеннях уваги при сприйманні навчального матеріалу. Багато хто з підлітків своєрідно проводить свій вільний час — «хворі діти менше читають, грають, гуляють, рідше майструють, спілкуються з природою. Значна частина вільного часу хворих підлітків присвячена байдикуванню»¹, що пов'язане з пасивністю їхніх позанавчальних інтересів. Вольові риси характеру (цілеспрямованість, наполегливість, ініціативність, самостійність, стриманість) у дітей з порушеннями опорно-рухового апарата розвинені недостатньо. Тут певну роль відіграє власне захворювання та такі його наслідки, як загальне послаблення організму, труднощі при виконанні діяльності, що вимагає активних рухів, м'язових зусиль, обмеженість моторної діяльності.

Однак основною причиною зазначених відхилень є своєрідна соціально-психологічна позиція хворої дитини або підлітка, яка виникає внаслідок неправильного ставлення до неї з боку батьків — вони досить часто не надають таким дітям розумної самостійності, знімають з них навіть елементарні обов'язки з самообслуговування, виконання домашніх справ, намагаються задовольнити будь-які їхні бажання та примхи. Дитина звикає до такої надмірної опіки, не вчиться долати труднощі, регулювати свою поведінку та дії вольовими зусиллями. Як наслідок, багато дітей з порушеннями опорно-рухового апарата, поступаючи до спеціальних лікувальних та навчально-виховних закладів, не володіють найпростішими навичками самообслуговування, відмовляються виконувати доручення суспільно корисного та побутового характеру.

Звичайно, така позиція не є характерною для абсолютно всіх дітей. У ряді випадків пов'язані з хворобою переживання, навпаки, викликають у дитини намагання переборювати труднощі, напружувати вольові зусилля, проявляти вимогливість до себе, самодисципліну. Однак для розвитку цих якостей особистості необхідна цілеспрямована педагогічна робота.

У системі виховання, навчання та лікування дітей з порушеннями опорно-рухового апарата важливе місце посідає різноманітна трудова діяльність, пов'язана з самообслуговуванням, виконанням суспільно корисних трудових завдань, навчанням ручної праці, професійною підготовкою з ряду доступних спеціальностей з урахуванням особливостей того чи іншого рухового дефекту. Трудове навчання та виховання в таких випадках виступає й як лікувальний фактор, є трудотерапією.

З такими дітьми проводиться також багатопланова спеціальна лікувально-корекційна робота, спрямована на розвиток їхньої рухової сфери,— заняття лікувальною фізкультурою, спеціальні рухливі ігри, ортопедична допомога, масаж тощо. Дуже корисно залучати учнів до індивідуальних та колективних спортивних змагань за спеціальними програмами для інвалідів з порушеннями опорно-рухової сфери.

Корекційна робота в спеціальних закладах для таких дітей, а також у тих випадках, коли вони навчаються у звичайних масових школах, не обмежується лише розвитком моторики. Вкрай важливо наполегливо формувати мотиви їх навчальної діяльності, враховувати наявні в них нахили та уподобання, розвивати коло інтересів. Особливе значення тут має принцип опори на позитивне в особистості дитини, що активізує її життєву позицію, вирівнює становище в системі міжособових стосунків класного колективу. При цьому слід мати на увазі, що серед дітей з порушеннями опорно-рухового апарата є такі, які досить добре освічені в різних сферах мистецтва (музиці, живопису), літературі, техніці, науці, самі активно займаються творчістю. Звичайно, це необхідно використати, щоб підняти особистий статус дитини в колі інших.

Проте слід пам'ятати й інше: у багатьох дітей з порушеннями опорно-рухового апарата, особливо при церебральних паралічах, наявні ще й недоліки суто пізнавальної діяльності. Тому система корекційно-виховної роботи з такими дітьми включає спеціальні засоби розвитку зорового сприймання, фонематичного аналізу, словникового запасу та розуміння мови, узагальнень та диференціювань в мислительній діяльності, виправляння недоліків просторових і часових уявлень та орієнтувань. Важливу роль відіграє логопедична робота по корекції вимови.

За умов проведення комплексної корекційної навчально-виховної та лікувальної роботи стає можливим оволодіння учнями з порушеннями опорно-рухового апарата програмою загальноосвітньої школи, що дає їм змогу продовжувати післяшкільне навчання. Так, матеріали спеціально проведених катамнестичних¹ досліджень свідчать, що чимало випускників спеціальних шкіл для дітей з порушеннями опорно-рухового апарата надалі закінчили технікуми та вузи (зокрема університети), здобувши вищу та середню спеціальну освіту з таких спеціальностей, як фінансово-економічна, медична, музично-художня, математична, філософська тощо. Абсолютна більшість випускників спеціальних шкіл даного типу, якщо і не продовжували післяшкільного навчання, працюють в різних сферах господарства і адаптовані досить успішно.

Поняття про ДЦП: епідеміологія, класифікація, етіологія  ДЦП - органічне ураження мозку, що виникає в період внутрішньоутробного розвитку, в пологах і в період новонародженості та супроводжується руховими, мовними і психічними порушеннями.  Рухові розлади спостерігаються у 100% дітей, мовні - у 75%, психічні - у 50% дітей.  Рухові порушення виявляються у вигляді парезів, паралічів, насильницьких рухів. Особливо значущі і складні порушення регуляції тонусу, які можуть походити по типу:  - Спастичності,  - Ригідності,  - Гіпотонії,  - Дистонії.  Порушення регуляції тонусу тісно пов'язані із затримкою патологічних тонічних рефлексів і несформованістю ланцюгових настановних випрямних рефлексів. На основі цих порушень формуються вторинні зміни в м'язах, кістках і суглобах (контрактури і деформації).  Мовні розлади характеризуються лексичними, граматичними і фонетико-фонематічсекімі порушеннями.  Психічні розлади проявляються у вигляді затримки психічного розвитку або розумової відсталості всіх ступенів тяжкості. Крім того, нерідко є зміни слуху, зору, вегетативно-судинні розлади, судомні прояви та ін  Всі порушення можуть бути різного ступеня вираженості - від мінімальних до максимальних.  Найбільш важко страждають "молоді" відділи мозку - великі півкулі, що регулюють довільні рухи і мова.  За даними К.А.Семенова (1999), ДЦП на території Росії в 1962 році становив 0,4 випадку на 1000 дитячого населення, а в 1992 - 9 випадків на 1000 дитячого населення.  В Україні як і в усьому світі також зростає чисельність дітей, які страждають на ДЦП. 

ДЦП описаний ще в працях Гіппократа і К.Галена. однак оновоположніком вивчення проблеми ДЦП є англійський хірург-ортопед Літтл (1862). Надалі детально описану їм спастичну диплегію стали називати хворобою Литтля.  У нашій країні користуються класифікацією К.А.Семенова (1978).  Виділяють наступні форми ДЦП:  - Спастична диплегія,  - Подвійна диплегія,  - Гіперкінетична форма,  - Гемипаретической форма,  - Атонічний-астатічекая форма.  Спастична диплегія - найпоширеніша форма ДЦП. Зазвичай це тетрапарез, але ноги уражаються більше, ніж руки.  Прогностично сприятлива форма в плані подолання мовних і психічних порушень і менш сприятлива в руховому відношенні. 20% дітей пересуваються самостійно, 50% - за допомогою, але можуть себе обслуговувати, писати, маніпулювати руками.  Подвійна геміплегія - найважча форма ДЦП з тотальним ураженням великих півкуль. Це також тетрапарез з тяжкими ураженнями як верхніх, так і нижніх кінцівок, але руки «страждають» більше, ніж ноги. Ланцюгові настановні випрямні рефлекси можуть не розвинутися взагалі. Довільна моторика різко порушена, діти не сидять, не стоять, не ходять, функція рук не розвинена. Мовні порушення грубі, за принципом анартріі, в 90% розумова відсталість, в 60% судоми, діти необучаеми.  Прогноз рухового, мовного та психічного розвитку несприятливий.  Гіперкінетичним форма - пов'язана з поразкою підкіркових відділів мозку. Причиною є білірубінова енцефалопатія (несумісність крові матері і плоду по резус-фактору).  Рухові порушення виявляються у вигляді гіперкінезів (насильницьких рухів), які виникають мимоволі, посилюючись від хвилювання та втоми. Довільні рухи розмашисті, дискоординированной, порушений навик листи, мова. У 20-25% вражений слух, у 10% можливі судоми. Прогноз залежить від характеру і інтенсивності гіперкінезів.  Гемипаретической форма - уражаються руки та ноги з одного боку. Пов'язано це з ураженням півкулі мозку (при правостороннем гемипарезе порушується функція лівої півкулі, при лівобічному - правого).  Прогноз рухового розвитку при адекватному лікуванні сприятливий. Діти ходять самі, обучаемость залежить від психічних і> мовних порушень.  Атонічний-астатичними форма виникає при порушенні функції мозочка. При цьому відзначається низький м'язовий тонус, порушення рівноваги у спокої і ходьбі, порушення координації рухів. Руху неспівмірні, неритмічно, порушено самообслуговування, лист. У 50% відзначаються мовні і психічні порушення різного ступеня тяжкості.  Етіологія ДЦП  Більше 400 чинників здатні викликати шкідливу дію на центральну нервову систему, але особливо небезпечно це вплив до 3-4 місяця вагітності. Всі несприятливі фактори порушують матково-плацентарний кровообіг, викликаючи кисневе голодування плоду - хронічну гіпоксію. Розвиток центральної нервової системи в умовах хронічної гіпоксії порушено.  Таким є вплив внутрішньоутробних факторів. У пологах причиною пошкодження ЦНС є асфіксія і порушення мозкового кровообігу. Після пологів причиною пошкодження ЦНС є найчастіше нейроинфекция (менінгіт, енцефаліт) і травми голови. Таким чином, ДЦП є поліетіологічним захворюванням інфекційного, інтоксикаційного, запального, токсичного, радіаційного, екологічного, травматичного та іншого походження. Супутні захворювання та вторинні порушення. Мовні і психічні відхилення  1. Контрактури і деформації - якщо у дитини з ДЦП не формуються настановні рефлекси, то і не формуються шийний і поперековий лордоз, рано з'являється надмірно виражений кіфоз у грудному відділі хребта, що сприяє швидкому розвитку кіфосколіоз. При затримці формування навички стояння і ходьби виникає дисбаланс м'язів кульшового суглобу, порушується розвиток даху вертлюжної западини і голівки стегна, що призводить до дисплазії тазостегнових суглобів, підвивихи та вивихи стегон. Дисбаланс м'язів гомілковостопного суглоба призводить до еквіноварусной і еквіновальгусной деформації стоп.  2. Гіпертензійного-гідроцефальний синдром. При ДЦП надмірно збільшується продукція ліквору, порушується всмоктування в шлуночках мозку, підвищується внутрішньочерепний тиск, що у свою чергу здавлює клітини і судини головного мозку. При цьому можливі відрижки, блювота, млявість, сонливість, апатія, вибухне великого джерельця, підвищення м'язового тонусу.  3. Судомний синдром - часто супроводжує ДЦП і у відповідь на екзогенні або ендогенні подразники розвиваються епілептиформні пароксизми.  4. Порушення вегетативної нервової системи - у вигляді зниження апетиту, розлади сну, занепокоєння, періодичного підвищення температури, спраги, запорів або проносів, підвищеного потовиділення, порушення імунологічної реактивності та ін  5. Порушення слуху - частіше виникають при гіперкінетичних формах. Зазвичай порушено сприйняття високого тону. Такі звуки як в, до, з, ф, м дитина просто може не вживати у своїй промові. Недорозвинений фонематичний слух, можливе зниження гостроти слуху. Будь-яке порушення слухового розвитку призводить до затримки мовного розвитку.  6 Порушення зору - При ДЦП знижується гострота зору, порушуються поля зору, можуть виникати аномалії рефракції, косоокість, парез погляду, зміна очного дна.  7. Порушення мови - при осередковому ураженні головного мозку, уповільнення темпу його дозрівання, розузгодженні діяльності правого і лівого півкулі відзначаються різноманітні розлади формування мови.  При ДЦП порушена функція артикуляційного апарату і насамперед фонетичне вимова звуків - звуки вимовляються спотворено або замінюються близькими по артикуляції, що призводить до невиразності мови і обмеженню спілкування з однолітками і дорослими. Речедвігательние утруднення вторинно призводять до порушення аналізу звукового складу слів. Діти не можуть розрізнити звуки на слух, повторити склади, виділити звуки в словах.  Лексика у дітей з ДЦП збільшується повільно, не відповідає віку, дуже складно формуються абстрактні поняття, просторово-часові відносини, побудова речень, сприйняття форми і об'єму тіла.  Порушення мови нерідко поєднуються з розладами дихання і голосоутворення, У дітей з церебральними паралічами переважає прискорене, аритмічне, поверхневе дихання. Часто порушена координація між диханням, фонації і артикуляцією. Дихальні порушення особливо виражені при гіперкінетичний формі церебрального паралічу, при цьому довільний контроль за диханням утруднений. Порушення голосу пов'язані з парезами і паралічами м'язів язика, губ, м'якого неба, гортані. При цьому голос дитини слабкий, тихий, глухий, монотонний, емоційно невиразний.  8. Психічні порушення при ДЦП обумовлені раннім органічним ураженням головного мозку, обмеженням рухової активності, соціальних контактів, а також умовами виховання. Пізнання навколишньої дійсності з перших місяців життя порушено, а пізнавальна діяльність є основою пам'яті, мислення, уяви. Негативний вплив на нервову систему може надати психологічна обстановка в сім'ї, неможливість повноцінної ігрової діяльності, педагогічна занедбаність.  Психічні порушення при ДЦП:  1. Порушення пізнавальної діяльності:  - Відсутність інтересу до занять,  - Медлітельнотсь,  - Низька концентрація уваги, пам'яті, працездатності,  - Порушення просторових уявлень.  2. Порушення емоційно-вольової сфери:  - Підвищена емоційна збудливість,  - Підвищена виснаженість нервової системи,  - Рухова розгальмування,  - Поява невмотивованих страхів.  3. Особливості особистості:  - Інфантилізм,  - Егоцентризм,  - Інертність,  - Раннє прояв сексуальності,  - Нестійкість настрою,  - Складності із соціальною адаптацією. 

Реактивні стани та конфліктні переживання у дітей

Відхилення в розвитку дітей, шкільна неуспішність, негативні зміни в поведінці можуть бути пов'язані з тяжкими психічними переживаннями дитини. Звичайно, далеко не кожне з них призводить до порушення нормального розвитку. Тут багато залежить від вагомості та гостроти тієї ситуації, яка може спричинити вплив, що травмує, психіку дитини, тривалості такого впливу, загального стану здоров'я дитини, її віку, індивідуальних особливостей.

Якщо ж ті або інші несприятливі ситуації, які важко переживає дитина, викликають у неї тимчасові нервово-психічні розлади, що не пов'язані з органічними або функціональними порушеннями центральної нервової системи, то такі розлади визначаються як реактивні стани. Ці стани виникають як невротичні реакції на надсильні для психіки подразники та виявляються по-різному: у вигляді загальної депресії (від лат. depressio — придавлення, пригноблення) — пригніченого стану, при якому все уявляється в похмурих кольорах; у психомоторному збудженні, коли дитина стає розгальмованою, метушливою, робить безцільні рухи, здійснює невмотивовані вчинки; у розладах свідомості за типом сутінкових станів, що проявляється у раптовому, несподіваному більш чи менш тривалому запамороченні свідомості та веде до порушення орієнтування в оточенні, здійсненні дій та вчинків, яких дитина не усвідомлює й згодом не може про них згадати.

При реактивних станах у дитини можуть виникнути безпідставні страхи, тривожність, іноді елементи замареного ставлення до дійсності, висловлювання, що не відповідають реальності та непіддатні корекції, тимчасові випадіння тих або інших функцій: глухота, мутизм (від лат. mutus — німий) — припинення мовного спілкування (мовчання) як невротична реакція на той чи інший подразник, занадто сильний для ослаблених кіркових клітин. З реактивними станами пов'язане також виникнення заїкання.

Реактивні стани можуть бути спричинені різними обставинами. До причин, що травмують психіку дитини, належать енурез (нетримання сечі), який виникає у фізично ослаблених та нервових дітей внаслідок потрясіння, переляку, тривалої психічної напруженості або соматичного захворювання, що виснажує організм. Дорікання, глузування, образи з боку дорослих та інших дітей викликають у дитини, яка страждає на енурез, почуття власної неповноцінності, боязливість, замкненість або агресивність, озлоблення.

Інші дефекти — фізичні (косоокість, кульгавість, горбатість та ін.) або нервові (заїкання, тики) — також можуть вкрай негативно відбитися на характері та поведінці дитини, особливо при неправильному, нетактовному ставленні з боку навколишніх. У дітей виникають різні небажані реакції, боязнь спілкування, і небажання ходити до школи, роздратованість, упертість, що, в свою чергу, може призвести до зниження успішності, до нових дорікань, які ще більше посилюють невротичні прояви у характері та поведінці.

Невротичні реакції, зокрема на відчуття та суб'єктивне переживання власної неповноцінності, сприяють виникненню у деяких дітей, а особливо в підлітків, аутистичних (від грец. autos — сам) нахилів, тобто такого хворобливого стану психіки, при якому людина зосереджується на власних переживаннях, «входить у себе», втікає від реального оточення. На самоті вона схильна до фантазій компенсаторного змісту: уявляє себе вродливою, сильною, улюбленою іншими тощо. Психологічно це можна трактувати як своєрідну захисну реакцію особистості. Такого ж роду псевдокомпенсаторними реакціями є й деякі вчинки, що зовні мають асоціальний характер: прогулювання уроків, втечі з дому, намагання палити, вживати алкоголь, вести бродяжницьке життя.

Педагог повинен знати, що невротичні реакції частіше виникають у сором'язливих, несміливих, невпевнених у собі дітей. Педагоги та батьки повинні уважно, тактовно ставитися до дітей з невротичними рисами характеру і відповідними проявами у поведінці, схильністю до реактивних станів. Треба насамперед спиратися на наявні в них позитивні риси та можливості, уважно і докладно з'ясовувати справжні причини порушення поведінки, максимально усувати ситуації, що травмують психіку. Необхідна велика роз'яснювальна робота з іншими членами дитячого колективу, в якому перебуває така дитина. Ефективним корекційним засобом є залучення таких дітей та підлітків хоча б до елементарного самопізнання та самовиховання з наданням їм посиленої педагогічної допомоги. В ряді випадків важливою є кваліфікована допомога дитині з боку лікаря-психоневролога.

Порушення психічного розвитку у дітей можуть бути пов'язані також із внутрішніми тяжкими конфліктними переживаннями, коли у свідомості дитини виникає і гостро відчувається суперечливе ставлення до близьких людей або до ситуацій, що мають для неї велике особисте значення.

Такі внутрішні конфлікти мають соціальний характер і виникають у тих випадках, коли переживання дитини тривалі, важкі, коли вона постійно думає про цей нерозв'язний для неї конфлікт. За таких умов конфліктне переживання захоплює дитину цілковито, витісняючи інші інтереси та потреби, стає нібито центром всього її психічного життя.

У ряді випадків конфліктне переживання не тільки відчутно позначається на характерологічних якостях дитини та її поведінці, викликаючи двоїстість, суперечливість, грубість, замкненість, негативізм, роздратованість, підозрілість, а й може гальмувати розумовий розвиток.

Виникнення тяжких конфліктних переживань у дітей найчастіше пов'язане з несприятливою атмосферою в сім'ї (гострі та постійні конфлікти між батьками, розпад сім'ї, поява мачухи чи вітчима). Нерідко причиною таких переживань є зловживання батьків алкоголем та пов'язане з цим вкрай несприятливе для виховання суперечливе (від пестощів до жорстокості); ставлення до дитини.

Конфліктні переживання дітей можуть бути зумовлені й травмуючими ситуаціями, що складаються у школі. Наприклад, у свідомості дитини стикаються дві протилежні тенденції — з одного боку, вона любить навчання, товаришів, а з іншого — уникає школи, тому що вчителі їй постійно й необґрунтовано дорікають, скаржаться батькам, які, у свою чергу, карають її, тощо.

У такій ситуації в дитини може сформуватися двоїсте ставлення до навчання: хоча її й тягне до школи,вона пропускає заняття; хоч вона й важить думкою педагогів, проте озлоблена на них за несправедливі (хоча й у суб'єктивному сприйманні самої дитини) картання, тому грубить, чинить безпідставний опір зовнішнім впливам, демонстративно відмовляється виконувати вимоги. Все це призводить до нових дорікань, покарань, які дитина важко переживає. Проте виходу з цього «замкненого кола» вона самостійно не знаходить. І в таких випадках, природно, конфліктне переживання може вкрай негативно позначитися на характері, поведінці, успішності дитини.

На виникнення та якісні характеристики конфліктних переживань впливають індивідуальні особливості психічного розвитку дитини (її вразливість, коло інтересів, система ціннісних орієнтацій, стан нервової системи), умови її виховання в сім'ї та дитячих установах, стосунки з іншими дітьми та дорослими.

Корекційна робота, спрямована на виведення дитини з конфліктної ситуації та подолання недоліків її поведінки та характеру, що були нею зумовлені, передбачає глибоке вивчення справжніх причин відхилень у поведінці, встановлення з дитиною тісного емоційного контакту, усунення чи максимальне послаблення дії факторів, що травмують психіку, залучення дитини до дитячого колективу, цікавої діяльності, яка сприяла б розширенню та збагаченню її інтересів. У деяких ситуаціях необхідними є контакт з лікарем, призначення відповідного лікування; оскільки гострота конфліктних переживань може посилюватися внаслідок фізичного та нервового виснаження після перенесеного соматичного захворювання.

Подолання негативних наслідків конфліктних переживань — справа досить нелегка та кропітка, але за умов продуманої та наполегливої психолого-педагогічної роботи небажані відхилення в характері та поведінці таких дітей можуть бути повністю компенсовані. Підставою для такого оптимістичного прогнозу є те, що порушення поведінки та характерологічні зміни в дітей цієї категорії не пов'язані з грубими структурними змінами особистості, мають не органічний, а функціональний характер, розвиваються на тлі первинно неураженої емоційно-вольової сфери та збереженого інтелекту.

Діти з порушеннями поведінки. Порушення поведінки

Поняття, що використовуються при характеристиці дітей з порушенням поведінки

Очевидна складність даного поняття обумовлена ​​насамперед його міждисциплінарний характер. В даний час це поняття використовується у двох основних значеннях. У значенні «вчинок, дії людини, які відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам» девіантна поведінка виступає предметом психології, педагогіки і психіатрії. У значенні «соціальне явище, що виражає у відносно масових і стійких формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам та очікуванням» воно є предметом соціології, права, соціальної психології. У даній роботі ми розглядаємо девіантну поведінку як прояв індивідуальної активності.

Визначення поняття передбачає виділення істотних ознак явища. Специфічними особливостями поведінки, що відхиляється особистості є наступні:

1. Поведінка, що відхиляється особистості - це поведінка, яка не відповідаєзагальноприйнятим або офіційно встановленим нормам. Тобто, це дії, які не відповідають законам, правилам, традиціям і соціальним установкам. Отже, порушення поведінки можна характеризувати як порушення не будь, а лише найбільш важливих для даного суспільства в даний час соціальних норм.

2. Порушення поведінки та особистість його проявляє, викликають негативну оцінку з боку інших людей. Негативна оцінка може мати форму громадського осуду або соціальних санкцій, у тому числі кримінального покарання. Перш за все санкції виконують функцію запобігання небажаної поведінки. Але, з іншого боку, вони можуть приводити до такого негативного явища, як стигматизація особистості - навішування на неї ярлика. Добре відомі труднощі реадаптації людини, яка відбула термін покарання і повернувся в «нормальне» життя.

Спроби людини почати нове життя поступово розбиваються об недовіру і відкидання інших людей. Поступово ярлик девианта (наркоман, злочинець, самовбивця і т.п.) формують девиантную ідентичність (самовідчуття). Таким чином, погана репутація посилює небезпечну ізоляцію, перешкоджає позитивним змінам і викликає рецидиви девіантної поведінки.

3. Особливістю поведінки, що відхиляється є те, що воно завдає реальний збиток самої особи або оточуючих людей. Це може бути дестабілізація існуючого порядку, заподіяння морального і матеріального збитку, фізичне насильство і заподіяння болю, погіршення порушення поведінки найчастіше є руйнівним: залежно від формидеструктивним або аутодеструктивні.

4. Розглянуте поведінка переважно можна охарактеризувати як стійко повторюється (багаторазово або довгостроково).

Це правило має винятки. Наприклад, навіть одна суїцидальна спроба являє собою серйозну небезпеку і може розглядатися як порушення поведінки.

5. Для того щоб поведінку можна було кваліфікувати як відхиляється, воно повинно узгоджуватися із загальною спрямованістю особистості. Поведінка не повинно бути наслідком нестандартної ситуації (поведінка в рамках посттравматичного синдрому), наслідком кризової ситуації (реакція горя) або наслідком самооборони.

6. Особливістю поведінки, що відхиляється є те, що воно розглядається в межах медичної норми. Воно не повинно ототожнюватися з психічним захворюванням чипатологічним станом, хоча і може поєднуватися з останнім.

7. Особливістю порушення поведінки є те, що воно супроводжується різними проявами соціальної дезадаптації. Стан дезадаптації, у свою чергу, може бути самостійною причиною поведінки, що відхиляється особистості.

8. В якості останнього ознаки порушення поведінки можна відзначити його виражене індивідуальне і його віково-статеве своєрідність. Одні й ті ж види девіантної поведінки по-різному виявляються у різних людей у різному віці.

Індивідуальні відмінності людей зачіпають мотиви поведінки, форми прояву, динаміку, частоту і ступінь вираженості. Інша важлива індивідуальна особливість стосується того, як людина переживає відхиляється - як небажаний чуже для себе, як тимчасово задовольняє або як звичайна і привабливе.

Необхідно відзначити, що термін «поведінка, що відхиляється» може застосовуватися до дітей не молодше 5 років, а в строгому сенсі - після 9 років. Раніше 5 років необхідні подання про соціальні норми в свідомості дитини відсутні, а самоконтроль здійснюється за допомогою дорослих.

Поведінка, що відхиляється на особистісному рівні можна визначити як соціальну позицію особистості, яка виступає у формі девіантної способу життя [1].

 Критерії віднесення до порушень поведінки

У строгому сенсі «нормальним» вважається все, що відповідає прийнятій в даній науці в даний час нормі - еталону. Способи отримання номи нерідко називають критеріями.

Одним з найбільш поширених і загальних є статистичний критерій, який дозволяє визначити норму для будь-якого явища за допомогою підрахунку частоти, з якою воно зустрічається в популяції. З точки зору статистики нормально все, що зустрічається часто, тобто не рідше, ніж у 50% випадків. Відповідно до закону нормального розподілу 2-3% людей по обидві сторони від «нормального» більшості будуть мати виражені порушення поведінки за певним якістю, а приблизно 20% - невеликі відхилення. Отже, конкретна форма поведінки (наприклад, паління) може визнаватися нормальною в тому випадку, якщо вона зустрічається у більшості людей.

Статистичний критерій поєднується з якісно-кількісною оцінкою поведінки за ступенем його вираженості і ступеня загрози для життя. Наприклад вживання алкоголю визнається нормальним явищем в розумних межах, але отклоняющимся - при зловживанні. З іншого боку, поведінка, що представляє собою пряму небезпеку для життя самої людини чи оточуючих, незалежно від його частоти, а часом і ступеня вираженості, оцінюється як відхиляється, наприклад суїцид чи злочин.

Спеціальні критерії оцінки нормальності / аномальності поведінки особистості:

Психопатологічний критерій використовується в медицині. З точки зору психопатологічного критерію всі поведінкові прояви можна розділити на дві групи: нормальні і патологічні в значенні «здоров'я - хвороба».

Соціально - нормативний критерій має надзвичайно важливе значення в різних галузях суспільного життя. Поведінка кожної людини щодня оцінюється і регулюється за допомогою різних соціальних норм. Відповідно до соціально-нормативним критерієм поведінка, що відповідає вимогам суспільства зараз, сприймається як нормальне і схвалюється. Отклоняющееся навпаки - суперечить основним громадським настанов і цінностей.

Виділяють соціальні та індивідуальні прояви дезадаптіці. Соціальними є:

- Знижена здатність до навчання

- Хронічна або виражена неуспішність у життєвоважливих сферах (сім'я, робота, секс, здоров'я)

- Конфлікти з законом

- Ізоляція

Як індивідуальні виділяють:

- Негативна внутрішня установка по відношенню до соціальних вимогам

- Завищені претензії до оточуючих при прагненні уникнути відповідальності, егоцентризмі

- Хронічний емоційний дискомфорт

- Неефективність саморегуляції

- Конфліктність і слабка розвиненість комунікативних умінь

- Когнітивні спотворення реальності.

Індивідуально - психологічний критерій відображає зростаючу цінність особистості, її індивідуальності. Сучасні вимоги передбачають вміння людини приймати рішення, робити вибір, нести особистісну відповідальність за поведінку [1].

 Види порушення поведінки

Існують наступні види порушення поведінки:

- Агресивна

- Деликвентное

- Залежне

- Суїцидально

Агресивна поведінка. Як відомо, деструктивність (руйнівність), тісно пов'язана з такою базовою людської характеристикою, як агресія. У психології під агресією розуміють тенденцію (прагнення), яка виявляється в реальному поводженні або фантазуванні, з метою підпорядкувати собі інших або домінувати над ними. Дана тенденція носить універсальний характер, а сам термін «агресія» в цілому має нейтральне значення. По суті, агресія може бути як позитивної, яка є життєвим інтересам і виживання, так і негативної, орієнтованої на задоволення агресивного потягу самого по собі.

Звичними проявами агресії вважаються конфліктність, лихослів'я, тиск, примус, негативне оцінювання, загрози або застосування фізичної сили. Приховані форми агресії виражаються у відході від контактів, бездіяльності з метою нашкодити комусь, заподіянні шкоди собі і самогубство.

Агресивна потяг може виявлятися через різні агресивні афекти, такі, як (у порядку посилення інтенсивності та глибини), роздратування, заздрість, огиду, злість, нетерпимість, негативізм, лють, сказ і ненависть, інтенсивність агресивних афектів корелює з їх психологічною функцією [2] .

Зі сказаного вище можна зробити висновок, що агресивна поведінка може мати різні (за ступенем виразності) форми: ситуативні агресивні реакції (у формі короткострокової реакції на конкретну ситуацію); пасивне агресивна поведінка (у формі бездіяльності або відмови від чого-небудь); активну агресивна поведінка (у формі руйнівних або насильницьких дій). Провідними ознаками агресивної поведінки можна вважати такі його прояви, як:

- Виражене прагнення до домінування над людьми і використання їх у своїх цілях;

- Тенденцію до руйнування;

- Спрямованість на заподіяння шкоди оточуючим людям;

- Схильність до насильства (заподіяння болю) [1].

Деликвентное поведінку. Проблема делінквентної (протиправного, антисуспільного) поведінки, є центральною для дослідження більшості соціальних наук, оскільки громадський порядок грає важливу роль у розвитку як держави в цілому, так і кожного громадянина окремо.

Під цим терміном розуміють протиправну поведінку особистості - дії конкретної особистості, що відхиляються від встановлених у цьому суспільстві і в даний час законів, які загрожують благополуччю інших людей або соціальному порядку ікримінально карані в крайніх своїх проявах. Особистість, що проявляє протизаконне поведінка, кваліфікується як делінквентність особу (делінквентами), а самі дії - деліктами.

Кримінальна поведінка є перебільшеною формою делінквентної поведінки взагалі.У цілому делинквентное поведінка безпосередньо направлено проти існуючих норм державного життя, чітко виражених в правилах (законах) суспільства [1].

Залежна поведінка. Залежне поведінка особистості являє собою серйозну соціальну проблему, оскільки у вираженій формі може мати такі негативні наслідки, як втрата працездатності, конфлікти з оточуючими, вчинення злочинів.

Залежна поведінка, таким чином, виявляється тісно c в'язаним як зі зловживанням з боку особистості чимось чи кимось, так і з порушеннями її потреб. У спеціальній літературі вживається ще одна назва розглянутої реальності - адиктивна поведінка.Інакше кажучи, це людина, яка перебуває в глибокій рабської залежності від якоїсь непереборної влади.

Залежне (адиктивна) поведінка, як вид девіантної поведінки особистості, в свою чергу має безліч підвидів, диференційовних переважно по об'єкту адикції. Теоретично (за певних умов) це можуть бути будь-які об'єкти або форми активності - хімічна речовина,гроші, робота, ігри, фізичні вправи або секс.

У відповідності з перерахованими об'єктами виділяють наступні форми залежної поведінки:

- Хімічна залежність (паління, токсикоманія, наркозалежність, лікарська залежність,алкогольна залежність);

- Порушення харчової поведінки (переїдання, голодування, відмову від їжі);

- Гемблінг - ігрова залежність (комп'ютерна залежність, азартні ігри);

- Сексуальні адикції (зоофілія, фетишизм, пигмалионизма, трансвестизм, ексбіціонізм, вуайєризм, некрофілія, садомазохізм (див. глосарій));

- Релігійне деструктивна поведінка (релігійний фанатизм, залученість в секту).

У міру зміни життя людей з'являються нові форми залежної поведінки, наприклад, сьогодні надзвичайно швидко поширюється комп'ютерна залежність.

Різні форми залежної поведінки мають тенденцію поєднуватися або переходити один в одного, що доводить спільність механізмів їх функціонування, наприклад, курець із багаторічним стажем, відмовившись від сигарет, може відчувати постійне бажання є.Людина, залежний від героїну, часто намагається підтримувати ремісію за допомогою вживання більш легких наркотиків чи алкоголю [1].

Суїцидальна поведінка. Суїцидальна поведінка в даний час є глобальною суспільною проблемою. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я у світі щорічно близько 400-500 тис. чоловік закінчують життя самогубством, а кількість спроб - в десятки разів більше. Кількість самогубств у європейських країнах примі в три рази перевищує число вбивств.

Самогубство, суїцид (лат. «себе вбивати») - це умисне позбавлення себе життя.Ситуації, коли смерть заподіюється особою, яка не може віддавати собі звіту у своїх діях чи керувати ними, а також в результаті необережності суб'єкта, відносять не до самогубств, а до нещасних випадків.

Суїцидальна поведінка - усвідомлені дії, що направляються уявленнями про позбавлення себе життя. У структурі розглянутого поведінки виділяють:

- Власне суїцидальні дії;

- Суїцидальні прояви (думки, наміри, почуття, висловлювання, натяки).

Таким чином, суїцидальна поведінка реалізується одночасно у внутрішньому та зовнішньому планах.

Суїцидальні дії включають суїцидальну спробу і завершений суїцид. Суїцидальна спроба - це цілеспрямоване оперування засобами позбавлення себе життя, не закінчилося смертю. Спроба може бути оборотною і незворотною, спрямованої на позбавлення себе життя або на інші цілі. Завершений суїцид - дії, завершені летальним результатом.

Суїцидальні прояви включають в себе суїцидальні думки, уявлення, переживання, а також суїцидальні тенденції, серед яких можна виділити задуми та наміри. Пасивні суїцидальні думки характеризуються уявленнями, фантазіями на тему своєї смерті (але не на тему позбавлення себе життя як мимовільного дії), наприклад: «добре б померти», «заснути і не прокинутися».

Суїциди діляться на три основні групи: істинні, демонстративні і приховані.Істинний суїцид направляється бажанням померти, не буває спонтанним, хоча іноді і виглядає досить несподіваним. Такому суїциду завжди передують пригнічений на будову, депресивний стан або просто думки про відхід з життя. Причому оточуючі такогостану людини можуть не помічати. Іншою особливістю дійсного суїциду є роздуми, переживання з приводу сенсу життя.

Демонстративна суїцид не пов'язаний з бажанням померти, а є способом звернути увагу на свої проблеми, покликати на допомогу, вести діалог. Це може бути і спроба своєрідного шантажу. Смертельний результат в даному випадку є наслідком фатальною випадковістю.

Прихований суїцид (непряме самогубство) - вид суїцидальної поведінки, що не відповідає його ознаками в строгому сенсі, але має ту ж спрямованість і результат. Це дії, що супроводжуються високою ймовірністю летального результату. Більшою мірою це поведінка націлене на ризик, на гру зі смерть, ніж на відхід з життя [1].

 Форми девіантної поведінки

До основних форм девіантної поведінки в сучасних умовах можна віднести злочинність, алкоголізм, наркоманію, суїцид. Кожна форма девіації має свою специфіку.

Злочинність. Вивчення проблем злочинності виявляє велику кількість факторів, що впливають на її динаміку: соціальний стан, рід занять, освіта, убогість як самостійний фактор, деклассирование, тобто руйнування або ослаблення зв'язків між індивідом і соціальною групою.

Основні якісні показники зростання злочинності в Росії наближається до загальносвітових. Причому на стан злочинності великий вплив робить перехід до ринкових відносин, характеризується появою таких феноменів, як конкуренція,безробіття, інфляція. Фахівці відзначають, що вже помітні процеси, що говорять про «індустріалізації» девіантності.

Алкоголізм. Фактично алкоголь ввійшов у наше життя, ставши елементом соціальних ритуалів, обов'язковою умовою офіційних церемоній, свят, способів проведення часу і вирішення особистих проблем. Однак ця соціокультурна традиція дорого обходиться суспільству.

За статистикою, 90% випадків хуліганства, 90% згвалтувань при обтяжуючих обставинах, майже 40% інших злочинів пов'язані зі сп'янінням. Убивства, грабежі,розбійні напади, нанесення тяжких тілесних ушкоджень у 70% випадків відбуваються особами в нетверезому стані; близько 50% всіх розлучень також пов'язані з пияцтвом.

Вивчення різних аспектів споживання алкоголю та його наслідків представляє велику складність.

У моделі алкогольного споживання враховуються такі характеристики:

• показник рівня споживання алкоголю в поєднанні з даними про структуру споживання;

• регулярність споживання, тривалість, зв'язок з прийомом їжі;

• чисельність і склад тих, хто п'є, непитущих, що п'ють помірно;

• розподіл споживання алкоголю між чоловіками і жінками, по віках та іншим соціально-демографічними ознаками;

• поведінка при однаковому ступені сп'яніння та оцінки цієї поведінки у соціокультурних та етнічних групах.

Наркоманія (від грец. Narke - заціпеніння і mania - сказ, божевілля). Це захворювання, яке виявляється у фізичної і (або) психічної залежності від наркотичних засобів, поступово приводить до глибокого виснаження фізичних і психічних функцій організму. Всього налічується близько 240 видів наркотичних речовин рослинного і хімічного походження. Міжнародна Конвенція про психотропні речовини 1977 р. в якостінаркотиків розглядає речовини, що викликають залежність (звикання) на основі збудження або пригнічення центральної нервової системи, порушення моторних функцій,мислення, поведінки, сприйняття, галюцинації або зміна настрою.

Точна кількість росіян, які зловживають наркотиками в нашій країні, визначити навряд чи можливо через недосконалість системи соціального контролю; але за деякимиоцінками, в 1994 р. їх число могло скласти від 1,5 до 6 млн осіб, тобто від 1 до 3% всього населення. Переважна більшість наркоманів (до 70%) - молоді люди у віці до 30 років.Співвідношення чоловіків і жінок складає приблизно 10:1 (на Заході 2:1). Більше 60% наркоманів вперше пробують наркотики у віці до 19 років. Таким чином, наркоманія - це перш за все молодіжна проблема, тим більше що значна частина наркоманів, особливо тих, хто вживає так звані «радикальні» наркотики (похідні опійного маку), не доживає до зрілого віку.

Суїцид - намір позбавити себе життя, підвищений ризик здійснення самогубства.Ця форма поведінки, що відхиляється пасивного типу є способом відходу від нерозв'язаних життєвих проблем, від самого життя.

Співвідношення між самогубцями чоловіками і жінками приблизно 4:1 при вдалих самогубствах і 4:2 при спробах, тобто суїцидні поведінка чоловіків частіше призводить до трагічного результату. Відзначено, що вірогідність прояву цієї форми відхилень залежить і від вікової групи; так, самогубства відбуваються частіше у віці після 55 і до 20 років, сьогодні самогубцями стають навіть 10-12-річні діти. Світова статистика свідчить, що суїцидні поведінка частіше проявляється в містах, серед самотніх і крайніх полюсах суспільної ієрархії.

Існує безсумнівний зв'язок суїцидні поведінки з іншими формами соціальних відхилень, наприклад з пияцтвом. Судовими експертами встановлено, що 68% чоловіків і 31% жінок покінчили з життям, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння. На обліку, як хронічні алкоголіки, складалися 12% вчинили самогубство чоловіків і 20,2% всіх, хто вчинив замах на своє життя [5].

Причини та механізми порушення поведінки

Як правило, девіантом - це люди з неадекватною соціалізацією, тобто ті, хто недостатньо засвоїв цінності і соціальні норми суспільства, особливо - у дитячому та підлітковому віці.

Причини девіантної поведінки визначаються неоднозначно. Психологи зосереджують свою увагу на особистісних, психологічних відхиленнях і дезорганізації (неврози, психози та ін); соціологи - на відхиленнях соціальних груп від норм культури.

Приєднання підлітка до групи часто спричиняє за собою зниження заборон щодо залучення в протівонорматівние дії. Справа в тому, що приєднавшись до групи, він відсувається на другий план і морально «ховається» в ній, оскільки увагу суспільства зосереджується насамперед на самій групі, а вже потім - на її конкретних членах. При цьому соціальний контроль за особистістю конкретного підлітка зменшується, і в ситуації очікування покарання за якусь провину у нього виникає можливість сховатися або розвіяти відповідальність шляхом відходу на другий план у групі. Знаючи, що можна піти від покарання, підліток у групі стає байдужим до можливих санкцій з боку суспільства, і тому його поведінка поступово перестає підкорятися зовнішнім правилам і нормам.Таким чином, в групі (натовпу) у підлітка вивільняється поведінку, у звичайних умовах стримуване заборонами [5].

Підлітки, що втрачають індивідуальність і приєднуються до групи, погано усвідомлюють себе в якості окремих істот. Результат - нездатність здійснювати поточний контроль чи аналіз своєї поведінки і нездатність отримувати відповідні норми поведінки зі сховища довгострокової пам'яті. Таким підліткам також бракує передбачення, і їх поведінка страждає дефіцитом продуманості або планування.

Найчастіше причиною конкретного девіантної поведінки виступає не одна, а кілька причин. Що стосується сучасної Росії, то фахівці вважають, що більшість відхилень у поведінці неповнолітніх, такі, як бездоглядність, правопорушення, вживання ПАР, агресія тощо, мають у своїй основі спільне джерело - соціальну дезадаптацію.

Соціальна дезадаптація означає порушення взаємодії індивідуума з середовищем, що характеризується неможливістю здійснення ним у конкретних мікросоціальних умовах своєї позитивної соціальної ролі, що відповідає її можливостям. У вітчизняній літературі виділяються наступні причини соціальної дезадаптації неповнолітніх, що лежать в основі їх девіантної поведінки:

- Дисфункціональність сім'ї;

- Особистісні особливості (вікові, характерологічні, психічні);

- Шкільна дезадаптація;

- Вплив асоціальної неформальної середовища;

- Причини соціально-економічного та демографічного характеру.

Найчастіше причиною соціальної дезадаптації виступає не одна з можливих причин, а їх комплексна сукупність. Дійсно, не так уже й рідко буває, що підліток погано вчиться через негаразди в сім'ї, а це викликає зневагу до нього вчителів і товаришів по шкільному класу. Подібна обстановка призводить до небажаних змін у свідомості, а потім і в поведінці такого підлітка.

Проте більшість вітчизняних фахівців переконано, що справжні причини масової соціальної дезадаптації російських підлітків слід шукати в сучасній сім'ї, в різкому зниженні її виховного потенціалу. Так, за результатами експертних опитувань, більше половини російських фахівців (65,3%), що працюють з дітьми, схильні пояснювати зростання девіантної поведінки серед сучасних підлітків відсутністю турботи з боку батьків, і тільки 12,2% - бідністю сім'ї [3].

Соціальна дезадаптація призводить до ізоляції, позбавлення або втрати підлітком основної потреби - потреби у повноцінному розвитку і самореалізації. Соціально дезадаптованих дитина, підліток, перебуваючи у важкій життєвій ситуації, є жертвою, чиї права на повноцінний розвиток грубо порушені. Дитинство - це період інтенсивного фізичного, психічного і соціального розвитку. Неможливість здійснення позитивної соціальної ролі змушує підлітка шукати обхідні шляхи для реалізації своєї потреби в розвитку. У результаті - відхід з сім'ї або зі школи, де неможливі реалізація внутрішніхресурсів, задоволення потреб розвитку. Інший спосіб відходу - експерименти з наркотиками та іншими психоактивними речовинами. І, нарешті, вчинення злочинів.

Основними причинами соціальної дезадаптації є фактори соціального, економічного, психологічного та психосоматичного характеру. Щоб боротися із зростанням соціальної дезадаптації та девіантної поведінки серед дітей та підлітків, потрібно знайти підходи і рішення, здатні знизити вплив цих факторів.

 Порушення поведінки в МКБ-10

Міжнародна класифікація хвороб десятого перегляду (МКБ-10) у розділі «Класифікація психічних і поведінкових розладів» включає в себе і типологію поведінкових розладів з початком, характерним для дитячого віку:

F 90 - гіперкінетичні розлади;

F 91 - розлади поведінки (F 91.0 - розлади поведінки, які обмежуються сімейним оточенням; F 91.1-несоціалізованими розлад поведінки; F 91.2-социализированное розлад поведінки; F 91.3-опозиційно зухвала поведінка; F 91.8 - інші; F 91.9 - розлад поведінки, неуточнене) ;

F 92 - змішані розлади поведінки та емоцій;

F 94 - розлад соціального функціонування;

F 95 - тікозние розлади;

F 98.0 - неорганічний енурез;

F 98.1 - неорганічний енкопрез;

F 98.2 - розлад харчування в дитячому віці;

F 98.3 - поїдання неїстівного;

F 98.4 - стереотипні рухові розлади;

F 98.5 - заїкання;

F 98.6 - мова захлинаючись.

Дані поведінкові розлади діагностуються при наявності декількох характернихсимптомів, які при цьому повинні зберігатися не менше 6 місяців [1].

 Групи дітей з порушенням поведінки

Існують групи дітей, які більше за інших схильні до ризику виникнення у них порушення поведінки. На це впливають особливі умови виховання і життя цих дітей.

Вплив сім'ї:

1. Прихильність. Ненадійна прихильність до батьків у дитинстві пов'язана з можливим виникнення поведінкових проблем у дошкільному віці, таких як ворожість, опозиційність і відкриту непокору.

2. Сімейний розлад. Сімейні чвари є благодатним грунтом для виникнення антисоціальної поведінки, особливо у хлопчиків. Зокрема у дітей, які часто зазнають насильства в сім'ї. Діти, які зазнають насильства у себе вдома стають на шлях деликвентности в більш ранньому віці і роблять більш серйозні правопорушення.

Хлопчики, які ростуть у неповних сім'ях також знаходяться в групі ризику.

3. Психопатологія батьків. Прихильність батьків до зловживання алкоголем чи наркотиками є також причиною розвитку порушень поведінки у дітей. Материнську депресію пов'язують також з виникненням поведінкових відхилень, як і ряд інших варіантів поганого пристосування до навколишнього оточення.

Найбільш сильним фактором є наявність антисоціального розлади особистості в одного з батьків, яке збільшує і ризик виникнення і стійкість розладів поведінки у дітей.

4. Грубе виховання і межпоколенная агресія.

5. Батьківська непослідовність. Суперечливе поєднання строгості і потурання також має зв'язок з антисоціальною поведінкою [6].

 Супровід дітей з порушенням поведінки

Суспільство завжди докладав зусилля в боротьбі з небажаними формами поведінки з метою збереження стабільності і порядку. Сукупність засобів і механізмів впливу суспільства на небажані форми поведінки, що відхиляється з метою їх усунення або мінімізації та приведення у відповідність із соціальними нормами є соціальний контроль.Тому соціальні технології профілактики та корекції девіантної поведінки безпосередньо пов'язані з технологіями соціального контролю.

Особливо складний питання про можливості виправлення неповнолітніх в умовах спеціальних установ закритого типу. У нашому суспільстві широко поширені уявлення про ці установи, викликані асоціаціями з поняттями «зони», «зеків», неодмінною колючим дротом і т.д. Відповідно, і основна функція цих установ сприймається не як перевиховання, а ізоляція неповнолітніх правопорушників для запобігання поширення девіантної поведінки серед «нормальних» дітей і підлітків.

Сьогодні таке подання поступово починає змінюватися, поступаючись місцем розумінню важливості функції ресоціалізації, або виправлення неповнолітніх правопорушників та девиантов. Основою діяльності всіх установ для девіантних підлітків (як відкритого, так і закритого типу) сьогодні є корекційно-виховна складова.

Корекційно-виховна складова діяльності всіх установ для дітей з девіантною поведінкою спрямована, головним чином, на руйнування певних установок, цінностей, мотивів, стереотипів поведінки та формування нових з метою досягнення самореалізації особистості підлітка. За допомогою корекційно-виховної роботи потрібно вирішити виникле у підлітків конфлікт «особистість - суспільство», «особистість - соціальне середовище», «особистість - група», «особистість - особистість» [4].

При цьому в процесі корекції реалізуються наступні функції:

1. Виховна - відновлення позитивних якостей, які переважали у підлітка до появи девіантності, через звернення до пам'яті підлітка про його добрих справах.

2. Компенсаторна - формування у підлітків прагнення компенсувати той чи інший соціальний недолік посиленням діяльності в тій області, в якій він може добитися успіхів, яка дозволить реалізувати йому свої можливості, здібності і, головне, потреба в самоствердженні.

3. Стимулююча - активізація позитивної соціально корисної предметно-практичної діяльності підлітка, що здійснюється шляхом засудження чи схвалення, тобтозацікавленого, емоційного ставлення до особистості підлітка і його вчинків.

4. Коригувальна - виправлення негативних якостей особистості підлітка і застосування різноманітних методів і методик, спрямованих на коригування мотивації, ціннісних орієнтацій, установок, поведінки [4].