5.Аграрні відносини у післявоєнний період

У післявоєнний період зміст і обсяг землевпорядних робіт визначалися спеціальними постановами. Насамперед, треба було відновити межі землекористувань, порушені сівозміни й земельно-облікову документацію колгоспів, радгоспів та адміністративних районів. Масове укрупнення колгоспів вимагало проведення великого обсягу робіт з міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування.

Міжгосподарське землевпорядкування полягало в утворенні великих земельних площ, землекористувань, усуненні їхніх недоліків (черезсмужжя, вклинювання, вкраплювання, ламаність меж тощо та видачі господарствам нових державних актів.

З 1958 року організація території й введення сівозмін стали розглядатися як найважливіша складова частина науково обґрунтованої системи ведення господарства кожного колгоспу і радгоспу. Стан землевпорядкування і освоєння сівозмін до цього часу залишався незадовільним – сівозміни були освоєні тільки в 26 %  радгоспів і в 19 % колгоспів.

У 1970 році в Україні був прийнятий Земельний кодекс. Проте він не вніс та й не міг внести за існуючого політичного режиму щось нове і важливе для земельних відносин в Україні, хоча життя настирливо вимагало врахування національно-територіальних особливостей внутрігосподарського використання, охорони та поліпшення земель.

У 70—80-х роках розвиток земельного законодавства почав спрямовуватися у бік кооперування селян. Поступово колгоспне законодавство затіняє земельне. Колгоспне законодавство вбирає в себе закони й укази, Примірний статут колгоспу, спільне рішення партії та уряду, інші правові акти з питань діяльності колгоспів. Проте колгоспний лад не змінювався, а почав дещо занепадати. На порядку денному виникло питання розуміння можливих перспектив розвитку нових форм господарювання.

У 70-ті роки до традиційного міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування додалися нові напрями в організації використання земель, зокрема, прогнозування і планування використання земель у Генеральних схемах використання земельних ресурсів, схемах землевпорядкування областей і районів країни, рекультивація земель, проведення земельно-кадастрових робіт, робоче проектування, пов’язане з поліпшенням окремих земельних ділянок. У землевпорядних проектах більше уваги приділялося економічному обґрунтуванню проектних рішень, істотно розширилися природоохоронні функції землевпорядкування, враховувалися міжгосподарські зв’язки сільськогосподарських і переробних підприємств. Почала запроваджуватися державна реєстрація землеволодінь і землекористувань як складова земельного кадастру, який забезпечує вивчення правового і визначає господарський стан земель, бонітування ґрунтів та економічну оцінку земель.

Зростання цінності землі, необхідність ощадливого розподілу між галузями народного господарства вимагали подальшого вдосконалення структури, форм і методів організації використання землі із застосуванням сучасних методів одержання, опрацювання, зберігання та видачі оперативної інформації про землю.

Впроваджувалася науково обґрунтована система землеробства з урахуванням природно-кліматичних умов зон, областей, районів, особливо на зрошуваних територіях і контурно-меліоративного землеробства. Важливим соціально-економічним завданням стала рекультивація земель, порушених промисловістю.

У розв’язанні продовольчої проблеми значне місце відводилося підсобним господарствам несільськогосподарських підприємств і організацій. Подальшого розвитку набули садові і городні кооперативи та товариства, що створювалися здебільшого на землях, які раніше не використовувалися.

З середини 80-х років почався новий етап відновлення оренди землі в Україні та земельних орендних відносин. Форми цих відносин були різноманітними: колективні, сімейні, індивідуальні. В подальші роки напрацьовувалася законодавча база орендних відносин.

Важливою віхою у земельних відносинах стала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яка проголосила, що земля є власністю українського народу.