Висновки

Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи — й розчарувань. її розвиток детермінується питаннями, якими постійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців.

Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування.

Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом археологічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобутками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, генетики, лінгвістики) для осмислення минулого.

Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства.

В історії формування науки про старожитності півдня України особливе місце займає Одеса – не тільки великий адміністративний центр, але і інтелектуальна «столиця» цього краю. Одеса, як історичний та культурний феномен появляється більше як 200 років тому. Вивченню цього феномену присвячено багато статтей і книг. Але існує іще одна сторона культурного життя Одеси, яка також виділяє ї із багатьох інших міст. Мова йде про археологічну науку, яка зароджується тут фактично разом із містом.

Саме місце розташування Одеси – на березі моря, в плодовитих степах призводить до того, що тут залишають свої сліди різні племена та народи, які заселяли дану територію в стародавні часи сучасно України. Все це призводить до формування міцного центру науки про старожитності і археології. Практично з перших років свого існування наше місто заохочувало людей, які свідомо цікавились далеким минулим причорноморських степів.

Вони знаходили сліди перебування тут стародавніх людей, їх поселень, могили, окремі речі.

Поступове накопичення таких пам’яток і відомостей приводить до впевненості в необхідності не тільки зберігати чи оберігати, але і вивчати, досліджувати, публікувати.

Одеса і тут була на передових позиціях. Саме в нашому місті в 1825 році появився і до цих пір працює і існує Археологічний музей, а в 1839 р. – виникло Товариство історії і старожитностей. Це були, по суті, перші паростки формування археології, як самостійної наукової дисципліни. Яскравим прикладом цього являються «Записки» Товариства – унікальний альманах, який видавався протягом 75 років – до 1919 р.

Наступним етапом потрібно вважати 1920 – 1970 рр., коли музей – не дивлячись на ряд важких подій зовнішнього ( ІІ світова війна) і внутрішнього характеру, продовжував залишатись археологічним центром, джерелом унікальни експонатів. Це привертало увагу як і велико кількості людей, так і спеціалістів, утворивших в 1959 р. об’єднання, яке відродило традиції ХІХ століття – Одеське археологічне товариство.

Початок новому, сучасному етапові – був покладений в 1971 році – коли музей увійшов у структуру Академії наук і увібрав у себе ознаки не тільки унікального схову старожитностей, але і одного із ведучих науково – дослідницьких центрів археологічної науки.

Участь і організація масштабних виставок в країні і за кордоном, видання фундаментальних збірників статтей і монографій принесли музею заслужену світову славу.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього пронесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам'яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів.