Понятійний апарат з курсу «Історія України хvіі —хvііі століття»

Булава — (від лат. bulla — куля) — зброя ударної дії у вигляді стрижня (руків’я) із насадженою кулеподібною головкою. Задля посилення ураження головку деяких Б. вкривали шипами. В ХІV ст. з’явилася Б. із головкою у вигляді вертикальних пластин — пернач. Бойові булави виготовлялися з металу, дерева, кістки.

Узагалі як вид холодної зброї, що виникла у найдавніші часи, Б. із ХVІ — ХVІІ ст. втрачає бойове призначення і перетворюється в один із клейнодів гетьманської та полковницької (пернач) влади. Б. вручалася гетьманові, а також кошовому отаманові за рішенням козацької ради.

Уперше Б. разом з іншими клейнодами була надана козацтву польським королем Стефаном Баторієм у 1576 році і відтоді стала постійним атрибутом влади в Україні. Найчастіше Б. виготовляли зі срібла, часто Б. була позолочена і прикрашена дорогоцінним камінням, із багатим декоруванням, зазначенням герба, прізвища чи вензеля власника.

У ХVІІ — ХVІІІ ст. козацтво часто одержувало клейноди, в тому числі Б., від різних володарів — польських королів, турецьких султанів, російських царів. У ХVІІІ ст. клейноди в Україну надсилали Петро I , Єлизавета Петрівна, Катерина II. Після скасування гетьманства в Україні (1764 рік) та ліквідації Нової Січі (1775 рік) Б. разом із іншими клейнодами було конфісковано.

Бунчук — (крим.-тат.; черепашки, кульки, намисто на шиї коня) — знак влади в Криму, Польщі та один із клейнодів українського козацтва. Б. мав вигляд довгого дерев’яного древка з маковицею (металевою кулею) або вістрям на вершині, під яким прикріплювалися китиці чи пасма волосся з кінського чи турячого хвоста. Б. були в ужитку давніх племен і народів, які проживали на українських землях: скіфів, сарматів, половців, монголо-татар. Козаки запозичили Б. від турків і татар, які використовували його замість прапора чи військового знака.

Козацький Б. — пофарбована чорною фарбою палиця, довжиною 4,5 аршина (бл. 325 см), на верхній кінець котрої насаджувалась мідна або позолочена куля, під яку вкладали мальоване біле чи чорне волосся з кінського хвоста з 4 або 6 косами поверх волосся. На Січі Б. виготовляли з білого волосся й червоних мотузок, а з гетьманських звисали посріблені китиці. У 1763 році Катерина II надала Запорозькій Січі клейноди, серед яких був і Б. зі срібною ручкою, а вміщене на ньому волосся було обшите срібною ниткою та парчею.

Як і булава, Б. був важливим атрибутом влади гетьмана й кошового отамана; надавався всьому Військові Запорозькому. В бою Б. ставився на командному пункті поряд із корогвою. Б. носив і був відповідальним за його збереження генеральний бунчужний та його помічники — бунчукові товариші, або підбунчужні. Після ліквідації української державності Б. разом із іншими клейнодами було конфісковано і вивезено до Росії (зберігалися в Преображенському соборі в Петербурзі). Подальша доля цих пам’яток невідома.

Бунчукові товариші — бунчукове товариство, підбунчужні — почесна генеральна старшина без посад, помічники бунчужного, які утворювали гетьманське оточення (бунчукове товариство). Посади Б.т. були введені за гетьмана І.Самойловича; проіснували до 1764 року. Запровадження звання Б.т. пов’язане з процесом згортання демократії в Гетьманщині й перетворення козацької старшини у відірваний від народу закритий стан. Чин Б.т. надавався юнакам із родин генеральної старшини, полковників. Крім того, як ознака підвищення по службі звання Б.т. надавалось полковій старшині, сотникам, військовим канцеляристам. Б.т. вилучалися з юрисдикції полковника і підлягали безпосередньо гетьманові. У старшинській ієрархії звання Б.т. вважалось першим після полковника. Б.т. були резервом, із якого набиралася старшина для керівництва великими козацькими загонами й для заміщення старшинських посад (від сотенних урядів до посад генеральної старшини).

Головним обов’язком Б.т. була військова служба. В поході з Б.т. утворювався окремий загін під командуванням генерального бунчужного , який перебував при гетьмані, а Б.т. виконували функції його ад’ютантів. У мирний час вони брали участь у святкових церемоніях — несли малі бунчуки за гетьманом. Крім того, Б.т. відповідали за прийом провіанту для війська, стан шляхів, роботу поштових станцій, супроводжували гетьмана в поїздках, засідали в судах.

За свою службу Б.т. отримували значну винагороду. Кожному з них належало 200 дворів, одержували вони і грошове жалування (в 1729 році — по 60 крб. та по парі соболів).

Великий Луг — комплекс плавнів у долині Дніпра, від о. Хортиці до о. Скалозубового. Довжина (якщо міряти по річищу Дніпра) — близько 110 км, ширина — від 3 до 20 км, площа понад 1000 км². Складався із двох масивів: Кінських плавнів (від о. Хортиця до Микитиного Рогу і Кам’яного Затону) та Базавлуку (від Микитиного Рогу й Кам’яного Затону до о. Скалозубового).

Основу гідросистеми В.Л. становили річки Дніпро, Кінська та Базавлук, що з’єднувалися між собою численними протоками. Поміж густих чагарів, на заливних луках було безліч боліт, бакаїв, озер і лиманів. Щороку у квітні — травні весь В.Л., за винятком його північно-східного закутка, затоплювався повінню; в середині червня вода починала спадати. За козацьких часів В.Л. мав дуже багатий тваринний та рослинний світ; протоки, озера і лимани кишіли рибою й раками; по всій долині розкошувало птаство.

Назва Великий Луг за Кінськими плавнями та Базавлуком закріпилися в добу козаччини (ХVІ-ХVІІІ ст.). Її фіксує під 1687 роком. Літопис Самовидця. Протягом віків у великолузькому регіоні тимчасово побували представники різних народів, племен і цивілізацій, але в усі відомі нам історичні періоди ця земля вважалася слов’янською, або ж українською.

Найяскравішими в історії В.Л. є сторінки, пов’язані з козацьким Запорожжям. Указівка на дніпровські луги була навіть у титулі Війська Запорозького Низового, яким звичайно закінчувалися різні листи й грамоти, що виходили з Коша: “Військо Запорозьке, дніпровське, кошове, верхове, низове і будучує на лугах, на полях, на полянах і на всіх урочищах дніпровських, і польових, і морських”. Запорожці називали В.Л. своїм батьком. Він мав для них винятково важливе військово-стратегічне й господарсько-економічне значення. На його правому березі в різний час стояли Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька та Нова Січі.

Через В.Л. із переправою Микитин Ріг — Кам’яний Затон пролягав Кримський шлях, а по всьому Східному березі тягся Чумацький шлях (відгалуження Муравського шляху). Крім того, товщу плавнів від Микитиного Рогу до р. Янчокрака перетинав Битий шлях (функціонував улітку й восени).

Усі ці транспортні артерії давали змогу Кошеві контролювати торгівлю й інші зносини Гетьманщини, Росії та Литви з Кримським Ханством, забезпечували його власний зв’язок із навколишнім світом.

У Великому Лузі запорожці займалися життєво необхідними промислами: рибальством, бортництвом, скотарством, мисливством. На високих грядах, на Кучугурах, побіля старих городищ було безліч козацьких зимівників і заводів, що заготовляли різний провіант (здебільшого в’ялену рибу) на замовлення Коша. До природних багатств В.Л. запорожці ставились бережливо, по-господарськи. Після ліквідації Нової Січі в 1775 році угіддя В.Л. були роздані Катериною II російським князям, графам і генералам. За короткий час у володіннях цих вельмож колишні козацькі займанщини були сплюндровані й занапащені. Особливо постраждали лісові масиви плавнів.

В.Л., як і всі дніпровські плавні, був затоплений водами Каховського водосховища протягом 1956-1957 років. Затоплення В.Л. було свідомою акцією імперського тоталітарного режиму, спрямованої проти історичної пам’яті українців. На дні Каховського водосховища опинився цілий материк вітчизняної та світової цивілізації.

Виборні козаки — привілейована частина українського козацтва, яка могла за власний рахунок відбувати військову службу і була залишена в козацькому реєстрі після реформування російським урядом козацтва на Лівобережній Україні в 1735 році.

Першу спробу провести “перевірку” козацьких компутів в окремих сотнях Ніжинського полку було зроблено універсалом І.Мазепи у 1701 р. Однак в умовах Північної війни та у зв’язку з непопулярністю даного заходу серед основної маси козацтва її не було здійснено.

Лише у 1735 р. було видано указ Правління гетьманського уряду, за яким приступили до складання нових компутів. 20 тисяч осіб, уключених до нових полкових і сотенних компутів (реєстрів), стали називатися В.к., отримували всі козацькі права й привілеї, та повинні були за власний кошт відбувати військову службу. Решта козаків, які були переведені у категорію підпомічників, мусили постачати В.к. зброю, одяг, коней, провіант і фураж, обробляти їхні землі під час несення ними військової служби. До категорії В.к. зараховувались також діти духівництва. На Гетьманщині В.к. як окремий стан проіснували до 1783 року, коли царський уряд скасував козацькі права та привілеї. Однак В.к. не були переведені у кріпацтво, а були перетворені на військових обивателів і за своїм становищем прирівнювались до державних селян.

На Слобідській Україні поділ на компанійців (В.к.) і підпомічників був запроваджений Петром I у 1700 році. Унаслідок ревізії козацьких компутів, проведеної у 1732 — 1737 роках, повноправними козаками було визнано лише 4200 чоловік. За своїм становищем вони були близькими до виборних козаків. Проіснували до 1765 року, коли на Слобожанщині було ліквідовано козацькі полки.

Випищики, виписні козаки — козаки, виключені (“виписані”) рішеннями уряду Речі Посполитої з козацьких реєстрів (списків) наприкінці ХV — 1 пол. ХVІІ ст. Після утворення у 1572 році реєстрового козацького війська кількість занесених до реєстру козаків часто змінювалася, в тому числі й у напрямі зменшення, відповідно до урядової політики обмеження українського лицарства. Найчастіше це відбувалося після придушення козацьких повстань. Так, згідно з Куруківською угодою 1625 року у реєстрі мали залишитися 6 тис. із 40 тис.; після прийняття сеймом “Ординації Війська Запорозького реєстрового” 1638 року реєстр було зменшено з 8 до 6 тис., тобто — 2 тис. стали В. (кількість козацтва на той час — близько 30 тис.).

Виписування проводила козацька старшина, намагаючись залишити в реєстрі заслужених і заможних козаків. Але при значних скороченнях реєстру до числа В. потрапляли не тільки голота та “своєвольці”, а й люди, які довго служили у Війську Запорозькому, бували в різних походах, мали заслуги. Після виключення з реєстру В. втрачали всі козацькі права та привілеї. Вони повинні були перейти до одного зі станів посполитих (селянства, міщанства), що повертало їх під владу польської шляхти й старост і примушувало виконувати всі повинності. Намагаючись уникнути цього, В. утікали на Січ та були найактивнішими учасниками національно-визвольної боротьби.

Військо Запорозьке, Військо Запорозьке Низове — словосполучення, які в козацьку добу використовувалися для позначення різних понять. Військом Запорозьким називали адміністративно-політичний центр запорозького козацтва — Запорозьку Січ, збройні сили Запорозької Січі, Українську державу — Гетьманщину, її збройні сили, все українське козацтво.

Військовий довбиш, довбиш, добош, політаврник — військовий служитель на Запорозькій Січі, який відав військовими литаврами. В.д. ударами в литаври скликав козаків на раду і подавав сигнал про те, що кошовий став під корогву, а січова старшина під бунчук й що раду можна починати. В.д. виконував поліцейські функції, перевозив із паланок у Січ злочинців, приковував їх до ганебного стовпа, був присутній при виконанні судових вироків, стежив за вчасною сплатою посполитими податків, контролював мобілізацію козаків із зимівників. Символами обов’язків В.д. були литаври.

Військовий кантаржій, кантаржій (від тур. “кантар” — вага) — військовий служитель Запорозької Січі, який був охоронцем військових ваг і мір, що правили за еталон для всіх торговців на Запорожжі. В.к. збирав із привезених на Січ товарів податок і розподіляв його між старшиною, куренями та церквою. Жив у окремому приміщенні на базарному майдані.

Військовий обозний — військовий старшина Запорозької Січі. Очолював січову артилерію, керував побудовою табору й організовував інженерне забезпечення штурму ворожих укріплень.

Військовий пушкар — військовий служитель Запорозької Січі, який під керівництвом військового обозного завідував усією січовою артилерією. Розпоряджався в січовій пушкарні, де зберігалися запасні гармати і боєприпаси (порох, свинець, ядра). Крім того, В.п. наглядав за злочинцями, яких тримали в пушкарні. Щороку їздив отримувати продовольство, боєприпаси, що надсилалися на Січ. Помічниками В.п. були підпушкар, кілька гармашів або канонірів, які вправно стріляли з гармат.

Військовий скотар — військовий служитель Запорозької Січі, який організовував догляд за стадами громадської худоби.

Військовий табунник — військовий служитель Запорозької Січі, який організовував догляд за табунами громадських коней.

Військовий товариш – почесне звання, яке надавалося представникам козацької верхівки (2-а пол. ХVІІ — ХVІІІ ст.). В.т. перебували під юрисдикцією гетьмана. Не маючи постійних службових посад, вони виконували окремі доручення вищих посадовців.

Військовий товмач, тлумач, толмач — військовий служитель на Запорозькій Січі, який був перекладачем. Знаючи мови сусідніх народів, В.т. виступав посередником у відносинах козаків із мандрівниками-іноземцями. В.т. візував посвідки іноземців, оголошував їм вимоги Коша, перекладав надіслані в Січ листи. Використовувався В.т. і для збирання розвідувальної інформації.

Військовий шафар, шапар (від польського szafarz — економ, ключник) — військовий служитель Запорозької Січі, збирач податків на користь Війська Запорозького на перевозах. Військовий шафар разом із підшафарями, писарем та підписарем і козацькими командами розміщувались на Козацькому, Микитинському, Бугогардівському, Самарському перевозах та стежили за порядком при переміщенні вантажів через переправи, вели прибутково-видаткові книги.

Військові канцеляристи — військові служителі на Запорозькій Січі, які займалися діловодством Коша Війська Запорозького. Військові канцеляристи поділялись на канцеляристів, підканцеляристів, писарів, підписарів і підлягали кошовому писарю.

Військові служителі — нижче за рангом військове й адміністративне керівництво Запорозької Січі. До В.с. уходили військові довбиш, пушкар, шафарі, товмач, канцеляристи, табунник, шкільні отамани. В межах своєї компетенції В.с. управляли певними сферами січового господарства чи запорозької військової організації. В.с. обиралися на свої посади, а при виконанні своїх обов’язків використовували помічників (піддовбишів, підканцеляристів, підпушкарів).

Вільні військові села — державна власність Війська Запорозького (Гетьманщини). Завоювавши в ході Визвольної війни особисту свободу, більшість селян перейшла в розряд вільних військових поселенців. В.в.с. у 2-й пол. XVII ст. становили більше від половини всіх населених пунктів Гетьманщини. Селяни В.в.с. були особисто вільними, але мусили платити так звані загальнонародні податки й виконувати різні повинності на користь Війська. Вони сплачували податки на утримання армії та старшинської адміністрації, забезпечували продовольством і фуражем наймане гетьманське (охотницьке) військо, харчовими продуктами, сіном, дровами гетьманський двір і т. ін. В.в.с. належали Скарбу Військовому Гетьманщини. Представники козацької адміністрації управляли цими селами, а не володіли ними. Прибутки, податки й повинності з них ішли на користь Військовому Скарбу. Однак поступово землі вільних військових сіл переходили до рук козацько-старшинської верхівки, української шляхти і російського дворянства, а повинності на користь держави були перетворені на типово феодальні повинності на користь окремих осіб привілейованих станів. Упродовж 1654 — 1730 років у 7 полках Лівобережжя (без Стародубського, Ніжинського та Лубенського) у феодальну залежність до приватних осіб потрапило 2/3 вільних посполитих. За 1730 — 1752 роки чисельність вільних посполитих зменшилася ще у 5 разів (було близько 28 тис., стало трохи більше ніж 5 тис. дворів).

“Волость” — антонім запорозькому Низу, густозаселена територія Середнього Подніпров’я, Правобережжя і Лівобережжя з містами й селами, урядовою адміністрацією. “Вийти на волость” для козаків означало покинути Запорожжя та вступити в межі території, на яких знаходилися королівщини (державні маєтності) й панські маєтки, міцно трималася влада королівських намісників — воєвод, старост і підстарост. Несанкціоноване переміщення козацького війська у цьому напрямі, як правило, означало непослух властям, демонстрацію сили, а то й просто початок повстання.

Вольності Війська Запорозького Низового, Запорозькі Вольності, Запорожжя — назва території, якою володіли запорожці. Кордони вольностей запорозьких козаків у різні часи і за різних обставин постійно змінювалися. У 1734 — 1775 роках запорожці займали велику територію. Площа її дорівнювала близько 80555 км², що більше від території сучасної Литви. Володіння запорожців лежали в межах сучасної Дніпропетровської, частково — Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей. Ці землі на півночі по лівому березі Дніпра і по р. Оріль межували зі Слобожанщиною і Гетьманщиною, на сході по верхів’ях річок Самари та Вовчої — зі Слобожанщиною, а по Кальміусу — із землями Війська Донського, на півдні по Берді та Кінських Водах — із кочів’ями ногайських татар, по правому березі Дніпра, на півночі по р. Омельник межували з Новосербією, на заході по Сухому Ташлику і Синюсі — з Польщею, а на південному заході й півдні — по Бугу і степами між гирлом Ташлика та по Інгульцю — з татарськими кочовищами. У 1709 р. Чортомлицька Січ за наказом Петра І була зруйнована, а запорожцям, як зрадникам, було заборонено влаштовувати Січ у межах російських володінь. Запорожці перейшли під протекцію кримського хана і в пониззі Дніпра заснували Олешківську Січ. Хоч кримський хан формально й надав запорожцям права в землекористуванні, промислах, торгівлі та у внутрішньому устрої, але ці права постійно порушувались. Тому в 1734 р. майже 30 тис. козаків Олешківської Січі повернулися на середнє Подніпров’я й заснували на р. Підпільній Нову Січ (1734 — 1775). Уся територія Запорожжя у цей час поділялася на паланки, яких спочатку було 5, а пізніше — вісім: Бугогардівська, Протовчанська, Орільська, Кодацька, Інгульська, Прогноївська, Самарська і Кальміуська.

Запорожжя періоду Нової Січі стрімко набувало обрисів держави. Російський царизм не міг терпіти держави в державі, особливо після оволодіння Північним Причорномор’ям. На останньому етапі російсько-турецької війни 1768-1774 років царський уряд узяв курс на повне знищення запорозького козацтва. 25 травня — 8 червня 1775 року було здійснено воєнну операцію російської армії, внаслідок якої знищено Нову (Підпільненську) Січ і Запорозька Січ перестала існувати.

Гармаш, армаш — 1). Козак-артилерист, управний стрілець із гармати; 2). Помічник військового підпушкаря.

Генеральна військова канцелярія — вища адміністративна установа Гетьманщини в XVII — XVIII ст. Створена в ході Української революції середини XVII ст. Спочатку виникла як канцелярія при гетьмані, а з часом перебрала на себе також функції генеральної старшини. Місцем перебування Г.в.к. була гетьманська резиденція — Чигирин, а згодом Гадяч, Батурин, Глухів. У руках Г.в.к. знаходилися важелі безпосереднього керівництва Гетьманщиною і козацьким військом. За тимчасової відсутності гетьмана Г.в.к. керувала Гетьманщиною від його імені. Під час воєнних дій Г.в.к. відала комплектуванням, озброєнням та забезпеченням козацького війська. На канцелярію покладалася перевірка звітності й фактичний контроль за різними грошовими операціями, для чого на місця відправляли особливих уповноважених. Г.в.к. вела діловодство у земельних справах. У канцелярії складалися накази, що стосувалися служби козацького війська, здійснення правосуддя, торгівлі. У ній же оформлялися справи про призначення на уряди, велося листування з російськими центральними органами. Канцелярія приймала й розв’язувала або доручала розв’язати різні державні, військові й позовні справи. Вона мала право на затвердження нижчої старшини, на надання нових маєтностей, на звільнення окремих осіб і навіть цілих корпорацій (наприклад, цехів) із-під влади місцевої адміністрації і суду та звільнення від деяких податків (право “протекції”).

У Г.в.к. зберігалися всі документи. Архів військової канцелярії охороняли спеціальні “доглядачі” й окрема стрілецька варта. Г.в.к. займалася ще і підготовкою кадрів для адміністративно-судових установ Гетьманщини. Цим займався спеціальний канцелярський курінь у Глухові. Це був навчальний заклад напіввійськового типу, який підпорядковувався генеральному писареві, а безпосередньо ним керував старший канцелярист.

Усе діловодство в Г.в.к. фіксували протокольні книги, куди записувалися (з поданням досить докладного змісту) всі папери, що надходили до канцелярії і виходили з неї. Крім того, велися ще окремі “діаріуші”, котрі мали характер записок, у яких фіксувалося все, що діялося в оточенні гетьмана; в них також заносився зміст найважливішої кореспонденції Г.в.к. Діаріуші були щоденниками адміністративної діяльності вищої управи Гетьманщини, певною мірою розкривали й закулісний бік тодішньої політики в ній.

У XVIII ст. Г.в.к. складалася з двох частин — розпорядчої і виконавчої. До першої входили гетьман, генеральний писар, генеральний суддя, обозний та осавул. До виконавчої частини Г.в.к. (апарату) входили старші військові канцеляристи, просто канцеляристи й служителі-підписки, протоколісти, реєстратори, копіїсти, товмачі. Була і позаштатна група без посад та без оплати, яка зараховувалася для навчання письму й справознанню. Очолював увесь канцелярський персонал реєнт, а з 1729 року — двоє старших військових канцеляристів. Штати канцеляристів Г.в.к. комплектувалися здебільшого з вихованців Києво-Могилянської академії.

Справи в Г.в.к. вели військові канцеляристи . Всі папери, що надходили до Г.в.к. (якщо не були подані самому гетьману), насамперед потрапляли на розсуд генерального писаря, який доповідав про їхній зміст гетьманові. Підписані гетьманом документи поверталися до Г.в.к.

Саме такий характер Г.в.к. як інституції, цілковито залежної від волі гетьмана, і викликав різке незадоволення царизму: поки Г.в.к. була в руках гетьмана, царський уряд не міг керувати ним. Із 20-х років XVIII ст. Г.в.к., унаслідок утручання російського уряду з особистої, гетьманської, перетворювалася на суто бюрократичну установу — державну канцелярію. Всі справи суду й судочинства передавалися з Г.в.к. до Генерального суду — в створену при ньому судову канцелярію.

Із 28.11.1720 року Г.в.к. указом Петра І позбавлена фінансових і судових функцій. Від 1722 року її діяльність контролювалася І Малоросійською колегією. В 1727-1734 роках за гетьманства Д.Апостола знову підпорядкувалася гетьману. Після його смерті реорганізована у Правління гетьманського уряду. За К.Розумовського — відновлена і функціонувала до остаточного скасування гетьманства 10.11.1764 року.

Генеральна військова рада — найвищий орган управління в Україні часів Гетьманщини. Участь у Г.в.р. могли брати всі, хто належав до козацького стану, іноді — делегації від міщан, запорожці, в окремих випадках — селяни. Кількість присутніх доходила до кількох тисяч. Постійного місця зборів Г.в.р. не було, найчастіше вона збиралася на Росаві (Київщина) та в Переяславі. Г.в.р. скликали окремими універсалами гетьмани, й самі їх проводили. За порядком наглядав осавул. Правильного голосування не було, рішення приймалося за згодою більшості, яку визначали приблизно. Г.в.р. обирала гетьмана і вищу козацьку старшину, розглядала питання війни й миру, обговорювала зовнішньополітичні питання, а іноді справи внутрішньої політики та судочинства. Повноваження Г.в.р. частково конкурували з функціями гетьмана і ради старшин. За гетьманування Б.Хмельницького Г.в.р. скликалася рідше, під час Руїни — частіше; спостерігалася тенденція перетворення Г.в.р. із суто військової козацької установи в державний орган Гетьманщини. З останньої чверті XVII ст., унаслідок посилення ролі ради старшин і втручання російського уряду в діяльність Г.в.р., вона втрачає свій демократичний характер та скликається лише для санкціонування рішень, прийнятих радою старшин. Під кінець XVII ст. Г.в.р. втратила значення центрального державного органу за рахунок переходу її повноважень до гетьмана і ради старшин. У XVIII ст. Г.в.р. стає лише формою урочистого військового параду при обранні нового гетьмана. В лютому 1750 року відбулася остання Г.в.р., на якій було проголошено гетьманом України К.Розумовського.

Генеральна старшина — вище військове й цивільне керівництво Війська Запорозького, яке здійснювало управління всім козацьким військом і його окремими службами (артилерією, навчанням військ, діловодством тощо). Із середини XVII ст. Г.с. зосередила у своїх руках також управління органами державної влади та перетворилась на державну адміністрацію Гетьманщини. До Г.с. уходили: гетьман, генеральний обозний, генеральний писар, генеральний суддя, генеральний підскарбій, генеральний осавул, генеральний хорунжий. Примикали до Г.с. і бунчукові товариші. Спочатку Г.с. обиралася на козацьких радах, потім стала призначатися гетьманами, а згодом — російським урядом. Після скасування Росією залишків української державності посади Г.с. ліквідовано.

Генеральний бунчужний, бунчужний — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII ст. і до кінця XVIII ст. У старшинській ієрархії у складі генеральної старшини посідав одне з найнижчих місць; його посада вважалася нижчою за посаду полковника. Г.б. повинен був охороняти і захищати гетьманський бунчук. Фактично Г.б. займався військовими справами, виконував адміністративно-господарські доручення, зустрічав та проводжав послів.

Генеральний обозний — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII і до кінця XVIII ст. В ієрархії генеральної старшини Г.о. посідав чільне місце: був другою після гетьмана особою. Г.о. відав генеральною артилерією, яка знаходилася при гетьманській резиденції, полковою та сотенною артилерією й обозом. Обов’язково брав участь у всіх військових походах. У Г.в.к. вів усі військові справи. Крім того, Г.о. засідав у Генеральному суді, був присутній на прийомах послів, за необхідності виконував обов’язки наказного гетьмана.

Генеральний осавул — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII ст. до кінця XVIII ст. Належав до середнього щабля генеральної старшини. Формально посади Г.о. (їх було дві) вважались виборними, але на них призначав гетьман, який пізніше узгоджував свої рішення із царським урядом. Г.о. контролювали стройову частину в полках, наглядали за складом полків, веденням реєстрів (компутів), за організацією постачання, підготовкою до походу, а також стежили за правопорядком, розслідували особливо важливі справи. Іноді вони виконували обов’язки наказного гетьмана.

Генеральний писар — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII ст. і до кінця XVIII ст. Належав до найвищого щабля в ієрархії генеральної старшини. Зберігав військову печатку, керував Генеральною військовою канцелярією, вів усе гетьманське листування, в тому числі таємне та дипломатичне, брав участь у засіданнях Генерального суду, міг виконувати обов’язки наказного гетьмана.

Генеральний підскарбій — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII ст. і до кінця XVIII ст. Уходив до складу генеральної старшини. Відав фінансами Гетьманщини. Визначав та розподіляв грошові й натуральні податки, встановлював розмір мита, очолював Генеральну скарбову канцелярію.

Генеральний суд — головний спеціалізований судовий орган Гетьманщини. Г.с. був судом першої інстанції для особливо важливих справ, які передавав гетьман у ході розслідування дій генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів.

Крім того, Г.с. розглядав апеляції на рішення полкових та сотенних судів, затверджував їх рішення. Ним давалися інструкції нижчим судам, коли ті просили допомоги у розв’язанні складних справ. Г.с. підпорядковувався гетьману, який затверджував смертні вироки й ухвали у найважливіших справах. В окремих випадках вирок Г.с. міг бути переглянутий радою генеральної старшини.

Засідання Г.с. вели двоє генеральних суддів. У них також брали участь представники генеральної старшини, полкової, сотенної та міської адміністрацій, судовий писар. Діловодство вів судовий писар, якому підпорядковувалися судові канцеляристи. Рішення Г.с. уносилися до судових книг і скріплювалися печаткою. До цих книг уносилися й універсали гетьмана, які остаточно розв’язували окремі судові справи. Охоронявся Г.с. козаками “куреня судді генерального”.

Відповідно до “Рішительних пунктів” (1727 рік) Г.с. був перетворений в апеляційну інстанцію, і з 1728 року до його складу входили по троє членів від української та російської сторін, які засідали під керівництвом гетьмана. Зазнав перетворень Г.с. і під час судової реформи гетьмана К.Розумовського в 1760-1763 роках. До його складу було введено представників від полків.

Г.с. був ліквідований під час скасування російським урядом української автономії. Офіційно діяв до утворення намісництв (1782-1789 роки), а фактично існував до 1790 р.

Генеральний суддя — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ ст. В ієрархії генеральної старшини займав одне з чільних місць. До 1750 року було два Г.с., і один із них вважався головним, а потім такий суддя був один. Г.с. очолював генеральний суд, брав участь у дипломатичних переговорах, рішення виносив одноосібно, міг виконувати обов’язки наказного гетьмана.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ХОРУНЖИЙ — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ ст. В ієрархії генеральної старшини посідав одне з найнижчих місць, яке було перехідним до полковництва. Г.х. вважався охоронцем гетьманської корогви. Міг очолювати гетьманську надвірну корогву (особисту охорону гетьмана). Крім того, відав військовими справами, виконував окремі доручення гетьмана, брав участь у засіданнях генерального суду, проводив слідство на місцях, міг призначатись наказним гетьманом.

Герб (польськ. herb, від нім. erbe — спадщина) — особливий символічний знак держави, міста, іншої території, стану, роду, корпорації, який установлювався згідно з відповідними нормами і, як правило, передавався у спадщину. Герб зображують на прапорах, грошових знаках, печатках, документах, зброї, будинках, одязі та ін. За феодального ладу герб чітко визначав місце його власника у суспільстві: верству й професійну належність особи, її місце в соціальній стратифікації суспільства.

Створення в Україні реєстрового козацтва мало наслідком надання цій військовій корпорації герба, на якому було зображено лицаря — козака із самопалом. Його можна побачити на найстарішій зі збережених запорозькій печатці 1596 року. Від 1620 року лицар-козак на печатці „Коша Війська Запорозького” має на плечі мушкета. За гетьманування Б.Хмельницького лицар-козак із шаблею та мушкетом залишився гетьманським знаком, а в гербі Війська Запорозького до основного зображення лицаря-козака із мушкетом було додано однобічну геральдичну відзнаку — спис, устромлений у землю й з постаттю козака. У такому вигляді цей герб став знаком усіх запорозьких володінь, а зображення козака з мушкетом широко використовувалося на печатках XVIII ст. як національний герб. Уміщували його на гетьманських печатках і запорозьких військових прапорах — полкових та сотенних.

У добу козацько-гетьманської держави мали герби і використовували їх на свої печатках численні старшинські роди.

Гетьман (запозичене через польськ. hetman із середньоверхньонім. houbetman, hauptman = Hauptman — командир, командувач) — в Україні ХVІ — ХVІІІ ст. керівник козацького війська, а з 1648 р. — і правитель держави — Гетьманщини.

У Польщі та Великому Князівстві Литовському з 2-ї пол. ХV ст. — головнокомандувач збройних сил. Початково Г. призначався королем на час військових дій. Із 1503 року посада Г. великого коронного, а згодом „Г. великого литовського” стала постійною, а з 1581 року — довічною. У 1527 році Г. стали найвищими військовими керівниками. Помічниками їх були Г. польні (двірські). У польсько-литовській державі було четверо Г.: двоє — польські (коронні) і двоє — литовські, причому один із них був головним (великим) Г., а другий — його заступником (польним Г.).

Питання про першого Г. Війська Запорозького досі не з’ясоване. Українська літописна традиція вважає ним Предслава Лянцкоронського, діяльність якого припадає на 1-у третину ХVІ ст., хоча з інших джерел відомі імена козацьких вождів ранішого періоду, котрих, однак, гетьманами ще не називали. У 1576 році польський король Стефан Баторій уперше офіційно найменував Богдана Ружинського “Гетьманом Запорозьким” і пожалував йому ознаки гетьманської влади (клейноди). З того часу розгорнулася боротьба між урядом, який вважав, що лише король має право призначати Г., і козацтвом, котре боронило своє право обирати собі керівника. У Речі Посполитій існували вищі військові посади Г., і тому, щоб уникнути небажаних аналогій, в офіційних польських документах українського (козацького) Г. здебільшого йменували „старшим Війська Запорозького”. У цей час військова і судова влада Г. поширювалася лише на козацтво. Але в результаті перетворення останнього в значну військову і політичну силу, що почала відігравати вирішальну роль у національно-визвольній боротьбі українства, гетьманська влада поступово почала поширюватися на все українське суспільство. Г. починають займатися справами, що раніше не входили в їх компетенцію: вони захищають православну церкву, клопочуться про відновлення її адміністрації. Під час повстань під владою Г. перебували значні території України, і вони зверталися з універсалами до всього українського народу. Після придушення поляками козацьких повстань і запровадження „Ординації Війська Запорозького реєстрового” 1638 року посаду Г. було скасовано, а керівництво реєстровими козаками до 1648 року здійснював урядовий комісар.

Відновлення гетьманської посади відбулося на початку Визвольної війни. Після відродження незалежної України (Гетьманщини) роль Г. значно зросла, його влада поширюється на всі визволені українські землі, і тому його можна називати Гетьманом України. Першим Г. України (офіційно — Війська Запорозького) як незалежної держави був Б. Хмельницький. Г., котрий раніше був лише керівником козацького війська, став верховним головнокомандувачем збройних сил Української держави (включаючи й наймані війська). Крім того, Г. був найвищою інстанцією в адміністративних, фінансових та судових справах. Він надавав землі, санкціонував створення нових населених пунктів, установлював розміри податків і порядок їх стягування, давав дозвіл на заняття певними видами господарської діяльності. Гетьманські універсали були обов’язкові для виконання всім населенням. Влада Г., який затверджував на посадах вищих церковних діячів, надавав маєтки монастирям та визначав обов’язки їх підданих, поширювалась і на церкву. Свої повноваження Г. здійснював, спираючись на раду старшин, яка складалася з генеральної старшини й полковників. Влада Г. обмежувалась генеральною військовою радою, що обирала його на цю посаду.

Утримувались Г. за рахунок доходів від наданих їм рангових маєтностей. Ознаками гетьманської влади були булава, бунчук, прапор, печатка. Гетьманські резиденції знаходилися в Чигирині (1648-1676 роки), Гадячі (1663-1668 роки), Батурині (1669-1708 роки) та Глухові (1708-1764 роки).

У 2-ій пол. ХVІІ ст. почався занепад влади українських Г. Після 1660 року, коли Московія з Польщею розчленували Україну, своїх Г. мали правобережна та лівобережна частини Гетьманщини. Внаслідок колоніальної політики Російської імперії інститут Г. в Україні ліквідувався спочатку тимчасово (1722-1727 роки та 1734-1750 роки), а потім — остаточно (1764 рік). У ці періоди, замість Г., Україною управляли Малоросійська колегія та Правління гетьманського уряду. Відновлення посади Г. в 1727-1734 роках та 1750-1764 роках було зумовлене зовнішньополітичними обставинами й особистими вподобаннями російських цариць. Г. цілковито залежали від російського уряду. Будь-яка їх спроба поліпшити становище в Україні та зміцнити свою владу вела до чергового скасування посади Г. Остаточно посада Г. була ліквідована в 1764 році, коли останнього гетьмана К.Розумовського змусили відмовитися від булави.

Гетьманські статті XVII-XVIII ст. — документи державно-правового характеру, які визначали суспільно-політичний устрій Гетьманщини — та порядок її взаємовідносин із Російською державою. Здебільшого Г.с. укладалися з нагоди виборів кожного нового гетьмана як своєрідна угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом і представниками московського царя. Вважалося, що в основі всіх цих царських договорів лежали так звані Статті Б.Хмельницького, але в кожний новий договір вносилися нові зміни, майже всі в напрямі обмеження української автономії та влади гетьмана. І хоча до певного часу вдавалося зберегти ті права, які в сукупності забезпечували особливий політико-правовий статус Гетьманщини, наступ царизму на її права посилювався, й це стосувалося передусім самостійності гетьманської влади. Відомі Переяславські статті Ю.Хмельницького (1659 рік), Батуринські та Московські статті І.Брюховецького (відповідно 1663 рік і 1665 рік), Глухівські статті Д.Многогрішного (1669 рік), Конотопські та Переяславські статті І.Самойловича (1672 рік і 1674 рік), Коломацькі статті І.Мазепи (1678 рік), Решетилівські статті І.Скоропадського (1709 рік), так звані “Рішительні пункти” Д.Апостола (1728 рік).

Гетьманщина — українська козацька держава (1649-1764 роки), яка утворилася в ході Національної революції середини ХVІІ ст. Офіційна назва — Військо Запорозьке. З 1663 року Г. виявилася розколотою на лівобережну і правобережну, і такий стан був закріплений поділом України між Московією та Польщею. У 1676 році правобережна частина Г. була скасована польською владою, й з цього часу Гетьманщина зберігалася тільки в межах Лівобережної України. Столицею Г. у різні часи були Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. До 1654 року Г. номінально вважалася залежною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Брацлавським і Чернігівським воєводствами (за Білоцерківським договором 1651 року — лише Київським воєводством). Однак фактично вона була незалежною, а влада гетьмана поширювалася на значно більшу територію, включаючи також частину Волині. Напередодні укладення Українсько-Московського договору 1654 року територія Г. окреслювалася такими містами та містечками: Ямпіль — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Пилявці — Полонне — Овруч — Чернігів — Стародуб — Новгород-Сіверський — Глухів — Конотоп — Ромни — Гадяч — Полтава — Кременчук — Чигирин. Із московсько-українсько-польської війни 1654-1656 років до її складу входила також південна Білорусь.

У 1660-1663 роках Гетьманщина була поділена на лівобережну (під контролем Московії) та правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ був закріплений Андрусівським миром 1667 року і „Вічним миром” 1686 року. Після скасування козацтва Польщею у 1700 році на Правобережжі Г. продовжила існування лише в межах Лівобережної України; в російських документах вона офіційно називалася Малоросією.

Г. мала самобутній адміністративно-територіальний устрій, який склався на основі традицій козацького самоврядування. Вона поділялася на полки і сотні. На Правобережжі полково-сотенний устрій проіснував до 1714 року; на Лівобережжя він зберігся до 1782 року Кількість полків і сотень не була сталою. Наприкінці ХVІІ ст. у лівобережній Гетьманщині було близько 2 тис. населених пунктів, у яких проживало близько 1,5 млн. чол.

Державний устрій Г. поєднував у собі риси як республіканського, так і авторитарного ладу. Вищу владу представляли три інституції — Генеральна військова рада, гетьман та рада старшин. За гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського й І.Мазепи відчувалася тенденція до утвердження монархічного режиму. Вищим органом влади в Україні вважалася Генеральна військова рада, але гетьман та генеральна старшини, як правило, вміло маніпулювали нею, і значення останньої поступово зменшувалося. Іншим органом влади була рада генеральної старшини. Принцип виборності був властивий усім формам центральної та місцевої адміністрації.

Акти гетьманської влади — універсали — мали в Україні загальнообов’язкове значення. Підвалиною гетьманської влади була система військово-адміністративного управління.

Г. мала свій бюджет, свою фінансову систему і грошовий обіг, що були істотними атрибутами державності. Існувала широка система податків до Скарбу Військового. Доходи з млинів („військову мірочку”) збирали спеціальні „дозорці”. Існувала оренда на горілку, дьоготь і тютюн. Значний збір надходив до Скарбу від пасік. Стягувалися довізні, транзитні й внутрішні митні збори. У Г. існувала система прямого оподаткування населення. При обкладанні податками брали до уваги загальний добробут податної особи: поділ здійснювався на убогих, піших, мізерних, заможних. Розмір збору був не зовсім визначений. Збори мали переважно натуральний характер. Суттєвою рисою оподаткування в Г. було звільнення від податків привілейованих верств: пільги мала генеральна й полкова старшина, монастирі, церкви, військові товариші та значні козаки. Якщо ж їм і доводилося платити, то в менших розмірах. Окремо існували ратушні та церковні збори — вони йшли на утримання органів місцевого самоврядування й церковні потреби. Своя система фіску існувала в полках. Фінансово-фіскальна система в Г. була складною, а відтак вельми обтяжливою для населення. Фінанси гетьманського двору і Військового Скарбу не були чітко розмежовані. В полках полковники могли на свій розсуд збільшувати, а то й вводити нові збори, безконтрольно розпоряджатися полковим скарбом, зловживаючи своїм становищем, нерідко привласнювати частину коштів.

У Г. було закріплено поділ суспільства на старшинсько-шляхетську еліту (старшину), козацтво і посполитих (міщанство, селянство). У ХVІІІ ст. помітна тенденція до стирання відмінностей між формами земельних надань — у спадкову чи тимчасову власність. Відбувається перетворення рангових маєтностей у повну власність. Головним фондом роздачі земельних володінь були вільні військові села.

Довгий час Г. була помітним політичним чинником на сході Європи, відігравала значну роль у боротьбі проти Туреччини.

Під час Північної війни (1700-1721 роки) посилився наступ царизму на автономні права України. З 1708 року почав запроваджуватися губернський адміністративний устрій, який спочатку співіснував із поділом території на полки й сотні. Після переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ гетьмана оголошено зрадником. Новим гетьманом став І.Скоропадський. Влада гетьмана суттєво обмежувалася. У 1709 році цар приставив до гетьмана Скоропадського свого резидента, який мав контролювати зносини гетьмана із сусідніми державами, не допускати звільнення і призначення старшини без відома царя, контролювати фінансову політику. За Скоропадського почалося призначення російських офіцерів на полковницькі уряди, активне роздавання українських земель царським вельможам. Російський уряд дедалі більше використовував економічний та людський потенціал України у власних цілях. Справжнім лихом для козацтва став обов’язок виконувати важкі роботи далеко від батьківщини.

Після укладення Ніштадського миру 1721 року цар Петро І зробив рішучий крок задля обмеження суверенітету Гетьманщини та фактичної ліквідації гетьманського уряду — запровадив в 1722 році Малоросійську колегію.

У зв’язку з обставинами, не пов’язаними зі зміною стратегії Росії стосовно України, гетьманство було на деякий час відновлено. Новим гетьманом став Д.Апостол (1727-1734 роки), а Малоросійська колегія припинила своє існування. Після смерті Д.Апостола російський уряд не дозволив обирати нового гетьмана. Натомість було запроваджено нову царську інституцію — Правління гетьманського уряду (1734-1750 роки). У 1750 році царський уряд, зважаючи на різні чинники, відновив гетьманство. За володарювання К.Розумовського (1750-1764 роки) були відроджені головні атрибути української автономії. Але її подальший розвиток був неможливим за умов централізаційних устремлінь Російської імперії. Стривожена прагненням старшини до перетворення гетьманства у спадковий інститут, Катерина ІІ примусила Розумовського подати у відставку. Замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії верховним органом стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників та чотирьох колишніх генеральних старшин (1764-1786 роки).

У 1765 році царизм скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1783 році було запроваджено поділ Лівобережної України на три намісництва — Новгород-Сіверське, Чернігівське і Київське. Полково-сотенний адміністративний устрій перестав існувати. У 1783 році замість козацьких полків було створено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. Україна втратила свої національні збройні сили й була зведена до звичайної окраїни Російської імперії.

Городові козаки — назва українських козаків, які, на відміну від січовиків, проживали не на Запорожжі, а в „городах” (в Україні). Найчастіше так називали реєстрових козаків. Назва „городові козаки” чітко відмежовувала їх від запорозьких козаків, які проживали на Запоріжжі й називалися „низовими” козаками.

Грамотні козаки — козаки, записані в „грамоту” (реєстр); одна із назв реєстрових козаків.

Джура — молодий вихованець, зброєносець і помічник досвідченого козака. Інститут джур був дуже поширений та авторитетний, бо існував протягом усієї історії козацтва. Стати джурою міг не кожен, а лише той, хто годився до козацької служби, пройшовши певні випробування як фізичні, так і моральні. Причому духовна загартованість передувала фізичній, якої набували впродовж кількох років. Виховувалася перш за все розважливість, поміркованість, упевненість у власних силах. За існуючою у Військові Запорозькому традицією кожен козак на схилі життя мав підготувати для служби у Війську замість себе молодого юнака. У Д. брали своїх молодших родичів, а частіше — сторонніх підлітків, яких спочатку привчали до ведення козацького господарства, а пізніше на Січі навчали військовій справі. Система виховання була досить жорсткою. І далеко не всі вихованці годилися для військової служби. Часто вони успадковували від своїх вихователів не тільки військовий досвід, а й усе майно та господарство. В перших воєнних походах патрон-вихователь пильно опікувався своїм Д., доки той не набуде певного досвіду і не стане повноцінним козаком. У свою чергу Д. мав усіляко дбати про свого патрона-вихователя й беззаперечно виконувати всі його накази, демонструючи при цьому швидкість, дотепність та кмітливість.

Дике поле, Дикі поля, Campi desente — термін, яким починаючи з другої половини XV ст. означували степи Південної України, не залюднені осілим населенням. У ХІ-ХІІІ ст. цю територію половці йменували Половецьким полем (Дешт-і-Кипчак). В українській літописній традиції вживалася нейтральна назва „Поле”, у кримськотатарській — майже так само („Гейгат”). Історичні джерела, особливо іноземні, із захопленням змальовують Дике поле: розкішну природу, найродючіші у світі землі, багатющу флору та фауну, відзначають, що через постійні ординські наскоки тут важко займатися хліборобством і засновувати постійні оселі. Дике поле оспівувалося в українському фольклорі та літературі насамперед як арена славних звитяг запорозьких козаків над турецько-татарсько-ногайськими завойовниками.

Історики ХІХ-ХХ ст. нерідко перебільшують незаселеність Дикого поля, не враховують суттєві та довготривалі зміни його північних кордонів. Ці кордони змінювалися залежно від співвідношення сил на Великому Кордоні, на якому лежить більшість українських земель ще з доісторичних часів. Саме в цій зоні точилася боротьба, а часом — і мирна співдія між осілим хліборобським, слов’янським, а згодом — християнським населенням та кочівниками переважно тюркського походження, що прийняли в ХIV-XV ст. іслам.

Дніпрові пороги, Дніпровські пороги — кам’янисті пасма, які повністю перегороджували Дніпро й утворювали, власне, 9 порогів — Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнігівський, Будильський, Лишній, Вільний (існував ще Таволжанський поріг, який у кінці ХІХ ст. став забороною). Довжина порожистої частини Дніпра досягала 65 км, загальне падіння становило 31 м, ширина річища — від 38 до 900 м. Д.п. були значною перешкодою для судноплавства. Влітку і восени Д.п. були повністю непрохідні; тільки навесні, коли Дніпро розливався, можна було подолати пороги. На Запорожжі виділився прошарок козаків, які займалися проведенням суден через Д.п. — лоцмани.

Д.п. слугували природним захистом запорозького козацтва від інтервенції польської адміністрації. Д.п. дали навіть назву козацтву — „запорозьке”, тобто те, яке проживало за порогами.

Щоб зробити плавання по Дніпру вільним, у ХVІІІ-ХІХ ст. пробували зробити канали в порогах із накладного каміння. Такі спроби робилися в 1798, 1807 і 1854 роках. Однак повністю судноплавним став Дніпро після спорудження у 1932 році греблі Дніпрогесу — води штучного моря затопили Д.п. У роки Другої світової війни, коли була зруйнована гребля, Д.п. частково оголилися. Після відбудови греблі Дніпрогесу Д.п. знову опинилися під водою.

Дніпровська укріплена лінія — система прикордонних укріплень, збудована за розпорядженням російського уряду для захисту від турецько-татарських нападів під час війни з Туреччиною в 1768-1774 роках, а також із метою встановлення контролю над запорозькими землями. Лінію було спроектовано таким чином, що всі фортеці розміщувалися вздовж кордону з Кримським ханством, визнаного Бєлградським миром 1739 року і додатковими договорами 1740 року.

При зведенні Д.у.л. використовувалася праця державних селян, діючої армії, каторжників. Д.у.л. простягнулася на 180 км від Дніпра до Азовського моря вздовж рік Кінської та Берди; складалася із семи окремих фортець.

Під час будівництва Д.у.л. виселялися козацькі зимівники, для забезпечення будівництва матеріалами вирубувалися ліси. Службу в укріпленнях лінії несли 3 козацькі полки й регулярні війська. Під прикриттям фортець у селах розміщували відставних солдатів і державних селян. Побудова Д.у.л. завершила процес оточення Вольностей Війська Запорозького Низового російськими поселеннями та вплинула на подальшу долю Запорозької Січі. Після приєднання у 1783 році Кримського ханства до Російської імперії Д.у.л. втратила своє значення. Проте флангові фортеці Олександрівська й Петрівська, завдяки їх стратегічному розташуванню, утримувалися урядом до кінця ХVІІІ ст. Згодом вони переросли у міста Олександрівськ (тепер Запоріжжя) та Бердянськ.

Жолдаки — (від нім. solf та польськ. zold — плата за службу) — окрема рота гетьманської охорони, бійці якої оберігали гетьманську резиденцію і використовувались для виконання різних доручень. Утримувались Ж. за рахунок військового скарбу, з якого їм видавались гроші, хліб й одяг.

Займанщина — узвичаєний спосіб закріплення земельної власності на правах першості в зайнятті вільних земель. Була поширена серед козаків та селян України у ХV-ХVІІІ ст., пізніше практикувалася селянами Півдня. Ця норма йде з глибини віків, і шукати її початків слід у звичаєвому праві доби Київської Русі. Земельна власність у Запорозьких Вольностях ґрунтувалась виключно на цій правовій основі. Юридично цей звичай не був оформлений та діяв як норма звичаєвого права. В її основі лежало традиційне уявлення людей про те, що їхня праця вкладена в землю в будь-якій формі, давало право на володіння і розпоряджання нею. Раніше здійснена З. визнавалася законною. Вона могла бути груповою та індивідуальною. Часто зайнята територія або й уся місцевість носила ім’я першого володільця. Способи та обсяги З. не скрізь були однаковими. У північних районах вона здійснювалася шляхом розчищення лісових ділянок, у степових районах — підняттям цілинних земель. У такий спосіб відбувалося масове покозачення селян під час національно-визвольних змагань. Вони переходили в інші місця, осаджували там хутори й оголошували себе козаками. На правах З. покозачене селянство України в ході Національної революції середини ХVІІ ст. оволоділо землями коронної шляхти і магнатів.

Запорожжя, Запоріжжя, Запороги — історико-географічна область на півдні України, яка стала місцем розташування запорозького козацтва.

З. займало степову територію, прилеглу до обох берегів Дніпра в нижній течії, південніше від Дніпрових порогів (у межах сучасних Дніпропетровської, частково Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей). Із середини ХV ст. на цій території розгорнулась козацька колонізація.

Запорозька Січ, Запорізька Січ — військовий і адміністративний центр запорозького козацтва, що існував за порогами Дніпра із середини 70-х років ХVІ ст. та до 1775 року. Утворення З.С. пов’язане з процесом формування українського козацтва і освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом. Численні козацькі загони, які займалися господарським освоєнням цих земель і вели постійну боротьбу з татарами, змушені були будувати на уходах укріплення для власної безпеки. Поява ж за порогами укріпленого пункту, який був би постійною базою для наступу на Кримське ханство, пов’язана з ім’ям Д.Вишневецького. В першій половині 50-х років ХVІ ст. (орієнтовно 1552-1556 роки) він заснував на о. Мала Хортиця (тепер острів — Байда) замок, який став предтечею козацької твердині за Дніпровським порогами.

Дискусійною залишається проблема часу виникнення та локалізації першої З.С. Більшість дослідників виокремлюють в історії козацтва такі З.С.: Томаківська (70-ті роки ХVІ ст. — 1593 рік); Базавлуцька (1593-1638 роки); Микитинська (1638-1652 роки); Чортомлицька (1652-1709 роки); Кам’янська (1709-1711 роки; 1730-1734 роки); Олешківська (1711-1728 роки); Нова Січ (1734-1775 роки).

Майже всі козацькі центри розташовувалися у Великому Лузі — місцевості, вкритій лісами, плавнями, перерізаній численними річками і протоками, із безліччю боліт і озер. Козаки обирали для них місця, які самою природою були зроблені неприступними, — острови й півострови, а укріплювали їх за допомогою дерев’яно-земляних споруд. Такі укріплення вимагали менших зусиль при побудові та протистояли артилерійському вогню краще, ніж кам’яні. З.С. обкопувалися ровом, а навколо них насипався вал, висота якого сягала за 10 м. На вершині валу встановлювався частокіл із загострених паль. Найприступніші для противника місця укріплювалися дерев’яними вежами зі встановленими на них гарматами. Більшість виходів із фортець робилися вузькими і прикривались бійницями. Взимку на річках, що оточували Січ, козаки вирубували кригу, утруднюючи ворогові доступ до З.С. У середині З.С. знаходився майдан із січовою церквою (на Кам’янській та Олешківській Січах кримський хан забороняв будувати постійні храми — і там існували похідні церкви).

Навколо січового майдану стояло 38 довгих казарм — куренів, у яких мешкали козаки. Крім куренів, навколо січової площі стояли курінні скарбниці, комори, будинки окремих старшин, пушкарня (на ранніх Січах, коли існувала небезпека їх захоплення польськими чи татарськими військами, артилерію й цінності козаки зберігали в потаємних місцях Великого Лугу). Пізніші Січі були й великими торговельними центрами. Тому поряд із січовою фортецею розміщувалося передмістя з базаром. На січовому базарі стояли численні лавки-ятки, будки і шинки. Там же знаходились і ремісничі майстерні.

З.С. була центром, у якому зосереджувались найвищі органи управління Вольностями Війська Запорозького Низового — Кіш. У З.С. знаходилась резиденція кошового отамана, який разом із військовою старшиною здійснював найвищу військову, судову та адміністративну владу на всій території Запорожжя. Адміністрації З.С. були підпорядковані всі запорозькі паланки. У Січі розміщувався і її гарнізон, який не був дуже численним та налічував кілька тисяч козаків — постійних мешканців З.С. Вони забезпечували постійну боєготовність Війська Запорозького. Коли ж виникала потреба зібрати більші сили, то до служби залучалися запорожці, що жили в зимівниках і перебували на промислах, й одружені козаки (за кілька днів Військо Запорозьке збільшувалось у кілька разів). Крім того, в З.С. відбувалися ради, на яких козаки розв’язували найголовніші питання свого життя, обирали старшину та ділили угіддя.

Створена для боротьби з грабіжницькими нападами татар, З.С. відіграла визначну роль і у загальноєвропейській боротьбі з турецькою агресією. Посилення наприкінці ХVІ ст. національно-релігійного гноблення в Речі Посполитій перетворило З.С. у центр національно-визвольної боротьби українського народу. З огляду на віддаленість й автономне становище З.С., вплив польської держави на неї був мінімальним. Це сприяло концентрації на З.С. невдоволених польсько-шляхетським режимом та перетворювало її в базу, на якій можна було зібрати сили й організувати повстання проти іноземних поневолювачів. Запорозькі козаки відіграли значну роль у повстаннях К.Косинського, С.Наливайка, П.Бута (Павлюка) і К.Скидана, Я.Острянина і Д.Гуні. Визначальною була роль З.С. і на початковій стадії Національної революції середини ХVІІ ст. під проводом Б.Хмельницького.

Після відродження Української держави З.С. почала втрачати політичне значення. Недовгий час існування З.С. у рамках Української держави не дозволив частині січової старшини й товариства позбутися інерції січового автономізму та набути державницького мислення. Тому запорожці брали участь у антидержавному заколоті М.Пушкаря і не відразу підтримали П.Дорошенка. Але вже під час антимосковського виступу І.Мазепи запорожці підтримали гетьмана, що було ще одним свідченням визвольної спрямованості З.С.

Пізніше, коли З.С. була підконтрольна російському уряду, а козацьке військо було неспроможне самостійно протистояти військовій силі Російської імперії, розвиток січової економіки став головною небезпекою для російського панування над Україною. Економічна незалежність Запорожжя в поєднанні з козацьким військом і привабливим для українського населення устроєм могли знову перетворити З.С. у центр національно-визвольної боротьби, що й стало головною причиною її ліквідації.

Запорозьке козацтво — вільне самоврядне товариство воїнів-промисловиків на Запорожжі ХV-ХVІІІ ст., на пограниччі Великого князівства Литовського (згодом — Речі Посполитої, ще пізніше Московської держави) і Кримського ханства.

Здобичництво — традиційна козацька діяльність, спрямована на захоплення здобичі. В переважній більшості здобичництвом називали степову партизанську війну, яку вели козацькі ватаги проти татар. Промишляючи на уходах поблизу татарських кочовищ, козаки постійно зазнавали шкоди від татарських нападів і не пропускали нагоди помститися їм. Козаки підстерігали в степу татарські загони, громили кримських купців, нападали на татарські улуси. Дуже скоро ця боротьба перетворилася на своєрідне змагання: „хто — кого: татари наших чи наші татар”. Бажання виявити хвацькість і покарати татар за страх, що його зазнавала Україна від їхніх нападів, були головним мотивом цієї боротьби. Крім того, „луплення” татар супроводжувалося захопленням здобичі (полонених, худоби тощо), яка стала одним із джерел доходів. Разом із тим ця прикордонна війна була нерозривно зв’язана зі степовими промислами козаків, здобич від яких також була джерелом існування козацтва.

У подальшому, особливо у ХVІІІ ст., Запорожжя потрапило в залежність від Росії, уряд якої забороняв козакам нападати на Крим, і запорожці вже не могли відкрито вести прикордонну війну.

Зимівник — господарський осередок та житло запорозьких козаків. Він з’являється разом із першими ватагами колонізаторів-добичників як опорна база промисловців і форпост колонізаторів. Питання про час виникнення зимівників і досі залишається відкритим. У щоденнику Еріха Лясоти, який перебував на Січі у 1598 році, зимівчани згадуються вже як цілком стала й давно відома спільнота. Сама назва території пов’язана із зимівлею певної ватаги на промисловій території, а документальні дані про їхню діяльність датуються ХV ст.

З. завжди залишався основою господарської діяльності на Запорожжі. Разом із козацтвом він пройшов складний і суперечливий процес розвитку. В архітектурному плані з примітивного помешкання землянкового чи напівземлянкового типу З. поступово перетворюється в добре відому охайну хату зі значною садибою, що інколи нагадувала досить заможний маєток. Первісний, примітивний тип житла-землянки називався бурдюг. В економічному плані з осередку ватаги рибалок і мисливців З. перетворився у багатогалузеве господарство скотарсько-землеробського типу. Він становив вельми оригінальну і на той час найбільш прогресивну економічну систему. За часів Нової Січі із широким розвитком землеробства кількість З. швидко зростає. Їхні розміри та кількість найманих працівників у них залежали від господарської спеціалізації та заможності господарів. Існували невеличкі господарства й багатопрофільні маєтки поміщицького типу — переважно козацької старшини. Сюди щосезону приходили на заробітки тисячі найманців не тільки із Січі, а й із центральної України. З. могли ґрунтуватися на приватній чи кооперативній основі, коли декілька хазяїв об’єднували свої матеріальні й трудові ресурси для спільного господарювання на паях. У З. стосунки між господарем і найманцем завжди ґрунтувались на ринкових засадах — використовувалась вільна наймана праця. Заробітчанин міг розірвати трудову угоду та знайти собі нову на роботу. Кріпацтва не існувало. Це забезпечувало З. високий рівень продуктивності й рентабельності з існуючими господарськими моделями в сусідніх країнах. По суті, це були багатопрофільні фермерські господарства. Окремі господарі власним коштом будували й утримували в З. каплицю, а то і церкву. З. можна розглядати і як військову одиницю. Окремі З., особливо на прикордонні, були досить укріплені та нагадували невеликі фортеці. Дуже корисною для Війська Запорозького була й розвідувальна інформація, яку збирали купці-зимівчани на території супротивника. Деякі З. були базами-осередками гайдамацького руху. Як економічна основа господарства Вольностей, З. значною мірою впливала і на соціально-політичні процеси на Запорожжі. Саме тут народжувався той заможний середній клас, який, маючи значну економічну потугу, і мав би обов’язково поставити питання про політичну самостійність. Є певні факти про зростання авторитету цієї частини козацтва, що все сміливіше заявляла про свої інтереси керівництву Вольностей і активно впливали на події. Не випадково проведення операції з ліквідації Січі царські війська розпочали із захоплення стратегічно важливих З. та паланкових центрів. З. набагато пережили свого захисника — Січ. Вони проіснували аж до 1804 року, хоча, звичайно, це вже були не такі потужні господарства як за часів Нової Січі.

Значкові товариші, значкове товариство — привілейована група заможних козаків у межах сотень, які входили до найближчого оточення полковника. Почесне старшинське звання З.т. запроваджується у другій половині ХVІІ ст., що було пов'язано з тенденцією перетворення козацької старшини у закритий стан. Спочатку це звання надавалось полковниками, а згодом — Генеральною військовою канцелярією та Малоросійською колегію. До числа З.т. потрапляли сини заможного козацтва, полкової й сотенної старшини, канцеляристів, міських урядовців, духовенства. За особливо великі військові заслуги звання З.т. надавалось простим козакам, а полковим і сотенним урядовцям — при виході у відставку як нагорода за службу. З.т. вилучалися з-під судової та адміністративної влади сотенної адміністрації й підлягали безпосередньо полковникові. Вони були резервом для заміщення старшинських посад і часто користувалися старшинськими привілеями.

Головним обов’язком З.т. була військова служба, яку вони відбували власним коштом. Крім того, їх залучали до роботи в різних комісіях, виконання різних доручень (збирання коштів, провіанту тощо).

У зв’язку з ліквідацією російським урядом залишків автономії Гетьманщини, звання З.т. було скасоване, а тим із них, хто залишився на службі, присвоїли звання унтер-офіцерів.

Значок — у козацькому війську прапор невеликих розмірів. Кольори З. відповідали кольорам корогов, а їхнє полотнище мало форму трикутника чи прямокутника з трикутно оформленим кінцем.

Каламар — чорнильниця, один із козацьких клейнодів, символ влади військового писаря. Похідний каламар мав вигляд продовгуватого футляра для пер зі спеціальним відділенням для чорнильниці або посудини зі звуженим горлечком і вушками для підв’язування до пояса. Стаціонарні каламарі складалися з кількох з’єднаних посудин для чорнила різного кольору та кришки, якою вони накривались. Виготовлялися каламарі з бронзи, срібла тощо.

Канцелярист — службовець канцелярії (генеральної військової, генеральної скарбової, полкової, сотенної). К. призначали з-поміж випускників Київської академії та дітей козацької старшини. К. складали прошарок світської української інтелігенції ХVІІІ ст. Посада К. була однією з перших сходинок службової кар’єри; пізніше К. займали вищі полкові або генеральні посади. Старший К. — урядовець Генеральної військової канцелярії — був заступником генерального писаря. К. брали участь у розв’язанні господарських, адміністративних, судових, дипломатичних справ, працювали над упорядкуванням законодавства. Компетенція К. Генеральної військової канцелярії (військових канцеляристів) поширювалася й на інші установи — скарбову, похідну, полкову і сотенну канцелярії, де вони вирішували питання розмежування земель та виконували функції мирових суддів.

Каторга, галера (від грец. — галера, примусова праця) — тип весельно-вітрильного судна, поширений за козацьких часів на Чорному морі. К. оснащувалась 1-3 щоглами та довгими (до 16 м) веслами, кожним із яких веслували 4-6 чоловік. Веслярами на турецьких галерах були невільники. Їх приковували до лав ланцюгами, і вони змушені були повсякчас перебувати біля весел; коли пошкоджена К. тонула, вони гинули. Напівголі невільники, яких заливали хвилі, страждали від холоду, голоду і непосильної праці. К. були основою турецького флоту, й проти них успішно діяли запорозькі козаки. Серед веслярів було багато українських невільників, у тому числі й козаків, яких турки намагалися використовувати на найважчих роботах. Тому К. стала в українській мові символом важкої непосильної праці і назвою найтяжчого покарання.

Кварцяне військо — наймане військо у Польщі ХVІ-ХVІІ ст. Створене у 1562 році Використовувалося здебільшого для охорони державних кордонів і придушення національно-визвольної боротьби українського народу. Утримувалося за рахунок четвертої частини (кварти) доходів від королівських маєтків. У 1632 році до складу К.в. було введено кавалерію. Значна частина К.в. (4-6 тис. вояків) була зосереджена в селах і містах України. Вояки К.в. відзначалися свавільним ставленням до українського народу та вдавалися до численних зловживань.

Келеп (від турецьк. — жердина, розсоха) — молоткоподібна ударна зброя з вузьким вигнутим дзьобоподібним клинком і розвиненим обухом. Застосовувалася козаками для пробивання панцирів противника.

Кіш, Кош — військове товариство, громада козаків Запорозької Січі; центральний орган управління Запорозькою Січчю. Слово походить від татарського слова „кхош”, яке означало велику отару овець, що управлялася радою чабанів із одним виборним старшим –„отаманом”. Найпоширеніше значення цього слова тотожне слову „Січ”. Але його слід розуміти не тільки в значенні „центр, столиця Війська Запорозького”, а й у значенні „уряд чи адміністрація”, які складалися з багатьох інституцій, котрими керувала певна кількість козацьких посадовців. Тут його слід розуміти як „уряд” із відповідною інфраструктурою. Тому в документах запорозького архіву зустрічаються підписи: „Дано з Коша при Бузі”, „Дано з Коша Січі Запорозької”, „Писано в Коші”.

К. розумівся також як тимчасове місце перебування козаків, їх військового табору, ставки, навіть у значенні табору якоїсь окремої козацької артілі, яка перебувала на ловах. Запорожець М.Корж подає ще одне значення цього терміна: “для захисту пастухів від негоди вони мали коші та котиш. Кіш — це палатка, обшита повстями і на колесах, аби з місця на місце її легко можна було перевозити.”

Клейноди (нім. Kleinod, польськ. kleinof — дорогоцінність) — відзнаки та атрибути влади козацької старшини, які після відродження в середині ХVІІ ст. української державності стали державними символами. До К. належали корогва, бунчук, булава, пернач, печатка, литаври і каламар. Уперше К. були надані українському козацтву в 1768 році польським королем Стефаном Баторієм. Надалі К. надавались тими монархами, під протекцією яких знаходилось запорозьке козацтво, чи тими, котрі бажали отримати від козаків допомогу. В 1594 році австрійський імператор Рудольф II, який хотів залучити козаків до війни з Туреччиною, вирішив подарувати їм цісарську корогву та 8000 дукатів. А коли запорожці після придушення антимосковського виступу І.Мазепи перейшли під протекторат султана, він подарував їм корогву, освячену царгородським патріархом. К., які вже були у Війська Запорозького, вручалися новообраному гетьманові за рішенням ради козацької. Траплялося немало випадків, коли козаки самовільно відбирали у своїх гетьманів знаки їх влади і без королівської згоди передавали їх новому гетьманові. Саме так їх отримав Б.Хмельницький, який на козацькій раді в Січі був обраний гетьманом.

До середини ХVІІ ст. К. виступали як символи влади козацької старшини. Вони були спільними для городових і запорозьких козаків. У походах вони перебували при козацькому війську, а в мирний час зберігалися у військовій скарбниці. З 1648 року гетьманські К. стають державними символами Гетьманщини. Новообраним гетьманам К. надсилалися польськими королями, турецькими султанами, російськими царями. Наказним гетьманам, полковникам і сотенній старшині їхні знаки влади надавав гетьман.

У цей час на Січі теж існували свої К. Номенклатура січових К. не відрізнялася від номенклатури К. Гетьманщини. Хоча певні відмінності між ними були. Так, на січовій печатці збоку від козака з мушкетом зображувався курган зі списом, що символізувало прикордонну службу запорозьких козаків. На Січ К. надсилалися російськими царями чи турецьким султаном, під протекторатом якого запорожці перебували в 1709-1734 роках. За рішенням січової ради К. вручалися військовій старшині й кошовому отаманові, а він надавав символи влади паланковій старшині. Курінні печатки та корогви вручались новообраним курінним отаманам курінною радою.

Після смерті гетьманів чи відсторонення їх від влади К. передавалися на зберігання генеральному підскарбію.

Функціонували козацькі К. до кінця ХVІІІ ст. А коли в 1775 році за наказом Катерини II була знищена Нова Січ, утратили силу і регалії січової старшини. Після ліквідації російським урядом на початку 80-х років. ХVІІІ ст. козацьких полків були скасовані й клейноди полкової та сотенної старшини. Історична доля козацьких клейнодів була складною. Частина з них після поразок козацького війська в 1651 році під Берестечком, під Черніговом і Києвом опинилась у ворожих руках, і тепер вони, очевидно, знаходяться в запасниках польських музеїв. Але переважна більшість козацьких К. була захоплена Росією. Після ліквідації російським урядом гетьманської посади К.Розумовський залишив у Глухові золоту булаву з діамантами, срібні литаври й труби, перначі, печатки, прапори. Після зруйнування Січі у 1775 році її К. потрапили до рук Г.Потьомкіна , після смерті якого вони зберігалися як „непотріб” у його управителя на горищі будинку. І лише після смерті вдови управителя січові К. були передані до Царськосельського арсеналу, а згодом до імператорського Ермітажу. Крім того, в Ермітажі зберігались і українські гармати художньої роботи, козацькі рушниці, пістолі та шаблі, булава гетьмана Д.Апостола. У Преображенському соборі в Петербурзі на початку ХХ ст. зберігалися курінні знамена, три бунчуки, срібна булава, вісім козацьких панікадил — К. Задунайської Січі. У 1811 році старший Кубанського козацького війська звернувся до царя з проханням передати кубанцям К. Запорозької Січі, які зберігалися в Ермітажі, Артилерійському музеї, Преображенському соборі. Але йому було відмовлено. Наступну спробу повернення українських К. зробила Центральна Рада, яка звернулося з таким клопотанням до Тимчасового уряду, а після більшовицького перевороту — до Ради Народних Комісарів. Хоча Раднарком і прийняв рішення про повернення К. в Україну, але виконано його не було. У 30-ті роки переважна більшість козацьких К. зникла з російських музеїв, і це зникнення не можуть пояснити й досі. В рамках політики, спрямованої на повернення в Україну належних їй українських культурних цінностей, урядом країни ведеться, зокрема, робота з пошуку козацьких К.

Козак — вільна людина, воїн-промисловик, представник козацтва — одного зі станів українського суспільства. Слово „козак” — тюркського походження; вживалося у значенні “вільна, озброєна людина”. За даними відомого українського орієнталіста О.Пріцака, термін козак уперше фіксується у тюрків, що у VІ ст. н.е. кочували на Далекому Сході (Маньчжурія): там він означав юнаків, котрі проходили обряди ініціації (посвячення у повноправні члени племені), у зв’язку з чим повинні були певний час прожити окремо від орди, вижити у боротьбі з природою та ворогами. Пізніше тюрки переносять цей термін у Середню Азію, на Близький Схід і, нарешті, в Європу. Так, у 1240 році його фіксує Початкова монгольська хроніка у значенні „схильний до завоювання”; у 1271 році турецько-арабський словник, створений у Єгипті, подає термін козак у значенні “вільна, озброєна людина”; під 1303 роком словник половецької мови перекладає його як „страж”. Популярні в польській та німецькій історіографії ХVІ-ХVІІ ст. спроби вивести термін козак від слів „коза”, „коса”, якогось вождя на ім’я Козак (Й.Гербіній, П.П’ясецький, Й.Пасторій та інші) не витримують елементарної критики, на що було вказано ще Й.Мюллером, німецьким істориком, автором першої дисертації про козаків, надрукованої у Лейпцигу 1684 року. Він же застерігав від сплутування українських (запорозьких) козаків із тюркськими козаками та казахами (кайсаками). У тюрків термін „козак” набув значного поширення. Згідно з хронікою А.Гваньїні (1611 рік), північніше Казанського ханства існувала татарська „Козацька орда”.

На українському ґрунті слово „козак” набуло іншого значення, ніж у тюрків. Перші достовірні згадки про українських К. датовані 1489 році і 1492 році. У першому випадкові „Хроніка Польщі” М.Бєльського згадує про К., що були провідниками війська польсько-литовської держави у подільських степах і посприяли розгрому ординців під Коперстином (на Вінниччині), у другому — великий князь литовський Олександр відповідає на скаргу кримського хана Менглі-Гірея на К. (киян, черкащан і канівців), які захопили турецький корабель під Тягинею (сучасні Бендери або місцевість поблизу сучасної Каховки). Цілком імовірно, що українське козацтво виникло раніше (у ХІV — 1-й половині ХV ст.), але в усякому разі після Батиєвої навали.

Козацтво як стан починає формуватися наприкінці ХV ст. із представників усіх верств та прошарків українського суспільства. Але основна його маса складалася з українських селян і міщан. Відносно невелику частину козацтва становили представники інших народів, насамперед білоруського, татарського, молдавського, але вони швидко асимілювалися.

Після ліквідації Річчю Посполитою, а пізніше і Російською імперією Гетьманщини та Запорозької Січі верхівка козаків стала шляхтичами (в Польщі) чи дворянами (у Російській імперії), частина зберегла свій статус на інших землях (задунайське козацтво, чорноморське кубанське козацтво тощо), але основна маса К. поповнила лави селян і міщан, іноді зберігаючи за собою козацьке звання.

Ім’я козаків відродили бійці військових частин УНР у 1917-1921 роках, організатори окремих частин „червоних” військ (Червоне козацтво), члени багатьох політичних і громадських організацій українців в еміграції. У наш час здійснюється спроба відродження українського козацтва, але вже тільки як громадської організації.

К. називалися також представники військового (козацького) стану у 12 козацьких військах, що існували в Російській імперії до Жовтневого перевороту. Більшовицьким урядом козацтво було ліквідоване як стан у 1918-1920 роках. Після громадянської війни (у ній козацтво переважно виступало на боці „білих”) воно зазнало тяжких репресій. К. були позбавлені привілеїв, значної частини земельних володінь та поповнили лави селянства. У наш час у Росії робляться спроби відродити козацтво, але, як і в Україні, лише у формі громадських організацій.

Козацька старшина — військово-адміністративна верхівка українського козацтва, а з 2-ї половини ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ ст. — і правляча еліта Української держави. К.с. виникає одночасно з українським козацтвом наприкінці ХV ст. В основі формування К.с. лежали зусилля козацтва до створення власного самоврядування. Поява Запорозької Січі й виникнення потреби в управлінні її складним господарством зумовила появу посад кошового отамана, обозного, писаря, осавулів, судді, курінних отаманів. При створенні польським урядом реєстрового козацтва була затверджена посада старшого реєстрових козаків, яка згодом перетворилася на посаду гетьмана; було введено також посади його помічника та писаря. Спочатку посади гетьмана і кошового отамана не завжди чітко відокремлювались одна від іншої. В початковий період джерелами засобів до існування К.с. були певна частка від здобичі і трофеїв, доходи від власного господарства, платня від уряду та доходи від маєтків, наданих королем.

К.с. не була однорідною соціальною групою. Серед неї зустрічалися й українські шляхтичі, і прості козаки, вихідці з міщанства та селянства. Існували певні групи К.с., які відрізнялися своїм ставленням до польського уряду, поглядами на методи й цілі боротьби. Але виборність і близькість К.с. до козацтва робили захист його прав її головною функцією. Саме тому К.с. й очолила національно-визвольну боротьбу українського народу.

Після придушення козацьких повстань 30-х років ХVІІ ст. польському урядові вдалося нав’язати козацтву „Ординацію Війська Запорозького реєстрового” 1638 року, яка скасовувала „на вічні часи” право козаків обирати старшин. Але знищити К.с. як військово-політичну еліту українського козацтва не вдалося.

Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького стала важливим етапом і в розвитку К.с. — вона з військового керівництва козацтва перетворилася у правлячу еліту Української держави. Створюючи державний апарат, Б.Хмельницький використав козацькі організаційні структури. Козацький полк став основою адміністративно-територіального поділу України, а К.с., крім військової влади, стала здійснювати адміністративну та судову. Рівень державних обов’язків, які виконували певні групи К.с., став основою для її чіткого ієрархічного поділу на генеральну, полкову і сотенну старшину. Гетьман став главою держави й разом із генеральною старшиною здійснював владу на загальноукраїнському рівні. Полковники з полковою старшиною мали владу на території полку, контролювали сотенну старшину, а самі підлягали гетьману. Сотенна старшина, спираючись на міських і сільських отаманів, урядувала на території сотні. Запорозька Січ після відродження Української держави підкорялась гетьманській владі, але мала свою окрему старшину. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман із військовою старшиною (військовими суддею, писарем, осавулами, обозним, хорунжим, булавничим і перначним). Нижньою ланкою січової старшини були військові служителі (військові пушкар, довбиш, товмач, кантаржій, шафарі, шкільні отамани, канцеляристи) й курінна старшина (курінні отамани та хорунжі). Похідна старшина (полковник, осавул, писар) вважалась вищою за військових служителів. Січова старшина здійснювала військове керівництво Запорозькою Січчю, виконувала судові функції та управляла січовим господарством.

Крім того, і в Гетьманщині, і на Запорожжі існувала артилерійська старшина, що була відповідальною за козацьку артилерію. Очолювали артилерійську старшину генеральний, а на Запорожжі — січовий обозний.

Постійний стан війни й важке зовнішньополітичне становище України, ускладнення завдань, які поставали перед козацькою адміністрацією, зумовили деяке обмеження принципу виборності К.с.: гетьман почав призначати полковників.

У забезпеченні К.с. Б.Хмельницький проводив політику, спрямовану на збереження залежності її добробуту від несення нею державної служби. Гетьман практикував роздачу рангових маєтностей. Найчастіше він надавав К.с. у тимчасове користування млини, прибутки з яких були платнею за виконання старшиною своїх службових обов’язків. Б.Хмельницький протидіяв зростанню приватних земельних володінь К.с. Січова старшина утримувалась за рахунок платні, яку Січ діставала від польських королів, українських гетьманів і російських царів. Крім того, їй належала певна частка військових трофеїв та прибутків від промислів і торгівлі.

Згодом негативний вплив на розвиток К.с. як соціальної групи справили громадянська війна та агресія сусідніх держав, які поставили Україну в залежність від Росії. Знищуючи українську державність, російський уряд намагався перетворити К.с. із правлячої еліти Української держави в регіональну верхівку. Крім того, деспотична та кріпосницька Російська імперія придушувала в українському суспільстві всі демократичні елементи, посилювала його феодалізацію й спрямовувала розвиток у напрямі посилення кріпосництва. Російський уряд послідовно обмежував повноваження К.с., узурпував право призначення на полковницькі посади і часто призначав на них російських дворян. Було майже повністю скасовано виборність К.с. Посади К.с. поступово перетворювались у довічний, спадковий привілей. Деякі старшини по кілька десятиліть утримували свої посади й передавали їх своїм родичам. Про перетворення К.с. у відірваний від народу закритий стан свідчить і запровадження звань значкових та бунчукових товаришів, до яких зараховувались діти чи родичі впливових старшин, заможні козаки. І лише на Січі продовжували зберігатись демократичні козацькі традиції. Попри укази царського уряду про скасування виборів на Січі (1753, 1756 роки), там продовжували старшин обирати. Хоча сходка курінних отаманів й ухвалила (в 1762 році) рішення про вибори січової старшини лише на старшинських радах, але опір козацьких мас і незгоди в середовищі старшини призвели до того, що до кінця існування Січі ці бажані для російського уряду нововведення не були реалізовані.

Паралельно з обмеженням повноважень козацької старшини зростало її землеволодіння. Поширеним стало надання рангових маєтностей у вигляді земель із селянами, яких припадало по кілька сотень дворів на одного старшину. Пізніше при сприянні російського уряду рангові маєтності козацької старшини ставали приватними, а самі старшини перетворювались у поміщиків. Крім того, російські царі надавали козацькій старшині землі у спадкове володіння. Відбувалася швидка феодалізація козацької старшини, яка почала перетворювати осілих на її землях селян і збіднілих козаків на кріпаків. А запровадження російським урядом в Україні кріпацтва (1783 рік) і надання козацькій старшині прав російського дворянства (1785 рік) завершили розкладання козацької старшини.

Компанійські полки, компанія, охочекомонні полки — кінні наймані полки, які в XVII-XVIII ст. створювались гетьманами для несення поліцейської, прикордонної та військової служби. Комплектувалися К.п., крім тяглих селян і козаків із лівобережних полків, добровольцями з усієї України та іноземцями. За устроєм К.п. були подібні до козацьких реєстрових полків. К.п. знаходилися на повному гетьманському забезпеченні. Йменувалися за прізвищем полковника. Розміщувалися у вказаних гетьманом населених пунктах. У 70-ті роки XVIII ст. К.п. були перетворені російським урядом в гусарські і драгунські полки.

Компанійці — 1) у ХVІІ-ХVІІІ ст. у Гетьманщині військовослужбовці компанійських полків; 2) виборні козаки у ХVІІІ ст. на Слобожанщині.

Корогва, хоругва — 1). Прикріплене до древка полотнище, прапор. Гетьманська К. була державним прапором України, січова — символом Війська Запорозького, а полкові — бойовими прапорами козацького війська. Під час походів прапор завжди майорів на чолі війська. Під час битв біля К. точилася запекла боротьба, бо втрата прапора для козаків означала поразку. К. була одним із найшанованіших козацьких клейнодів. К., як і всі інші клейноди, була обов’язковим атрибутом усіх козацьких ритуалів. У бою та під час найбільших урочистостей гетьманська К. свідчила про присутність гетьмана. Після винесення К. із січової церкви починали скликати і проводили раду козацьку. Під час похорону гетьмана за труною несли схилену корогву.

Почесними охоронцями К. були генеральні, військові, полкові, курінні та сотенні хорунжі.

2). Підрозділ польської шляхетської кінноти (50-120 чол.).

Кошова канцелярія — адміністративний орган, через який здійснювалось керівництво всіма внутрішніми і зовнішніми справами Вольностей Війська Запорозького Низового. Через неї проходило все офіційне й навіть приватне листування кошової адміністрації. До її штату входило інколи до 20 осіб різних службовців — від підписаря і до простих канцеляристів та писарчуків, які підлягали безпосередньо військовому писареві. Військові канцеляристи поділялися на старших і молодших, або на власне канцеляристів і підканцеляристів, писарів і підписарів. Керував ними військовий писар, який обирався щороку на загальній раді та відав усіма письмовими справами Війська. Посаду військового писаря можна порівняти із сучасною посадою міністра закордонних справ, отож він мав велику вагу. Весь штаб канцеляристів призначався ним особисто й виконував обов’язки секретаріату та дипломатичної служби.

Кошовий осавул — вища виборна керівна посада на Січі. Як і інших старшин, військового, або кошового, осавула обирали щороку. Його обов’язки були досить складні: він стежив за ладом та пристойністю серед козаків на Січі у мирний час, а у військовий — за порядком у таборі, за дотриманням і виконанням рішень ради й розпоряджень кошового отамана на всій території Вольностей Війська Запорозького Низового, проводив розслідування всіх скарг і спорів цивільного населення Вольностей та сімейних козаків. Крім того, керував заготівлями фуражу й провіанту для війська, приймав хлібне і грошове жалування від своїх сюзеренів — польського короля, а згодом — московського царя. За наказом кошового К.о. розподіляв жалування серед куренів і товариства, опікувався справами всіх подорожніх та купців на територіях Вольностей, організацією прикордонної служби, розвідкою та контррозвідкою, організовував прийняття іноземних послів і формував склад запорозьких депутацій та посольств. Тобто його обов’язки були дещо дивним поєднанням функцій глави виконавчої влади й поліційно-наглядових. Це було справді всевидяче око і права рука кошового. Зовнішнім знаком влади К.о. була дерев’яна палиця, тонша посередині і товща на кінцях, скріплених срібними кільцями. Помічником К.о. вибирали військового підосавулія, а під час війни — військового обозного, який відав артилерією, провіантом і фуражем.

Кошовий отаман — найвища виборна керівна посада на Січі. Вибори на Січі проводилися щороку 1 січня на загальній раді Війська Запорозького. К.о. обирався на рік. Це не означало, що обраний мав обов’язково керувати весь свій термін. Його могли переобрати в будь-який момент. Але для того, щоб ініціювати переобрання К.о. або будь-якої іншої посадової особи, треба було мати вагомі аргументи. Ними могли бути злочин, незадовільне керівництво громадою та зрада. Відомі випадки, коли кошові закінчували життя самогубством. Дехто з кошових обіймав цю посаду по 10-15 років, як І. Сірко або П. Калнишевський. Самі вибори обставлялися спеціальним ритуалом. Після обрання або затвердження кошового йому вручалася булава як символ влади над Військом. К.о. об’єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову та духовну владу. Під час війни він був головнокомандувачем усіх військ і флоту та діяв як необмежений диктатор. Усі його накази виконувалися миттєво й незаперечно. Будь-хто з Війська за його наказом міг бути страчений за найменшу провину. В мирний час він був конституційним володарем Запорожжя: керував усіма паланками (областями) у Вольностях Війська Запорозького Низового; виконував роль верховного судді; уважався начальником запорозького духовенства (приймав і призначав духовних осіб із Києва в усі церкви Вольностей); затверджував усіх обраних товариством нижчих урядовців; узаконював розподіл між куренями угідь, земель, майна, припасів, реманенту, грошей, військової здобичі й т. ін.; вступав у дипломатичні стосунки з будь-якими державами; видавав службові атестати та узаконював землеволодіння між підданими Війська. Але, попри все, він не був необмеженим володарем, а був “primus inter pares”(першим серед рівних). Його владу обмежували три умови: звіт, час і рада. Спочатку він не мав ні особливого приміщення, ні окремого столу й залежав від волі Війська, яке в будь-який момент могло порушити питання про переобрання кошового та всієї адміністрації. Офіційно його титулували “мосць пане отамане кошовий”, “його вельможність пане кошовий”. Неофіційно звався “батьком, панотцем, вельможним добродієм”. На час своєї відсутності призначав із середовища старшини свого заступника — наказного отамана. За часів Нової Січі спостерігається тенденція до узурпації влади особою К.о. Але це пояснюється низкою об’єктивних причин. Серед найвизначніших кошових слід згадати І. Сірка, К. Гордієнка, І. Малашевича та П. Калнишевського.

Кошові отамани Запорозької Січі

(за Ю.Мициком)

Гуцький квітень 1650;

Лютай 1652;

Яків Барабаш 19.10.1656 — 24.8.1658;

Павло Шкурко (Гомон) 30.3.1658 — 2-а пол. 1658;

Іван Сірко 1659 — 1660;

Петро Суховій -1660-;

Іван Брюховецький -1662-;

Сацько Туровець

(Яцько Торський) 20.4.1663 — 24.6.1663;

Іван Сірко -4.8.1664 — 1665;

Іван Щербина -18.11.1664 — ;

Лесько Шкура -1665-;

Іван Кириленко

(Ждан, Ріг) лютий 1665 — 22.5.1667;

Іван Донець -11.6.1665-;

Іван Величко-Білковський -27.9. — 25.11.1666-;

Пластун -9.12.1666;

Остап Васютенко (Чемерис) 22.5 — 28.6.1667-;

Іван Величко-Білковський -17.1 — 18.3.1668-;

Петро Кіхотський 1-а пол. 1669;

Курило 1668 або поч. 1669;

Лук’ян Мартинович червень 1669;

Григорій Пелех 2-а пол. 1669;

Михайло Ханенко -20.6.1669 — 7.8.1670-;

Іван Сірко 1670 — 29.4.1672;

Денис Кривоніс 1672;

Овсій Шошоя квітень — 17.10.1672-;

Микита Вдовиченко -27.10.1672-;

Лук’ян Андрійченко 20.10.1672 — квітень 1673;

Іван Сірко -вересень 1673 — 11.8.1680;

Григорій Шиш -29.7.1678-;

Іван Сягайло -29.8.1680 — травень 1681;

Трохим Волошин (Костянтинович) -8.8.1681 — 10.5.1682-;

Григорій Єремієнко (Іванович) -20.11.1682;

Василь Олексійович -2.5.1682;

Пасько Василевич 2.5.1682-;

Григорій Єремієнко (Іванович) 20.11.1682;

Григорій Сагайдачний -1686;

Федір Іванник -11.5.1686 — 5.1.1687;

Григорій Сагайдачний -22.9.1687 — липень 1688-;

Филон Лихопай кінець липня — 20.12.1688;

Іван Гусак 20.12.1688 — 25.5.1691;

Федір (Гусак) -28.5 — 6.6.1691-;

Іван Гусак -15.6.1691 — липень 1693;

Василь Кузьменко січень 1693 — 24.1.1693;

Іван Гусак червень — липень 1693;

Семен Рубан 13.7.1693 — 10.5.1694;

Іван Шарпило літо 1694;

Петро Прима (Примис) літо 1694 — 18.2.1695;

Максим Самійленко -травень — серпень 1695-;

Іван Гусак -листопад 1695;

Яків Мороз -листопад 1695;

Григорій Якименко -1.8.1696;

Яків Мороз -17.4.1696 — 17.2.1697;

Йосип Федоренко -13.3.1697-;

Григорій Якименко -13.3.1697 — 12.11.1698;

Мартин Стук (Стукаль) -14.5.1698 — 12.6.1699;

Петро Прима -5.8.1699 — 13.2.1700;

Герасим Криса -27.2.1701-;

Петро Сорочинський 28.6.1701 — 3.10.1702;

Кость Гордієнко грудень 1703 — 27.5.1706;

Лук’ян Тимофієнко -8.9. — грудень 1706;

Петро Сорочинський 6.6 — грудень 1707;

Кость Гордієнко грудень 1707 — квітень 1709;

Петро Гордієнко 1709 — квітень 1710;

Йосип Кириленко -13.6.1710-;

Кость Гордієнко -29.11.1710 — 1713;

Іван Малашевич 1713 — 1714;

Василь Йосипович -13.8.1714 — 23.2.1715;

Іван Малашевич -липень 1716 — 6.6.1720-;

Павло Федорович -17.7.1725 — 1727-;

Павло (Пасько) Сидоренко -13.3.1728-;

Кость Гордієнко -3 — 4.6.1728;

Іван Гусак червень — липень 1728;

Кость Гордієнко липень 1728;

Іван Малашевич -серпень 1731-;

Іван Білицький -серпень — 22.12.1733-;

Іван Малашевич 1734 — 1735;

Іван Білицький -березень 1735-;

Іван Малашевич -1736 — 1737;

Іван Білицький 1738;

Кость Покотило 1739;

Яків Туркало 1739 — 1740;

Степан Гуманський -26.11.1740-;

Степан Гладкий 1741;

Семен Єремієвич 1742;

Іван Малашевич 1743;

Яким Ігнатович 1744;

Василь Сич (Григорович) 1745 — 25.7.1747;

Павло Козелецький 1747;

Данило Гладкий (Яковлев, Яковенко) січень — грудень 1748;

Яким Ігнатович 1748 — 1749;

Олексій Козелецький літо 1749 — 2.1.1750;

Іван Кажан 1750;

Василь Григорович 1751. — 25.7.1752;

Яків Ігнатович 1752-;

Павло Іванович -2.11.1752 — 25.2.1753;

Григорій Федорович (Лантух) -25.6.1753 — ;

Семен Тимотій 1753;

Данило Гладкий (Стефанович) -22.10. — 25.12.1753-;

Яків Гнатович 1754;

Григорій Федорович (Лантух) 1755 — 20.6.1756-;

Данило Гладкий 1757;

Григорій Федорович -20.11.1758-;

Іван Білицький -25.4. — 14.11.1760-;

Степан Рудь 23.8.1762;

Петро Калнишевський 1762;

Григорій Федорович -16.4. — 22.8.1763-;

Пилип Федорович 1764;

Іван Білицький -27.3.1765;

Петро Калнишевський -1765 — 14.8.1775.

Кошовий писар — виборна вища керівна посада на Січі. Обіймаючи третю за значимістю посаду у Військові Запорозькому, К.п. відав усіма письмовими справами Війська, займався офіційним листуванням у внутрішніх і зовнішніх справах, вів усі фінансові справи й рахунки, приймав усі укази, ордери та листи, що надходили на Січ від різних посадових і цивільних осіб на ім’я Війська чи пана кошового. К.п. мав виключне право вести листування від імені Коша. Він тримав у своїх руках усі нитки політики і громадського життя. Його посаду можна порівняти із сучасним начальником штабу армії або з прем’єр-міністром в уряді. Незважаючи на те, що ця посада також була виборною, писарі подовгу залишалися при посаді. Відомо, що за останні 41 рік на Запорожжі змінилось лише чотири писарі. Зовнішньою ознакою влади К.п. був каламар (чорнильниця) в добрій срібній оправі й перо, застромлене за праве вухо. Йому підпорядковувалося кілька різних канцелярських службовців, якими керував його помічник — виборний підписар.

Курінь — 1. У ХVІ-ХVІІІ ст. основна адміністративно-господарська та військово-організаційна одиниця Запорозької Січі. На чолі К. стояв курінний отаман, який обирався козаками відповідного куреня. До курінної старшини належав і хорунжий, який був охоронцем курінного значка. На початковому етапі існування Запорозької Січі, судячи з назв, К. був об’єднанням земляків. У пізніші часи К. став структурою, у межах якої вирішувалась більшість адміністративних, господарських та побутових проблем січовиків. Щодо ХVІ ст. відомі назви семи куренів: Пашківський, Титарівський, Дерев’янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський. У ХVІІІ ст. на Запорозькій Січі нараховувалась 38 К. (Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Ведмедівський, Величківський Вищестебліївський, Джереліївський, Дерев’янківський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іркліївський, Канівський, Кисляківський, Конеловський, Калниболоцький, Коренівський, Корсунський, Крилівський, Кущівський, Левушківський, Менський, Мишастівський, Нижчестебліївський, Незамайківський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платнірівський, Полтавський, Поповичівський, Рогівський, Сергіївський, Тимошівський, Титарівський, Уманський, Шкуринський, Щербинівський). Прийом до К. здійснювався на основі земляцтва; новоприбулого до лав запорозького козацтва — новачка — записували до курінного реєстру. К. організував відбування козаками гарнізонної та сторожової служби. Згідно з наказами К. почергово направляв козаків на службу. Курінні отамани розв’язували переважну більшість спорів, що виникали між козаками. К. брав засуджених козаків на поруки, компенсував заподіяну шкоду. Важливою була роль К. і в господарському житті Запорозької Січі. На щорічному розподілі угідь Вольностей Війська Запорозького Низового К. представляли своїх козаків. На південних землях розгорталися громадські курінні промисли, а козаки могли самостійно займатися скотарством, рибальством, полюванням. У власності К. знаходилися рибальські промисли, землі для полювання, толоки для випасання худоби, комори, шинки, господарські будівлі, крамниці та будки на січовому базарі, човни тощо. Все це майно здавалося в оренду. Крім того, К. отримували належну козакам частку грошового і хлібного жалування, податків та інших прибутків Коша. Здобуті кошти спрямовувалися на утримання курінного господарства. В К. козаки харчувалися й жили, а в курінних скарбничках зберігали своє майно. Значення К. у житті запорозьких козаків і їх пошана до них були такими великими, що колишній кошовий міг не згадати про найвищу старшинську посаду, яку займав у минулому, але обов’язково вказував на свою приналежність до певного куреня.

2. На Запорозькій Січі — казарма, в якій проживали козаки, що належали до нього. Розміри К., їх конструкція не були однаковими на різних Запорозьких Січах. Так, на Базавлуцькій Січі курені мали стінки, сплетені з лози, та були покриті кінськими шкурами для захисту від дощу. На Олешківській і Кам’янській Січах основу стін становили вкопані в землю стовпи, які утворювали каркас будівлі. До стовпів кріпились жердини, що перепліталися лозою та обмазувались глиною. На Новій Січі було достатньо будівельного лісу, й К. будували з рублених колод.

Те, що К. призначалися для проживання великої кількості козаків, зумовило схожість їх інтер’єрів. Усі вони мали вигляд будівлі без кімнат і перегородок. Для відпочинку козаків слугували довгі дерев’яні помости вздовж стін. Крім того, в К. знаходився довгий вузький стіл — сирно, який слугував запорожцям для спільних трапез. Навколо сирна ставилися вузькі лави. На покуті розміщувались ікони, підвішувалася лампадка і стояла карнавка, куди козаки клали гроші на купівлю продуктів харчування на наступний день. На стінах козаки розвішували зброю. В сінях К. знаходилась кабиця( вогнище). Котли підвішувались над кабицею на ланцюгах до кінця сволока, що виходив у сіни. Опалювалися К. кахляними грубами.

3. У городових козаків — найнижча організаційна одиниця, що об’єднувала козаків певного населеного пункту і забезпечувала їх мобілізацію.

Литаври, бубни, котли — один із козацьких клейнодів. Л. мали вигляд котлів із натягненою на них шкірою. Для ударів по шкірі використовували спеціальні, гладенько обстругані палички. Під час гри литаври ставились на залізні підніжки. Парадні Л. гетьмана К.Розумовського були виготовлені зі срібла, прикрашені 12 золотими китицями на шнурах у суконних чохлах. Зберігалися ці Л. у червоних шкіряних футлярах. Не такі дорогі Л. виготовлялися з міді. Ударами в Л. подавали сигнали в бою, ними супроводжувалися урочистості, вони скликали козаків на раду. Зберігались Л. разом із іншими клейнодами в січовій церкві. Палички для гри на Л. зберігав у себе військовий довбиш, який і грав на них, а вони були символом його влади.

Надвірні козаки — збройні формування, які в ХVІ-ХVІІІ ст. утримувалися магнатами. Загони Н.к. використовувались у боротьбі з татарськими нападами, в усіх війнах і походах, у яких брали участь магнати, у шляхетських міжусобицях, для охорони маєтків. Набиралися Н.к. переважно з українського населення. За несення служби Н.к. звільнялися від сплати податків, повинностей, отримували платню, земельні наділи. Попри таке привілейоване становище, Н.к. часто підтримували народні повстання проти іноземного панування. Н.к. на Лівобережній Україні були ліквідовані за Б.Хмельницького, а на Правобережжі — під час поділів Польщі в кінці ХVІІІ ст.

Наказний гетьман — у Війську Запорозькому особа, що тимчасово заступили гетьмана. Н.г. призначав сам гетьман або його обирала козацька рада, нерідко тільки старшинська.

Наказний полковник — особа, що тимчасово обіймала посаду полковника у разі його відсутності. У ХVІІ ст., коли територія полку була значною, Н.п. доручалось управління частиною полку. Н.п. найчастіше призначався сотник полкової сотні. Якщо полк виступав у похід у неповному складі й полковник залишався при полковій канцелярії, він сам призначав Н.п. Звичайно призначення Н.п. оформлялося гетьманським універсалом, а пізніше — царським указом.

Нова Сербія — адміністративно-територіальна та військова одиниця (1751-1764 роки), населена представниками балканських народів. Створена російським урядом у північно-західній частині Вольностей Війська Запорозького Низового з метою забезпечення надійної оборони південних рубежів і щоб мати на півдні України противагу запорозькому козацтву.

Перша партія іноземних поселенців (424 особи) на запрошення російського уряду прибула влітку 1751 року. Переселення відбувалося під егідою офіцерства австрійської служби. У лідери висунувся полковник Іван Самійлович Хорват (? — 1780 рік), який отримав чин генерал-поручика та посаду командира Новосербського поселення. Національний склад поселенців був строкатим: серби, болгари, волохи, чорногорці, греки й інші. Сповідання православ’я було головною умовою прийняття у підданство. До складу Н.с. було включено землі Цибулівської, Крилівської та правобережні частини Власівської, Кременчуцької і Потоцької сотень Миргородського полку. З Полтавського полку було відібрано частину Келебердинської сотні. Спеціальними наказами українському населенню було запропоновано звідти виселитися.

Спочатку Новосербське населення складалося з двох військових одиниць нижчого порядку — гусарський Хорватів і Пандурський піхотний полки; кожен — із 20 рот (шанців).

Іноземне населення не було чисельним — близько 6 тис. осіб обох статей. Центром став Новомиргород, у якому розташовувався штаб, головна канцелярія Новосербського корпусу та резиденція І.С.Хорвата. У 1759 році штат корпусу було збільшено за рахунок утворення Новомиргородського гарнізону, а також двох новосформованих польових гусарських полків — Болгарського й Македонського.

Військові команди Новосербського корпусу досить активно використовувалися урядом під час воєнно-політичних акцій Російської імперії. Так, на них було покладено справу переслідування загонів гайдамаків, улюбленим місцеперебуванням яких був Чорний ліс, розташований на новосербських землях; чимало збройних сутичок було і з польськими загонами та запорожцями. Під час Семилітньої війни до Пруссії було надіслано тисячну команду зі службовців Македонського й Хорватського гусарських полків.

У березні 1764 році Н.с. було включено до складу утвореної Новоросійської губернії і реформовано. Гусарський полк отримав назву Чорного, а піхотний — Жовтого. У кожному з них налічувалось 16 рот. Новомиргородський гарнізон та Болгарський і Македонський полки через некомплектність скасовано.

“Ординація Війська Запорозького реєстрового” 1638 рОКУ — постанова польського сейму, яка за результатами придушення повстання 1637 року установлювала новий, значно жорстокіший порядок урядового нагляду за козацтвом. Складена на підставі записки коронного гетьмана С. Конєцпольського й ухвалена в січні 1638 року.

Козацький реєстр зменшувався з 8 до 6 тис. чол. До реєстру могли потрапити лише козаки, які не брали участь у повстанні. Всі виключені з нього повинні були повернутися у панське підданство. Значно урізувалось козацьке самоврядування. Ліквідовувалася виборність козацької старшини і скасовувалося козацьке судочинство. Замість старшого король призначив комісара зі шляхтичів; під юрисдикцію комісара підпадав також суд над козаками. Так само зі шляхтичів, сторонніх щодо козацтва, призначалися полковники та осавули. Тільки сотники й отамани могли обиратися з козаків. При комісарі і полковниках створювались сотні з козаків та драгунів для особистої охорони. Ухвалено завершити відбудову Кодацької фортеці. Козацькі реєстрові полки мали по черзі стояти залогою на Запорожжі, а два полки, крім того, висувалися для охорони кордону між Запорожжям і “волостю”. Без паспорта комісара ніхто на Запорожжя не пропускався; безпаспортних кодацький комісар міг карати на смерть. Міщанам та їх синам категорично заборонялося вступати до козацтва. Козакам заборонялося мешкати по містах, за винятком Чигирина, Черкас і Корсуня. Козакам дозволено було проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського й Чигиринського староств.

Спроби властей реалізувати положення “Ординації…” спровокували вибух нового повстання (квітень-вересень 1638 року). Зазнавши поразки, козаки змушені були врешті-решт прийняти умови “Ординації…”. Її впровадження завершила акція під Масловим Ставом: у присутності коронного гетьмана М. Потоцького і комісара у козацьких справах Станіслава Потоцького відбулася військова рада, на якій пройшла церемонія повернення козаками артилерії й клейнодів, були оголошені імена комісара реєстрових (Петро Коморовський) та полковників, обрані інші старшини; все військо склало присягу на вірність королю і на послух.

Осавул — у Гетьманщині виборна службова особа. Існували генеральні, полкові та сотенні О. Полкові (по два у кожному полку) і сотенні О. дбали про військову підготовку козаків, забезпечення полку або сотні озброєнням й боєприпасами. У генеральній артилерії служили артилерійські О., що відповідали за генеральні обози і були заступниками генерального обозного. На Запоріжжі до січової старшини входили кошовий О. та курінний О.

Отаман курінний — виборна керівна посада на Січі, одна з найстаріших і найвпливовіших інституцій на Запорожжі. О.к. міг стати найавторитетніший козак, хоробра, чесна й усебічно обдарована людина. О.к. відповідали за життєдіяльність своїх куренів та виконували на Січі роль інтендантів. У походах О.к. командував куренем, а в мирний час стежив за виконанням військової, сторожової і патрульної служби, господарських обов’язків, опікувався курінною скарбницею, був представником судової й виконавчої влади в курені. О.к. був гарантом дотримання прав і вольностей для членів свого куреня, входив до впливового дорадчого органу при кошовому отамані — курінної отаманії, без якої не приймалося жодне важливе військово-політичне рішення.

Отаман посполитий — виборна керівна посада у Вольностях Війська Запорозького Низового. О.п. відповідав за життєдіяльність поспольства (селян) певного поселення. О.п. обирався щороку на загальній раді громади села і затверджувався на посаді паланковим полковником, якому був безпосередньо підпорядкований. О.п. репрезентував інтереси сільської селянської громади перед паланковою та січовою адміністраціями й водночас був представником влади на місці. Стежив і відповідав за збиранням податків, за виконанням інших повинностей. Судив та керував суспільним життям громади. Як правило, цю посаду обіймали найавторитетніші мешканці з колишніх січовиків.

Охотницькі полки, охотницьке військо — в ХVІІ і ХVІІІ ст. наймані піхотні (сердюцькі, охочепіхотні) й кінні (компанійські, охочекомонні) полки, що створювалися гетьманами Лівобережної України для несення міліцейської, прикордонної та військової служби. У різні часи налічувалося від 1 до 8 О.п. Комплектувалися добровольцями віком від 17 до 50 років, які набиралися з усіх станів. Заборонялося приймати в О.п. підневільних селян, а якщо їх виявляли, то повертали власникам. Крім того, побоюючись зменшення козацького війська, гетьмани не дозволяли приймати в О.п. козаків лівобережних полків та із слобідського війська, хоча на ці заборони не завжди зважали. Приймали в О.п. й іноземців: серед сердюків і компанійців були німці, поляки, волохи, серби, хорвати. Для прийому в О.п. кандидат мав певний час прослужити молодиком та зарекомендувати себе здатним до військової служби, лише тоді його приймали до складу “товаришів”. Кількість військовослужбовців в О.п. була меншою, ніж у реєстрових полках: найчастіше — по 3-5 сотень, у яких налічувалось по 500-600 солдатів. Внутрішня структура О.п. була подібною до устрою козацьких реєстрових полків. Вони поділялися на сотні та курені (десятки). Очолювався полк полковником, якого призначав універсалом гетьман, уручаючи йому пернач, прапор, сурми, печатку. Йменувались охотницькі полки за прізвищами своїх полковників. Склад полкової та сотенної старшини був таким, як і в городових полках. Виняток становила посада ротмістра, який виступав у ролі командира окремих загонів. О.п. знаходилися на гетьманському утриманні. Й солдати О.п., і старшина отримували платню, за рахунок якої забезпечували себе зброєю та боєприпасами. Найманцям видавався готовий одяг чи тканина для його пошиття. Джерелами утримання О.п. були кошти Військового скарбу й натуральні збори (стація) з посполитих і міщан, у помешканнях яких квартирували компанійці та сердюки. Розміщувались охотницькі полки у населених пунктах, указаних гетьманом, який керував усіма їхніми акціями.

О.п. були регулярним військом із широкими військово-політичними функціями. Прикордонна служба і військові походи в їх житті займали чільне місце. Пізніше для охорони гетьмана була виділена окрема рота, що почала називатися жолдацькою. Крім того, О.п. виконували й поліцейські функції: затримували селян-утікачів, перешкоджали переходам на Правобережжя та на Запорожжя, стежили за настроями козаків і старшини. Розпорядженням російського уряду в 70-і роки ХVІІІ ст. компанійські полки були перетворені в гусарські й драгунські, а сердюцькі ліквідовані 14.7.1726 року.

Паланка — 1. Адміністративно-територіальна одиниця Вольностей Війська Запорозького Низового. Коли виникли П., достеменно не відомо. Існує лише припущення, що цей поділ було запроваджено 1734 року, після повернення запорожців з-під влади кримського хана під Російську імперію. “Паланка” в буквальному перекладі з турецької мови означає невеличку фортецю, в якій розміщувався нечисленний гарнізон. Уся територія Запорозьких вольностей за часів Нової Січі (1734-1775 роки) поділялася на 8 паланок (областей або районів). На правому березі Дніпра були Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (або Перевізька) паланки. На лівому — Самарська, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Прогноївська. На чолі кожної П. стояв паланковий полковник, якого спочатку вибирали на козацькій раді, а пізніше на цю посаду став призначати Кіш. Владні повноваження паланкового полковника підтверджувалися перначем. Кожна П. мала свою печатку. Паланкова адміністрація здійснювала повний контроль над певною територією. Репрезентуючи владу Коша, вона мала досить широкі повноваження і чітко окреслене коло обов’язків. Під юрисдикцією паланкової адміністрації, яка щорічно обиралась і затверджувалась Кошем, підпадало все цивільне населення П.

2. Паланковий адміністративний центр. П. мала вигляд садиби з різними будівлями, обгородженої гостроколом. Тут розміщувалась адміністрація паланки й невеликий військовий загін, що налічував 50-70 парокінних козаків.

3. Своєрідна цитадель у самій Січі, в якій розміщувалися житло кошового і старшини, січова Церква Покрови Богородиці, будинок духовенства, військова скарбниця та канцелярія.

4). Адміністративний центр Задунайської Січі. П. мала вигляд огородженого будинку або садиби з господарськими будівлями, де мешкав кошовий і розташовувалася січова канцелярія. У дворі П. знаходились господарські будівлі (комори, конюшні, погріб).

Паланкова старшина — військово-адміністративне керівництво запорозьких паланок. До її складу входили полковник, осавул, писар та підосавул, підписар і хорунжий, які щороку обиралися на раді (пізніше стали призначатися Кошем). П.с. управляла козаками й посполитими, що проживали в слободах і зимівниках на території паланки, та всіма тими, хто проїжджав через землі паланок. Під керівництвом паланкового полковника П.с. організовувала оборону паланки, охорону кордонів Запорозьких Вольностей і розвідку. На утримання П.с. виділялась частина грошового “жалування” й податків, які сплачували мешканці паланки.

Паланковий полковник — керівник запорозької паланки, який здійснював у ній військову, адміністративну і судову владу. Обирався, а пізніше призначався Кошем з-поміж військової старшини без посад. Підпорядковувався кошовому отаману. На території паланки П.п. уособлював владу кошового отамана й тому мав право страчувати злочинців. Організовував оборону паланки, посилав роз’їзди для охорони її кордонів, відповідав за мобілізацію козаків, дбав про ведення розвідки, стежив за сплатою податків, громадським порядком і добропристойністю жителів. Управління паланкою здійснював за допомогою паланкової старшини. Символом влади П.п. був пернач, який він носив за поясом. П.п. давав чужинцям дозвіл на в’їзд у запорозькі землі та вручав їм копії пернача, що були своєрідними перепустками й убезпечували подорожніх на Запорожжі.

Пернач, пірнач — різновид булави; один із козацьких клейнодів. З’явився в ХІV ст. Головка П. складалася з 4-12, найчастіше з 6 вертикальних пластин — пер, що й зумовило його назву. Головка, складена із пер, була легшою за суцільну, а це дозволяло активніше маніпулювати П. у бою. Зменшення площі головки збільшувало ефективність ураження. Іноді до П. прикріплювався гак, яким захоплювали зброю противника. У ХVІІ-ХVІІІ ст. П. перетворився на символ полковницької влади. Від гетьмана отримували П. городові полковники, а паланковим їх вручав кошовий отаман. Крім того, на Запорожжі спеціальні П. видавалися від імені Війська Запорозького подорожнім, купцям, чужоземним купцям (своєрідний охоронний знак).

Печатка — відбиток на м’якому матеріалі (глина, віск, сургуч, папір тощо) або самі предмети з вигравіруваними на них зображеннями, за допомогою яких робиться відбиток. П. використовується для підтвердження оригінальності документа і волі особи, що видає акт або робить будь-яке розпорядження. П. була ознакою влади, предметом, який символізував особисту гідність або засвідчував певні правовідносини.

Перша відома П. запорожців була надана їм польським королем Стефаном Баторієм у 1576 році. Це була срібна П. круглої форми. Найдавнішою з відомих П., що збереглися у вигляді відбитка, є печатка гетьмана Григорія Лободи, поставлена ним на універсалі від 31 серпня 1595 року до мешканців сіл Кунян і Колоденського, які відмовилися коритися запорожцям. Це була круглої форми печатка, в середині якої на фігурному, знизу загостреному щиті вирізано козака в довгому, нижче колін, жупані, шароварах та чоботях. Високу, струнку постать козака зображено з поворотом ліворуч у три чверті, на лівому плечі — мушкет із широким ложем і коротким стволом; у правій руці він тримає витягнуту з піхов шаблю. Таке зображення озброєного запорожця (чи на урочистій варті, чи на бойовому посту) зустрічається на печатках аж до зруйнування Січі (1775 рік). Починаючи від часів гетьмана Гаврила Крутневича (1603 рік), козак на печатці зображався на ходу, поверненим у півпрофіль, із шаблею при боці та з рушницею на лівому ремені.

На гетьманських П. Богдана Хмельницького був зображений “лицар — козак зо самопалом” та зроблено напис по краях із лицьового боку: “Печать войска его королевской милости запорозького”.

Під московською зверхністю запорожці мали срібну печатку круглої форми із зображенням козака в гостроверхій шапці на голові, в каптані з ґудзиками на грудях, із шаблею й порохівницею при боці, з рушницею через плече, зі списом, з написом “Печать славного воіска запорозского нізового” або “Печать войска ся імператорского величества запорожского низового”.

П. — це один із клейнодів, і тому вона зберігалася у військовій скарбниці. Як і кожен клейнод, вона належала окремому представникові старшини: військова печатка була приналежністю військового судді; курінна або паланкова П. — курінного отамана або паланкового полковника.

П. надавалися Війську Запорозькому польськими царями та імператорами або виготовлялися самостійно. Старший Війська Запорозького надавав П. полковникам і сотникам, кошовий отаман — старшині. Курінні П. надавалися курінною радою, паланкові — кошовим отаманом.

На відміну від круглої військової П., паланкові та курінні П. могли бути не тільки округлими, а й чотири- та багатокутними і виготовлялись як зі срібла, так і з міді, бронзи, латуні. Кожна паланка і курінь мали свою, відмінну від інших, П. На них були зображені звірі — леви, олені, коні, або зброя — списи, шаблі, луки, або зірки, місяць, корона, хрести, а також абревіатури — скорочення назв паланок чи куренів.

Підпомічники — незаможні козаки, які не могли нести службу за власний рахунок і за розпорядженням російського уряду були виключені з реєстрів козацьких полків Лівобережної України в 1735 році, а в Слобідській Україні — ще на початку ХVІІІ ст. Переведені в категорію П. позбавлялися козацьких прав і привілеїв. П. повинні були споряджати виборних козаків зброєю, кіньми, одягом, провіантом та фуражем. Крім того, П. несли всі повинності посполитих селян у половинному розмірі й повинні були обробляти землі виборних козаків, коли ті були на службі. Після ліквідації козацтва і введення кріпацтва П. були прирівняні до державних селян.

Підпрапорний — почесне старшинське звання на Слобожанщині, яке прирівнювалось до звання значкового товариша в Гетьманщині.

Підпушкар — виборний помічник військового пушкаря.

Пікінери — в XV-XVIII ст. солдати піхотних та кавалерійських частин, які озброювалися піками. Повільне заряджання тогочасної вогнепальної зброї зумовлювало те, що після залпу стрілецький підрозділ ставав фактично беззбройним. Для прикриття стрільців під час заряджання зброї від атак противника з’явилися П. У 1764-1783 роках російський уряд створив із козаків і військових поселенців Нової Сербії й Слов’яносербії 6 пікінерських полків.

Пікінерські полки — збройні формування військових поселенців у Новоросійській губернії в 1764-1783 роках. П.п. озброювалися рушницями і піками й призначались для охорони Новоросійської губернії. Єлисаветградський, Дніпровський, Донецький та Луганський П.п. формувалися з частини козаків Миргородського й Полтавського полків і військових поселенців Сербії та Слов’яносербії. У 1776 році із колишніх запорожців створили Полтавський і Херсонський П.п. Пікінери, позбавлені козацьких привілеїв, мусили відбувати військову службу й повинності, платити податки. Важке життя пікінерів викликало серед них утечі, заворушення та повстання, які жорстоко придушувались російським урядом. Після захоплення Росією Криму П.п. були ліквідовані.

Плавні — заболочені й порослі вологолюбними рослинами низькі береги рік, що затоплюються під час повені. У межах козацького Запорожжя були Дніпровські, Самарські, Інгулецькі та Орільські П. Найбільшу площу займали Дніпровські П., відомі як Великий Луг. Ці П. поділялися на два великі масиви: Кінські П. (від о. Хортиці до Микитиного Рогу) й Базавлуцькі П. (від Кам’яного Затону до о. Скалозубового). Для запорожців П. мали виключно важливе військово-стратегічне і господарсько-економічне значення, оскільки були неприступними для ворога природними схованками, а також місцями життєво необхідних промислів. Подекуди у П. розташовувались козацькі зимівники та заводи, що заготовляли різний провіант на замовлення Коша, а також козацькі шпиталі й монастирі. До плавневих багатств запорожці ставилися бережливо та економно, як справжні господарі. Тих, хто нівечив природу, суворо карали. На сьогодні через людське недбальство майже всі П., що були у володінні січовиків, або сплюндровані, або зовсім знищені. Найтрагічніша доля спіткала Великий Луг (у 1956-1957 роках затоплений Каховським водосховищем).

Повний полковник — полковник, який здійснював керівництво козацьким полком на постійній основі.

Полк — у ХVІ-ХVІІІ ст. у козацькому військові основне тактичне з’єднання, а в Гетьманщині з 2-ї половини ХVІІ ст. — ще й адміністративно-територіальна одиниця. При формуванні реєстрового козацького війська П. був його основним тактичним з’єднанням. У кінці 20-х років ХVІІ ст. за гетьмана М.Дорошенка сформовано 6 реєстрових полків, які підпорядковувались коронному гетьману. П. був військовою одиницею, що об’єднувала козаків, які проживали на певній території. Саме П. був тією структурою, яка забезпечувала підготовку козаків, їх мобілізацію та ведення ними бойових дій. Кількість П. не була сталою. Наприкінці ХVІ — у 1-ій половині ХVІІ ст. вона залежала від чисельного складу реєстру. В 1601 році їх було 4, у 1620-30-х роках — найчастіше 6 (Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський — короткий час також Миргородський і Лубенський). Назви полків походили від міст або містечок, де містилися їхні полкові центри. Наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ ст. у полках нараховувалось біля 500 козаків; згодом ця кількість змінювалася; у 1620-30-х роках вона становила близько 1 тис. чоловік, а після 1648 році в деяких полках було по кілька тисяч козаків.

Основним тактичним підрозділом полку була сотня, що поділялася на організаційно-господарські одиниці — курені.

У ході Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького військова організація козацтва стала основою її адміністративного устрою. Територія України поділялася на полки та сотні, які означали не тільки військові одиниці, а й територію, на якій вони формувались. Навіть у ХVІІІ ст. межі між полками не були чітко визначені, що призводило до частих суперечок між ними. Кількість полків збільшилася. За реєстром 1649 року їх налічувалось 16, хоча в певні періоди кількість їх доходила до 30. Формувалися полки і на Лівобережній, і на Правобережній, і на Західній Україні (Покутський полк), і в Білорусії (Могилівський полк). Площа полків не була однаковою. Територія старих полків (місцевості, де козацький стан традиційно був найчисленнішим) сягала 2-3 тис. км², а нові (на територіях яких проживало менше козаків) були вдесятеро більші (Київський — 20 тис. км², Ніжинський — 30 тис. км²). Територія полку поділялася на 10-20 сотень, які теж різнилися своїми розмірами. Порівняно з колишніми польськими воєводствами територія полків була меншою, що забезпечувало більш ефективне управління, і накази від гетьмана швидше надходили до виконавців.

Полковники стали поряд із військовими функціями виконувати й адміністративні. Вони розпоряджалися землями, які раніше належали королю та шляхті, проводили збирання податків до військового скарбу, віддавали в оренду підприємства, збирали орендну плату; очолювали судову владу. Полки як адміністративно-територіальні одиниці проіснували до кінця ХVІІІ ст. Через їх антагонізм з імперським устроєм Росії у 1782 році полки були скасовано.

Полковник — одна з найвищих посад козацької старшини, воєначальник, керівник полку. З часів Хмельниччини полковник одночасно зосереджував у своїх руках, крім військової, ще й адміністративну владу, судову. Спочатку П. обирався козаками на полкових радах, а з кінця 30-х рр. ХVІІ ст. призначався польським урядом. Пізніше П. призначав гетьман, іноді генеральна старшина, а призначення санкціонувалось царським урядом. У ХVІІІ ст. втручання російського уряду в призначення П. посилилось, і на полковницькі уряди стали призначати російських дворян. Першим П. із російських дворян став П.Толстой, який у 1719 році очолив Ніжинський полк.

Резиденцію П. було полкове місто, хоча зрідка для цього обиралися інші міста на території полку. П. разом із полковою старшиною здійснював на території полку вищу військову, адміністративну та судову владу. Організовував оборону полкової території, відповідав за озброєння і спорядження, підготовку і мобілізацію козаків, під час бойових дій очолював полк, розв’язував господарські питання, надавав маєтності, контролював збирання податків і розпоряджався полковими фінансами, мав вирішальний голос у полковому суді. Послаблення гетьманської влади й відхід від традицій виборності П. призвели до послаблення контролю за їх діяльністю. Безконтрольність у поєднанні з великими повноваженнями П. зумовили численні зловживання з боку деяких П. На початку 80-х років ХVІІІ ст. під час ліквідації російським урядом залишків політичної автономії Лівобережної України посади П. скасовувались.

На Запорозькій Січі П. — командир козацької команди в поході чи керівник запорозької паланки.

Полково-сотенний устрій — система адміністративно-територіального і військового поділу Гетьманщини 2-ї половини ХVІІ — ХVІІІ ст. Формування П.-с.у. почалося в 1648 року. На початку Визвольної війни на Лівобережжі й на значній частині Правобережної України була ліквідована польська система адміністративного поділу та управління. Основою новостворюваної Б.Хмельницьким системи адміністративного управління на звільнених українських землях стала організаційна структура реєстрового козацького війська. Основною адміністративною одиницею Гетьманщини став полк. Уся територія Гетьманщини була поділена на полки, кількість їх коливалася від 16 до 30. Полк поділявся на 10-20 сотень, які були його адміністративно-територіальними та військовими одиницями. У свою чергу сотні поділялися на курені, що були найнижчими організаційними одиницями, які об’єднували козаків окремих населених пунктів і забезпечували їх мобілізацію.

Однією з характерних рис П.-с.у. була чітка управлінська вертикаль. Гетьман за допомогою генеральної старшини здійснював управління на загальнодержавному рівні. Обсяг повноважень гетьмана забезпечував його верховенство в адміністративній, судовій та військовій сферах. Гетьману підпорядковувались полковники, які управляли на регіональному рівні. Значний обсяг повноважень полкової адміністрації дозволяв їм самостійно, без дрібної опіки з боку гетьмана й бюрократичної тяганини, управляти полком. Поєднання на всіх рівнях козацької адміністрації військових, судових і адміністративних повноважень наближало владу козацької старшини до авторитарності. Найбільш характерний такий стан справ був для влади гетьманів, можливості впливу яких на суспільство давали змогу їм правити майже як диктаторам. Така система управління забезпечувала ефективне і при потребі жорстке керівництво країною, що було особливо важливо під час війни за незалежність, яку впродовж багатьох років вела Україна. Водночас елементи демократії були важливою складовою П.-с.у. Адже вони були найефективнішим, стримуючим старшинську сваволю чинником.

Система козацьких рад (загальновійськових, полкових і сотенних) забезпечувала вплив суспільства на прийняття найважливіших рішень, а виборність козацької старшини зумовлювала її відповідальність перед суспільством. Це стосувалося передусім гетьманської влади. Гетьман, який втрачав авторитет і підтримку суспільства, позбувався булави. П.-с.у. вигідно відрізнявся від державного устрою Речі Посполитої. Слабка державна влада в Польщі не забезпечувала захисту інтересів нижчих прошарків шляхетства. Ефективність П.-с.у. та привабливість для народних мас його демократичних елементів сприяли поширенню цього устрою поза межі Гетьманщини. На визволених українськими військами від шляхетського панування білоруських землях створювалися козацькі полки. Такий самій устрій запровадили й українські переселенці на Слобідській Україні, де існувало 5 полків, але не було гетьманської влади.

Надалі на розвиток П.-с.у. негативно вплинуло послаблення Гетьманщини за часів Руїни. Після виведення українських військ із Білорусі ці землі захопили російські війська, а створені там козацькі полки було ліквідовано. Передача Росією Польщі Правобережної України (за Андрусівським миром 1667 року) дозволила королівській владі в 70-ті роки ХVІІ ст. поступово ліквідувати правобережні козацькі полки. Вони були знову відновлені в середині 80-их років ХVІІ ст., але проіснували недовго й остаточно ліквідовані в 1712-1724 роках згідно з угодою між Росією і Польщею. Після поділу України між цими сусідніми державами П.-с.у. зберігся лише на Лівобережжі та Слобожанщині. Демократичний державний устрій Гетьманщини і навіть обкраяна автономія Слобідської України разюче відрізнялися від самодержавницького ладу Росії. Тому тільки ліквідація П.-с.у. могла забезпечити Москві панування над українськими землями. Перебування Слобожанщини у складі Росії та відсутність гетьманської влади зумовили тут більш ранню (у 1765 році) ліквідацію П.-с.у.

Порта, Оттоманська Порта, Висока Порта, Блискуча Порта — офіційна назва турецького уряду — канцелярії візира і дивану. Іноді термін “Порта” помилково відносять не до турецького уряду, а до самої Османської імперії.

Посполиті (від польськ. pospolity — загальний, звичайний) — узагальнююча назва нешляхетського й некозацького населення (селян, міщан, підсусідків) в Україні ХV — ХVІІІ ст. До Визвольної війни посполитими називали міщан та селян. Згодом ця назва закріпилися лише за селянами. У Гетьманщині П. складалися із селян так званих вільних військових сіл, рангових, магістратських, приватновласницьких і монастирських селян. До П. уходили також старшинські, монастирські, панські, козацькі підсусідки. П. відбували повинності на користь військового скарбу (казни) чи приватних осіб, до яких вони були приписані, сплачували грошові й натуральні ренти. Селяни, що втікали на Запорожжя і оселялися в слободах, переходили на становище податного населення, ставали П.

Похідний полковник — командир команди запорозьких козаків під час морських та сухопутних походів, при охороні кордонів Вольностей Війська Запорозького Низового. Обирався, а згодом призначався Кошем з військової старшини без посад.

Правобережне козацтво — сукупність козацьких формувань, що існували в 1686-1714 роках на Правобережній Україні після укладення “Вічного миру” 1686 року.

Згідно з мирними угодами Польщі, Туреччини і Росії кінця 70-80-их років ХVІІ ст. (Журавненський мирний договір 1676 року, Бахчисарайський мирний договір 1681 року, “Вічний мир” 1686 року) смуга між Києвом і Чигирином, що лежала між Дніпром та Південним Бугом, мала лишатися не заселеною, правлячи за своєрідний буфер між трьома державами. Польща в цей час продовжували вести виснажливі війни з Туреччиною. Король-воїн Ян III Собеський потребував дешевого й ефективного війська, яким було козацтво.

Загони правобережних козаків використовували і турецький васал — молдовський господар, і польський король. Останній продовжував утримувати козацькі формування найманського типу: у 2-ій половині 70-их на початку 80-их років йому служило близько 2-3 тис. козаків під проводом гетьмана Остапа Гоголя. Козацькі полки чисельністю до 5 тис. чоловік брали участь у знаменитому поході Собеського 1683 року для визволення Відня, взятого в облогу турками. У 1684 році Ян III Собеський власним універсалом відновив Військо Запорозьке, а польський сейм підтвердив козацькі права і вольності. На Правобережжі існували Богуславський, Брацлавський, Фастівський (або Білоцерківський) полки на чолі з полковниками (відповідно) Самійлом Самусем, Андрієм Абазином, Захаром Іскрою й Семеном Палієм. Гетьманом цього козацтва у 1686 році був затверджений колишній запорожець Андрій Могила; далі його заступив Гришко Іванович, а ще згодом — Самійло Самусь.

У зв’язку з відродженням козацького устрою швидко розгорнулося заселення і відновлення цього зруйнованого краю. Як тільки це сталося, шляхта згадала про свої давні маєтності й почала домагатися поновлення власницьких прав. До того ж у 1696 році король Ян III Собеський помер, а в 1699 році між Польщею та Туреччиною було підписано Карловицький мирний договір, за яким Туреччина зрікалася претензій на Правобережну Україну. Отже, для Польщі відпала необхідність у П.к., яке прикривало її землі від турецько-татарських вторгнень. У 1699 році польський сейм вирішив скасувати козаччину на Правобережжі. Але П.к. продовжувало існувати ще деякий час.

Мирними методами польський уряд не міг нічого вдіяти проти козаків. Невдалою була спроба коронного гетьмана восени 1700 р. захопити Фастів. Козацтву сприяла та обставина, що основні збройні сили Речі Посполитої вели виснажливі бої зі шведськими військами на території Польщі і не могли бути задіяні в Україні. До літа 1702 року козаки й селяни вигнали польську шляхту з насиджених місць на Черкащині, Київщині та Поділлі. 10 листопада 1702 року капітулював гарнізон Білої Церкви. Повстання почало ширитись на решту Поділля, Волинь, Північну Київщину.

Тоді шляхта Подільського й Волинського воєводств піднялась на посполите рушення. Впродовж січня — лютого 1703 року була відновлена влада речі Посполитої у Подільському і Брацлавському воєводствах. Шляхта вдалася до жорстоких репресій. Але вона не зважилася наступати на головний плацдарм козацького краю — Фастівщину, Богуславщину, Корсунщину та Черкащину.

Визнаний провідник повстанців фастівський полковник Семен Палій неодноразово звертався до уряду Росії з проханням установити протекторат над Правобережною Україною. Але визвольні змагання правобережного населення явно суперечили зовнішньополітичним планам Росії. Щоб не втратити останнього союзника по антишведській коаліції — Польщу, Росія вирішила пожертвувати життєвими інтересами населення Правобережної України. За наказом Петра І лівобережні козацькі полки в травні 1704 року переправилися на Правобережну Україну для боротьби із загонами прибічників Станіслава Лещинського. Виконуючи волю Петра І, І.Мазепа обманом заарештував Палія, який сподівався на допомогу гетьмана й Росії в очищенні Правобережжя від шляхти, та видав царським властям. Скориставшись ситуацією, І. Мазепа оволодів Правобережжям. Лівобережні полки стали гарнізонами у Білій Церкві й інших містах, і повстання само собою припинилися. Польська шляхта з прибічників Августа ІІ стала повертатися у свої маєтки. Палій після місячного перебування в Батуринському казематі був засланий спочатку до Верхотур’я, а потім до Тобольська.

Андріанопольський мирний договір Росії з Туреччиною (1713 рік) та поновлення пунктів Карловицького трактату між Стамбулом і Варшавою 1714 року остаточно вирішили долю козацької смуги Правобережжя: вона визнавалася невід’ємною частиною Речі Посполитої. Восени 1713 року — навесні 1714 року у ході офіційної передачі спірної території полякам її мешканці були вкотре зігнані на лівий берег царськими військами.

Прапор, знамено, корогва, стяг — емблема держави, військового підрозділу чи організації у вигляді прикріпленого до древка полотнища. Як засіб сигналізації П. відомі в Україні з найдавніших часів. Крім того, П. були і державними символами. Знамена окремих князів стали емблемами їхніх князівств, а великокнязівський прапор — державною емблемою Київської Русі.

У бою для кожного козака сотенна корогва чи значок були таким ж важливими, як і для воїнів часів Київської Русі їхні стяги. Втрата П. для козаків була рівнозначна поразці. Крім того, зросло символічне значення П. На початковому етапі формування козацького війська П., отриманий від литовського, польського чи іншого закордонного державця, засвідчував легітимність козацьких загонів, їхнє перебування на службі монарха. Крім того, прапор був символом козацького війська. Тому польська шляхта під час придушення козацьких повстань домагалася видачі Військом Запорозьким його корогви.

Ще більше зросло значення П. після відродження в ході Національної революції середини ХVІІ ст. української державності. Гетьманська корогва стала державною емблемою Гетьманщини. Полкові та сотенні П. символізували не тільки військову владу козацької старшини, а і її адміністративні повноваження. Гетьманам П. надавалися польськими королями чи російськими царями. Гетьмани ж надавали знамена підлеглим структурам.

Із початком Визвольної війни в Україні розгорнулося виготовлення П. Одні П. виготовлялися за громадські кошти, а інші — на замовлення окремих заможних старшин. Виготовлялися П. із дорогих тканин: оксамиту, тафти, шовку тощо. Крім декоративності, ці тканини відзначалися ще й щільністю та міцністю. Відомі також козацькі П., виготовлені із сукна і навіть полотна.

Форми козацьких П. були різними. Одні П. мали вигляд прямокутних полотнищ, інші мали по два загострені кінці, ще інші були довгими та вузькими, у деяких край зрізували косо або дугою.

Кольори козацьких П. відзначалися надзвичайним розмаїттям. Здебільшого в них поєднувалось по кілька кольорів. Серед цих кольорів та їх сполучень жовтий і синій займали чільне місце. Дуже часто це було полотнище жовтого чи синього кольору з окремими відповідно жовтими чи синіми елементами. Саме такий П. був виготовлений на замовлення останнього кошового Запорозької Січі П. Калнишевського: на блакитному полотнищі яскравіли золоті герби. Зустрічалося поєднання жовтих і синіх елементів з іншими кольорами. Поширеними був червоний та білий. Насамперед це можна пояснити тим, що червоний колір в усі часи у багатьох народів був характерним для військових знамен. Крім того, не виключено, що червоний та білий кольори — державні кольори Речі Посполитої — за традицією використовувались козаками деякий час і після 1648 року. І в 1651 році козацькі полки йшли в бій проти шляхетського війська під червоно-білим прапором із білим орлом (польські державні атрибути). А вже у 1655 році польський спостерігач поміж більше як тридцяти прапорів Війська Запорозького не помітив жодного з білим орлом та короною Речі Посполитої.

Серед різноманітних малюнків, які розміщувалися на козацьких прапорах, значне місце займали зображення святих. Часто на козацьких знаменах зображувалась Богородиця, що була берегинею Війська Запорозького. Зустрічались на прапорах і зображення Господа Вседержителя, архістратига Михаїла. Крім того, на прапорах зображувались хрести, зірки, стріли та інші елементи, що були характерні для тогочасного образотворчого й декоративного мистецтва.

Серед технік, за допомогою яких малюнки наносилися на П., найбільш якісним було гаптування. Часто вишивання знамен замовляли черницям у монастирях. При гаптуванні використовувалися золоті, срібні, шовкові нитки. Вишивання потребувало багато часу і дорого коштувало. Багаторазове збільшення козацького війська після початку Визвольної війни вимагало термінового спорядження нових підрозділів знаменами. Крім того, невеликі підрозділи мали обмежені фінансові ресурси й не могли замовляти дорогих знамен. Тому при виготовленні деяких знамен зображення вирізувалися з матерії іншого кольору та нашивалися на полотнище. Іноді зустрічалися знамена, розмальовані за допомогою фарб.

Такою ж складною, як і історія України ХVІ — ХVІІІ ст., була й доля козацьких П. Частина з них після невдалих битв козацького війська опинилися в руках противника. Але переважна більшість козацьких П. функціонувала до ліквідації Росією у 2-й половині ХVІІІ ст. Запорозької Січі, Гетьманщини та козацьких полків і були вилучені нею. Ще на початку ХХ ст. у російських музеях знаходилось кілька десятків козацьких П. Згодом, у 30-ті роки, вони зникли невідомо куди. Саме тому і не збереглося в українських музеях значних колекцій козацьких П.

Рангові маєтності, рангові володіння — в Гетьманщині маєтності, які надавалися козацькій старшині в тимчасове користування як своєрідна плата за виконання ними службових обов’язків. Р.м. надавались гетьманом, а в міру посилення залежності Гетьманщини від Росії їх почали надавати російські царі. Широко практикувалися Р.м. за правління Б.Хмельницького. Найчастіше Хмельницький надавав старшинам як Р.м. млини, рудні, гути, доходи від яких отримував власник Р.м. Пізніше як Р.м. стали надаватись і землі із селянами; останні залишались особисто вільними, але виконували повинності та вносили грошові й натуральні податки на користь того старшини, якому було надано рангові маєтності. З 1732 році були встановлені чіткі розміри таких надань (генеральному обозному — 400 дворів, генеральному судді — 300 дворів тощо). Частина старшини, спираючись на підтримку російського уряду, намагалася перетворити Р.м. у приватновласницькі, а рангових селян — у кріпаків. Унаслідок цього фонд Р.м. невпинно зменшувався. Наприклад, із 1730 року по 1764 рік у Ніжинському полку з 45 рангових маєтностей залишилось 20. Система Р.м. була скасована після ліквідації російським урядом у 80-ті роки ХVІІІ ст. залишків автономії України.

Реєстр (від. лат. regestrum, польс. rejestr — список, перелік) — 1. Поіменний список, до якого записували козаків, що засвідчувало їх належність до козацького стану. Створення перших Р. було пов’язане із залученням козацьких підрозділів до участі у війнах, які вела Польсько-Литовська держава. Найбільш ранній відомий нам Р. був укладений у 1581 році після повернення козацького полку Я.Оришовського з російсько-польської війни 1578-1582 років. Але використання в бойових діях козацьких частин практикувалося урядом і раніше. Тому є згадки й про давніші козацькі Р. Перша відома нам згадка про козацький Р. датується 1568 роком. Спроби уряду контролювати козацтво шляхом залучення козаків на державну службу теж супроводжувалося складанням Р. Перший такий Р. був складений 1572 року, коли коронний гетьман Ю.Язловецький набрав 300 козаків на королівську службу.

Перші Р. засвідчували участь козаків у війнах або їх перебування на державній службі і були документами, за якими їм видавалася платня. Складалися вони тими урядовцями, які набирали козаків на державну службу.

Зростання козацтва, перетворення його в наділений певними привілеями соціальний стан розширили значення козацьких Р. Вони стали тими документами, які засвідчували належність уписаних осіб до козацького стану та їхнє право на користування привілеями. А це стало головною причиною того, що укладення Р. ускладнилося. Загальну кількість козаків, яка повинна бути внесена в Р., визначав уряд, а складання Р., відбір кандидатур, їх унесення до списків перейшло у відання козацької старшини. Згодом практика складання Р. була замінена складанням компутів.

2. Реєстрове козацтво — частина українського козацтва, що перебувала на державній військовій службі. Козаків записували у спеціальні списки — реєстри, що було основою для визнання державою їхніх прав та привілеїв. Створюючи Р.к., уряд Речі Посполитої прагнув мати військо, яке б не вимагало великих видатків і відзначалося боєздатністю. Крім того, заведення реєстру мало розколоти українське козацтво, а Р.к., що було його привілейованою частиною, уряд планував використовувати для придушення національно-визвольної боротьби українства. Вперше проект створення Р.к. був висунутий у 1524 році за правління великого князя литовського і польського короля Сигізмунда І. Але брак коштів завадив реалізації задуму. Здійснено його за Сигізмунда ІІ Августа в червні 1572 року, коли до реєстру записано 300 козаків. Старшим над ними (за дещо пізнішою термінологією — гетьманом) був призначений шляхтич Я.Бадовський. Проте українські козаки використовувались урядом у війнах і раніше, тому відомі згадки про існування більш ранніх козацьких реєстрів. У 1578 році польський король С.Баторій збільшив реєстр до 500 козаків, які були незалежними від місцевої адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримали привілей на володіння містечком Трахтемирів (із монастирем і землями до Чигирина для зимових квартир, арсеналу і шпиталю). Р.к. були надані і клейноди. Після закінчення війни з Росією (1578-1582 роки) Р.к. розпалося. Але в 1583 році знов було набрано 600 козаків. У 1590 році Р.к. зросло до 1000 чоловік. Під час козацьких повстань 90-их років ХVІ ст. сейм ухвалив ліквідувати Р.к., хоча обійтися без козацького війська польська держава не могла, і в 1599 році почалося складання нового реєстру.

Чисельність Р.к. у ХVІІ ст. не була сталою. Посилення в Речі Посполитій національного та соціального гноблення українства спонукало його до вступу в козацтво задля уникнення утисків. Польська ж держава масово використовувала козацькі війська у багатьох війнах, що сприяло зростанню чисельності козацтва. В 1617 році сейм затвердив Р.к. у чисельності 1 тис. чол. За Раставицькою угодою 1619 року реєстр збільшено до 3 тис. А на Хотинську війну 1621 року польський уряд закликав 40 тис. козаків. Але після того, як минала потреба в козаках, уряд зменшував реєстр, а за випищиками не визнавав ніяких прав і вів проти них нещадну боротьбу. У 1625 році, “віддячуючи” козакам за перемогу, здобуту під Хотином, уряд установив шеститисячний реєстр. Було сформовано 6 реєстрових полків (Білоцерківський, Канівський, Київський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський). Головним наслідком такої політики польського уряду стали козацькі повстання проти польсько-шляхетського режиму в 30-ті роки ХVІІ ст. Після їх придушення Р.к. — відповідно до “Ординації…” 1638 року було обмежене в своїх правах і становило 6 тис. чоловік (у 6 полках).

Із початком Української революції під керівництвом Б.Хмельницького кількість Р.к., що було ударною силою українських збройних сил, визначалася необхідністю й сягала 100 тис. та більше чоловік. У ході цієї війни намагання польського уряду обмежити Р.к. 40 тисячами (за Зборівським договором 1649 рік) і 20 тисячами (за Білоцерківським договором 1651 року) не мали успіху. Затверджені московським царем Березневі статті 1654 року передбачали 60-тисячний реєстр. Згодом залежність України від Росії була основним фактором, який впливав на розвиток Р.к. Передача Росією Польщі Правобережної України в 1667 році започаткувала нищення правобережного козацтва. У 1735 році козацький реєстр на Лівобережній Україні був обмежений 20 тисячами виборних козаків, а на Слобідській Україні в 1706 році збереглось лише 4200 козаків. Після ліквідації в Україні в 1782 р. полково-сотенного устрою Р.к. було скасоване остаточно.

Сердюки, серденята (від тур. “серденгесті” — нещадні) — 1. У ХVІІ-ХVІІІ ст. у Гетьманщині військовослужбовці сердюцьких полків; 2. На Запорозькій Січі так називали похідних чи паланкових полковників.

Сердюцькі полки, охочепіхотні полки — наймані піхотні полки, які в ХVІІ-ХVІІІ ст. у Гетьманщині створювалися для несення поліцейської, прикордонної та військової служби. В С.п. набиралися добровольці з усієї України (крім тяглих селян і козаків лівобережних полків) й іноземці. За устроєм С.п. були подібні до козацьких реєстрових полків. С.п. перебували на повному гетьманському забезпеченні. Йменувалися за прізвищем полковника. Розміщувалися у вказаних гетьманом населених пунктах. Ліквідовані російським урядом у 1726 році.

Сірома, голота — незаможні козаки, які не були схильні до ведення господарської діяльності, й новоприбулі, які ще не встигли завести власне господарство. Бідність, хоробрість та мужність були головними складовими образу ідеального козака, що побутував у свідомості значної частини січового товариства. І тому частина козаків свідомо не зберігала, а розтрачувала свою частку від військової здобичі й заробленого майна. Свою назву С. отримала від бідного одягу, який був для неї характерним. С. становила значну частину козацького війська і користувалася всіма козацькими правами та привілеями: мала голос у раді, право на частку земель Війська Запорозького, звільнялася від податків тощо. В переважній більшості С. входила до січової залоги, наймитувала в зимівниках та на промислах заможних козаків. Серед С. було чимало мужніх і вправних воїнів, які відзначилися у багатьох битвах та походах Війська Запорозького.

Січова старшина, кошова старшина. військова старшина — військово-адміністративне керівництво Запорозької Січі. До Січової старшини входили: військова старшина (кошовий отаман, суддя, обозний, осавул, хорунжий, булавничий, перначний та військова старшина без посад: колишні кошові, судді, обозні тощо), паланкова й похідна старшина (похідні і паланкові полковники, полкові писарі та осавули), військові служителі (військові довбиш, пушкар, товмач, кантаржій, шафарі, канцеляристи, табунник, скотар, чабан, шкільні отамани), курінна старшина (отамани, хорунжі).

Січовики — запорожці, козаки Війська Запорозького Низового, які постійно мешкали на Запорозькій Січі. Специфіка устрою Запорозької Січі та способу життя запорожців сприяли формуванню особливого козацького типу. Позбавлені необхідності піклуватися про сім'ю і господарство, С. були насамперед воїнами. Хоча в усі часи, а особливо у XVІІІ ст., серед С. було чимало заможних хазяйновитих козаків. але не вони визначали обличчя січової громади. Справжнім січовиком, ідеалом запорозького товариства, вважався нещадний до ворогів своєї Батьківщини й християнства козак-лицар. Навіть своїх товаришів, які займалися землеробством у власних зимівниках, вони дещо іронічно називали гречкосіями та сиднями. На війні С. відзначалися розумом, хитрістю, вмінням раптово напасти на ворога, заманити його в засідку. Вміли витримувати татарські атаки, спрагу, голод, будь-які нестатки й страх смерті. Січовики мало дорожили власним життям і вміли вмерти не скиглячи навіть тоді, коли їх піддавали найжорстокішим тортурам. Суворість та жорстокість до ворога на війні контрастувала з добродушністю, доброзичливістю і гостинністю, які С. виявляли в мирний час. Однією з головних рис характеру С. була любов до особистої свободи, через що вони воліли краще люту смерть, ніж ганебне рабство. Чесність запорожців відзначали навіть їхні вороги. Схильність С. до щирої дружби, коли за товариша, не вагаючись, жертвували навіть життям, була однією з підвалин січового братства. Безкорисливість і щедрість були неодмінними чеснотами справжнього запорожця. Попри суворе, сповнене смертельних небезпек, злигоднів та труднощів життя, С. відзначались великим життєлюбством. Веселе й дотепне слово, жарт завжди цінувалися запорожцями. Любили вони і музику, танці, не цуралися чарки й уміли добре погуляти на відпочинку після боїв та походів. У гульбищах запорожців було своєрідне молодецтво, і вони аж ніяк не схожі на нещасних п’яниць, що пропивали свої душі в брудних корчмах. С. були людьми, які відпочивали та веселилися з таким самим завзяттям, як і воювали, й завжди були готові покинути все й вирушити на боротьбу з ворогом.

Слобідське козацтво — козацтво Слобідської України. Формування С.к. відбувалося в процесі колонізації незаселених південних околиць Московської держави українськими переселенцями з Речі Посполитої.

Московський уряд, бажаючи захиститися від татарських наскоків, селив переселенців на татарському прикордонні. Для того, щоб утримати українських поселенців у тих небезпечних місцях, уряд був змушений надавати їм численні пільги і дозволяв установлювати традиційний козацький устрій. Переселенці вільно займали землі дикого степу, розчищали ліс та володіли ними. Крім того, на 10-13 років слобідським козакам дозволялося безмитно торгувати, тримати шинки, займатися винокурінням. Земельні багатства й податкові пільги стали економічною основою розвитку С.к. Займаючись землеробством, промислами і торгівлею, слобідські козаки повинні були, не отримуючи платні, відбувати військову службу із власною зброєю, спорядженням та провіантом.

У міру зростання на Слобожанщині козацьких громад вони організовувалися у звичайні для українських козаків військові й адміністративно-територіальні об’єднання — полки. У середині ХVІІ ст. у Слобідській Україні було створено 5 таких полків: Острогозький (1652 рік), Охтирський (між 1655 р. і 1658 роками), Сумський (1658-1659 роки), Харківський (1659-1660 роки) та Ізюмський (1658 рік).Устрій слобідських козацьких полків був схожий на устрій козацьких полків Гетьманщини. На чолі полків стояли полковники і полкова старшина; у сотнях, на які поділялися полки, вся військова, адміністративна та судова влада належала сотнику й сотенній старшині. Адміністративною установою сотні була ратуша.

Із самого початку С.к. було поставлене під контроль центральних органів влади Росії. У військових справах С.к. підлягало бєлгородському воєводі, а вищою адміністративною інстанцією був Розрядний приказ. У 1688 році С.к. було підпорядковане Великоросійському відділу Посольського приказу. У ХVІІІ ст. С.к. уже підпорядковувалося російським губернаторам: Сумський, Охтирський та Харківський полки — київському, а Ізюмський і Острогозький — воронезькому.

Найхарактернішою тенденцією подальшого розвитку С.к. було прискорене згортання демократичних козацьких традицій. Це було зумовлено передовсім впливом самодержавної Росії з її державним устроєм, несумісним із будь-якими демократичними елементами. Російські впливи позначились насамперед на виборності козацької старшини. Вільні вибори козацьким загалом полковників, які ще практикувалися наприкінці ХVІІ ст., у ХVІІІ ст. стають прерогативою старшини. Сотники також стали обиратися не козаками, а полковою старшиною.

У 1700 році царською грамотою було встановлено, що полковники залишаються на своїх посадах до смерті, що ще більше обмежило виборче право. Надалі російський уряд почав призначати на полковницькі посади бажаних для нього осіб. Скасування виборності козацької старшини у поєднанні зі швидким її збагаченням сприяли перетворенню її в закриту привілейовану групу. Цей процес ішов так швидко, що вже у 1714 році для того, щоб відрізнити старшинських дітей від рядового козацтва, було введено звання підпрапорних.

У кінці ХVІІ ст. посилилося розшарування і серед рядового козацтва. Часті походи, в яких козаки втрачали коней, а їхні господарства занепадали без хазяїна, використання козаків на земельних роботах, постої на Слобожанщині регулярних військ привели до розорення багатьох козаків. Збіднілі козаки вже не могли відбувати військову службу власним коштом. Тому в 1700 році урядовим указом С.к. було розділено на компаніївців, або виборних козаків, та підпомічників.

У всіх слобідських полках було залишено лише 3500 виборних козаків (компанійців): у Сумському — 1230, В Охтирському — 820, в Харківському — 850, Ізюмському — 250, Острогозькому — 350. У подальшому їх кількість змінювалася. У 1732 році виборних козаків було 4200, у 1743 році їх кількість визначили у 5000 чол., а незабаром збільшили до 7500. Лише ці козаки зберігали всі козацькі права та привілеї. Решта були переведені в категорію підпомічників, повинні були постачати виборним козакам зброю, одяг, коней, провіант і фураж, обробляти їхні землі під час несення ними військової служби.

У ХVІІІ ст. посилився наступ російського уряду на автономію Слобожанщини та на права слобідських козаків. у 1726 році слобідські полки були переведені під начало Воєнної колегії, й у кожному з них була створена регулярна рота. У 1732 році слобідські козацькі полки були перетворені в армійські, скасовано право займанщини, впроваджено подушний податок. У 1743 році були відновлені козацькі полки, а слобідським козакам повернуті їх колишні права. Але у 1746 році наказано створити один гусарський полк, а указами 1748 та 1749 років слобідським козакам заборонено покидати межі Слобідської України і переходити з одного полку в інший. У 1765 році російський уряд остаточно ліквідував С.к. Замість Харківського полку був створений уланський полк, а замість Ізюмського, Острогозького, Охтирського та Сумського — гусарські полки. Козацькій старшині російський уряд дозволив вийти у відставку чи перейти на службу у гусарські полки і перемінити свої чини армійські з пониженням на 1 чи 2 чини. Старшинам, які брали участь у боях, надавалися такі чини: полковникові — підполковника, обозному — прем'єр-майора, судді — секунд-майора, осавулові, ротмістру, хорунжому та сотникові — поручика, підпрапорному на сотницькій посаді — вахмістра, а іншим — унтер-офіцерів чи капралів. Ті із старшин, хто не брав участі в боях, отримували ще нижчі чини. Це викликало невдоволення старшини, але уряд, відкривши їй шлях до отримання дворянства, нейтралізував це невдоволення. Замість боротьби за автономію старшина спрямувала свої зусилля на отримання дворянства, й у 1785 році їй воно було надане. Козаки і підпомічники були перетворені у військових обивателів, мали платити подушний податок, несли рекрутську повинність.

Слов'яносербія — військова та адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на півдні України паралельно з Новою Сербією з 1753 року по 1764 рік Засновниками її стали колишні полковники австрійської прикордонної служби Живан Шевич та Райко Прерадович, які влітку 1752 року на чолі двох переселенських груп прибули до Російської імперії з Баната. У 1753 році, після тривалих переговорів із російським урядом, переселенцям відвели землі у Бахмутській провінції, між ріками Бахмутом, Сіверським Дінцем і Луганню. Реальне оселення нових мешканців у С. розпочалося лише навесні 1754 року. Кількість іноземців та членів їх родин, які були у числі першопоселенців С., не була великою — 1513 чол. (за станом на 1755 рік). Їх етнічний склад був строкатим: серби становили 38%, волохи — 23%, болгари — 8%, інші — 22%. Незначна кількість іноземців не дозволила царському урядові вдатися до депортації місцевого населення, що прийшло сюди зі Слобідської України й в основній масі було українським.

С. підпорядковувалася Військовій колегії. Передатною ланкою між генералітетом цього формування та колегією була слов'яносербська комісія, що діяла у м. Бахмуті упродовж 1755-1764 років.

С., як і Нова Сербія, була покликана не тільки захищати південні рубежі Російської імперії від нападів кримських орд, а й узяти під контроль запорозьке козацтво, і прискорити його остаточне включення до Російської імперії. Однак випадків відкритого протистояння із запорозьким Кошем, які мали місце у випадку з Новою Сербією , тут не спостерігалося. Не останню роль у цьому відіграв той факт, що С. була відокремлена від Запорозьких Вольностей низкою російських та українських поселень, які знаходилися під юрисдикцією центральної влади, — Українською укріпленою лінією і Бахмутським козацьким полком. На початку 1760-их років сама С., із притаманними їй рисами напівавтономного устрою, вже не відповідала централізаторському курсу внутрішньої політики, яку вела Катерина ІІ. у 1764 році С. було включено до складу Новоросійської губернії, Бахмутського повіту. Об’єднані гусарські полки Шевича та Прерадовича відтоді склали єдиний Бахмутський гусарський полк.

СОТНИК — у ХVІІ-ХVІІІ ст. керівник сотні, який зосереджував у своїх руках, окрім військової, ще й адміністративну та судову владу. До 1648 р. сотник був лише керівником підрозділу козацького війська — сотні. Після відродження в ході Визвольної війни української державності в руках С., крім військової влади, зосереджувались і адміністративні, і судові повноваження. Спочатку С. обирався козаками сотні, а вибір затверджувався гетьманським універсалом. Поступово, в міру згортання демократичних традицій у Гетьманщині, виборність С. почала відмирати, хоча процедура виборів зберігалася. Сотенним радам нав’язували бажаних гетьманові та царському урядові кандидатів, а з 1715 році цар і гетьман затверджували на посаді одного з трьох кандидатів, поданих старшиною. Пізніше С. призначало російське командування. Подібна практика призвела до того, що деякі С. незмінно перебували на своїх посадах по декілька десятків років. Крім того, поширилася практика передачі сотенного уряду від батька до сина.

Сотник організовував оборону всіх населених пунктів на сотенній території, відповідав за озброєння, спорядження й мобілізацію козаків, під час бойових дій очолював сотню, розв’язував господарські питання, забезпечував надходження до гетьманського скарбу податків і встановлених зборів, мав вирішальний голос у судових справах, які розглядалися у сотенному правлінні. Керівництво С. здійснював, спираючись на сотенну старшину, котру, як правило, сам призначав і мав право звільняти з посад. Великий обсяг повноважень С. у поєднані з посиленням безконтрольності у ХVІІІ ст. зумовили численні зловживання. У зв’язку з ліквідацією російським урядом на початку 80-их років ХVІІІ ст. залишків української автономії посади С. було скасовано.

Сотня — в Гетьманщині ХVІІ-ХVІІІ ст. адміністративно-територіальна та військова одиниця, складова частина полку. Мала певну територію з населенням, яке на ній проживало і яке підлягало адміністративній та військовій владі сотенної адміністрації на чолі з сотником. Разом із тим С. була й військовим підрозділом, до якого входили козаки, які проживали на її території. Кількість козаків у С. могла коливатися від кількох десятків до кількох сотень чоловік. С. поділялась на курені, що були найнижчими організаційними одиницями, які об’єднували козаків окремих населених пунктів і забезпечували їх мобілізацію. Звичайно С. називалася за назвою того села чи містечка, в якому розташовувалася сотенна адміністрація. У великих містах, в яких було по кілька сотень, вони називалися за прізвищем сотника. Полковою називалася та С., яка розміщувалася в місті, в котрому перебувала полкова адміністрація.

Сотенними клейнодами були корогва, під якою козаки вирушали в похід, та печатка, котрою скріплювалися документи сотенної канцелярії. Сотні були ліквідовані під час скасування російським урядом залишків автономії Гетьманщини на початку 80-их років ХVІІІ ст.

Українська укріплена лінія — система укріплень, побудованих у 1731-1733 роках від впадіння Орелі в Дніпро до Сіверського Дінця для охорони південних кордонів Російської держави від турецько-татарських наскоків. Будівництво У.у.л. велося прискореними темпами, в атмосфері наближення війни з Туреччиною, без належного інженерно-технічного обґрунтування та врахування особливостей рельєфу. Як наслідок цього, вже у перші десятиріччя свого існування її оборонні укріплення потребували часткового відновлення. Ідея побудови лінії належала київському генерал-губернатору і головному командирові корпусу російських військ в Україні генералові фон Вейсбаху. У.у.л. тягнулася вздовж р. Орелі, її притоки Берестової та притоки Сіверського Дінця — Береки. Загальна довжина У.у.л. становила 285 км. Лінія складалася із суцільного земляного валу та широкого і глибокого рову з боку степу. В системі лінії було побудовано 16 фортець і 49 редутів (невеликих, окремо збудованих укріплень, зімкнених у вигляді багатокутника). Першою фортецею У.у.л. була Донецька (згодом — фортеця Св. Петра), зведена в гирлі р. Сухої Берічки. Відстань між фортецями У.у.л. не перевищувала 20-30 верст. Поза лінією встановлювались маяки та будки, на яких містилася спеціальна варта. До комплексу У.у.л. уходили не лише укріплення, а й слободи, які переросли згодом у великі населені пункти. Слободи призначалися для комплектування гарнізону У.у.л. Абсолютну більшість їх населення становили росіяни — однодвірники (дрібнопомісні дворяни), яких уряд переселив із центральних російських губерній. У.у.л. лише один раз була використана за призначенням — узимку 1736-1737 років під час російсько-турецької війни, коли татари безуспішно намагалися взяти приступом кілька фортець. Проте це не завадило їм обійти лінію та напасти на землі слобідських полків. Згідно з Белградським мирним договором 1739 року і додатковими договорами щодо розмежування кордонів Російської й Османської імперій, рубіж на Лівобережжі пройшов південніше — по ріках Кінській та Берді. Відтоді У.у.л. стала анахронізмом. У.у.л. одночасно втрачає значення в 1770 році, після спорудження південніше від неї, за 175-180 км, Дніпровської укріпленої лінії. Але царизм намагався використати її для здійснення своєї внутрішньої політики щодо Запорозької Січі. У.у.л. відмежовувала землі Вольностей Війська Запорозького Низового від Гетьманщини та Слобідської України, перешкоджала втечам на Запорожжя і вільному переходу запорожців на Слобідську й Лівобережну Україну.

Уходники — окремі люди або групи людей, які йшли на промисли в неосвоєні порубіжні землі південно-східної України. Незаселені степи відзначалися великим багатством дикої звірини й риби. Для експлуатації цих прикордонних і навіть центральних районів України в степу спочатку на сезонні промисли, а згодом і постійно осідали ватаги У. В гирлах річок, на островах, у балках та ярах У. будували свої хутори або так звані зимовища (від цього й походить назва запорозьких хуторів — зимівники), де зимувала, готуючись до наступного промислового сезону, частина промисловців. Ватаги У. мали чітку організацію і були пов’язані між собою круговою порукою. Керував ватагою обраний із їхнього середовища найдосвідченіший та найавторитетніший ватажок — отаман, ініціатор створення даної ватаги. По закінченні зимового сезону частина здобутого відправлялася на продаж у Центральну Україну й до сусідніх країн. Гроші від продажу йшли на придбання всього необхідного для нового сезону і розподілялися між членами ватаги.

Уходництво — відхід від постійного місця проживання на тимчасові (сезонні) промисли. Це явище було характерним для вільних прикордонних територій південно-східної України. Певні категорії населення, об’єднані у ватаги, йшли на сезонні промисли в незаселені або малозаселені прикордонні області півдня України, де в межах певної території здійснювали ті чи інші промислові функції — рибалили або полювали. Ця конкретна природно обмежена територія стала називатися уходом, як і саме явище сезонних промислів — уходництвом.

Характерник, галдовник — наділений надприродними здібностями козак — чаклун. Х. могли заговорювати біль, рани, спиняти кров. Вважали, що вони можуть миттєво переміщуватися на великі відстані, на простеленій повсті пливти водою, перетворюватися на різні предмети, ловити кулі та ядра тощо. Гадали, що надприродні якості Х. допомагали козакам перемагати ворога. Тому Х. вважали найвидатніших отаманів. Х. був І.Сірко, руку якого, за легендою, запорожці після смерті декілька років возили з собою, вірячи, що вона сприяє перемозі над ворогом. Джерело таких здібностей характерника вбачали в їх зв’язку з нечистою силою, і тому після смерті їх іноді ховали без священика та забивали у груди осиковий кілок.

Хліб козацький — специфічно козацькі доходи, здобуття яких зумовлював козацький спосіб життя. Платня, отримувана козаками за свою службу, була мізерною, виплачувалася нерегулярно й не забезпечувала прожиття. Постійна участь козаків у воєнних діях не дозволяла їм існувати тільки на доходи від занять сільським господарством, промислами та торгівлею. Але війна відкривала для козацького війська інші можливості для здобуття засобів до існування. Для козаків, як і для всіх тогочасних європейських армій, теж було характерним життя за рахунок воєнних походів. Серед них найбільше важила воєнна здобич (зброя, дорогий одяг, коні й худоба). Вона зносилася в одне місце, перераховувалася і дуванилася. Козаки, що відзначилися в бою, отримували збільшену частку — башловку. Взятих у полон обмінювали на українських невільників або отримували за них викуп. Крім того, певна частка здобичі виділялася на церкву, а інша йшла в січову скарбницю. Крім захоплення військової здобичі, козаки практикували збирання серед населення натуральних і грошових зборів — стації (що було звичайною практикою у Речі Посполитій). Отримані продукти й кошти мали забезпечити потреби козаків у провіанті, зброї та спорядженні. Під час дій козаків поза межами України, як і у будь-якої тогочасної армії, реквізиції та конфіскації у місцевого населення ставали масовими й супроводжувалися зловживаннями. На території України, коли такі збирання проводилися самовільно, вони теж супроводжувалися певними надужиттями, хоча кількість таких зловживань була набагато меншою, ніж під час дій поза межами України. Після відродження Української держави (1648 рік) збирання податків було впорядковане й проводилося організовано.

Чайка — бойове вітрильно-гребне судно запорозьких козаків, пристосоване для морських походів. Чайку несли 12-15 пар весел, а на чотириметровій зйомній щоглі використовувалося прямокутне вітрило для попутного вітру, з ХVІІ ст. скошене (тендер) для використання бокового вітру. Ч. була обладнана двома кермовими веслами (кормовим та носовим), що дозволяло на місці змінювати галс, не витрачаючи часу на розвороти. Дно Ч. (кільова частина) видовбувалася із товстого стовбура липи, осики, верби; борти нашивалися на дубові шпангоути дерев’яними кілками (нагелями); через кожні чотири нагелі вбивався один кований цвях із круглою головкою. Корпус судна конопатився конопляним або лляним клоччям, морською камкою і ретельно смолився. Ззовні бортів прив’язувалися тугі в’язанки очерету, що забезпечувало кращу плавучість судна, амортизувало при зіткненні з корпусом ворожого судна чи кам’янистим берегом, захищало від ворожих куль. Розміри Ч. середини ХVІІ ст., за Бопланом, були: довжина — 60, ширина — 10-12, висота — 12 футів. Екіпаж — 40-50 чоловік. На борту Ч. знаходився запас провіанту, військове спорядження: по 2 рушниці на кожного козака, особиста холодна зброя, озброєння судна із 2-6 легких гармат тощо.

Козацькі Ч. — міцні, маневрові, швидкісні судна — виявилися найкраще пристосованими до каботажного плавання на морях, по річках, дніпровсько-дунайських плавнях. Завдяки високорозвиненому військовому мистецтву козаків, козацький флот Січі протягом двох століть успішно вів двобій проти сильного воєнного флоту Османської імперії. Флотилії козацьких Ч. — чисельністю від кількох десятків до кількох сотень суден — здійснювали сміливі морські походи на турецькі порти Чорного, Азовського морів від Сінопа до Стамбула включно. Морське мистецтво козаків переконливо довело, що Україна з давніх часів була морською державою.

Яничари (від турецьк. — нове військо) — регулярна піхота у війську Османської імперії. Започаткована за султана Мурада І у ХІV ст. Спочатку Я. набиралися з військовополонених, а пізніше комплектувалися за рахунок дьовширме — примусового набору хлопчиків із християнських родин. Цих хлопчиків спочатку навертали в іслам і виховували в турецьких родинах. Потім вони проходили підготовку в спеціальних установах. Завдяки цьому Я. отримували добру військову підготовку й ставали непримиренними мусульманськими фанатиками. Спочатку Я. не мали права одружуватися, займатися ремеслами та торгівлею, бо постійно отримували високу платню і щедрі подарунки від султанів. На початковому етапі Я. були добре навченими професійним військом із вольовими якостями і грізною військовою силою.

На початку ХVІІ ст. у яничарському корпусі налічувалося 48 тис. осіб. Корпус поділявся на 196 рот, кожна з яких мала свою назву, порядковий номер, окрему казарму. З 1639 року система дьовширме була скасована і серед Я. почали переважати турки. Спустошення державної скарбниці призвело до того, що платня Я. стала виплачуватись нерегулярно, і вони почали займатися ремеслами й торгівлею, грабувати населення. Крім того, більшість Я. завели собі сім’ї. Все це призвело до погіршення військової підготовки яничарського війська, падіння дисципліни. Я. часто ставали ініціаторами та учасниками народних повстань, бунтів, брали участь у двірцевих переворотах. Яничарський корпус був ліквідований у 1826 році.

Я. часто використовувалися в боях проти українських козаків, які неодноразово їх перемагали.

Яничарка — довгоствольна рушниця з кременевим ударним замком іспано-мавританського типу. Запозичена козаками в турецьких яничарів. Була поширеним типом ручної вогнепальної зброї у запорожців.

Ясир (від турецьк. “єсир” — бранець) — невільники, яких захоплювали татари і турки під час розбійницьких нападів на українських землях упродовж 1482-1760 років.

У 1576 році татарські орди вчинили набіг на Поділля, дійшли до Львова. Було зруйновано багато сіл, забрано 40 тис. коней, до півмільйона худоби, понад 35 тис. людей. Десяту частину полонених, в основному хлопчиків, віддали ханові. Решту виставили на невільницьких ринках для продажу. Найбільшим був невільницький базар у Кафі (Феодосія), на якому одноразово продавалося до 30 тис. людського товару, що приганявся кримськими татарами з українських земель. Із Кафи невільники перевозилися до Стамбула чи інших міст, де продавалися на різні роботи: в садах, на городах, на пристанях.

Найтяжчою була доля бранців, які потрапляли на каторги — кораблі, що їх приводили в рух весла невільників, прикутих до лав. Українські дівчата-невільниці поповнювали гареми. Відомо про українок, які ставали дружинами турецьких можновладців: Маруся Богуславка, оспівана в народній думі; бранка з міста Рогатина, яка отримала ім’я Хуррем, а європейці називали її Роксоланою, стала дружиною турецького султана Сулеймана І Пишного (її син Селім також був султаном). Усього нападниками за час з ХІV по ХVІІІ ст. було вбито чи полонено щонайменше 2-2,5 млн. мешканців України.