2.3. Державний устрій якобінської диктатури, її основні соціально-економічні і політичні перетворення
Основи організації революційного уряду були визначені Конвентом у ряді декретів, зокрема, в Установчому законі від 4 грудня 1793 р. «Про революційний порядок управління». У цьому декреті передбачалося, що «єдиним центром управління» у республіці є Національний конвент. За ним визнавалося виключне право на прийняття і тлумачення декретів. Таке закріплення керівної ролі Конвенту в системі органів революційної диктатури було зумовлене самим ходом політичної боротьби. Після вигнання жирондистів переважний вплив у ньому мали якобінці.
Конвент був тісно пов'язаний з Паризькою комуною, народними товариствами, тобто був визнаним центром революційних сил того часу, до того ж постійно діючим органом, який оперативно реагував на швидко змінювану політичну ситуацію, розглядав велику кількість питань і за порівняно короткий строк прийняв величезну масу законів (декретів).
Урядову владу в системі революційної диктатури якобінців здійснював Комітет громадського порятунку. Він вийшов на перше місце серед комітетів Конвенту, став натхненником проведення політики революційного терору. Роль цього Комітету особливо зросла з липня 1793 р., коли на чолі його замість Дантона, який виявляв нерішучість і схильність до компромісів, став Робесп'єр — лідер якобінців. До складу Комітету увійшли і його найближчі соратники — Сен-Жюст, Кутон та ін.
Відповідно до декрету Конвенту від 10 жовтня 1793 р. Комітету громадського порятунку мали підпорядковуватися тимчасова виконавча рада, міністри, генерали. Йому ж ставилося в обов'язок спочатку щодня, а з грудня 1793 р. щомісяця подавати звіти про свою роботу до Національного конвенту.
Для зв'язку Конвенту й урядових установ з революційними комітетами на місцях до департаментів і в армію направлялися комісари з числа депутатів Конвенту, які наділялися широкими повноваженнями. Вони здійснювали контроль за виконанням декретів революційного уряду й у разі потреби могли усувати посадових осіб у департаментах і генералів в армії. Складна політична ситуація (контрреволюційні заколоти, зради в армії) змушувала комісарів Конвенту брати на себе іноді й безпосередні адміністративні й організаційні функції — видавати обов'язкові розпорядження, командувати військовими частинами тощо.
До завдань революційної диктатури було пристосоване управління на місцях. Законом від 4 грудня 1794 р. з відання адміністрації департаментів були вилучені найважливіші питання, «що стосувалися революційних законів і способів управління, а також громадського порятунку». Ці питання дистрикти і муніципалітети вирішували безпосередньо з революційним урядом. Найбільшу активність у місцевому управлінні виявляли муніципалітети, з яких були вигнані жирондисти. У роботі комун і їх секцій, у генеральних радах широку участь брали низи місько го і сільського населення.
Ще згідно з декретом від 21 березня 1793 р. для нагляду за ворожими республіці іноземцями в кожній комуні і її секціях обиралися спостережні та інші спеціальні комітети. За якобінців функції цих комітетів значно розширилися, вони одержали назву революційних комітетів. Ці комітети, що складалися з найбільш активних і фанатично відданих революції громадян, були створені по всій країні. Вони перетворилися на інструмент революційного терору й головну опору Комітету громадського порятунку на місцях. Вони не тільки послідовно проводили у своїх округах політику центру, а й, у свою чергу, самі тиснули на Конвент, змушуючи його в ряді випадків виконувати вимоги революційних мас.
Важливе місце в системі революційної диктатури посідали різні народні товариства і клуби, насамперед Якобінський клуб у Парижі, який виконував роль своєрідного політичного штабу революції, і численні його відділення по всій країні (понад 40 тис).
Однією з істотних особливостей якобінської диктатури було створення спеціальних органів, призначених для боротьби з зовнішніми ворогами і внутрішньою контрреволюцією. У своїй діяльності, спрямованій на захист Республіки і завоювань революції, вони використовували методи революційного терору.
В організації розгрому військ феодально-монархічної коаліції, які вторглися на територію республіканської Франції, вирішальну роль відіграла перетворена якобінцями армія. У серпні 1793 р. Конвент видав Декрет про загальне ополчення, відповідно до якого здійснювався перехід від добровольчого принципу до обов'язкового набору, тобто створення масової народної армії. У ст. 1 Декрету говорилося: «З цього часу і надалі, до вигнання ворогів з території Республіки, усі французи мають перебувати в постійній готовності до служби в армії. Молоді люди повинні відправитися воювати, одружені будуть виготовляти зброю і перевозити продовольство, жінки будуть шити намети й одяг і служити в госпіталях, діти будуть щипати корпію зі старої білизни, старі будуть у громадських місцях збуджувати мужність воїнів, ненависть до королів і закликати до єдності Республіки». Батальйони новобранців, які злилися з кадровими частинами (так звана амальгама армії), привносили до армійського середовища революційний дух і зміцнювали боєздатність військових підрозділів. На командні посади, у тому числі і генеральські, висувалися молоді, здібні і вольові люди, багато з яких були вихідцями з народу. Революційна армія не тільки очистила до початку 1794 р. територію Франції від військ коаліції, а й брала участь у придушенні контрреволюційних заколотів у Ліоні, Вандеї та інших містах.
Важливу роль в організації боротьби з контрреволюцією відіграв Комітет громадської безпеки. На нього законом від 4 грудня 1793 р. був покладений «особливий нагляд» за всім тим, що стосувалося «особи і поліції». Він не підпорядковувався Комітету громадського порятунку і повинен був щомісяця представляти свої звіти безпосередньо до Конвенту. Наділений правом розслідування контрреволюційної діяльності, арешту і віддання до суду ворогів Республіки, цей Комітет, нерідко зловживаючи своєю владою, став одним з найважливіших каральних органів у системі якобінської диктатури. Особливу роль у проведенні каральної політики в дистриктах і комунах відігравали згадані вище революційні комітети. їхні функції були істотно розширені Законом від 17 вересня 1973 р. про підозрілих. Ці комітети мали безпосередній зв'язок з Комітетом громадської безпеки, пересилали йому списки заарештованих і вилучені в них документи. Коло осіб, які вважалися підозрілими і підлягали арешту, було дуже широким і невизначеним. Це особи, які своєю поведінкою, зв'язками, промовами, публікаціями «виявляють себе прихильниками тиранії, федералізму і ворогами свободи», члени дворянських сімей, які «не виявляли постійно своєї відданості революції», особи, яким було відмовлено у видачі «свідоцтв про благонадійність», та ін. Революційні комітети, тісно пов'язані з народними товариствами, місцевими відділеннями Якобінського клубу, нерідко виявляли політичну нетерпимість. Вони розгорнули енергійну діяльність з виявлення і викриття контрреволюціонерів, не дуже турбуючись про те, що в багатьох випадках вони переслідували і «знешкоджували» ні в чому не винних людей.
У системі органів якобінської диктатури надзвичайно активну роль відіграв також Революційний трибунал. Він був створений на вимогу якобінців ще жирондистським Конвентом, але перетворився на постійно діюче знаряддя революційного терору лише після його реорганізації 5 вересня 1793 р.
Судді, присяжні засідателі, громадські обвинувачі та їх помічники призначалися Конвентом. Уся процедура в Революційному трибуналі характеризувалася спрощеністю і швидкістю, що дозволяло йому вести цілеспрямовану і водночас жорстоку боротьбу з політичними супротивниками революційного уряду — роялістами, жирондистами, агентами іноземних держав. До 10 червня 1794 р. за вироком Революційного трибуналу було страчено 2 тис. 607 чоловік. Перемога революційної армії і зміцнення Республіки з неминучістю призвели до розпаду колишньої єдності і до посилення внутрішніх розбіжностей у якобінському блоці. Соціально-економічне законодавство, що знищило залишки феодалізму, об'єктивно вело до розвитку капіталістичних відносин, до появи «нових багатіїв» (нуворишів) і зростання соціальної нерівності, до погіршення становища міської і сільської бідноти.
«Караючий меч» якобінців, керівництво якими усе більшою мірою зосереджувалося в руках Робесп'єра і невеликої групи близьких до нього осіб, швидко втрачав свою революційну спрямованість. Він перетворювався на знаряддя розправи не тільки з правими силами, які не сприймали максималізму якобінських вождів, а й з лідерами лівого крила якобінців, які представляли інтереси низів міського і сільського населення («скажені», ебертісти тощо). Останні вимагали подальшого розвитку революції, створення егалітарного суспільства. Відверті політичні репресії якобінців відлякували багатьох їх колишніх прихильників, вели до падіння їхнього авторитету, до звуження соціальної бази їх влади. Вожді якобінців, по суті, вже не бачили іншого шляху до того, щоб врятувати режим і зміцнити своє особисте становище, крім як посилення терору. Боротьба за демократичні ідеали в умовах наростання терору усе відвертіше перетворювалася на тривіальну боротьбу за особисту владу.
10 червня 1794 р. Конвент під тиском Робесп'єра прийняв Декрет «Про ворогів народу», що мав лиховісні наслідки. Цей Декрет ще більше спрощував судову процедуру, але разом з тим скасовував елементарні демократичні основи судочинства.
Обвинувачений допитувався лише на судовому засіданні в присутності присяжних і публіки, не мав права на захисника
(«захисниками патріотів, на яких безвинно звели наклеп, закон вважає присяжних патріотів; змовники ж захисників не мають права мати»).
За всі злочини, що підлягають віданню Революційного трибуналу, призначалася смертна кара. Саме поняття «ворог народу» відповідно до Декрету було сформульовано широко і невиз-начено. Закон дозволив якобінському керівництву Конвенту підсилити терор проти політичних супротивників режиму і проти «нових багатіїв», але він спричинив і зростання страт безвинних людей, на яких було зведено наклеп (за 48 днів було страчено 1 тис. 350 чоловік).
До літа 1794 р., коли в результаті перемог революційної армії зникла військова небезпека і новий республіканський лад став політичною реальністю, внутрішні протиріччя, притаманні якобінському режиму, стали більш гострими і нерозв'язними.
Нову грошовиту аристократію дратували введені якобінцями обмеження підприємництва. Вона не бажала більше миритися з терором, з обмеженнями елементарних демократичних прав, з фактичним руйнуванням створеного революцією конституційного механізму.
Сформоване в ході революції багатомільйонне дрібновласницьке селянство втратило свій революційно-демократичний настрій, відвернулося від якобінців. Як зазначалося вище, вожді якобінців відштовхнули від себе зрештою і низи міського і сільського населення.
В умовах, коли правлячий блок швидко розвалювався, у Конвенті дозріла змова групи монтаньярів, які виступили, у тому числі з метою самозбереження, проти безладдя і вакханалії якобінського терору (Тальєн, Баррас та ін.). Оскільки вожді якобінців вичерпали резерви своєї революційної активності, а тому не могли знову спертися на народні маси, їхнє правління усе більше набувало ознак політичного самогубства. Плани змовників, до яких примкнули деякі члени обох урядових комітетів, порівняно легко здійснилися 27/28 липня 1794 р. (9 термідора — за республіканським календарем).
Розділ III
Якобінці. Якобінський клуб. Учасники політичного клубу епохи Великої французької революції, які встановили свою диктатуру в 1793 - 1794роках. Сформувалися в червні 1789 на базі бретонської фракції депутатів Національних зборів. Отримали свою назву від клубу, що знаходився в домініканському монастирі святого Якова. У число якобінців входили перш за все члени революційного Якобінського клубу в Парижі, а також члени провінційних клубів, тісно пов'язаних з основним клубом.
Партія якобінців включала праве крило, лідером якого був Дантон, центр, очолюваний Робесп'єром, і ліве крило, на чолі з Маратом (а після його смерті Ебером і Шометта).
Якобінці (переважно прихильники Робесп'єра) брали участь вКонвенті, а 2 червня 1793 року здійснили державний переворот, поваливши жирондистів. Їх диктатура тривала до перевороту 27 липня 1794, в результаті якого Робесп'єр був страчений.
Під час свого правління якобінці провели ряд радикальних реформ і розгорнули масовий терор
До 1791 року члени клубу були прихильниками конституційної монархії. До 1793 році якобінці стали найбільш впливовою силою вКонвенті, виступали за єдність країни, зміцнення національної оборони перед обличчям контрреволюції, жорсткий внутрішній терор. У другій половині 1793 року встановилася диктатура якобінців на чолі з Робесп'єром. Після перевороту 9 термідора і загибелі вождів якобінців клуб був закритий (листопад 1794 року).
Починаючи з XIX століття термін "якобінці" вживається не тільки для позначення історичних членів Якобінського клубу і їх союзників, але також як назва певного радикального політико-психологічного типу.
Якобінський клуб мав величезний вплив на хід Французької революції 1789 р. Не без підстави було сказано, що революція росла і розвивалася, падала і зникла у зв'язку з долею цього клубу. Колискою Якобінського клубу був Бретонська клуб, тобто наради, влаштовані кількома депутатами третього стану Бретані після прибуття їх в Версаль на Генеральні штати ще до відкриття їх.
Ініціатива цих нарад приписується д'Еннебону і де Понтіві, що належали до числа найбільш радикальних депутатів своєї провінції. Незабаром в цих нарадах взяли участь депутати бретонського духовенства і депутати інших провінцій, які трималися різних напрямків. Тут були Сійес і Мірабо, герцог д'егийон і Робесп'єр, абат Грегуар, Барнав і Петіон. Вплив цієї приватної організації дало себе сильно відчути в критичні дні 17 та 23 червня.
Коли король і Національні збори перебралися до Парижа, Бретонська клуб розпався, але колишні його члени стали знову збиратися спочатку в приватному будинку, потім в найнятому ними приміщенні в монастирі якобінських ченців (домініканського ордена) поблизу манежу, де засідав Національні збори. У засіданнях брали участь і деякі з ченців, тому роялісти прозвали членів клубу в насмішку якобінцями, самі ж вони прийняли найменування Товариства друзів конституції.
Насправді політичним ідеалом тодішнього якобінського клубу булаконституційна монархія, як її розуміла більшість Національних зборів. Вони називали себе монархістами і визнавали своїм девізом закон. З точністю дата відкриття клубу в Парижі - в грудні 1789-го чи січні наступного року - невідома. Статут його був складений Барнавом і прийнятий клубом 8 лютого 1790 р. Невідомо (оскільки спочатку не велися протоколи засідань), коли стали приймати в число членів сторонніх, тобто не-депутатів.
Коли число членів розрослося, організація клубу значно ускладнилася. На чолі стояв голова, що обирався на місяць; при ньому було чотири секретаря, дванадцять інспекторів, і, що особливо характерно для цього клубу, чотири цензора; всі ці посадові особи обиралися на три місяці: при клубі було утворено п'ять комітетів, що вказують на те, що самий клуб прийняв на себе як би роль політичного цензора по відношенню до Національних зборів і Франції - комітети з наданням (цензурі) членів, з нагляду (Surveillance), по адміністрації, за доповідями і за листуванням. Спочатку засідання відбувалися тричі на тиждень, потім щодня; публіка стала допускатися на засідання лише з 12 жовтня 1791 р., тобто вже при Законодавчих зборах.
У цей час число членів клубу досягло 1211 (щодо голосування в засіданні 11 листопада). Ще раніше (з 20 травня 1791 р.) клуб переніс свої засідання до церкви Якобінського монастиря, яку він найняв за скасування ордена і конфіскації його майна і в якій засідання відбувалися до закриття клубу. Внаслідок напливу не-депутатів змінився склад клубу: він став органом того суспільного прошарку, який французи називають la bourgeoisie lettre ("інтелігенція"); більшість складалося з адвокатів, лікарів, вчителів, вчених, літераторів, живописців, до яких примикали і особи з купецтва
Деякі з його членів носили відомі імена: лікар Кабанис, вчений Ласепед, літератор Марі-Жозеф Шеньє, Шодерло де Лакло, живописці Давид і Карл Верне, Лагарпом, Фабр д'Еглантін, Мерсьє. Хоча з великим напливом членів розумовий рівень і освіта прибувають знижувалися, проте паризький Якобінський клуб до кінця зберегти дві початкових риси: докторальность і деяку манірність по відношенню до освітнього цензу. Це виразилося в антагонізмі по відношенню до Клуб кордельеров, куди приймалися люди без освіти, навіть безграмотні, а також у тому, що саме вступ до Якобінський клуб обумовлювалося досить високим членським внеском (24 лівр щорічно, а при вступі ще 12 ліврів).
Згодом при Якобінському клубі було організовано особливе відділення під назвою "братнє товариство для політичного виховання народу", куди
допускалися і жінки, але це не змінило загального характеру клубу. Клуб обзавівся власною газетою; редагування її було доручено Шодерло де Лакло, близьким до герцогу Орлеанському; саму газету стали називати "Монітером" орлеанізма. У цьому виявилася відома опозиція по відношенню до Людовику XVI, тим не менш Якобінський клуб зберігав вірність проголошеному в його назві політичним принципом.
.
З цього шляху його не збило втеча короля і його затримання в Варення. Викликані цими подіями зіткнення викликали, однак, розкол між членами клубу, більше помірні з них на чолі з Барнавом, Дюпор іОлександром Ламетом у великому числі вийшли з клубу і заснували новий, під назвою Клуб фельянов. Прихильники цього напряму склали потім праве крило в Законодавчих зборах. Тим часом за зразком паризького Якобінського клубу стали виникати подібні клуби в інших містах і навіть у селах: їх було близько тисячі, і всі вони вступили в листування і зносини з паризьким, визнаючи себе його філіями (affiliations).
У цьому різко проявилися переважання Парижа і прагнення до централізації, властиві "Старому порядку"; вплив паризького клубу на провінційні зіграло велику роль в революційному перевихованні Франції і значно сприяло остаточного торжества принципу централізації в країні. Відділення від якобінців більш помірних фельянов посилило в Якобінському клубі позиції радикальних елементів. Для подальшої його долі було дуже важливо, що в розбраті між фельянов і якобінцями провінційні клуби взяли бік останніх. На відбувалися на початку вересня 1791 р. виборах в Законодавчі збори якобінці зуміли в число 23 депутатів Парижа провести тільки п'ять вождів клубу, але вплив його зростала, і на листопадових виборах в паризький муніципалітет якобінці взяли гору. Після цього Паризька комуна стала знаряддям Якобінського клубу.
Найвпливовіші з паризьких газет виступали за якобінців проти фельянов. Якобінський клуб заснував свій орган під назвою "Журналь де Деба" ( Journal des dbats et des dcrets) замість колишньої газети "Journal d. 1. soc. etc.", що відійшла до фельянов. Не обмежуючись пресою, якобінці перейшли в кінці 1791 р. до безпосереднього впливу на народ; з цією метою видні члени клубу - Петіон, Колло д'Ербуа і сам Робесп'єр - присвятили себе "благородному покликанню навчати дітей народу конституції", тобто викладати в народних школах " катехізис конституції ". Більш практичне значення мала інша міра - вербування агентів, які повинні були на майданах чи на галереях клубу і Національних зборів займатися політичним вихованням дорослих і залучати їх на сторону якобінців. Цих агентів набирали з військових дезертирів, які натовпами бігли в Париж, а також з робітників, попередньо присвячених в ідеї якобінців.
На початку 1792 р. таких агентів було близько 750, вони складалися під керівництвом колишнього офіцера, який одержував накази від таємного комітету Якобінського клубу. Агенти отримували по 5 ліврів в день, але внаслідок великого напливу платню знизилося до 20 су. Великий вплив у якобінському дусі надавало відвідування галерей Якобінського клубу, відкритих для публіки, де могло поміститися до півтори тисячі чоловік; місця займали з другої години дня, хоча засідання починалися тільки о шостій вечора. Клубні оратори намагалися тримати публіку в постійному збудженні. Ще більш важливим засобом для придбання впливу було захоплення галерей в Законодавчих зборах через агентів і керовану ними натовп; цим шляхом Якобінський клуб міг безпосередньо впливати на промовців Законодавчих зборів і на голосування. Все це коштувало дуже дорого і не покривалося членськими внесками, але Якобінський клуб користувався великими субсидіями герцога Орлеанського або звертався до "патріотизму" своїх заможних членів, один з таких зборів доставив 750000 ліврів.
Після відходу фельянов з Якобінського клубу в останньому на початку 1792 виник новий розкол, в ньому виділилися дві партії, які пізніше боролися в Конвенті під назвами жирондисти і монтаньяри; спочатку ця боротьба виглядала як суперництво двох вождів - Бріссоі Робесп'єра.
Розбіжність між ними і їх прихильниками особливо яскраво виявилося в питанні про оголошення війни Австрії, за що виступавБріссо. Особисті відносини і суперництво партій ще більше загострилися, коли Людовик XVI погодився сформувати міністерство з людей, близьких до гуртка депутатів Жир
Повстання 10 серпня, призвело до повалення монархії, залишиться незрозумілим тому, хто не знає діяльності Якобінського клубу з 28 червня по 10 серпня.
Члени його систематично підпорядковували своєму безпосередньому впливу три сили, які вони повели на приступ проти короля і конституції: федератів, секції та Комуну. Федерати, тобто добровольці, які прибули з департаментів, були підпорядковані впливу Якобінського клубу за допомогою центрального комітету із середовища, який мав таємні засідання в Якобінському клубі. Цей комітет вибрав зі свого складу 5 членів, що склали таємну директорію, і до цих 5 особам було приєдналися 10 якобінців. Це був штаб революційного ополчення, створеного для захоплення Тюїльрі. Шляхом агітації в секціях була створена "повстанська комуна", яка в ніч з 9 на 10 серпня захопила ратушу і паралізувала захист палацу Національною гвардією, убивши її командира.
За повалення короля Якобінський клуб зажадав негайно зрадити його суду. 19 серпня внесли пропозицію замінити колишню назву "Клубу друзів конституції" новим - "Товариство якобінців, друзів свободи і рівності"; більшість відхилило цю назву, але 21 вересня клуб став так називатися. У той же час було постановлено провести "чистку" клубу від недостойних, для чого обрали спеціальну комісію. В вересневих вбивствах Якобінський клуб як такої не брав безпосередньої участі, але в солідарності з ними вождів клубу не може бути сумніву, це підтверджується як вмістом їх речей в цей час і свідченням їх побратимів по клубу, наприклад Петіон, так і відвертим схваленням вбивств членами клубу пізніше . У подальшій діяльності Якобінського клубу панував принцип терору. У перший період своєї історії "Товариство друзів конституції" було політичним клубом, що впливав на формування громадської думки і настрій Національних зборів, по друге воно стало осередком революційної агітації, третього Якобінський клуб став напівофіційним установою правлячої партії, органом і разом з тим цензором Національного Конвенту. Цей результат був досягнутий шляхом довгої боротьби.
Національний Конвент, що відкрився 21 вересня 1792 спочатку слабо піддавався впливу Якобінського клубу. Причини цього треба шукати в популярності жирондистів, вожді яких завдяки красномовству панували в Конвенті і захоплювали за собою коливний центр ("Болото"). Але незабаром почалася боротьба між якобінцями і жирондисти, як у Конвенті, так і в Якобінському клубі. У першому переважали жирондисти, витісняючи супротивників, намагаючись залучити їх вождів і депутатів Парижа на свою сторону. Центральний клуб був дуже стурбований ставленням до нього провінційних клубів, в яких після підпорядкувати цьому керівництву комуну і анархічні елементи Парижа прискорила розв'язку кризи: повстання 31 травня і 2 червня призвели до видалення жирондистів з конвенту і їх арешту. Ця перемога розв'язала руки якобінський клуб і поклала на нього нову роль - організацію урядової влади і контроль над нею. Разом з тим клуб перейшов з опозиційного положення під володарює і тому вступив у боротьбу з опозиційними елементами. Новим урядовим органом стає у той же час керівником вищого урядового органу, що розпоряджається як виконавчою владою (міністерством), так і законодавчої ( конвентом). Якобінський клуб став ментором центрального урядового органу, але Франція ще не була завойована; місцева влада в багатьох випадках як і раніше трималися політики занепалої партії. Клуб захоплює владу над провінцією допомогою місцевих Якобінський клубів. 27 липня видається закон, що загрожує всім місцевим властям, військовим командирам і приватним особам 5 або 10 років ув'язнення в ланцюгах за протидію "народним товариствам" (socits populaires) або за розпущення їх.
З іншого боку, Якобінський клуб відстоює урядову, тобто свою політику і ліворуч, тобто проти крайніх революціонерів, осередком яких продовжує бути клуб кордельеров, але які нерідко переносять боротьбу в засідання самого Якобінського клубу. Хоча складена якобінської партією в конвенті конституція 1793 р. знайшла собі гарячих захисників у Якобінському клубі, вона зовсім не відповідала цієї мети головних вождів цієї партії. Якобінці провели і відстоювали її для того, щоб усувати конституцію, складену жірондінцев на грунті безпосереднього народовладдя. Якобінська конституція була дещо помірніше в цьому відношенні, але все ж і вона надавала верховну владу народним масам - а це зовсім не входило в плани якобінців. Представляючи собою меншість в країні, вони не бажали випустити владу зі своїх рук. Захоплення влади якобінцями витікав не тільки з їх становища: він був наслідком їх політичного темпераменту і умовою для здійснення їхніх політичних ідеалів.
Тільки за допомогою необмеженої влади вони могли задовольнити своїй злобі проти ниспровергнуто революцією порядку і пов'язаних з ним інтересів і класів людей, тільки за допомогою кривавого деспотизму вони могли нав'язати Франції свою соціальну програму. Настав той криза в історії революції, який розбиває її на дві протилежні за духом половини - епоху прагнення до свободи, яка перейшла в анархію, і епоху прагнення до централізації влади, яка перейшла в терор. У цій зміні фронту революції Якобінський клуб зіграв видатну роль, готуючи кризу, вселяючи партії і конвенту відповідних заходів і відстоюючи нову програму в Парижі і в провінціях через свої розгалуження. Самий клуб діяв здебільшого під навіюванням Робесп'єра
У ніч на 2 червня 1793 десятки тисяч озброєних парижан і загони національної гвардії оточили Конвент. Жерла гармат були спрямовані в зал, де засідали депутати. Під загрозою розстрілу на місці, депутати Конвенту прийняли рішення про видалення з його складу жирондистів. Багато хто з них були пізніше заарештовані, частина - страчена. Влада перейшла до якобінському клубу і до його вождям - Робесп'єру, Марату, Дантону. З новою силою заробили надзвичайні суди - революційні трибунали. Влітку 1793 був убитий Марат.
Тим часом Конвент прийняв нову Конституцію, що проголосила Францію республікою. Ситуація загострювалася і в міру загострення становища в тилу і на фронтах, Конвент приймає Закон про підозрілих, який наказував брати під арешт всіх "підозрілих". Такими оголошувалися "вороги революції і республіки, співчуваючі тиранії", кого підозрювали комісари Конвенту, родичі емігрантів. У цих умовах до числа "підозрілих" міг потрапити кожен. До цього моменту були арештовані останні жирондисти. Один з їхніх вождів перед стратою вимовив знамениті слова: "Революція пожирає ... власних дітей".
Тим часом терор наростав. Тюрми заповнювалися "підозрілими". Гучні політичні процеси слідували один за іншим. У жовтні 1793стратили колишню королеву Франції Марію-Антуанетту. Страти стали масовим явищем. Комісари Конвенту "наводили порядок" в містах Франції і в армії.
9 жовтня 1793 був узятий Ліон. Конвент прийняв декрет, за яким Ліон мав бути зруйнований. Майже всіх залишилися в місті людей вивезли з Ліона і розстріляли.
Справа закінчилася, проте, падінням самого Робесп'єра, 9 термідора. Президент клубу був страчений разом з Робесп'єром; смерть останнього була катастрофою і для Якобінського клубу. Правда, клуб кілька днів по тому був знову відкритий партією, ніспровергнувшей Робесп'єра - термідоріанці, що бажали зробити його своїм знаряддям. Але Якобінський клуб знову став зборищем правовірних якобінців. Коли в кінці серпня конвент прийняв, за наполяганням вождів термідоріанців - Талієм і Фрерона - постанова про свободу друку, Якобінський клуб рішуче висловився проти цього заходу, яка "занапастить терористичний уряд", кілька днів по тому талієм і Фрерон були змушені повернути свої членські квитки і покинути засідання.
Ця перемога якобінців оживила зносини клубу з провінційними клубами, але саме тому поставила на чергу питання про становище цих колишніх знарядь терору і про відносини їх до центрального клубу. Щоб зберегти свій вплив, паризький клуб звернувся з адресою до провінційним; конвент відповів на це адресою до французького народу, в якому зустрічаються характерні слова: "ніяка асоціація (суспільство) не представляє собою народу; ніхто не повинен говорити і діяти його ім'ям". Це був вирок над всім попереднім розвитком революції, засудженням того тлумачення ідеї народовладдя, яке сприяло анархічному обороту революції, а потім захоплення влади якобінським клубами. Через тиждень Дельма, колишній президент Якобінського клубу, вніс до конвент проект закону, спрямованого проти клубів і забороняється "всякі аффилиации, зносини і листування між товариствами однакового найменування, як підривають уряд і єдність республіки
Обплутала Францію міцна павутина, зіткана якобінцями, була розірвана. Тимчасовий перерву терору, що лежав важким гнітом на населенні, викликав в різних класах суспільства жорстокість проти "терористів". Якобінський клуб став непопулярний; бульварні франти (muscadins) шукали зіткнень з якобінцями, проникали з лайкою і погрозами на їх засідання; помічалося сильне роздратування проти них і в простому народі. Вироблялося в конвенті справу Каррьє, колишнього терориста-ката Бретані, прискорило розв'язку. Каррьє відігравав велику роль в клубі, який палко за нього заступився. 9 листопада мала слухатися в конвенті справу Каррьє; густа юрба оточувала його з криками: "геть якобінців". Справа було відкладено, але натовп не розходилася, а ввечері рушила до клубу зі співом ворожої якобінцям пісні "Пробудження народу". Натовп почав кидати каміння у вікна, а збройні дубинами "Мюськаде" увірвалися на галереї і стали звідти виганяти глядачів, переважно жінок; драма відбувалася і на дворі клубу, і в прилеглих вулицях, поки не прибули члени конвенту і комітетів з озброєною силою. Через кілька днів були запечатані двері клубу.
Щоб знищити і саму пам'ять про клуб, конвент ухвалив зламати Якобінський монастир і влаштувати на його місці "ринок 9 термідора". Тепер він носить назву "March St.-Honor", на вулиці цього імені. За розпущенні конвенту в 1795 р. члени колишнього клубу двічі намагалися знову організуватися. Спочатку вони утворили клуб Пантеону, який користувався заступництвом директорії і швидко розрісся до 2000 членів, але так як цей клуб піддався соціалістичноїпропаганди Бабефа, то був закритий вже 28 лютого 1796 Коли зіткнення між Директорією та порадами створили сприятливий грунт для відновлення якобінської агітації, Якобінці організували новий клуб "Манежу", відкрив 6 липня 1799 р. і прославляв у патетичних промовах пам'ять Бабефа і Робесп'єра. Це одразу викликало відсіч "золотої молоді" і нові бійки, під час яких натовп брала сторону клубистов. 13 серпня клуб був закритий за розпорядженням Сі
Роль Якобінського клубу у французькій революції ще недостатньо визнана, хоча окремі історики - як апологети революції, так і критики її - не раз вказували на цю роль. Насправді вплив цього клубу - один з найбільш характерних фактів в "еволюції" революційного руху. Якщо преса того часу розпалювала революційні пристрасті, то клуби, і на чолі їх - Якобінський, об'єднували і спрямовували рух. Влучне вираження Герцена про "постановці" революцій найкраще визначає роль Якобінського клубу. З французьких істориків Кине, ідеалізуючи революцію, наступним чином підводить підсумок діяльності Якобінського клубу:
"Ідеї революції поширювалися тисячами вуст і лунали звідусіль як луна. Принципи революції, які залишалися б у книгах мертвою буквою, раптом осяяли тисячолітню ніч. Ніяка влада не була в стану боротися з цими клубами. Вони нав'язували свої думки трьом великим законодавчим зборам, то будучи в їх засідання, то своїми адресами віддаючи їм накази. Думка, що виходила з Якобінського клубу, у кілька днів облітала Францію і, повертаючись у Париж, лунала в законодавчих зборах або конвенті, як безапеляційний плебісцит. В цьому, можливо, полягала найновіша сторона революції.
Провінції, настільки мовчазні ще за два роки перед тим, були висвітлені полум'ям, яке спалахнуло в Парижі. Але наслідком цього було і те, що досить було покласти кінець електричному випромінювання клубу, щоб все змінилося в кілька місяців. І тоді відновилося старе невігластво ". Розглядаючи революцію з протилежної точки зору, Тен також виставляє на вигляд, але в більш реальному світі, взаємодія столичного клубу і його розгалужень, або колоній. Паризький клуб публікує список клубів, друкує їх доноси, в силу цього в найвіддаленішому селі всякий Якобінець відчуває, що підтриманий не тільки клубом, але і всієї асоціацією, що охопила країну і охороняє своїм потужним заступництвом самого дрібного зі своїх прихильників. Натомість всякий місцевий клуб кориться паролю, який йому присланий з Парижа. З центру до периферії, як і назад, безперервна листування підтримує стале згоду. Так склався величезний політичний механізм про тисячі важелів, що діють за раз під одним загальним тиском, а рукоятка, яка веде їх у рух, знаходиться в вулиці Сен-Оноре в руках декількох ділків.
Не було машини більш дійсною, краще складеної, щоб сфабрикувати штучне і запеклий думку, надати йому вигляд національного та інстинктивного (spontan) пориву, щоб передати гучному меншості права мовчазної більшості і підпорядкувати йому уряд.
У двох останніх працях по революції роль Якобінського клубу знітився. У об'ємистому творі Жореса про неї не йдеться; Олар, фахівець в цьому питанні, що видав збірник документів з історії Якобінського клубу, присвячує йому лише один параграф і, применшуючи його вплив, говорить: "Якобінський клуб слідував в цю епоху (сент. 1792 ) за всіма перипетіями громадської думки і висловлював їх вірно і розсудливо ".
Величезний вплив Якобінського клубу на хід революції не підлягає сумніву і може бути доведено відгуками сучасників. Воно виявлялося в двох напрямках: клуб підготовляв закони для конвенту і змушував його їх приймати. У першому відношенні можна послатися на Сен-Жюста, який прямо визнає, що оратори представляли конвенту законопроекти, розробивши їх попередньо в Якобінському клубі. Про спосіб навіювання конвенту якобінських вигадок абат Грегуар говорить: "Наша тактика була дуже проста. За домовленістю один з нас користувався нагодою, щоб закинути пропозицію в одному із засідань національних зборів. Він знав наперед, що воно зустріне схвалення лише дуже малого числа членів зборів, більшість же вибухне проти нього . Але це було не важливо. Він вимагав, щоб його пропозицію було передано до комісії; наші противники, сподіваючись його там поховати, не заперечували проти цього. Але паризькі Якобінці опановували питанням. За їх циркуляру або під впливом їх газет, питання піддавався обговоренню в трьох-або чотирьохстах афілійованих клубах, і три тижні потому з усіх боків сипалися адресу до зібрання, яке брало значною більшістю проект, їм раніше знехтуваний ". Зважаючи на це для повного висвітлення ролі Якобінського клубу необхідно не тільки вивчення діяльності центрального клубу, а й місцевих, що набагато важлевіше.
Якобінці як політичний тип пережили Якобінський клуб і продовжують жити в історії. На цю сторону справи звернув увагу Іполит Тен і задовго до своєї історії революції висловив думку, що психологічний аналіз якобінського типу настільки ж важливий для розуміння революції 1789 р., як характеристика пуританина - для англійської революції XVII ст. У III т. "Виникнення сучасної Франції" Тен зайнявся цим питанням. Ще до Тена зустрічаються влучні характеристики якобінців, що належали, втім, більше до членів Якобінського клубу. Мішле, з симпатії до Дантону не цілком співчуваючий якобінцями і їх головному вождю Робесп'єру, називає їх "революційним духовенством" і мотивує цей відгук "їх корпоративним духом, їх полум'яною і сухий вірою, їх чіпким інквізиторським цікавістю", вони були "проницающим оком революції" (oeil scrutateur). Цікава також характеристика Луї Блана, гарячого шанувальника Робесп'єра: властивими якобінцям рисами Луї Блан вважає ненависть до всякого нерівності, заклякло переконання, розрахований фанатизм у справі сміливих нововведень, любов до панування і пристрасть до порядку (rgle). Справжній Якобінець - щось потужне, оригінальне й похмуре, щось середнє між агітатором і державним діячем, між протестантом і ченцем, між інквізитором і трибуном. Звідси його люта пильність, піднесена на ступінь чесноти, шпигунство, зведена в патріотичний подвиг, і манія доносів ".
Тен шукає коріння "якобінського духу" в загальні властивості людської природи і знаходить їх у двох рисах - в схильності до абстрактним міркуванням і в гордості. Ці властивості виявляються в молодих людях, що вступають в життя і засуджують світ з точки зору засвоєних ними теорій і самолюбства. При нормальних умовах життя ця "хвороба росту" проходить, в час революції вона, за сприятливих для неї обставин, розвинулася до крайності. Крах старого порядку знищило всі перешкоди, що стримують самолюбство: необхідність створити новий порядок речей викликала політичні мріяння всякого роду; кожен міг вважати себе законодавцем і філософом і заявляти про це; загальна негаразди породжувала не тільки бродіння умів, а й перекручення почуттів і пристрастей; перед честолюбством відкривався неосяжний простір. При таких умовах складався якобінський тип, шляхом гіпертрофії згаданих двох властивостей: потреба абстрактних міркувань виродилася у вузький догматизм, не урівноважений наглядом над дійсністю і знанням фактів; розум сповнився політичними аксіомами; мова оберталася виключно в області загальних місць; розумова короткозорість не заважала, а навпаки , сприяла розвитку честолюбства і прагненню все захопити в свої руки. Засвоєна якобінцем доктрина спокушала його не стільки своїми софізмами, скільки обіцянками; переконаний в правоті своєї теорії, він був схильний перебільшувати свої права; тримаючись правовірної догми, він набував в своїх очах право панувати над тими, хто був їй чужий; в цьому відношенні він був НЕ узурпатором, а рятівником людей, ставав законним їх володарем, непогрішним жерцем. Звідси гордовитий тон, владний мову якобінців. Вводячи в життя правовірну теорію, якобінець височів у своїх очах не тільки в розумовому відношенні, але й морально, він уособлював собою не тільки істину, але і доброчесність; протидіяти йому - не тільки безумство, а й злочин, його покликання - боротися з лиходіями, забезпечити торжество чесноти зламанням безбожного на цій підставі його жорстокість стає в його очах нової чеснотою. За таких умов еволюція типу породжує два каліцтва: втрату здорового глузду і перекручення морального почуття. Ключем до пояснення якобінців повинно служити незрозуміле на перший погляд протиріччя їх по відношенню до принципів свободи і народовладдя. Виступивши фанатичним прихильниками цих принципів, вони стали потім з таким же фанатизмом проводити в життя принцип авторитету і безумовної диктатури. Цей крутий поворот в їх політиці історики революції спочатку пояснювали зовнішніми історичними обставинами - ворожнечею Європи проти французької революції, необхідністю дати їй відсіч з напруженням усіх сил країни, інші посилалися на боротьбу з внутрішніми ворогами; можна вказати також на вплив традицій старого порядку з його абсолютизмом і централізацією. Все це насправді пояснює і середовище, і момент, коли доводилося діяти якобінцям, і повинно бути прийнято до уваги, але суть справи у природному, мимовільному виникненні якобінського типу. Його коренем є найглибший егоїзм, спонукає людей відомого темпераменту шукати панування над іншими і при відсутності стримувань, вироджується в неприборкане зарозумілість в області ідей і самоуправство в житті, в питаннях соціальних і економічних. Там, де він зустрічає перешкоди в соціальному ладі і де суспільство схильне до ідеї рівності, такий егоїзм шукає опори в демократичному принципі, в колективному праві, в ідеї народовладдя, але все це лише засоби, щоб у союзі з іншими і в ім'я їх прав піднестися і усунути перешкоди. Коли це досягнуто, індивідуальний егоїзм нестримно виступає назовні, як метелик пробивається з лялечки, і відкидає демократичні принципи та ідеї свободи і гуманності, як непотрібну шкаралупу. Ставши паном над знесиленим суспільством, якобінець розкрив свою істоту в обох напрямках, в яких проявляється патологічний розвиток людського "я": в презирстві до переконань і совісті інших - і в безсоромному розпорядженні їх життям і надбанням. З цих двох корінних рис якобінця сама собою розвинулася третя: озлоблення - не тільки те озлоблення, яке викликається протидією і боротьбою, а то властиве егоїзму хронічне озлоблення, яке бачить у теоретичному і практичному розбіжності протидію заслуговує кари злочин. Психологічний аналіз якобінця важливий не тільки для з'ясування самого типу; без нього залишається незрозумілим найважливіший факт в історії революції - доконаний в ній перелом, що розділяє її на дві протилежні частини: період беззвітних прагнень до свободи і демократії і період свідомої диктатури і терору.
Висновок
Якобінська республіка поряд з її героїчними сторінками дала застережливий урок історії, коли нетерпіння перебували при владі доктринеров може виродитися в нетерпимість, а революційне насильство, звільнене від рамок законності, в кінцевому рахунку перетворюється на свавілля.
Падіння якобінської республіки. До літа 1793 основні завдання революції були об'єктивно вирішені. Продолжавшая багатіти буржуазія мирилася з. крайнощами якобінського правління доти, доки загроза реставрації абсолютизму залишалася реальною. Придушення заколотів, військові перемоги зміцнили становище Франції, і з цього часу ставлення буржуазії до якобинскому правлінню змінюється.
Від якобінців початок відходити і селянство, яке підтримувало революційні перетворення до тих пір, поки не були ліквідовані феодальні відносини, встановлено їх право приватної власності на землю. Після того як це було досягнуто, селяни все рішучіше стали висловлювати своє невдоволення політикою твердих цін і всім тим, що з цим пов'язано.
Збереження Закону Ле Шапель, розгром лівих течій послабили вплив Робесп'єра і його прихильників на трудящих міст. Політичний терор викликав усе більше невдоволення.
Звуження соціальної опори якобінців було однією з головних причин їх відсторонення від влади. 27 липня 1794 (або 9 термідора II року по республіканському календарем) в ході збройного виступу в Парижі якобінська республіка впала.
Французька революція XVlll століття була дійсно великою революцією. Вона покінчила з феодальним ладом, з пережитками середньовіччя і прожила шлях до розвитку нового, прогресивного для того часу ладу - капіталізму. Велика французька революція покінчила і з монархією, встановила новий порядок, що сприяє розвитку, як економіки, так і суспільної думки, мистецтву, науці - всім областям матеріального і духовного життя французького суспільства. Французька революція потрясла феодальний лад у багатьох країнах.
Французька революція відбулася майже на півтора століття пізніше англійської. Якщо в Англії буржуазія виступала проти королівської влади в союзі з новим дворянством, спираючись на плебейські маси міста і селянства.
Для того часу буржуазія була сміливим і прогресивним класом. Вона була гегемоном революції, але ніколи не досягла б таких успіхів, якби рушійними силами не був французький народ, маси революційного налаштованого міського плебейства і селян. Усі перемоги під час революції, починаючи зі взяття Бастилії, були здобуті завдяки діям народних мас. Народні маси наклали відбиток на всі видатні події революції; саме на їх вимогу і під їх безпосереднім натиском були здійснені революційні найважливіші акти та заходи.
Революція розвивалася по висхідній лінії, і найбільш сміливих і дієвих результатів вона добилася в 1793 році під час якобінської диктатури, коли вплив народних мас було найбільш сильним.
Саме завдяки участі в революції народних мас та їх впливу на її хід французька революція була буржуазно - демократичної і мала таке величезне значення для подальших подій як у Франції, так і в інших країнах.
"Буржуазно - демократичний зміст революції, це значить - очищення соціальних відносин (порядків, установ) країни від середньовіччя, від кріпацтва, від феодалізму»
Успіхи французької революції призвели до швидкого розвитку капіталізму і цим сприяли формуванню та зростання пролетаріату.
Більшість видатних діячів французької революції об'єктивно служили буржуазії, створювали світ капіталізму, але самі вони були впевнені, що служать народу в інтересах загальної свободи, рівності і братерства.
Особливий напруження політичної боротьби навесні, влітку і восени 1795 визначався, перш за все, тим, що саме тоді конвент став переглядати основи державного устрою Франції. Це, з одного боку, викликало запеклу протидію прихильників якобінської конституції, а з іншого, - дозволило реалістам сподіватися використати ситуацію для здійснення своїх планів захоплення влади.
Термідоріанця вирішили відмовитися від вже прийнятої, але не застосовувалася Конституції 1793 року багато в чому тому, що вона, проголосивши право народу на повстання, допускала легальну можливість прямої дії з боку нижчих верств населення, не надаючи достатніх гарантій стабільності і власності. Крім того, у Декларації прав і в самій конституції містилося чимало статей, що роблять її, з точки зору термідоріанців, практично непридатною (організаціяроботи первинних зборів, ускладнене затвердження законопроектів тощо)
На їхню думку, це була конституція, прийнята, щоб виправдати насильницьке захоплення влади якобінцями. Зберігаючи право на повстання, вона відкривала дорогу будь-яким заколотникам, які захочуть у майбутньому повалити встановлений його режим. Політики, котрі стали на чолі республіки після 9 термідора, прагнули якомога швидше покінчити з революційним способом управління країною. Вони вважали, що суспільство вже втомилося від помсти років революційних бур і потребує спокої і стабільності.
Після перевороту 9 термідора політичні та ідеологічні течії залишалися, здебільшого, неорганізованими. Якобінський клуб і його філії на місцях були закриті. Єдиним більш-менш організованим проявом опозиції можна вважати Вандейський заколот, але і його учасники не дотримувалися єдиних поглядів, являючи собою складний конгломерат як антиурядових, так і антиреспубліканського побудов.
Політичних партій в сучасному сенсі слова тоді, зрозуміло, не було, проте вивчення листування Конвенту і публіцистики дозволяє виділити три хоча і неоформлених, але реально існували в суспільстві, великих ідейно-політичних течій.
Центральне місце займали перебували при владі термідоріанця та їходнодумці називали себе, «патріотами 89-року». Вони стояли на республіканських позиціях і виступали за припинення революції, при збереженні її основних політичних і соціально - економічних завоювань.
На лівому фланзі політичного спектру термідоріанця протистояли прихильники повернення до режиму якобінської диктатури. Проте після придушення повстань, якобінці, зазнавши поразки, перестали представляти організовану силу, хоча і не втратили повністю свого впливу в провінції. Ці шари пов'язували своє благополуччя, в першу чергу, з системою надзвичайного правління, при якій офіційно підкреслюючи примат народу і добродійництво бідності.
З прийняттям Конституції був закінчений важливий етап в історії революції, етап підбиття підсумків і переосмислення цінностей. Термідоріанця, підтримані населенням Франції, зробили вибір на користь збереження республіки при гарантіях стабільності і відсутності подальших змін. Діяльність Конвенту на цьому закінчилася, він саморозпустився і передав владу Директорії.
Список використаних джерел і літератури
Документи історії Великої французької революції: Навч. посібник для студентів вузів / Під ред. Адо А.В. М.: Вид-во Моск. ун-ту, 1990-1992. Т. 1, 528 с.; Т. 2. 352 с.
Жорес Ж. «История Конвента» ,- М.: 1920
Карпо С.Я., Лебедева Е.И., Чудинов А.В. ст. «Якобинский клуб и его представители» жур. «Библиотека Истории» ,- М.: 2001., №6.
Кропоткин П.А. Велика Французька революція. 1789-1793. М. , 1990.
Манфред А.З. Велика французька революція. М. 1983
Матьез А. Французька революція. Ростову-на-Дону. 1995
Нойборт Л.Е. ст. «Вновь о якобинском терроре» жур. «Вопросы Истории» ,- М.: 1990.
Ревуненков В.Г. Нариси по історії Великої французької революції 1789-1814 р. Спб. 1996.
«Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941
Жорес Ж. Соціалістична історія Французької революції. У 6 т. М., 1986-1996.
2. Кропоткин П.А. Велика Французька революція. 1789-1793. М. , 1990.
3. Манфред А.З. Велика французька революція. М. 1983
4. Карлейль Т. Французька революція. Історія. М. 1991
5. Матьез А. Французька революція. Ростову-на-Дону. 1995
6. Ревуненков В.Г. Нариси по історії Великої французької революції 1789-1814 р. Спб. 1996.
7. Документи історії Великої французької революції: Навч. посібник для студентів вузів / Під ред. Адо А.В. М.: Вид-во Моск. ун-ту, 1990-1992. Т. 1, 528 с.; Т. 2. 352 с.
Манфред О.З. Велика французька революція. М., 1983
Кожокин О.М. Французькі робочі: від Великої буржуазної революції перед революцією 1848 року. М., 1985
Адо А.В. Селяни і Велика французька революція. М., 1987 (2-ге вид. докторську дисертацію, що у 1971г.)
Ревуненков В. Г. Нариси з історії Великої французької революції. 2-ге вид., доп. Л., 1989
Гордон А.В. Иллюзии-реалии якобинизма // Сен-ЖюстЛ.А. Промови. Трактати. М., 1995
Сорель А. Європи та французька революція. М., 2000
Кареев Н.І. Прожите і пережите. Л., 1990
Для підготовки даної роботи було використано матеріали із сайту internet
Гладилін А. Євангеліє від Робесп'єра М. Политиздат (Полум'яні революціонери). 1970
Геніфе П. Французька революція і Терор / / Французький щорічник 2000: 200 років Французької революції 1789-1799 рр..: Підсумки ювілею. М.: Едіторіал УРСС, 2000.
Захер Я. М. Робесп'єр. М. 1925
Левандівський А. Максиміліан Робесп'єр М. "Молода гвардія" (ЖЗЛ). 1959
Лукін Н. М. Максиміліан Робесп'єр. В кн.: Лукін Н. М. Избр. праці. т.1 М. 1960
Манфред А. З. Три портрети епохи Великої французької революції. М. "Думка" 1978.
Манфред А. З. Максиміліан Робесп'єр. Спори про Робесп'єра. Робесп'єр в російській та радянській історіографії. В кн.: Манфред А. З. Велика французька революція. М. "Наука". 1983
Митрофанов А. А. Образ Росії в революційній публіцистиці і періодичної преси Франції періоду якобінської диктатури / / Росія і Франція: XVIII-ХХ століття. / Відп. ред. П.П. Черкасов. Вип. 9. М.: Наука, 2009. С. 69-99.
Молчанов Н. монтаньярів. М. "Молода гвардія" (ЖЗЛ). 1989
Левандівський А. П. Робесп'єр. Ростов-на-Дону. "Фенікс" (Слід у історії). 1997
Проблеми якобінської диктатури. Симпозіум в секторі історії Франції Інституту загальної історії АН СРСР 20-21 травня 1970/ / Французький щорічник, 1970. М., 1972. С. 278-313.
Чудінов А.В. Роздуми про приховані сенсах дискусії з проблеми якобінської диктатури (60-е - 80-ті роки ХХ ст.) / / Французький щорічник 2007. М., 2007. С. 264 - 274.
(Крім вищезазначених газет Якобінського клубу):
Zinkeisen, "Der Jacobiner Klub" (2 т., 1853) і
Aulard, "La Socit d. Jacobins" ("Recueil de documents, 4 т., 1889-92 )....
Augustin Barruel, "Memoires pour servir a l'histoire du Jacobinisme" (5 т., 1797)
Додаток А
Заседание якобинского клуба в библиотечном зале монастыря св. Якова (1791).
Якоби́нцы (фр. Jacobins) —