2. Класифікація джерел з іст.Міжнародних відносин.

1+ письм. Джерела, які зустрічаються майже у всіх країнах:

1. Законод.акти,

2. Парламентські документи

3. Док-ти виконавчої влади, адміністративних, судово-слідчих органів.

4. Статистичні матеріали

5. Дипломатичні документи

6. Оф.док-ти партій, громадських орг-й

Джерела агітаційно-публіцист.хар-ру:

• Періодика (Преса)

• Листівки, прокламації, календарі.

Матеріали неофіційного хар-ру:

• Мемуарні джерела (щоденники, спогади)

• Епістолярні джерела

• Наукова і художня літ-ра (значення невелике, порівняно із давнім і середньовіч.часом)

3. Поняття дипломатії. Організація дипломатичної служби у новий і новітній час

Диплома́тія — засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв'язуваних задач; офіційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по здійсненню цілей і задач зовнішньої політики держави, захисту прав та інтересів держави, його установ і громадян за кордоном.

З поняттям диплома́тія пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень, розширення і поглиблення міжнародного співробітництва.

Про дипломатію, у справжньому розумінні цього терміна, можна говорити лише з появою держави, хоча її витоки сягають часів родових общин. Ще в античний період вожді общин були обізнані з практикою ведення дипломатичних переговорів перед розв'язанням війни. Тож виникає потре­ба забезпечити певну недоторканність осіб переговорного процесу. Особиста недоторканність вісників та посередників поклала початок розвитку інституту недоторканності, який став одним з головних принципів дипломатичного права в майбутньому.

Отже, інститут дипломатії є одним із найстаріших у відносинах між державами. Він виник з розвитком стосунків між державами стародавнього світу, такими, як Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Греція і Рим. Особливо активно розвивався інститут переговорів та обмін посольствами в Єгипті. Дипломатичним листуванням у Єгипті займалася особлива державна канцелярія з іноземних справ.

У стародавні часи не існувало якихось певних юридичних правил ні стосовно ведення переговорів, ні стосовно статусу послів. Права й обов'язки дипломатичних агентів не були визначені ще й тому, що посольства не були постійні. Ведення переговорів і укладання договорів, переважно, були зумовлені випадковими обставинами, ці обов'язки покладалися на тих чи інших осіб тимчасово. А тому після виконання доручень повноваження таких місій припинялися, а агенти поверталися на батьківщину.

Переломним моментом в історії дипломатії і дипломатичного права стала поява постійних дипломатичних представників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), розташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. На кінець XV ст. постійні дипломатичні представники деяких держав з'являються також у Парижі та Лондоні.

У цей період послаблюється вплив церкви у дипломатії і в структурі дипломатичних представництв. Головні посади в дипломатії стали обіймати професійні дипломати. Часто постійні посольства відкривають за допомогою трактатів.

Після укладення Вестфальського миру, який зафіксував систему європейської політичної рівноваги, інститут посольства набуває вже стабільної форми. Одночасно формується поняття про дипломатичний корпус як про певну корпорацію дипломатів іноземних держав, які перебувають при дворі глави держави за місцем перебування. Отже, європейські держави починають усвідомлювати, що вони є членами єдиної політичної системи, одного міжнародного співтовариства.

Дещо інакше відбувається процес дипломатичних відносин зі східними державами, які не лише не відчувають потреби у посольських представництвах, але й часто бояться внутрішніх конфліктів від постійної присутності іноземних дипломатичних агентів. Деякі з них хоч і погоджувалися приймати у себе постійні дипломатичні місії іноземних дер­жав, проте, водночас, не наважувалися відряджати їх від себе.

У XVI ст. у Франції з'являється прототип сучасного Міністерства закордонних справ, а вже у XVII ст. тут створюється Рада Кабінету, або Таємна Рада, і працює секретар із закордонних справ. Пізніше створюється Департамент закордонних справ. У той же час у Великобританії у 1782 р. запроваджується посада головного Секретаря його Королівської величності у закордонних справах. Формується Міні­стерство закордонних справ, яке має цю назву і сьогодні (Foreign Office).

Відносини Росії із Західною Європою набули дипломатичного характеру лише у XVIII ст. Це було зумовлено тим, що у XVI—XVII ст. вони мали випадковий характер і були винятком із того порядку замкнутості, в якому перебувала Московська держава. У Московії в XVI ст. існував Посольський приказ, який займався прийомом послів і зовнішніми відносинами. Посилання уповноважених послів із Москви було спричинене, передусім, тимчасовими потребами московського уряду, а найбільше — необхідністю знайти союзницьку допомогу в боротьбі з поляками, шведами і турками. Ці намагання нерідко завершувались невдачею, значною мірою через пихатість московських послів, які у своєму презирстві до європейських порядків доходили до нахабства у звертанні до іноземних володарів. Характерним прикладом є поведінка московського посла Дмитра Симоновського 1782 р. на прийомі у Бранденбурзького курфюрста з приводу вступу на престол Петра Олексійовича. Посол півтори години сперечався з курфюрстом про те, як він повинен вставати під час проголошення царського імені, а також відмовився цілувати руку курфюрста і пити за його здоров'я на тій підставі, що він не є коронованою особою.

Так, московський уряд до XVIII ст. дещо негативно ставився до інституту посольства і лише з приходом на престол Петра І таке становище різко змінилося. У 1802 р. в Росії було засновано Міністерство закордонних справ, яке й зайнялося безпосередньо зовнішніми відносинами Російської імперії з іншими державами.

У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дипломатичного права, які стосуються, передусім, привілеїв та імунітетів. Ці норми передбачали непоширення кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування щодо дипломатичних представників чужоземних держав. Широко застосовується принцип "екстериторіальності" щодо житла послів і, у зв'язку з цим, право дипломатичного притулку. Одночасно розвивається і вдосконалюється дипломатична служба.

Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипломатичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів першу кодифікацію норм цього інституту. У прийнятому Регламенті був підтверджений принцип суверенної рівності держав, якого до цього часу не дотримувались дипломати різних держав.

Принцип суверенної рівності було закріплено у ст. 5, 6 та 7 Віденського протоколу. Згідно зі ст. 5, у всіх державах встановлювався однаковий порядок прийому дипломатичних агентів кожного класу. Причому ні родинні, ні сімейні зв'язки, ні політичні союзи між Дворами, згідно зі ст. 6 протоколу, не дають дипломатичним агентам жодних особливих переваг. Це ж стосується і політичних союзів. Старшинство решти послів встановлюється за хронологічним порядком. Цим самим було усунено гострі суперечки про старшинство у дипломатичному корпусі. Водночас потрібно зазначити, що Віденський Регламент не містить жодних положень стосовно дипломатичного корпусу.

Із 1815 р. дипломатична служба стає окремою галуззю державної служби кожної країни.

Документи, прийняті на Віденському й Аахенському конгресах, визначили загальноприйняті основи дипломатичної служби і представництва сучасних держав. Були встановлені три класи дипломатичних представництв: посли, папські легати і папські нунції; надзвичайні посланники та повноважні міністри; повірений у справах.

Віденський Регламент принципово демократизував відносини між державами. У кожному класі дипломатичні представники посідали місце згідно зі старшинством, залежно від дати урядової нотифікації про їх прибуття. Виняток було зроблено лише для представника Папського престолу.

Майже все XIX — початок XX ст. минули під знаком опору Англії завойовницькій політиці Росії. Прикладом цього можна назвати Віденський конгрес. Основний ворог Англії у цей час, Наполеон, був розбитий за допомогою Росії. Англійська делегація на Віденському конгресі спочатку вичікувала і спостерігала. Пізніше стало зрозуміло, що Олександр І, який особисто з'явився на конгрес, претендує на роль вершителя долі Європи. Англійські дипломати побачили в цьому небезпеку для себе і вирішили створити коаліцію проти Росії, об'єднавшись із Австрією та Францією, яка щойно зазнала поразки.

Англійська дипломатія настільки тихо і непомітно робила свою справу, що й досі історики часто забувають наголосити, що саме на Віденському конгресі англійські дипломати одержали "благословення" на великі придбання, які вони зробили під час війни з Францією (Цейлон, Мальта, Іонічні острови у Середземному морі, острів Гельголанд у Північному морі).

Дещо пізніше Англія не підпускала царську Росію до Дарданеллів. За допомогою Японії вона призупинила експансію Росії на Далекому Сході. Англія зуміла затримати просування Росії у Середній Азії.

Стабілізувавшись після потрясінь періоду Французької революції 1789 р. і наполеонівських воєн, дипломатія Європи перебувала у стані "європейського інтересу", який був позначений численними міжнародними конференціями та договорами. Вона була спрямована на утримання колоніальних володінь і вихід на нові ринки. Суверенні та рівноправні держави практикують збалансовану дипломатію. Це означає, що договори, які вони укладають, спрямовані на те, щоб уникнути явного протистояння.

Під впливом різних інтересів, які демонструють дипломатії різних держав, самі ж держави намагаються створити міжнародні норми та інституції, потрібні для співробітництва та підтримання тривалого миру. Унаслідок цих зусиль з'являються перші міжнародні організації, уповноважені керувати судноплавством на міжнародних річках. Окрім цього, розвиток техніки, зв'язку і торгівлі підготував шлях до утворення міжнародних адміністративних союзів. Серед них можна виділити Геодезичний союз (1864 р.), Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтв (1886 р.) тощо.

Були також укладені багатосторонні міжнародні договори щодо статусу заток (Босфор і Дарданелли, Балтійська протока) та міжнародних каналів (Суецький, Панамський).

Згадані вище події засвідчили зародження багатосторонньої дипломатії, яка, на жаль, не витримала натиску часу. Річ у тому, що різке загострення суперечності суверенітетів і протиріч між державами призвело до розв'язання 1914 р. світової війни. Війна, яка охопила майже всю планету, переконливо показала, наскільки сильна міжнародна взаємо­залежність і наскільки сильною може бути єдність міжнародного співтовариства.

Кінець Першої світової війни засвідчив суттєві зміни, які відбулися в розвитку дипломатії. Від європейської дипломатії першість переходить до прогресивної дипломатії СПІА. Крім цього, стара міжнародна дипломатія певною мірою була виведена з рівноваги внаслідок російської революції 1917 р. Радянський Союз заявив про свою незгоду з існуючою на той час системою міжнародного права та дипломатією. Радянська дипломатія не визнавала чинності старого звичаєвого права та договорів, укладених царським урядом. Така позиція залишила Радянський Союз осторонь від усіх найважливіших міжнародних справ, доки після Другої світової війни він не набув статусу великої держави.

Відлік нової дипломатії XX ст. потрібно вести від Версальського договору 1919 р. і створення Ліги Націй. Важливим етапом її розвитку був Паризький мирний договір 1928 р., який заборонив війну як знаряддя національної політики, але, на жаль, не став надійною перепоною для розв'язання Другої світової війни.

Статут ООН, створення якого ініціювали СПІА, Велика Британія, СРСР і Китай, мав на меті внести у міжнародні відносини (а отже, і в дипломатію) право і порядок та ефективну систему колективної безпеки.

У післявоєнний період відбувається видиме і невидиме протистояння між дипломатією СПІА та СРСР і їх союзниками. Ґрунтуючись на силі, таке протистояння стало визначальним у світі та призвело до утворення двох груп у сферах економіки, фінансів і торгівлі.

Тривалий період, для якого характерне особливе напруження, у 1945—1952 рр. і в 1975—1987 рр. та відносне потепління у 1962—1975 рр., який отримав назву "мирне співіснування", не був сприятливий для розвитку дипломатії і міжнародного права.

На зламі 80—90-х років XX ст. світ зазнав суттєвих змін. "Оксамитові" революції у країнах Європи, об'єднання Німецької Демократичної Республіки і Федеративної Республіки Німеччини, припинення існування СРСР призвели до розпаду соціалістичної системи. А відтак склалася принципово нова соціально-економічна і правова основа у сфері

4.Дипломатична документація: походження, склад, значення.

- виникла в процесі відносин між орг-ми та особами, які здійснюють дипломат. Р-ту.

Види дипл.док-ції:

1. Внутр.та зовн листування

2. Міждержавні акти.

До дипломатичних документів (вербальні і особисті ноти, особисті листи, пам´ятні записки і меморандуми, заяви і комюніке), як і до до­кументів внутрішнього, службового листування (доповідні записки, циркулярні листи, довідки та інформації, тези до бесід і записи бесід тощо) ставляться єдині вимоги: висока грамотність, чіткість викладу, правильне виділення головного змісту; переконлива аргументація, логічна послідовність і т. п. Дипломатичні документи не повинні перевантажуватись надмірним фактичним і цифровим матеріалом; якщо вони викликають особливий інтерес, то подаються у вигляді додатків або таблиць. Всі матеріали, які ідуть в додатках, повинні мати посилання на джерело.

Особливо ретельно має готуватись і опрацьовуватись зарубіжна кореспонденція, тому що документи, які направлені іншим державам, виправити практично неможливо, а це означає, що навіть незначні на перший погляд помилки або неточності можуть мати непрогнозовані наслідки. Відомо немало випадків, коли через випадкові або свідомі неточності у документі виникали неприємні казуси та інциденти в міжнародних відносинах. Будь-яка неточність у дипломатичному документі применшує його цінність, а іноді й ставить під сумнів увесь його зміст. Про якісь правки в дипломатичному документі не може бути й мови, а тому у цій справі необхідна ретельна підготовча робота.

Мова дипломатичних документів має бути простою і лаконічною, при цьому надзвичайно рідко допускається вживання порівнянь та епітетів, хоча майстерно підібраний художній образ може підсилити виразність документа. Слово в дипломатичному документі повинно абсолютно точно відповідати своєму смисловому навантаженню. Якщо слово в певному контексті можна трактувати по-різному, його краще замінити на інше.

ВНУТР.ЛИСТУВ- між послом і МЗС його країни.

ЗОВНІШНЄ – між МЗС різних країн.

Найбільш поширеними документами дипломатичного листування були і залишаються особисті й вербальні ноти. Особиста нота надсилається з надзвичайно важливих питань і містить у собі інформацію про подію особливої політичної ваги (наприклад, зміну державного устрою, оформлення домовленості з того чи іншого важливого питання двосторонніх відносин тощо). Посол чи посланник, який вручив вірчі грамоти главі держави перебування, інформує про це своїх колег по дипломатичному корпусу також особистою нотою.

Особисту ноту використовують для інформування про тимчасовий чи остаточний від’їзд глави дипломатичного представництва з країни, для відрекомендування тимчасового повіреного у справах, надсилається у відповідь на отриману особисту ноту. Останнім часом, особливо у зв’язку із зростанням кількості диппредставництв, для передачі такого роду інформації використовують вербальні ноти.

Особисту ноту складають у формі листа, у першій особі від імені того, хто її підписує. Вона друкується на відповідному нотному бланку з державним гербом і підписом під ним "Міністерство закордонних справ України" або "Посольство України у... (назва країни)". Загальноприйнятий формат ноти — подвійне ліве поле основного тексту.

Найпоширенішим документом дипломатичного листування в сучасному світі є вербальні ноти, за допомогою яких міністерства закордонних справ і посольства ведуть між собою офіційні діалоги. Раніше, за свідченням англійського дипломата Б. Сатоу, перевага надавалася особистим нотам, бо вербальна нота вважалась "досить сухою за тоном" [4, с. 76].

Сьогодні ж вербальні ноти використовуються широко, особливо у двосторонніх відносинах. У них викладаються найрізноманітніші проблеми політичного, економічного, науково-технічного, гуманітарного характеру. Вербальними нотами здійснюються запити про візи, повідомляється про дорожньо-транспортні пригоди за участю співробітників посольств, доводиться до відома посольств інформація представницького (протокольного) характеру (про організацію поїздки дипломатів по країні, про запрошення дипломатів на найрізноманітніші заходи — з нагоди національних свят, Нового року, зустрічі з керівником держави тощо).

Вербальні ноти застосовуються для оформлення домовленості щодо розв’язання найрізноманітніших проблем двосторонніх відносин. Текст вербальних нот складається від третьої особи, друкується на нотному бланку, має вихідний номер і дату відправлення, після тексту ставиться печатка МЗС або дипломатичного представництва, нота не підписується. Надзвичайно важливо, щоб зображений на печатці герб мав правильне положення. Глави деяких дипломатичних місій у кінці тексту вербальної ноти або на печатці ставлять свої ініціали. Хоча це і не є обов’язковим, проте в багатьох країнах така практика розповсюджена і вважається бажанням надати документові особливої ваги.

Широко використовуються також інші документи, що не потребують комплементарного оформлення. Це — пам’ятні записки і меморандуми.

Пам’ятна записка — дипломатичний документ, що передається особисто, метою якого є звернути увагу та підкреслити важливість зробленої під час бесіди заяви або переданного прохання. Він також переслідує мету — полегшити подальший розгляд питання, попередити можливість неправильного тлумачення чи розуміння бесіди або усної заяви. Пам’ятна записка складається в безособовій формі з уживанням безособових виразів типу: "піднімається прохання", "доводиться користуватися", "повідомляється" тощо, не містить у тексті жодного звернення чи компліменту.

Пам’ятні записки пишуться на звичайному папері без герба. Адреса і вихідний номер не проставляються; зазначаються лише місто і дата передач. Над текстом записки робиться надпис: "Пам’ятна записка". Надсилаються вони на прохання особи, з якою відбулася бесіда, або як нагадування про те чи інше питання.

Меморандум — це документ, в якому розглядається фактична сторона того чи іншого питання, аналізуються його окремі найважливіші аспекти, викладається арґументація на захист своєї позиції або дискутується позиція протилежної