Створення людей та потоп

Коли Зевс вступив на небесний трон, на землі вже були люди, і перед їхніми переляканими очима відбувалися битви богів за владарювання над світом. Існували різні легенди про виникнення людського роду: нібито він вийшов просто з лона землі, спільної матері всього сущого; ніби ліси й гори створили людей, як дерева й скелі; ніби люди походять від богів — цього погляду дотримувались, зокрема, царі й знать. Але найохочіше сприймали легенду про чотири віки людства. Спочатку був, звісно, золотий вік. Тоді панував Кронос. Текли молочні ріки, з дерев сочився найсолодший мед, а земля родила всього доволі сама, навіть не спонукаючись до того працею хлібороба. Люди жили, як небожителі,— без турбот, без трудів, без смутку, їхнє тіло ніколи не старілось, а життя минало в нескінченних бенкетах і розвагах. Після падіння Кроноса скінчився золотий вік, а тогочасні люди перетворилися в благодійних духів. Наступний вік був срібний, отже, значно гірший. Люди розвивалися дуже повільно. Період дитинства тривав у них сто років, а коли вони доживали до зрілого віку, їхнє життя було коротке й сповнене злигоднів. Вони були злі й пихаті, не хотіли шанувати, як належало, богів і приносити їм жертви. Зевс усіх їх винищив до останнього, тільки в людській пам’яті вони залишились як благословенні душі.

У бронзовому віці жило грубе плем’я, що кохалося у війнах. Люди мали силу велетнів, а серця тверді, мов камінь. Заліза вони не знали. Усе робили з бронзи: і міські мури, й будинки, і начиння, і зброю. Це був героїчний період. У той час жили великий Геракл і хоробрий Тезей, герої Фів і Трої. Вони здійснювали такі незвичайні подвиги, які вже не повторилися в наступному віці, залізному, що триває й досі. Інші легенди оповідали, що людину створив один з титанів — Прометей, виліпивши її з глини, змішаної із сльозами. А душу він дав їй з небесного вогню, укравши кілька іскорок із сонячної колісниці. Неподалік від міста Панопей показували цегляний будиночок, де Прометей свого часу й виконав цю роботу. Довкола лежали грудки глинястої землі, і від них мовби пахло людським тілом. Це начебто були залишки використаного матеріалу. Ще й нині червона беотійська земля нагадує про казку, в якій оповідається про творця людського роду.

Прометей розбудив у людині дух і дав їй силу владарювання над світом. Залишившись без мудрого Прометеєвого керівництва, люди, змучені стражданнями, сповнені пожадливості, якої не могли вдовольнити, ставали злими й хтивими. Коли боги сходили на землю, вони наражалися на глузування й образи. На Олімпі казали, ніби в цьому винна злочинна кров гігантів, що просочила землю, з якої Прометей виліпив людей. А коли було смертельно ображено навіть Зевса,— цар Лікаон під час вечері почастував його людським м’ясом — на небесній раді вирішили знищити людський рід потопом. Послали вітри, щоб вони звідусіль позганяли хмари. З першим громом хлинули великі зливи. Моря й ріки вийшли з берегів. Найвищі будинки сховалися під водою. Між землею та морем зникла межа. Люди плавали на кораблях по нивах, де нещодавно ходили за плугом. Здивовані й приголомшені нереїди плавали по вулицях затоплених міст. Усе живе рятувалося, безладно тікаючи. З білих хвиль виринали ясно-руді гриви левів, а вовк гнав отару овець до неіснуючої пристані. Втомлені птахи, не знаходячи ніде місця, де б вони могли сісти й перепочити, падали в безодню. На землі стало тихо й порожньо. Боги на вершині Олімпу чули тільки гул безмежного моря. Найвищі гори зникли. Над хвилями підносилась тільки вершина Парнасу в Бестії. В безкрайньому океані хитався легкий човник, а в ньому тремтіли від страху двоє стареньких — Девкаліон і Пірра. Їхній слабкий зір не міг охопити всієї безмежності страшного лиха. Після дев’яти днів і дев’яти ночей мандрівки їхній човен пристав до вершини Парнасу. Вода почала спадати. Поволі з’являлися гори, за ними — вищі пагорби, нарешті показалися низини, вкриті мулом, у якому лежали трупи людей і тварин. Побожні старенькі зайшли в дельфійський грот довідатися, що їм робити. Вони хотіли якимось чином знову заселити землю. З віщої печери пролунав голос: «Ідіть, затуливши покривалом обличчя, і кидайте позад себе кістки вашої матері». Пірра, яка була дочкою Епіметея і Пандори, обурилась, кажучи, що не годиться розкидати священні останки батьків. Але Девкаліон, син мудрого Прометея, зрозумів, що божество не може радити поганого, і так розтлумачив це: спільна мати всього живого — земля, а кістки землі — каміння. Тоді вони вийшли у відкрите поле, затулили обличчя покривалами, розв’язали на собі пояси і, так ідучи крок за кроком, кидали позад себе каміння. І каміння, втрачаючи свою звичайну форму й твердість, оберталося в людей. З каменів, кинутих рукою Девкаліона, поставали чоловіки, а зі шматків скелі, кинутих Піррою,— жінки. Потомившись, старі сіли відпочити. Навколо відроджувався світ. Із заплідненої великими дощами землі з’явилися рослини, птахи й тварини. Неозора зелена гущавина вкрила землю, над якою співали жайворонки, пролітали лелеки й ластівки. Тільки після цього поволі де-не-де зводилися перші оселі. Їх будувало плем’я, народжене з каміння, і тому більш життєздатне, більш витривале в стражданнях і праці. Девкаліон, як патріарх, походжав серед своїх дітей, навчав їх усього, що конче потрібно у житті, навчав віддавати шану богам і будувати храми.

З вікон олімпійського палацу Зевс бачив, як світ відроджувався до нового призначення. Невдовзі він пересвідчився, що люди забули про кару, яка спостигла їхніх попередників, й анітрохи не стали кращими, однак більше вже не насилав на них потопу.