Коростень. Об’єкт Скеля

На початку X ст. Іскоростень був добре укріпленою фортецею і центром древлянського князівства. З ним пов’язана одна з трагічних подій, якими просякнута історія становлення Київської Русі. 945 р. тут відбулося повстання древлян, спричинене спробою київського князя Ігоря вдруге зібрати з них данину. Древляни розгромили князівський загін і вбили самого Ігоря. Його дружина, княгиня Ольга, хитрістю захопила непокірливий Іскоростень, розправилася з його мешканцями, а фортецю спалила. Про ці події нагадує величний монумент на високому пагорбі коростенського городища. Під ним зберігаються найдавніші монументи України — геологічні пам’ятки. У річищі Ужа в затишному міському парку працьовита вода вигадливо обточила граніти (яким майже 2 млрд років) і створила з брил надзвичайно мальовничий кам’яний хаос. Деякі, найбільш виразні гранітні утворення дістали власні імена: Купальня княгині Ольги, Гігантські казани, Баранячі чола.

Замок «Радомисль»

Історико-культурний комплекс «Замок Радомисль» – цікаве місце в м. Радомишль на Житомирщині – невеликий за розмірами, але легко поєднує кілька історичних «ролей» – фортифікації, давньої мануфактури, музею ікон, парку скульптур, готелю…

Споруда знаходиться на Житомирщині на околиці міста Радомишль – стародавнього Мичеська, біля злиття річок Міка і Тетерів. У XIV столітті, після татарських набігів, місто переїхало на протилежний берег Міки і отримав назву Радомисль, ну а як Радомишль його «записали» вже в 60-х роках XX століття.

Млин

Коли починали реконструкцію, раптом виявили, що у колишнього млина чомусь замість вікон – бійниці.

Почали «копати глибше» і з’ясували, що водяний млин був побудований на початку XX століття на фундаменті значно більш давнього і цікавого місця – паперової фабрики Києво-Печерської лаври. Мануфактура, захищена від ворогів, була найдавнішою в центральній та східній Україні.

Цей історичний факт не став відкриттям меценатки і будівельників. Просто в Радомишлі всі забули про унікальність споруди. Тоді як про славне минуле цього цікавого місця Радомишля наполегливо нагадувала сучасна назва міського району – Папірня (від слова папір!).

Паперова твердиня

Радомисльська мануфактура поставляла папір Києво-Печерській лаврі, друкарня в якій з’явилася не пізніше 1606 року. За свідченням відомого українського письменника і церковного діяча Захарія Копистинского, паперова фабрика заснована «засобами чималими напрочуд того краю як річ небувала».

До цього на Україні діяло лише дві друкарні – у Львові та Острозі.

Цю монополію порушив лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький, заснувавши профільне підприємство тут, недалеко від Києва. Найдавніше лаврське видання, яке дійшло до наших днів – «Часослов» 1616-го, – був надрукований саме на паперових аркушах з Радомишля. Протягом не менше двохсот років тут виробляли папір і сплавляли його в Київ плотами по Міці, Тетереву і Дніпру. Враховуючи тодішнє значення книг, це підприємство можна вважати центром релігійного і просвітницького піднесення в Україні.

У Радомислі бував і митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Іов Борецький, а його наступник Петро Могила, схоже, навіть мав тут резиденцію. Збереглося близько вісімдесяти листів, написаних Могилою в Радомисль. Зараз Радомисль можна назвати «замком» тільки образно. Споруда дійсно має фортифікаційні ознаки: міцні цегляні стіни, висока вежа, яку так і хочеться назвати дзвіницею, вузькі бійниці високо над землею… Але ніяких стін! Невже реконструктори недопрацювали? А справа в тому, що стін тут ніколи й не було: в смутні часи паперову фабрику захищала швидка вода, що оточувала її з усіх боків і крутила паперові машини.

Замок в Радомишлі – Душа України

Але головне багатство замку – це святі образи. Музей української домашньої ікони «Душа України» – єдиний такого роду музей у світі. В експозиції представлено більше п’яти тисяч образів XVII-ХХ століть.

Колекція поповнюється, твори реставруються, облаштовується новий Богородицький зал. А ще тут по всіх кутках знаходиться безліч старовинних скульптурок, іграшок, чавунних прасок та інших старожитностей. Є навіть «плетені амфори» – поліські водонепроникні глечики з осоки, виготовлені за втраченою вже технології.

Всі стіни старовинних інтер’єрів, включаючи вежу, обвішані іконами професійних художників та сільських умільців, козацькими «ковчегами» і буковинськими складанами «трійцями7raquo;, образами писаними і різьбленими, дерев’яними та скляними, з каменю і металу…

Образами переважно неканонічніми, так би мовити – аматорськими, але такими, що аж світяться духовністю і доброю енергетикою. Вражає образ Матері Божої, на якому повитуха різала пуповини новонароджених дітей… А ще – домашні ікони з Карпат, на яких люди власноруч зображували своїх святих покровителів. Тим, хто бажає собі успіху в подорожах, радимо не пройти повз камінь придорожньої ікони святого Миколая, покровителя мандрівників. Ймовірно, це єдиний експонат музею, до якого можна (і потрібно!) торкатися.

Все це багатство… придбано на барахолках. Тобто представлені тут ікони – виключно бездомні, позбавлені господарів. «Замок Радомисль» став для них домівкою. Серед святих образів є і прострелені, і з виколотими очима, і обгорілі в багаттях атеїстів. Пані Ользі дехто і зараз пропонує купити їх домашню ікону. «Ні в якому разі, – відповідає меценатка. – Це душа вдома, оберіг роду, як можете це продавати?»

Гуйва

Виявляється, під час другої світової війни тут, в Гуйві, в спеціально побудованій резиденції перебував голова СС Генріх Гіммлер. Відомо, що бункер Адольфа Гітлера «Вервольф» розташовувався під Вінницею, в селі Стрижавка. Зараз там – тільки вивернуті потужними вибухами шматки залізобетону. Підземно-наземна ставка Германа Герінга «Штайнбрук» також була у Вінницькій областы, і також на сьогодні знищена, зате резиденція Гіммлера в Гуйві залишилася майже неушкодженою. Називалася вона «Хегевальд» – «Заповідний ліс».

Тут є два входи в підземні зали Райхсфюрера СС: один розташований на території військової частини, тому доступ до нього неможливий (можна тільки через паркан побачити верхівку бетонної будівлі, нещодавно пофарбованої жовтою фарбою), інший – біля двоповерхового житлового будинку (ледь в’їхавши в Гуйву, звертаємо з траси наліво, як на Новогуйвинське, але відразу за поворотом – в перший поворот направо).

Це квадратна бетонна конструкція заввишки в два з половиною метри, майже з усіх боків обліплена господарськими прибудовами місцевих жителів. Кажуть, ще кілька років тому хтось із них тримав у бункері картоплю, але через деякий час «генерал із Києва» викупив об’єкт, і нібито збирається відкрити в ньому музей. Так чи інакше, але всередину вхід закритий, споруду можна лише обійти і оглянути люк сталевого кулеметного гнізда, пощерблений бронебійними кулями, які, втім, так і не прострелили його.

Хоча в бункер і не увійти, але все ж є деякі його описи. Мало того, що товщина стін тут три, а перекриттів – чотири метри, під дахом є ще товстий гумовий шар, який повинен надійно захищати від прямого попадання бомби. До того ж, внутрішні коридори побудовані таким чином, щоб гасити вибухову хвилю. Два бункера з’єднував підземний хід, який після війни замурували.

Гіммлер був у «Хегевальді» кілька разів. Саме тут влітку 1942 він виголосив план «Ост», яким передбачалася колонізація всіх захоплених земель. Його здійснення почали з Гуйви, виселивши всіх жителів села без права взяти з собою хоч щось з майна. У будинку відразу в’їхали німецькі колоністи, сусідство з якими цілком задовольняло рейхсфюрера. Розповідають, що нові власники застали на столі ще остиглий обід… Того ж року Гіммлера в його «заповідному лісі» відвідав голова політичної розвідки Третього Рейху Вальтер Шелленберг. Як не дивно, вже тоді нацистські бонзи радилися, як усунути від влади Гітлера і укласти сепаратний мир з Заходом.

Цікаві місця і пам’ятки Баранівки

Історія фарфорового заводу «Баранівка» налічує більше двох століть. Підприємство займається виробництвом посуду та супутньої продукції з фарфору та кераміки c 1802 року.

Своєю назвою Барановський завод зобов’язаний назвою містечка Баранівка, у котрому він розташований. Щоб не заплутатися в численних Баранівка України, відразу зауважимо, що в даннм випадку мається на увазі Баранівка – райцентр Житомирської області.

Основна продукція фарфорового заводу у Баранівці – це столові, чайні та кавові сервізи з порцеляни. Можливо виробництво інших порцелянових виробів під замовлення.

Завод порцелянових виробів Баранівка часто бере участь у міжнародних виставках, що проводяться в різних країнах: США, Канада, Франція, Німеччина та ін., причому продукція підприємства заслужено отримує високі оцінка експертів і споживачів. При заводі фарфорових виробів у Баранівці діє музей, у котрому представлена багата історія і продукція підприємства.

У березні 1802 Михайло Мезер, майбутній засновник порцелянової фабрики, прикупив землі у Баранівці під будівництво порцелянової фабрики, котра починає свою діяльність в березні того ж року під чітким керівництвом власника. Баранівка була обрана в якості місця розташування майбутнього заводу завдяки тому, що неподалік добувалася особлива глина, необхідна для виробництва виробів з порцеляни. Майстри Баранівки використовували глину, видобуту у селах Городище та Стара Гутка. З часом ще більш якісна глина була виявлена в Бутирині, теж не особливо далеко від Баранівки – півтора десятка кілометрів.

Вироби з порцеляни, вироблені у Баранівці з високоякісного каоліну, були особливо витончені, і незабаром слава про них докотилася до самого імператора російського. Особливо Олександру I припали до смаку витончені вази, що прикрашали палаци вельмож. Оцінивши якість та ексклюзивність Барановської порцеляни, імператор зволив дозволити ставити на виробах фарфорового заводу Баранівка державний імператорський герб.

У 1825 році не стало засновника порцелянової фабрики у Баранівці Михайла Мезера, кермо влади підприємством взяв на себе син. У Баранівці триває виготовлення посуду, десертних приладів ваз з фарфору. У 1845 році фарфорова фабрика Баранівка була здана в оренду, що передувало розквіту заводу Баранівка – він став кращим підприємством з виготовлення заводу в Поліссі.

У 1880 році Барановську порцелянову фабрику придбає графиня

Грохопольская. Результатом зміни власника стало зниження якості виробів, що, в свою чергу, спричинило за собою заборону ставити державний герб на фарфоровій продукції заводу Баранівка.

Але в 1895 році Барановський фарфоровий завод відроджує поміщик Микола Петрович Гріпарі, він переймає нові технології з виробництва виробів з фарфору, запрошує на своє підприємство відомих зарубіжних майстрів. У Баранівці відроджується промислове виготовлення сервізів, тарілок, посуду для аптек з порцеляни. Якість продукції помітно покращився, фарфоровий завод починає демонстрації виробів на виставках у світових економічних центрах: Венеції, Римі, Барселоні, Лондоні.

Наступний етап історії заводу у Баранівці – радянські роки. Підприємство у Баранівці повністю змінює стиль художнього оформлення фарфорового продукції. У цей час переважають малюнки, звичайно ж, на радянську тематику. Продукція заводу у Баранівці – чашки, тарілки, статуетки, вази – пронизані радянською символікою. Часто на тарілках зображують серп і молот, робітників і селян, прапори і зірки. Після війни з німецькими фашистами асортимент виробів, що випускаються порцеляновим заводом у Баранівці, ще більш розширився: тепер у Баранівці виробляють не лише посуд, а й спортивні кубки, маслянки, пудрениці, коробки, сувенірови та настільні скульптури.