Давні слов'яни

Слов’яни — автохтонне індоєвропейське населення Центральної Європи.

Автохтонний — місцевий.

Язичництво — політеїзм, віра в багатьох богів. Боги язичництва уособіювали дари природи.

• Територія розселення: від Балканського півострова до Балтійського моря, від Ельби до Тихого океану;

• Самоназва «слов’яни» означає «володіють словом, зрозумілою мовою»;

• Слов'янські племена згадуються вперше в римських джерелах початку І тис. н. е. під іменем венедів. Вперше фігурують у Прокопія Кесарійського (512 р.) склавини. У IV ст. слов’яни розкололися на склавинів (предків західних і південних слов’ян) і антів (предків східних слов’ян). Племена слов’ян сформувалися в V ст.

• Походження. Етапи формування культури слов’ян на території України:

1. Бронзовий вік — білогрудівська культура;

2. Ранній залізний вік — скіфи-орачі та скіфи-хлібороби; вплив кіммерійців, скіфів та греків;

3. III ст. до н. е. — II ст. н. е. — зарубинецька культура; вплив Римської імперії;

4. Кінець II — початок III ст. н. е. — під тиском сарматів народи зарубинецької культури розселяються на північ та захід. У контакті з балтами виникає київська культура, яку пов’язують із праукраїнцями.

• Основні заняття. Підсічне або орне землеробство, осіле скотарство, полювання, рибальство, бортництво, ливарна справа, ковальство, ткацтво, гончарство, виготовлення скла, знарядь праці та прикрас, торгівля.

• Поселення. Розташовувалися «гніздами». Житло — землянка або напівземлянка з дерев’яними або плетеними стінами. Піч — кам’яна або глиняна.

• Релігія. Слов’ян було язичництво. Слов’яни зберігали традиційні індоєвропейські уявлення про трирівневу будову світу: світове дерево об’єднує потойбічний світ, землю і небо та є втіленням світобудови в цілому.

• Поховання. Покійників спалювали. Урну з прахом супроводжували будинок, їжа, напої.

• Суспільний устрій. Слов’яни жили племенами, що складалися з родів, на чолі яких стояли старійшини, а племінний союз очолював вождь, якому належала верховна влада. У V—VII ст. починають формуватися слов’янські племінні союзи.

• У «Повісті минулих літ» згадуються такі племінні союзи: поляни, дреговичі, деревляни, дуліби, уличі, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, ільменські словени, кривичі, тиверці, радимичі, полочани.

Заснування Києва

Плем’я полян було вигнане з Дунаю і прийшло на Дніпро зі своїми князями — Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либіддю. На горі брати заснували місто і назвали його на честь старшого з братів. Близько VI ст. було засновано місто Київ. Версії походження назви «Київ», одна з них : «Засновник міста Кий, був реальною історичною особою, відомості про яку збереглися не тільки в давньоруських, а й у східних джерелах». Київ відіграв значну економічну та культурну роль східнослов’янських народів, центр Київської Русі.

Існують такі основні теорії етнічного походження засновника Києва:

• Скіфо—сарматська: назва «Київ» походить від іранського слова «kivi» — «гори»;

• Готська: Київ ототожнюється зі згадуваним у давньоскандинавських сагах містом Д*шпдрстад («Дніпровське місто») на «Готській землі»;

• Булгаро—хозарська: назва «Київ» походить від тюркського «кін» — «берег річки».

• Нестору «Повісті временних літ» доказує, що Кий «ходив» у Константинополь, де «прийняв велику честь від царя», а згодом намагався утвердитися на Дунаї і навіть побудував там «городок» Києвець. Однак перебування князя на Дунаї було, нетривалим, і він повернувся до Києва.

Формування слов’янських народів відбувається внаслідок консолідації племінних союзів:

• Західні слов’яни: поляки, чехи, словаки, лужичани;

• Південні слов’яни : болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці;

• Східні слов’яни: українці (поляни(живуть на полях, полянах), деревляни(живуть у лісах), тиверці, уличі, сіверяни(живуть у Сіверії), дуліби(волиняни, бужани), білі хорвати), білоруси (полочани(живуть на річці Полота), дреговичі(живуть на болотах), західні кривичі), росіяни (словене, східні кривичі, радимичі,в’ятичі(живуть на річці В’ятка)).