6. Погляди екзистенціальних терапевтів на природу неврозу.

ШВЕЙЦЕР А. (1875-1965 pp.). Народився в Кайзерсберзі (Ельзас) помер у Ламбарені (Габон). Німецько-французький мислитель, філософ, теолог, лікар, музикознавець і психолог. Вихідний принцип світогляду Швейцара - факт життя (протиставлюваний факту як вихідному, заперечуючи Декарту: "Я мислю, отже, існую" (26 с. 34). Швейцер пропонував формулу: "Я - життя, що хоче жити серед життя" (26 с. 35). Звідси учений виводив свій етичний принцип "благоговіння перед життям", що вимагає збереження й удосконалення життя. Відстоюючи ідею вільного і морального індивіда, Швейцер виступав проти панування "загального" над "кон­кретно-особистим". В екзистенціальному дусі він протистав­ляв два життєвих принципи: волю, як вираження вільної і моральної суті людині, - знанню (розумінню), як такому відношенню до життя, в основі якого лежить прагнення до підпорядкування зовнішньої необхідності. На думку Швейцера, "розуміюче" відношення до світу приводить до скеп­тицизму, що виражає "духовне банкрутство цивілізації".

БИСТВАНГЕР Л. (1881-1966 pp.). Швейцарський психо­лог, психіатр і філософ. Народився у сім'ї лікаря (його дядько лікував Ніцше).

Освіту одержав в Лозанні, Гейдельберзі, Цюриху. Пра­цював у клініці і був одним з перших психоаналітиків-­клініцистів. Засновник екзистенціального аналізу. Дійсний і почесний член десяти медичних академій. Друг і однодумець Е.Блейгеля, З.Фрейда, К.Юнга. Автор книг: "Вступ до про­блеми загальної психології" (1922 p.); "Основні форми і пізнання людського існування" (1942 p.); "Згадка про З.Фрей­да" (1956 p.). В 1907 році познайомився і подружився з З.Фрейдом. В 1910 році став президентом Швейцарської психоаналітичної спілки. В 1932 році познайомився з Гуссерлем, чиї ідеї мали вплив на розвиток його світогляду. Трохи пізніше познайомився та багато разів зустрічався з Хайдеггером та відчув на собі вплив його філософських ідей, здійснюється переосмислення психоаналітичних ідей Фрейда.

З 1930 р. почав створювати власну версію психоаналізу - екзистенціальний аналіз, назву і філософські обґрунтування якого запозичив з екзистенціальної аналітики Хайдеггера. Зосередив увагу на "бутті - в світі" як принциповому феномені і дослідив різні форми на модус "буття - один з одним", в якому "Ти" і "Я" неподільні і не злиті. Симптоматика нервово-психічних розладів виникає, на його думку, як результат обмеженості горизонту людського бачення.

В останній період життя (1956-1965 pp.) у наукової творчості приділяв особливу увагу проблема любові. Вважав, що бути людиною - значить любити. Вбачав у любові таємницю людини і вважав, що справжнє людське буття є "буття - в - любові". Підтримував активне листування не тільки з З.Фрейдом, Франком, але й з багатьма психологами, філософами і психіатрами. В 1956 р. був нагороджений найвищою нагородою - медаллю Е.Крепеліна.

ВАЙЦЗЕКЕР В. Ф. (1886-1957 .pp.). Народився в Штудгарті, помер у Гейдельберзі. Німецький лікар-інтерніст, невролог, філософ і психолог, один з найбільших пред­ставників психосоматичної медицини в Німеччині. Після навчання в Німеччині одержав освіту в університетах Тюбенгена, Фрейбурга, Берліна, Гейдельберга (доктор медицини). З 1910 по 1919 р. одержав додаткову освіту з фізіології (м.Криз, Кембридж). З 1914 по 1919 р. був у діючій армії. З 1923 р. він - екстраординарний професор неврології в Гейдельберзі. Великий вплив на його розвиток зробив З.Фрейд, якого він вважав генієм.

Вайцзекер - один із засновників антропологічної меди­цини, що спирається на поняття "буття - у - світі" і "буття - з іншими" і близької за методологічними настановами другій Лейпцизькій психологічній школі (насамперед - "психології цілісності" Ф. Крюгера). її завдання він бачив у розумінні хворобливих симптомів пацієнта в контексті його духовного розвитку, як конкретне і матеріальне свідчення проблем цього розвитку. Учений ввів поняття "коло форми" для характе­ристики взаємин організму і навколишнього світу, відповідно до якого початковою одиницею аналізу повинне бути ком­плексне утворення, що включає в себе і сприйняття, і рух; відповідно до цього поняття "рух очей", наприклад, повинне супроводжувати сприйняття якої-небудь форми. Він нама­гався реалізувати свої уявлення про медицину цілісності в "антропологічній психотерапії", де поєднував підходи до людини з позицій природничо-наукової медицини і психо­аналізу, який трактував у екзистенційному ключі, ґрунту­ючись на вченні Хайдеггера.

Ж. ЛАКАН (1901-1981 pp.). Французький психоаналітик, автор структуралістичної версії фрейдизму. Працює як професор-клініцист в психіатричному госпіталі Сент-Анн з 1953 p., засновник Паризької школи фрейдизму (1964-1980 pp.), викладач в Практичній школі вищої освіти з 1963 р. поєднував в своїй діяльності теорію та практику "структурного психоаналізу".

Основні твори: "Функція про поле мови та мовлення в психоаналізі" (1953 р.) ; "Тексти" (1966 p.); "Семінари Жана Лакана"(1980 p.). Починаючи з критики емпіричного асоціативізму в підході до людської психіки. Лакан звертається до екзистенціалізму, феноменологічних ідей французького неогегельянства (Ж. Іполіт та Гуссерль) в пошуках області психологічної реальності, яка не зводиться до порядку відчуттів: такою областю для нього стає образний прошарок свідомості. Заперечення біологічного редукціонизму поєд­нується у Лакана з визнанням неефективності "інтуїтивного відчуття" як засобу пізнання психічних процесів та не­правомірності утвердження модуса "безпосередньої даності" їх феноменів. Програмне для Лакана завдання "повернення до Фрейда" заключала в собі суттєвий момент модифікації настанов класичного психоаналізу, визнання базовим поло­ження про виконання мовою символічних по відношенню до несвідомого доповнюється розширюваним поняттям мови в цілому як особливого її коду: теза про осмисленість та принципову деніфрируваність усіх, включаючи патологію психічних проявів, збагачується застосуванням структуралістичних методів та досвіду. Видозмінюється фрейдівська концептуальна тріада (Воно-Я-Над-я). Функціювання пси­хіки, за Лаканом, залежить від координації трьох її рівнів - Реального, Уявного та Символічного. Реальне має інші рівні, що визначаються лише негативною сферою біологічної потреби. Уявне - область дії психологічної захисної реакції порушення єдності з зовнішньою дійсністю (тілом матерії), яка проявляється, передусім, у вигляді свідомості цілісного образу "Я" . Цей перший синтез Уявного пов'язаний, з так званою "стадією дзеркала", коли дитина 6-18 місяців починає своє відображення. В такому початковому співвідношенні організму з його реальністю, зовнішнім світом, за Лаканом, кристалізується суб'єкт Уявного, основа всіх наступних ідентифікацій. Символічне містить в собі порядок культури, який для вченого практично співпадає з мовою, решта - соціальна кодифікація, норми заборони, настанови по суті виносяться за межі аналізу. Цей порядок індивід від наро­дження застає вже готовим, від включення в нього залежать як конфігурація Уявного, так і імпульс реального; бажання, перетворені в "Я"- потреби, повинні увійти в символічний стрій культури, артикулюватися у вигляді деякого тексту перед тим, як стати психологічним факторами. Мова - ключове поняття концепції Лакана, воно не тотожне ні природній мові, ні фрейдівській символічній мові снів, його символічність взагалі не є вираженням будь-якого іномовного змісту на протилежність буквальному. В загальному вигляді мова є формальний принцип структурування, розчленування, розрізнення елементів мовлення, які виконуються на його поверхні, його суть розкривається як рух визначених (ви­значене - явище мови з точки зору її форми, матеріальна частина знака, характер їх взаємозв'язку, взаємозчеплення, домінуючий над означеним (референтом, концептом), над самим суб'єктом Уявного. Несвідоме, за Лаканом, являє собою формальний аналог, "зліпок" зміщень, розривів та нашарувань з "метою означаючих"; таким чином, теоретичним базисом "структурного психоаналізу" виступає теза: Несвідоме структурується як "мова".

АББАНЬЯНО Н. ( 1901-1990 pp.). Італійський мислитель. Він заперечує автономність діалектики думки, припускаючи дії прихованої сили, пануючої над нею.

Вчений є засновником концепції позитивного екзистен­ціалізму. Він трактує думку як символ рухів, протиріч, ситуацій самого життя. Привносячи ціннісний момент в існування окремої конечної людини, а не абстрактного індивіда, виступив із закликом, що вимагає відповідальності за своє рішення у з'ясуванні відносин зі світом, самим собою та іншими людьми, мислитель проголошує науку екзистенцією. Прилучатися до екзистенції - значить вибирати власне призначення і зали­шаться йому вірним.

Цікаві і оригінальні погляди та судження Аббаньяно з приводу багатьох речей. Наприклад, можливість як таку він уявляє як пошук спрямований на встановлення границь та умов самої можливості і називає її мучення людини по відношенню до життя, оточення. Екзистенціалізм не постулює креативної свободи, людина не є центром всесвіту. Світ не побудований і не призначений для цілей людини, а інакше б загубився сенс людського існування, його проблематичність. Людський вибір здійснюється лише на фоні свободи, яка має потрійний зміст : 1) визнання реалізації "Я" та свого при­значення ; 2) єдність "Я" і призначення визначає єдність світу; 3) "Я" спосіб реалізувати себе лише в товаристві людей співробітництва, солідарності і, нарешті, любові.

РАЙХ-РУБІНШЕЙН А. (1902-1971 pp.). Народилася У Відні. Померла в Пітсбурзі (США). Американський психо­аналітик. Навчалася медицині у Відні, а в 1920 р. вийшла заміж за В.Райха. З 1929 р. - член Віденського психологічного товариства; з 1931 р. працювала в Берліні. У 1933 р. емігрувала в Прагу; там проводила психоаналітичне навчання і займалася приватною практикою і розлучилася з Райхом, знову вийшла заміж (історик А. Рубінштейн). У1938 р. емігрувала в США, де продовжила психоаналітичну діяльність. З 1960 р. по 1962 р. вона - президент Нью-Йоркського психоаналітичного інституту. Останні вісім років була паралізована. Популярність їй принесли роботи з нарциссизму і контр переносу. Вважалася блискучим консультантом.

ДУНКЕР К. (1903-1940 pp.). Народився в Лейпцизі, помер у Каліфорнії. Німецько-американський психолог. Освіту одержав у Берлінському університеті Кларка (1923-1929 pp.). У 1926 р. - магістр, 1929 р. - доктор філософії. З 1930 р. працював як асистент в Психологічному інституті Берліна, після переїзду в США - в університеті Кларка. За методоло­гічними явленнями був близький гештальтпсихології. Починав свої психологічні дослідження з аналізу руху в умовах поділу і фону. Він відомий насамперед своїми дослідженнями продуктивного мислення. Відкрив ефект "функціональної закріпленості", що полягає в тому, що використовувані певним чином об'єкти важко почати використовувати інакше. У 1924 p. разом з К.Зенером Дункер провів дослідження научіння, які привели до парадоксальних результатів: механічне повторення рішення проблемних задач веде до погіршення результатів при рішенні нових задач. Експериментально на своїх студентах, яких він просив міркувати уголос, учений довів, що осмислення відбувається поступово і градуйовано. Процес рішення проблеми містить у собі ряд послідовних переформулювань проблеми, що відбуваються доти, поки не знаходиться формулювання, для якого є засіб вирішення. Таким чином, вирішення задачі складається з якісно різних фаз: з фази перебудування принципу ("функціональне рішення задачі") і фази реалізації ("остаточне рішення").

ЛОРЕНЦ К. (1903-1988 pp.). Австрійський біолог і психолог, один із засновників етології. Проводив широкий спектр дослідження поведінки тварини і людини, зокрема, імпритингу та агресивності. Учений є автором книг: "Кільце царя Соломона" (1970 p.), "Людина знаходить друга" (1971 p.), "Подивися навколо себе" (1974 p.). Дослідник відрізнявся широким науковим кругозором.

ПОЛІТЦЕР Ж. (1903-1942 рр). Французький психолог та філософ. Народився в Угорщині. Запеклий противник психоаналізу. Після смерті Фрейда проголосив вступ психоана­лізу в період "схоластичного упадку" та завбачив йому долю френології та гіпнотизму. Висунув ідею створення "конкретної психології", предметом якої повинна бути "життєва драма" (реальне життя людей ) і, особливо, її змістова та діяльнісна сторони.

АРНХЕЙМ Р. (1904-1983 pp.). У 1928 р. захистив доктор­ську дисертацію з філософії в Берлінському університеті. З 1933 по 1938 роки працював у Міжнародному інституті навчальних фільмів у Римі. З 1940 р. працював у США. З 1968 р він - професор психології в центрі візуальних досліджень при Гарвардському університеті. Вважався великим фахівцем в області візуального мислення.

БОСЕ М. (1904-1990 pp.). Швейцарський психоаналітик, психіатр і філософ; один з лідерів екзистенціального аналізу. Починав як психіатр в клініці разом з Блеером і Бургхельци. В 1935 р. почав співробітничати з Юнгом. Критикував протиріччя фрейдизму і психоаналізу, в тому числі теорію несвідомого. Поступово відхилявся до позиції екзистенціаль­ного аналізу Бінсвінгера. В 1950 році активно включився в розробку екзистенційного аналізу. Познайомився з Хайдеггером, намагався використовувати його ідеї в розробці нової версії психоаналітичної теорії і терапії. Орієнтував свою психотерапію на допомогу пацієнтам в подоланні заборон і виборі відповідного йому способу існування. Метою цієї версії психоаналізу вчений вважав зміни неврозу і психозу через подолання упереджених понять і суб'єктивних інтерпретацій, які закривають буття від людини.

ФРАНКЛ В. (1905-1986 pp.). Австралійський психолог і психіатр. Одержав психоаналітичну освіту, але надалі відійшов від класичного психоаналізу. Під час Другої світової війни знаходився як ув'язнений в німецькому концтаборі. Розробив власне психологічне вчення, у якому було постульовано, що основною рушійною силою розвитку особистості виступають пошуки сенсу. При відсутності сенсу чи його неясності виникає екзистенційний вакуум, що виявляється як невроз. Допомогти пацієнту можна лише ініціювавши власну актив­ність. На основі всіх цих ідей учений-екслериментатор розробив комплекс психотерапевтичних заходів, названих ним логотерапією.