1.3 Походження та основні етапи розвитку української мови

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської групи, східнослов’янської підгрупи.

До індоєвропейської сім’ї належать кілька груп мов: слов’янська, романська, германська, кельтська, індійська та ін.

Слов’янська група мов складається з трьох підгруп: східнослов’янської, західнослов’янської, південнослов’янської. До східнослов’янської підгрупи належать такі мови: українська, російська, білоруська; до західнослов’янської – польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька; до південнослов’янської – болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська.

Існує чимало концепцій зародження і розвитку української мови як окремої слов’янської. Серед них дві основні. Згідно з першою з них українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на ХІІ-ХIV ст. До виникнення української мови спричинилися суспільно-політичні чинники, серед яких найважливішими були поділ Київської Русі у ХІІ столітті на кілька князівств, руйнівна монголо-татарська агресія.

Друга концепція, якої дотримуються всі сучасні мовознавці, полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української мови, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається орієнтовно в VII столітті.

Вчені виділяють 5 періодів, або етапів, розвитку української мови.

1. спільнослов’янська, або праслов’янська (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.);

2. давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.);

3. давньоруська мова (X – перша половина XIII ст.);

4. староукраїнська мова (друга половина XIII– XVIII ст.);

5. нова українська мова (XIX – XXI ст.).

У науці висловлюють погляд, що у східних слов’ян протягом VII – X ст. сформувалася писемна давньоруська мова, яка з кінця Х ст. стала державною, обслуговувала потреби Русі. Давньоруською мовою писалися літописи, збірники законів, художні твори. Пам’ятки давньоруської мови: «Руська правда», «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ».

1.4 Літературна мова

Українська мова є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:

– у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

–у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних і соціальних діалектах.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

Літературна мова реалізується в усній і писемних формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський, основоположником по праву вважають Т. Г. Шевченка.

Статус української мови як державної закріплено в Конституції України. Мовному питанню присвячено статтю 10.

«Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».