Розвиток психіки та її механізмів

Розвиток Розвиток психіки Види

нервової системи подразливість нервової системи

дифузна чутливість центральна

ганглієва інстинкти периферійна

трубчаста навчання

інтелектуальна поведінка

свідомість

Запитання для самостійної роботи

1. Чому здатність до відображення є атрибутом живої матерії?

2. У чому полягає суть сигнальної ролі психіки?

3. Якою є послідовність етапів розвитку нервової системи?

4. Якою є послідовність етапів розвитку психіки?

5. Як пов'язаний розвиток психіки з середовищем та умовами життя?

94

6. Яка роль праці у виникненні людської свідомості?

7. Яка роль мови в розвитку людської свідомості?

8. Що спільне і що відмінне у психічній діяльності тварини і людини?

9. Які ознаки людської свідомості?

10. Якими є умови розвитку людської свідомості?

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

1. Чи є здатність до відображення неодмінною властивістю живої матерії?

2. Чи можна стверджувати, що розвиток здатності до відображен­ ня є результатом боротьби за існування біологічних систем?

3. Чи є правильною така послідовність етапів розвитку нервової системи: дифузна, ланцюгова, вузлова, ганглієва, цереброспинна?

4. Чи в правильній послідовності названі етапи розвитку психіки: подразливість, чутливість, научіння, інстинкт, інтелектуальна діяль­ ність, свідомість?

5. Чи можна стверджувати, що сутність відмінностей психіки лю­ дини і тварини полягає в тому, що для останньої це механізм пристосу­ вання до реальних умов життя, а для першої - інструмент перетворен­ ня світу з метою максимального задоволення своїх потреб?

6. Чи є можливою поява вищих форм психіки без знакових систем (наприклад, мови)?

Завдання та проблемні ситуації

1. Чому елементарну чутливість вважають початковою формою власне психіки, а подразливість - лише актом відображення?

2. Чому павук, посаджений у банку разом з мухою, не "впізнає" її, навіть коли він голодний, тоді як за звичайних умов умисно ловить мух у павутиння і поїдає їх?

3. Чому складну поведінку бджіл не можна назвати працею?

4. У чому полягає якісна відмінність інтелектуальних форм по­ ведінки вищих тварин і людини?

5. Чому впродовж усієї історії розвитку людства організм людини і мозок не зазнавали практично ніяких змін, а у тварин кожний новий етап розвитку психіки супроводжувався змінами в організмі та нерво­ вій системі?

6. Що може бути показником інстинктивного характеру поведін­ ки тварини або людини?

95

7. Чому обмін сигналами, що має місце у тварин, не може ототож­ нюватися з мовою людини?

8. Чи можна закономірності психіки тварин переносити на психі­ ку людини? Чому?

Література

1. Венгср Л. А., Ибатуллина А. А. Соотношение обучения, пси- хического развития и функциональньїх особенностей созревающсго мозга. // Вопр. психологии. - 1989. - № 2.

2. Гришак Л. П. Резерви человеческой психики: Ввсдение в пси- хологию активносте. - М., 1989.

3. Загальна психологія / За ред. С. Д. Максименка. - К.: "Форум", 2000.

4. Зинчснко В. П. Мирьі сознания и структура сознания // Вопр. психологии. - 1991. - №2.

5. Зинченко В. П. Проблеми психологии развития // Вопр. психо­ логии. - 1991. -№4.

6. Ладьігина-Котс Н. Н. Развитис психики в процессе зволюции организмов. - М.: Наука,. 1968.

7. Леонтьев А. Н. Проблеми развития психики, - М.: Изд-во Моск. унта, 1972.

8. Лурия А. Р. Мозг человека и психические процессьі. -М., 1963.

9. Максименко С. Д. Развитие психики школьника в процессе обучения. - К.: Знание, 1981.

10. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.], Т. 1. Тео- ретико-методологічні проблеми генетичної психології. - К.: Форум, 2002.

11. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.], Т. 2. Моделювання психологічних новоутворень. -К. : Форум, 2002

12. Немов Р. С. Психология.-М.: Просвещение, 1995.

13. Общаяпсихология/ Под ред. С. Д. Максименко. -М.: Рефл-бук; К.:Ваклер, 1999.

14. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. - М.: Просве­ щение, 1996.

15. Павленко В. Н. Деятельностньш подход к проблеме нормально­ го психического развития // Вопр. психологии. - 1993. - № 3.

16. Психологія / За ред. Г. С. Косткж. - К.: Рад. шк., 1968.

17. Чуприкова Н. И. Психика и сознание как функции мозга. - М., 1985.

96

4. Психологія особистості

Ключові поняття теми:

особистість, біологенез, психогенез, соціогенез, досвід, нужда, спря­мованість, активність, мотив, інтерес, переконання, ідеал, звичка, установка, мета, рівень домагань, самооцінка, фрустрація, рушійні сили розвитку особистості, біогенетичний закон розвитку, соціоге-нетичний закон розвитку

Генетична концепція особистості

Психічні явища людини не існують, насправді, окремо і розрізне­но. У своїй сукупності вони складають унікальний і неповторний ві­зерунок - психологічну цілісність (міжфункціональну психологічну систему). Лише розуміння структурно-динамічних закономірностей даної цілісності може відкрити нам як розуміння окремих її складо­вих (психічних функцій), так і усвідомлення сенсу існування людини і шляхів оптимізації цього існування. Ця цілісність і нерозривна єдність психіки людини являє собою особистість.

Особистість — це людина з розвиненими функціональними ново­утвореннями, яка мас свій унікальний і неповторний внутрішній світ, здатна до саморозвитку, самовизначення, саморегуляції в ді­яльності і та поведінці.

В цьому головне: природа людської психіки - особистісна. Вона - ви­щий, з відомих нам, рівень розвитку буття, наділений рефлексією і тому здатний відображати буття і самого себе, втілюватися в нього І ставати дійсним способом існування людини. Можна сказати і навпаки: життя людини в світі є дійсним способом (формою) існування вищої психіки.

Особистість — це людина із притаманними їй своєрідними розу-мовими, емоційними, вольовими та фізичними якостями, які мате­ріалізуються в продуктах її діяльності.

Належність особистості до певного суспільства, включеність у пев­ну систему суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність.

Особистість - соціальна істота, суб'єкт пізнання, активний діяч спільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, місце, яке вона посідає в суспільстві, її роль у ньому, діяльність на користь суспільства.

97

Особистість - це свідомий індивід, який посідає певне місце у суспільстві і виконує ту чи іншу соціальну роль або функцію.

Одним із найяскравіших виявів особистості є її індивідуальність -своєрідне, неповторне сполучення таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам'яті, мислення, мовлення, почуггів, волі), особливості її мотиваційної сфери.

Особистість завжди конкретно-історична, вона є продуктом своєї доби і тих суспільно-економічних відносин, сучасницею та учасницею яких вона є. Вивчення особистості є за своєю суттю історичним дослі­дженням становлення особистості за певних соціальних умов, певного суспільного ладу.

Існують різні погляди на структуру особистості. Одні дослідники вважають, що, розглядаючи структуру особисті, доцільно враховувати лише психологічні її компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спря­мованість), а другі - виокремлюють у ній і біологічні аспекти (типоло­гічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати під час виховання особистості.

Однак протиставляти біологічне і соціальне в структурі особистості не можна. Природні аспекти та риси наявні в особистісній структурі як соціально зумовлені її елементи, а біологічне і соціальне не перебуває в єдності і взаємодії.

Людина- частина природи, але біологічне в процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінюється, набуває своєрід­них, людських особливостей, а соціальне (привласнене) на певній ста­дії онтогенетичного розвитку стає біологічним, фіксується морфоло­гічними утвореннями.

Особистість - це нова соціокультурна форма існування психіки людини як біологічної істоти, яка являє собою цілісність, здатну до саморозвитку, самовизначення, свідомої предметної діяльності, по' ведінки і саморегуляції та має унікальний і неповторний внутріш­ній світ,

У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Ти­пове - це те найбільш загальне, що властиве кожній людині і характе­ризує особистість загалом: її свідомість, активність, розумові та емо­ційно-вольові вияви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей; індивідуальне - те, що характеризує окрему людину: її фізичні

98

та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто тс, що вирізняє певну людину з-поміж інших людей.

Ми не знаходимо в світі Інших форм існування вищого рівня психі­ки, окрім особистості. Можна, звичайно, говорити про те, що предме­ти і явища культури являють собою інший, специфічно перетворений спосіб ЇЇ існування. Це так, але вони - втілення особистості. Упредмет­нення, тобто переведення психічного (ідеального) в предметне (мате­ріальне) здійснюють особистості, залишаючи в предметі, відбиваючи в ньому всю унікальну своєрідність саме даної особистості - автора.

Особистісність природи психіки людини означає, з Іншого боку, що будь-який окремий психічний процес набуває складного устрою з власними закономірностями і якостями, але поряд з цим у ньому ві­дображається вся цілісність особистості. Тому, коли вивчають окремо психічне явище (мислення, емоції, пам'ять тощо), лише спеціальне й штучне абстрагування дозволяє досліднику робити висновки щодо нього в "чистому", так би мовити, вигляді.

Насправді ж це завжди - мислення даної конкретної людини, її емо­ції або будь-які інші явища. Цей вплив цілісності (її проектування) на конкретне явище не є чимось "дріб'язковим", стороннім. Адже, якщо говорити про мислення, насправді його показники визначаються да­леко не лише особливостями, власне, інтелектуальної сфери: мотиви діяльності, цілі, цінності, нахили, стійкі і тимчасові емоційні стани, навіть соматичне здоров'я - все це в сукупності і визначає функціо­нування будь-якої психічної функції. Особливо важливим виявляється врахування даного положення в галузі практичної психології.

Змістовні ознаки особистості

Особистість має такі змістовні (ключові) ознаки - цілісність, уні­кальність, активність, вираження, відкритість, саморозвиток і саморегуляція. Розглянемо їх грунтовно, оскільки ці якості є складни­ми і внутрішньо суперечливими, а їх розуміння необхідне для дійсного осягнення психології особистості.

ЦШсність. Особистість, безумовно, являє собою утворення, яке складається з окремих психічних явищ (процесів, станів, властивостей). Але, разом з тим, вона ніколи не є лише сума цих явищ, оскільки осо­бистість не можна зрозуміти в логіці такого собі "додавання розумінь" окремих її складових. Цілісність особистості насправді не визначається лише її складовими. Більше того, кожна частина ніколи не існує окремо і самостійно, вона є носієм усієї особистості, а також її відбиттям. Осо­бистість живе, розвивається і формується лише вся разом, як цілісність.

99

В живому русі цілісності змінюються взаємозв'язки складових і змі­нюються самі ці складові. Ці зміни - вторинні і третинні порівняно зі змінами цілого - особистості. Вони виникають після окремого живого руху особистості і сприяють наступним цілісним рухам. Ця унікальна здатність особистості як цілісності відбиватися в її кожній окремій рисі стосується не лише рис психічних. І саме тому ми легко впізнаємо лю­дину, навіть по фізичних ЇЇ особливостях, оскільки ці особливості - да­ної конкретної особистості і містять в собі загадковим способом її всю.

Щоб упевнитися втому, що це саме так, прислухаємося до того, що каже з цього приводу чудовий російський філософ О. Ф. Лосєв: "Спостерігаючи добре знайомий вираз обличчя людини, котру ви дав­но знаєте, ви обов'язково бачите не просто зовнішність обличчя, як щось самостійне, не просто так, як ви говорите, наприклад, про гео­метричні фігури. Ви бачите тут обов'язково щось внутрішнє - однак так, що воно дане лише через зовнішнє і цс зовсім не заважає безпо­середності такого споглядання. Отже, особистість є завжди виявлен­ня... Особистість людини не мислима без ЇЇ тіла,- звичайно, тіла, по якому видно душу... Та й як ще я можу взнати чужу душу, як не через її тіло... Тіло завжди прояв душі, отже, в якомусь сенсі, сама душа... По тілу ми тільки й можемо судити про душу".

Далі філософ так само яскраво, просто і переконливо доводить ви­явлення всієї особистості в міміці, інтонації, русі: "Мені іноді страшно буває поглянути на обличчя нової людини і жахливо буває вдивлятися в її почерк: її доля, минула і майбутня, піднімається цілковито, невбла­ганно і неминуче".

Таким чином, цілісність особистості специфічно охоплює всі струк­турні і динамічні вияви життя людини. Вона зумовлена не сумою окре­мих складових, а інтегрованою єдністю трьох витоків існування осо­бистості - біологічною, соціальною та духовною. Ця складна дійова інтеграція визначає той факт, що констатувати цілісність як атрибутив­ну ознаку особистості виявляється недостатнім для її дійсного розу­міння. Але у кожної окремої людини ця цілісність своя, чимось схожа на інших, а чимось принципово відмінна. Так виходить на світло інша фундаментальна ознака особистості - її унікальність (індивідуальна неповторність).

Деякі психологи проблему унікальності розглядають в контексті суперечливої єдності типового й індивідуального в особистості. На­справді суперечливість ця дещо штучно ускладнюється. Типовим є те, що перед нами - особистість (спрощено кажучи, вона відповідає на-

100

веденому визначенню), що вона має всі перераховані фундаментальні ознаки і всі складові частини. Що ж являє собою унікальність особис­тості? Яка її природа?

Відомий персонолог Г Олпорт зазначав, що "видатною властивістю людини є її індивідуальність. Кожна людина - унікальне творіння сил природи. Точно такої ж, як вона, ніколи не було і не буде". Його визна­чення особистості є відображенням того, що для автора центральним є явище унікальності. "Особистість, - пише Олпорт, - це динамічна ор­ганізація всередині індивіда тих психофізичних систем, які детерміну­ють характерну для неї поведінку і мислення".

Унікальність цілісної структури особистості людини зумовлена та­кими факторами:

• своєрідністю динамічної взаємодії трьох основних витоків осо­ бистості (біологічного, соціального, духовного);

• постійним саморухом, саморозвитком особистості, в процесі якого весь час змінюється індивідуальний візерунок особистісних про­ явів, набуваючи все більш своєрідної і завершеної форми; між тим, осо­ бистість завжди залишається незавершеною, відкритою до нових змін.

Незавершеність - параметр особистості, що притаманний їй однаково як на початку життєвого шляху, так і на завершальному його етапі

Розглянемо зазначені фактори. В чому своєрідність взаємодії трьох витоків (трьох дійсних начал) особистості? Ця проблема зазвичай роз­глядається як співвідношення біологічного і соціального в особистості та її розвитку. Частковість і штучність такого розгляду є зараз очевид­ною, але слід знати, як це "вирішувалось".

Деякі вчені вважали, що головним чинником існування і розвитку особистості є фактор біологічної спадковості (біологізаторські, біоге­нетичні концепції). Виходячи з таких своїх переконань, вони розгор­тали погляди на існування і психологічну будову особистості. Так ви­никла теорія рекапітуляції (Ст. Холл, Гетчінсон та ін.), в межах якої вважається, що дитина, яка народилася, у своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історичного розвитку людства: період скотарства, землеробства, торгівельно-промислову епоху. Лише після цього вона вступає в сучасне життя. Долаючи певний період свого розвитку, ди-гина живе, відтворюючи певний історичний період. Це виявляється в її нахилах, зацікавленнях, прагненнях і діях.

101

В "горнічній психології"' (В. Мак-Даугалл), у психоаналізі (3. Фрейд) особистість тлумачиться як ансамбль ірраціональних безсвідомих біо­логічних потягів. Біхевіоризм взагалі "знімає" проблему особистості, якій не залишається місця в механістичній схемі "стимул - реакція". За виключенням теорій От Холла і біхевіоризму Дж. Уотсона, біогенетич­ний напрям в цілому вірно підкреслює велике значення для особис­тості біологічних детермінант. З іншого боку, ці теорії або виключають зовсім вплив соціальних факторів на існування і розвиток особистості, або зводять їх до негативного тиску, який все життя вимушена долати особистість (3. Фрейд).

У цьому випадку специфічна унікальна природа особистості ніби виникає на межі протидії біологічних і соціальних чинників (найбільш яскраво це виражено в поглядах В. Мак-Даугалла: інстинкт, що на шля­ху своєї реалізації зустрічається з опором соціального середовища, пе­ретворюється на почуття, тобто суто особистісну якість). Насправді ж, взаємодія соціальних і біологічних детермінант не зводиться лише до протидії, вона набагато складніша і багатша за змістом.

Протилежні, соціогенетичні погляди формувалися тими вченими, які вважали, що домінуючу роль в житті і розвитку особистості віді­грають соціальні чинники. Межове вираження ці погляди набувають в так званій теорії "чистої дощечки" ("іаЬиІа газа"), сутність якої полягає в тому, що ніякі вроджені фактори не відіграють ролі у становленні і існуванні особистості в ній (конфігурація цілісності, типове і індиві­дуальне) зумовлене лише впливом соціальних умов існування. Знову зазначимо, що в цілому соціогенетичні теорії вірно фіксують велике значення соціального оточення щодо життя особистості. Але їхня од­нобічність, уявлення про те, що соціальне має долати біологічне, є дій­сно слабким місцем.

Цікавим феноменом вивчення психології особистості є те, що існує багато сучасних поглядів, які взагалі не звертають увагу на біологічні процеси в своїх теоретичних побудовах (екзистенціальна психологія). Однак парадоксально, що в галузі психологічної практики, в якій ці концепції досягають зараз найбільших успіхів, психофізіологічні, в цілому, біологічні параметри особистості розглядаються тут мало не першочергово ("організмічне Я" у К. Роджерса).

Неможливість вирішити загадку цілісності і унікальності особис­тості зумовлена, як бачимо, не тим, що біологічне або соціальне її під­ґрунтя не враховується, а тим, що існує потяг акцентувати одне з начал,

102

за рахунок іншого. У дійсності і біологічне, і соціальне, і духовне не пригнічують одне одного, а складно і плідно взаємодіють, породжуючи й унікальне "диво" (термін О. Ф. Лосєва) - людську особистість.

Психологія, якщо вона хоче пояснювати феномен особистості в цьо­му світі, не повинна бути ні "природничою" наукою, ні "соціальною". Вона повинна згадати, що з давніх-давен слово "психологія" означало "знання душі", і займатися виключно об"єктом свого дослідження, не відволікаючись на хай і важливі, але супутні фактори.

"Дитина народжується як суто біологічна істота, індивід". Ця фраза О. М. Леонтьева зачарувала психологів, виросла в таку собі точку від­ліку. Але ж людина народжується як людське дитя. І це означає далеко не лише те, що вона, як організм, має всі біологічні задатки (генотип, потенціальна і актуальна анатомія внутрішніх органів, фізіологіч­ні процеси, морфологія, біохімія), які дозволяють, розгортаючи своє функціонування, зумовлене генотипом, народитися цій особі ще й як особистості.

Унікальна складність біологічної організації людини зумовлює те, що одразу після завершення морфофізіологічних процесів формуван­ня організму індивід як система потрапляє в особливий внутрішній стан. Це- стан готовності бути особистістю. Складність і нюансова-ність зв'язків в організмі виявляється на диво міцною і пластичною. Настільки, що навіть окремі морфологічні, або навіть психосенсорні аномалії принципово не перекривають шлях індивіду до особистості (яскраві роботи вітчизняних вчених Мещерякова і Соколянського за­свідчили, що навіть сліпоглухонімі діти можуть стати повноцінними особистостями за умови спеціалізованого навчання). Цей загадковий, але й обов'язковий для людини, стан і є те, що ми називаємо духовніс­тю: це початок внутрішнього світу особистості (свідомість).

Отже, біологічна організація людського індивіду не лише забезпе­чує природні потенційні можливості розвитку організму, а й створює особливий психічний стан готовності до формування особистості, вну­трішній світ людини, її духовність. Саме тому він ще до народження є унікальним і цілісним, цей індивід, наділений духовністю (станом го­товності до особистісного способу існування). Водночас, особистість не зумовлена лише біологічно.

Здатність людини навчатися, тобто засвоювати і привласнювати культурно-і сторичний досвід є точно так само важливим, хоча й прин­ципово іншим за природою атрибутом існування особистості. Тож ан-

103

тиномічність біологічного і соціального є явно надуманою, штучною. Г. С Костюк свого часу зазначив: "Онтогенез людини визначається іс­торією розвитку її пращурів. Ця історія впливає на неї двома шляхами: біологічним і соціальним. Природні можливості її (особистості) ста­новлення як свідомої істоти реалізуються в суспільних умовах її життя, за допомогою засобів, створених суспільством".

На початку життя, дійсно, біологічне переважає у плані мотива­ції- активність новонародженої дитини зумовлена багато в чому дією інтенсивних мотиваційних факторів, і в цьому 3. Фрейд, безумовно, правий. Але вже тут, на самому початку, ці інстинктивні інтенції діють не просто, а складно, опосередковано через специфічний стан систе­ми організму як зародка внутрішнього світу. Цього не знав, не додумав 3. Фрейд, і саме тому його теорія є концепцією невротичної особис­тості, за вдалим визначенням Л. С. Виготського.

Психологія не дуже багато знає, як саме опосередковуються інстинк­тивні потреби специфічним духовним станом системи організму, і що являє собою цей стан. Але зрозуміло одне - цс опосередкування від­криває людську дитину до зовсім особливої зустрічі з соціальним ото­ченням. Зустрічі дуже відмінної від подібного контакту вищих тварин, і мова тут далеко не лише про відсутність або нерозвиненість певних морфофізіологічних задатків (згадайте лишень досліди зі сліпоглухо­німими дітьми).

Світ соціального зовсім не протистоїть людині, як це розуміють деякі теоретики. Він огортає і запрошує. С. Л. Рубінштейн свого часу дуже обережно зауважив, що людина не лише протистоїть світу, вона ще й перебуває всередині нього, огортається ним. І в такому існуванні вона невід'ємна частина цього світу. Екзистенціальна психологія "вхоп-лює" це дуже акцентовано; для неї особистість є "існування - люди­ни - в -світі",

Хоча наступна теза щодо "закинутості" людини в світ справедливо критикувалася Рубінштейном: людина не закинута в світ, вона - час­тина його, частина, яка рефлексуе принципово весь світ, в тому числі й той, що поки що не даний актуально. Такою людина стає завдяки зу­стрічі людського індивіду з соціальним світом. Останній існує в трьох основних формах - інші люди, взаємостосунки між людьми та предме­ти культури як особлива форма упредметнення - втілення внутрішньо­го світу (духовності) інших людей. Активність (на початку, переважно, біологічна), опосередкована духовним станом, змушує людину бути

104

активною, і в цій активності виявляти себе і водночас - привласнювати соціальне оточення, переводячи його в своє - ідеальне (екстеріориза­ція - інтеріоризація).

Так відпочаткова складна єдність (організм - стан), яка існує як по­тенція (тс, що може статися), набуває чіткості і виразності: виникає дійсний внутрішній світ людини - її Я, Цс - усвідомлений світ думок і бажань, прагнень, цінностей, мрій. Це- особистість. І в ній немає окремо - біологічного, окремо - соціального, окремо - духовного. Во­на- цілісна і унікальна. Навпаки, тепер вже "її" біологія (тіло) відо­кремлюється ("Я - не тіло, але я маю тіло"), як відокремлюється іде­альне (Я - не мрія і не бажання, але я маю мрії і бажання)

Однак виникнення ідеального не означає припинення "стосунків" між ним і матеріальним (тілом). Виникає нова складна форма взаємос­тосунків - сполучання. Тіло (біологічне), крім того, що воно є атри­бутом (носієм) особистості, ще й залишає значну долю самостійнос­ті - воно продовжує існувати за законами природи (біології). Воно від­носно самостійне, оскільки його контакт з ідеальним є необхідністю і формою існування: воно змінює ідеальне, але й саме змінюється під дією останнього. Те саме спостерігається з боку ідеального.

Сполучання - це суперечлива, внутрішньо конфліктна єдність двох самостійних І самодостатніх начал, які, однак, не можуть існувати одне без одного. Тому існування особистості і являє собою дійсну драму, як це вдало висловив Л. С. Виготський. Саме таке складне сполучання біологічного і соціального зумовлює цілісність і оригінальність осо­бистості. Разом ці дві центральні властивості породжують специфічну річ - форму особистості.

Традиційно у психології під формуванням розуміють сукупність за­собів соціального впливу на Індивіда з метою створити в нього систему певних соціально-позитивних властивостей і рис. Однак поняття фор­мування не може бути вичерпане цим розумінням. Л. І. Анциферова за­значає, що формування "означає процес створення під впливом різних факторів особливого типу відношень всередині цілісної психологічної організації особистості".

Особистість, розвиваючись, набуває певної форми - способу орга­нізації. Форма охоплює як внутрішній світ особистості, так і систему її зовнішніх проявів. Саме форма є прямим виявом цілісності і уні­кальності особистості: вона забезпечує пластичну й гнучку стійкість особистості, завдяки динаміці взаємозв'язків між одиницями форми. З

105

іншого боку, форма - це вияв, і по ній ми пізнаємо дану конкретну особистість.

Формування - процес, що не обмежується часом (його обмежує лише фізична смерть індивіду, хоча й після неї в його особистості ще довго можуть відкриватися й невідомі аспекти, риси, властивості; осо­бистість і після смерті тіла може до-формовуватися). Постійний, плин­ний розвиток форми являє собою спосіб існування особистості.

Виділяються рівні розвитку особистості (як "об'ємного", "оформ­леного цілого"):

• на першому- відсутня рефлексія власного внутрішнього світу, який лише формується, створюється. На цьому рівні особистісні якості створюються в процесі подолання труднощів у досягненні власних цілей;

• на другому - особистість формує власне оточення, передбачає наслідки і планує події, обирає друзів і т. ін.

• на третьому - особистість стає суб'єктом власного життєвого шляху, який вона сама обирає. Інша ознака цього рівня - особистість стає суб'єктом розвитку свого власного внутрішнього світу, формує власне Я; саме на цьому рівні основною стає якість унікальності.

Активність - фундаментальна якість особистості.

У вітчизняній психології активність розглядається як антитеза реак­тивності (реакція - акція /поведінка/ у відповідь на подразнення). Звіс­но, принцип реактивної поведінки, в цьому сенсі, зберігається у люди­ни протягом всього життя, вже хоча б тому, що за цим принципом діє організм. (Нагадаємо, що реактивність поведінки - провідний принцип біхевіористичних уявлень).

Особистість відрізняється саме тим, що поряд з реактивною, переважною стає активна поведінка, тобто поведінка, що спону­кається власними усвідомленими цілями і мотивами. Дана особли­вість відзначається в багатьох теоретичних уявленнях.

Так, 3. Фреид говорить про "принцип реальності" в поведінці всу­переч "принципу задоволення". В останньому випадку маємо на увазі поведінка, що виникає у відповідь на інстинктивну потребу, коли не враховуються ні зовнішні, ні внутрішні обставини (Л. С. Виготський вдало називає таку поведінку "поведінкою в обхід особистості"). По­ведінка за "принципом реальності" є усвідомленою і зваженою, це по­ведінка за інтенцією Е^о.

А. Адлер для того, щоб підкреслити здатність особистості до визна­чення власної поведінки, вживає термін "креативне Я". Кожна людина,

106

вважає Адлер, може здійснювати різні дії під впливом зовнішніх або внутрішніх факторів, в тому числі й таких, як стереотипи та звички (реактивність), але не тільки... Особистість відрізняється тим, що вона має особливу інстанцію - "креативне Я", яка в найбільш відповідальні моменти життя здатна породжувати виключно власні цілі і лише їм під­порядковувати поведінкову активність. Це, за Адлером, ключова озна­ка дійсної особистості.

У вітчизняній психології активність особистості (в такому її розу­мінні) розглядається в термінології "довільність - мимовільність". Тут фіксується важливе протиріччя: з одного боку, особистості притаман­на керована, детермінована, зумовлена поведінка. Тобто, поведінка обмежена (метою, ситуацією, уподобаннями, інстинктами - в дано­му випадку це несуттєво). З іншого боку, як зауважує Е. В. Ільснков: "Людині притаманна вільна, тобто така, що здійснюється свідомо, дія, узгоджена лише з універсальною всезагальною метою роду людсько­го". Це протиріччя вирішує Л. І. Божович в дослідженні основних ета­пів розвитку вольових дій в онтогенезі. Спочатку довільна поведінка деформується завдяки "натуральній" потребі, яка безпосередньо спо­нукає дитину долати перешкоди на шляху до її задоволення.

За Е. Крсчмсром, - "гіпобулічний етап" формування довільно­сті. Він притаманний малим дітям і хворим на розлад вищих психічних функцій. На наступному етапі розвитку особистості людина в умовах боротьби сильних і протилежно спрямованих тенденцій починає ви­користовувати інтелектуальні плани дій. Вона зважує, оцінює, уявляє собі результати вчинку. Кінець кінцем, приймається рішення, ставлять­ся власні цілі, формуються наміри.

Отже, цілі і наміри (К. Левін) являють собою психічні новоутворен­ня, що виникають в результаті зустрічі афекту й інтелекту. Це є другий, за Божович, етап розвитку вольової сфери. Поведінка здійснюється за­вдяки свідомій регуляції людиною власної мотиваційної сфери, і най­більш важливий мотив визначається через інтелектуальні операції.

Третій етап, вважає Л. І. Божович, виникає в результаті інтеріоризації засобів організації поведінки і формування інших вищих психологічних систем, що несуть в собі додаткові мотиваційні сили, які здатні безпосе­редньо, минаючи свідому регуляцію, спонукати людину до здійснення вчинку. На цьому етапі поведінка набуває вигляду мимовільної. Люди­на, наприклад, може не роздумуючи, миттєво кинутись на захист іншо­го або з ризиком для життя відстоювати власні уподобання. Таку пове-

107

дінку називають "постдовільною"'. Вона є результатом взаємодії в кож­ній ситуації внутрішніх особистісних структур, самої ситуації і системи загальнолюдських цінностей і смислів, прийнятих даною людиною. Ми бачимо тут розвиток по "спіралі": поведінка ніби й не регулюється, але відповідає загальнолюдським принципам гуманізму.

Таким чином, розвиток довільності (активності) "розширює" осо­бистість до духовних скарбів цивілізації.

Суттєвою ознакою особистості є її здатність до вираження влас­ного внутрішнього змісту. Мова йде про принципово творчу сутність особистості і її становлення. "Особистість, якщо вона є,- підкреслює О. Ф. Лосєв, - взагалі мислиться завжди і незмінно впливаючою і ді­ючою". Виразне існування, тобто, особистісне існування є завжди син­тезом двох планів буття - вігутрішнього і зовнішнього. Зовнішнє буття особистості - це її вигляд, лик, тс, що сприймається іншими. Внутріш­нє ж - це сутнісне, осмислююче і те, що припускається. Ми сприймає­мо особистість, але вже в цьому акті якось охоплюємо і враховуємо те, чого "не видно", але що виражається з глибини. Термін "вираження" вказує на певне активне спрямування внутрішнього в бік зовнішнього, на деяке активне самоперетворення внутрішнього у зовнішнє.

Якщо особистісне буття є виразним, це означає, що особистість має внутрішню і зовнішню сторони, вони знаходяться у постійних динаміч­них взаємопереходах і домінує тут внутрішнє (якщо домінуючим буде зовнішнє, перед нами буде не особистість, а простий набір соціальних ролей, функціонер або "гвинтик"). Виражаюча активність внутріш­нього світу людини викликає життєвий рух особистості, в якому вона стикається з соціальною дійсністю. Соціальна поведінка будується як засвоєння і виконання великої кількості соціальних ролей. Утворюєть­ся так званий рольовий шар структури особистості. Рольова поведінка, наприклад, професійна, може бути досить міцною і ригідною, приду­шувати виразність. Тоді особистість обезличується, інволюціонує.

Розвиток же полягає в тому, що виразність "проходить" через шар соціальних ролей і особистість, ЇЇ сутність відбивається на поведінці і на продуктах діяльності. Якщо говорити про професійну діяльність, то в цьому випадку ми маємо сутність майстерності. Майстер - профе­сіонал, який не просто правильно виконує трудові операції, він у них, а також у продукт праці втілює власну особистість. Взагалі, є сенс го­ворити про особливу людську потребу втілення себе в цьому світі. Ста­новлення особистості багато в чому визначається розвитком цієї по-

108

треби. Традиційно в філософії ця потреба і відповідна, породжена нею активність описується кагегорією "опредмстнення".

Людина в своїй діяльності постійно ніби "розчиняє" культурні й природні предмети і явища, переводячи їх тим самим у власні особис-тісні сутнісні сили (розпредметнення). Але вона в той же час втілює ці сили в зовнішній світ. "Це закарбування живої активності як процесу життя людських сутнісних сил в предметі, - зазначає Г. С. Батіщсв, -цс перетворення логіки дій суб'єкта у власне предметно-зафіксоване зображення і віднаходження суб'єктом своєї дійсності в об'єктах, які несуть на собі і зберігають образ його діяння, є опредметнення".

Людина опредметнює себе як індивідуально-неповторне соціальне ціле, як своєрідну тотальність своєї соціальності. Результат її упред­метнення є її твір, тобто те, що робить наше життя і нашу особистість вічними. (Причому, твір тут слід розуміти широко, це є, фактично, все, що залишає поруч з собою і після себе людина). "Істинне буття люди­ни ... є її дія, - писав Регель, - в останньому індивідуальність дійсна ... лише твір слід вважати її істинною дійсністю".

Розвиток вираження втілення особистості становить гостру пе­дагогічну проблему. Як переконливо показав О. С. Арсеньєв, у педаго­гічному процесі цілі розвитку творчості (вираження, опредметнення) і традиційні задачі навчання і виховання -є антиномічними. Педагогіч­на система як відображення системи державної має на меті, перш за все, адаптувати дітей до наявних соціальних умов життя.

Це відбувається через пригнічення виразності (шар соціальних ро­лей придушує виразність). Цим досягається органічне пристосування дитини до соціальної дійсності, але при цьому блокується творче на­чало. Вирішення цієї дилеми, розвиток креативності дітей і дорослих залишається глобальною проблемою сучасної світової освіти.

Серйозним є питання сфер вираження особистості. Людина сучас­ного світу може втілювати себе у виробничій сфері, художній або на­уковій творчості, в системі комунікації. Питання вибору особистістю сфери реалізації себе є проблемою навчання і виховання. В теоретич­ній психології існує оригінальна гіпотеза В. В. Давидова про сполу-чальний розвиток різних сторін свідомості людини. Вибір суб'єктом сфери своєї реалізації (втілення) визначається, згідно цієї гіпотези, особливим психологічним механізмом, який полягає у можливості осо­бистості самій вибирати предмет власної активності.

Наприклад, при сприйманні музичного твору (акт, безумовно, кре-ативний) виражаються різні "сутнісні сили" особистості, залежно від

109

того, предметом якої діяльності робить музичний твір суб'єкт сприй­мання: учбової (коли він вчиться чомусь на даному еталоні), пізна­вальної (якщо сприймає, скажімо, мистецтвознавець), моральної (якщо предмет сприймання - виховний потенціал твору), утилітарної (якщо сприймання відбувається виключно задля розваги і відпочинку).

Гіпотеза В. В. Давидова, а також доповнююча її концепція гетероген­ності розумових процесів П. Тульвісте, безумовно, є прогностичними і цікавими. Але слід визнати, що, навіть за умови їх прийняття залишаєть­ся питання про причини саме такого опредметнення (втілення). Тут аж ніяк не можна обмежуватися вихованням, а слід враховувати і власне ор-ганізмічні (індивідуально-типологічні) особливості людини, адже схиль­ність її до певної діяльності насправді багато в чому визначається ними.

Незавершеність особистості - сутнісна ознака особистості

М. М. Бахтін свого часу писав: "... не можна перетворювати живу людину на безголосний об'єкт заочного завершеного пізнання. В лю­дині завжди є щось, що лише сама вона може відкрити у вільному акті самосвідомості і слова, що не піддається зовнішньому заочному визначенню". Йдеться про незавершеність "■внутрішньої'" особистос­ті людини.

Ф. М. Достоєвський, формулюючи мету своєї творчості, зазначав: "При повному реалізмі знайти в людині людину... Мене називають пси­хологам: неправда, я лише реаліст у вищому сенсі, тобто зображаю всі глибини душі людської". У стані дійсної особистісної активності, "на порозі" справжнього життєвого вчинку, особистість завжди непе-редбачувана через те, що нікому (в тому числі і їй самій) до кінця не відомі дійсні можливості, глибини ("вершини", - сказав би Л. С. Ви-готський) особистісної природи.

Ф. М. Достоєвський не даремно відмовляється від психології: су­часна його (та й нинішня) наукова психологія знаходиться лише на шляху до дійсного пізнання змістовних підвалин особистості. Та сама духовність, яка у вигляді потенційного стану відпочатково зумовлює особистість як можливість, далі, по життю, зміцнюється й розвива­ється, піднімаючи невідомі пласти природи і роблячи людину дійсно до кінця незбагненною і нескінченною у своєму становленні, що не завершується ніколи. Незавершеність - це хоча й непізнана, але дуже важлива ознака особистості, врахування якої є абсолютно необхідним.

Саморегуляції поведінки - здатність, що утворює її сутнісну озна­ку особистості. Відомо, що досить довгий час збалансованість психо-

110

логічних процесів досягається завдяки неусвідомлюваним механізмам так званої базальної емоційної регуляції.

Л. І. Божович визначає особистість як "такий рівень розвитку люди­ни, який дозволяє їй керувати і обставинами власного життя, і самою собою". В різних підходах обов'язково відзначаються якості саморегу­ляції і саморозвитку, як фундаментальні для особистості. Ці механізми працюють незалежно від бажання людини, і сенс їх роботи полягає в забезпеченні психологічно комфортного і стабільного стану внутріш­нього світу.

Ці механізми діють протягом всього життя людини, але з усклад­ненням життєвої ситуації (а це є прямим наслідком розвитку і соціа­лізації) їхня дія виявляється недостатньою - занадто складними й не­однозначними стають умови життя. Тому в особистості здійснюється формування принципово нових механізмів, які управляються свідомо самою людиною. Першим з відомих є механізм вольової регуляції пове­дінки. В ситуації боротьби різних, а часто й протилежних, мотивів, во­льове зусилля забезпечує вибір і безконфліктний подальший життєвий рух. Виникнення такого механізму є справжнім і значним надбанням особистості. Але виявляється, що він лише частково полегшує стан не­визначеності і протистояння.

Експериментально доведено, що внутрішнє протистояння мотивів після вольової дії зовсім не припиняється і стан психологічного ком­форту, як правило, не виникає (дуже яскраво це описує теорія когнітив-ного дисонансу). Напруга і внутрішня конфліктність супроводжує дію даного механізму весь час. Чому ж, в такому випадку, ми знаємо багато ситуацій, коли напруження дійсно спадає і особистість виявляється са-мовідрегульованою. Дійсно, таких ситуацій - більшість, адже інакше ми всі були б невротиками. А можливим це виявляється тому, що само­регуляцію здійснюють зовсім інші, складні і потаємні механізми.

Деякі з них дослідила Б. В. Зейгарник. В основі цих механізмів ле­жить особливе переживання, яке автор розуміє як активну діяльність (про-живання) по породженню нових життєвих смислів. Залучення до­даткових смислів відбувається за рахунок розширення усвідомлення і виявлення нових контекстів діяльності. Цс призводить не до загострен­ня і придушення конфлікту, а до гармонізації сфери інтенцій. Механізм, що діє при цьому, являє собою, за словами Зейгарник, "рефлексивне відчуження негативного смислу та включення дії в більш широкий смисловий контекст".

111

Отже, ми бачимо, що процес саморегуляції передбачає не просто вольове зусилля, а перебудову смислових утворень, умовою якої є їх усвідомленість. Нові смисли породжуються лише в процесі особливих переживань. Видно, як у цій точці своєрідно перетинаються три лінії становлення особистості, що виокремлені нами в попередньому аналі­зі (довільність, інтеграція, переживання). В результаті відбувається те, що дістало назву механізму смислового зв'язування, коли встановлю­ється внутрішній зв'язок з ціннісною сферою особистості і нейтраль­ний до цього зміст перетворюється в емоційно заряджений смисл. Ре­зультатом цієї роботи є виникнення нових інтенцій і гармонізація вну­трішнього світу особистості.

Найважливішими умовами дії механізму смислового зв'язування Б. В. Зейгарник вважає "розвинену уяву, володіння широкою часовою перспективою, наявність ієрархізованої смислової сфери". Або, інши­ми словами, даний механізм є лише в інтегрованій, зрілій особистос­ті, адже в такому вигляді процес саморегуляції є суто індивідуальним і пов'язаним з системою цінностей і мотивів даного суб'єкту, його сприйняттям світу тощо.

Зейгарник наводить приклад дії даного механізму. Мова йде про зміст повісті Г. Гессе "Курортник". Головний герой (письменник) приї­хав на курорт в Бадсн, щоб відпочити і потім плідно попрацювати. Про­те його плани наштовхнулись на значні перешкоди, оскільки сусідом по кімнаті виявився надто гамірний і невихований голландець. Біля нього постійно юрбився натовп людей. Кілька ночей підряд письменник про­сто не міг спати.

Чутливий до найменшого шуму, він змушений був слухати непо­трібні розмови і сміх нескінченних гостей, важкі кроки вранці, що руйнували його сон. Всі відчайдушні спроби в цих умовах відпочити і попрацювати закінчувалися повним розчаруванням. Кінець кінцем, письменник почав відчувати справжню ненависть до свого сусіда, і його життя перетворилося на справжнє пекло. Неефективними вияви­лися такі механізми саморегуляції, як вольове зусилля та спроби дати вихід негативним емоціям у фантазіях.

Тоді він приймає абсолютно парадоксальне рішення - полюбити голландця. Майстерний опис досить довгого процесу породження но­вого смислу і виникнення нового типу відношення до ситуації повне драматизму і вміщує всі складові цього процесу: руйнація агресивних почуттів і постановка задачі на їх зміну, пошук цінності для їхньої пс-

112

ребудови і звернення до євангельської заповіді "Полюби ближнього свого", надання цій цінності конкретної форми через позитивне емо­ційне насичення образу голландця за допомогою професійних пись­менницьких засобів (голландець стає головним героєм створеного вно­чі літературного твору).

Творчий процес закінчився, як пише автор "повною перемогою над голландцем". Він вже не викликав тих болісних переживань, що зава­жали письменнику відпочивати і працювати. Отже, герою вдалося впо­ратися із ситуацією завдяки дії механізму саморегуляції - смислового зв'язування.

Ми навели цей приклад задля того, щоб ще раз звернути увагу на те, що вищі і найскладніші механізми саморегуляції поведінки можуть здійснюватися лише всією особистістю - цілісною і інтегрованою. От­же, можна виокремити такі послідовні етапи становлення саморегуля­ції в системі інтеграції особистості:

• базальна емоційна саморегуляція - біогенез;

• вольова саморегуляція - психогенез;

• смислова, ціннісна саморегуляція — соціогепез.

Попередні ланки не зникають в процесі становлення, вони стають допоміжними і другорядними, але продовжують існувати. Якоюсь мі­рою правильним буде говорити, що переживання певних механізмів саморегуляції поведінки слід розглядати як показник рівня розвитку інтегративних процесів особистості.

Проблема смислу. На певному етапі свого розвитку людина зустрі­чається з новим для себе переживанням - стражданням від відчуття внутрішньої порожнечі і недостатності смислу життя. Це так званий екзистенціальний вакуум. Поява цього переживання означає для пси­холога дуже позитивну, як це не дивно, річ - у людини з'явилося праг­нення відкрити сенс життя. Це прагнення В. Франкл назвав фундамен­тальною мотиваційною силою людини. Нам необхідно віднайти смисл буквально у всьому - в подіях, в поведінці інших людей, власних пере­живаннях.

Існує також поняття вищого, життєвого або екзистенцій ного смислу, яким особистість прагне наділити життя людини, страждання, смерть, кохання та інші термінальні цінності. В. Франкл пише: "Прагнення знайти смисл - первинна сила в житті людини. Цей смисл є унікальним і специфічним для кожної людини і може бути здійснений тільки нею самою; тільки тоді стає значимим те, що воля задовольняє прагнення людини до смислу".

113

Відкриття смислу означає відкриття особистістю зовнішнього сві­ту. Це дуже важливий, кардинальний і зламний момент людського іс­нування: людина перестає знаходитися лише всередині власного Я, лише всередині житейських ситуативних інтересів - вона виходить за конкретну ситуацію і стає людиною всього світу. Тут перетинаються лінії інтеграції і взаємовідносин зі світом - світ перестає бути "про­ти" людини, а, навпаки, вона опиняється всередині світу, "огортається" ним і споріднюється з ним.

Заслуговує на увагу заочна дискусія В. Франкла з А. Маслоу та К. Роджерсом з питання, що є головнішим у житті і розвитку особистос­ті - смисл чи самоактуалізація. В. Франкл аргументовано доводить, що самоактуалізація (як прагнення людини стати тим, ким вона, в принципі, може стати) є лише моментом, аспектом прагнення людини до життєвого смислу, і отже - центральним напрямом розвитку особистості є відкриття смислу. Разом з тим, абсолютна більшість сучасних теоретиків психології особистості притримується саме позиції Маслоу і Роджерса, вважаючи, що саме самоактуалізація є магістральною лінією розвитку особистості.

При цьому не приділяється уваги тому, що ці терміни; "самороз­виток", "самоактуалізація", "самоздійснення", "самореалізація" - ко­ріняться в ортодоксальному юнгіанському психоаналізі. І всі вони є синонімами юнгівської "індивідуації", адже "самоактуалізуватися" - в дійсності зовсім не означає "актуалізувати самого себе". А означає це - "актуалізувати самість", тобто дійсне під-, а потім і надсвідоме підґрунтя людської особистості.

Подібні уявлення стосуються концепції "розгортання" особистос­ті. Заперечень нема — це красиві, приємні і стрункі теорії, але вони, на жаль, ненаукові. Це, швидше, філософсько-культурологічні побудуван­ня. В дискусії Франкла з Роджерсом і Маслоу неправі всі. Адже вони шукають центральне і суттєве не в об'єкті дослідження (особистості), а в своєму уявленні про цей об'єкт. Але ж це - речі зовсім інші. Якщо ж говорити про особистість, яку треба вивчати, тобто про живу кон­кретну людину, то для неї центральним є весь життєвий шлях і все що на ньому є - першочергове, домінантне і надсуттєве - від конфлікту на роботі до екзистенційних проблем смислу буття.

Науковий підхід до проблем розвитку особистості мусить адекватно відбивати цей процес, а не примушувати його. Саме в такій постановці нам здається, що логіка, яка тут запропонована, можливо й не така кра­сива і струнка, але більш наближена до реального життя людини. Ра-

114

зом з тим, значний інтерес до теорій самоактуалізацїї не можна замов­чувати і не враховувати.

Важлива саме логіка цілісного підходу. Адже ніхто не сперечається з тим, що, скажімо, процес самоактуалізації, або формування Я-кон-цепції, або пошук смислу життя - є дуже важливими моментами життя особистості. Але вони - саме моменти, і в цьому справа!

Одна логіка - вивчати розвиток особистості, як цілісний процес, що йде по окремих лініях, і бачити в цьому процесі важливі І суттєві моменти. ■

І зовсім інше - взяти штучно якийсь момент, зробити його цен­тральним і сказати, що це і є вся особистість, а її розвиток є розвитком виключно даної структури, з урахуванням його впливу на інші.

Структура особистості

Цінність і унікальність особистості не відкидають, а передбача­ють наявність її особливої структури. Л. С. Виготський зазначав: "Структурою прийнято називати такі цілісні утворення, які не скла­даються сумарно із окремих частин, являючи ніби їх агрегат, але самі визначають долю і значення кожної з тих, що входять до їх складу, час­тин". Структура особистості:

— як цілісності - є об'єктивною реальністю, що втілює внутрішні особистісні процеси. Крім того, структура відображає логіку цих про­ цесів і є підпорядкованою їм. Водночас, з погляду генетичної психоло­ гії, вона є результатам діяльності цих процесів;

• виникає як втілення функції, як орган цієї функції. Звісно, ви­ никнення структури, у свою чергу, призводить і до зміни самих функ­ цій і тісно пов'язана з процесом її становлення: структура є одночасно результатом становлення, його умовою і фактором подальшого розвит­ ку особистості;

• являє собою цілісність, що включає в себе всі психічні (свідо­ мі і несвідомі) і непсихічні складові особистості. Але вона - не є їхня проста сума, а являє собою нову особливу якість, форму існування пси­ хіки людини. Це - особлива упорядкованість, новий синтез;

— є суперечливою відносно фактору стабільності. З одного боку, вона є стабільною і сталою {включає в себе однакові компоненти, ро­ бить поведінку прогнозованою). Але водночас структура особистості є плинною, змінною, ніколи до кінця не завершеною.

В культурно-і сторичній теорії доведено, що структура особистості людини змінюється в процесі онтогенезу. Тим часом є дані, які дозво-

115

ляють припустити, що зміни структури відбуваються і всередині віко­вих етапів, визначаючи індивідуальний стиль і відбиваючи специфіку життєвого шляху кожної людини.

Важливою і не розв'язаною остаточно є проблема визначення окремих змістових складових структури особистості. Щоб ця пробле­ма стала зрозумілою, наведемо давнє міркування Л. С. Виготського з приводу пошуку змістовних одиниць аналізу психіки в цілому. Він проводить вдалу аналогію з хімічним аналізом речовини. Якщо перед науковцем постає завдання встановити дійсні глибинні механізми і властивості, наприклад, такої речовини, як вода, він може обрати два шляхи аналізу.

По-перше, можна розчленувати молекулу води (Н,О) на атоми вод­ню і атоми кисню і ... втратити цілісність, оскільки окремі елементи, що виділяться при цьому, не будуть мати жодних властивостей, при­таманних воді (це так званий аналіз "по елементах").

По-друге, якщо спробувати сумістити аналіз із збереженням власти­востей, ознак і функцій цілісності, слід не розкладати молекулу на еле­менти, а виділяти окремі молекули як діючі "цеглинки" (Виготський пише - "одиниці") аналізу, які вже можуть бути досліджені і в той же час зберігають у найбільш спрощеному, але й загострено-суперечливо-му, "веезагальному" вигляді всі особливості речовини в цілому.

Якщо перенести дану логіку в галузь психології особистості, ви­явиться, що справа пошуку змістовних одиниць її психологічного ана­лізу є не такою вже й безнадійною, як вважав Г. Олпорт, саркастично зауваживши, що в плані пошуку одиниць аналізу все дуже просто і без­надійно - все залежить від відношення дослідника: якщо йому більше подобаються "риси" - такими одиницями будуть саме вони; якщо "мо­тиви" - в основі аналізу буде мотиваційна сфера і т. ін.

Заради справедливості зазначимо, що так і відбувається в абсолют­ній більшості теорій особистості. Порушується одна з головних ме­тодологічних вимог, що висувалася, зокрема, видатним українським вченим В. І. Вернадським стосовно науки взагалі (тобто, будь-якої науки): дослідник має намагатися встановити логіку самого об'єкта дослідження, а не нав'язувати йому (об'єкту) власну логіку. В. І. Вер-надський, до речі, спеціально зауважив і щодо психології: вивчаючи будь-яке психічне явище, не слід забувати, що воно має власну, окрему логіку існування, яка може принципово і кардинально відрізнятися від того, що з цього приводу думає науковець.

116

Особистість, безумовно, с об'єктом психологічного дослідження, але об'єктом специфічним, 1 головна специфіка полягає навіть не у склад­ності, а в тому, що цс об'єкт, здатний до власних, вільних дій (ознака "активність"). Тобто, особистість, виступаючи об'єктом вивчення (або впливу), водночас існує і як суб'єкт, що дуже ускладнює проблему ро­зуміння її психології, але лише ускладнює, а не робить безнадійною.

Виділення змістових одиниць психологічного аналізу є провідним принципом генетичної психології. Як це може бути застосовано від­носно особистості? Л. С. Виготський писав: "Під одиницею ми розу­міємо такий продукт аналізу, який, на відміну від елементів, має всі основні властивості, притаманні цілому, і який с таким, що далі не роз­кладається, живою частиною цієї єдності". Аналіз засвідчує, що в осо­бистості не можна виокремити одну одиницю ("клітинку").

Існують різні за психологічною природою структури, які задоволь­няють вимогам до одиниць аналізу:

• структура повинна бути специфічною і самостійною, але при цьому - існувати і розвиватися вона буде лише в складі цілісної осо­ бистості;

• в цій структурі повинна відбиватися вся особистість в її реаль­ ній єдності, але відбиватися водночас "поглиблено-спрощено" у вигля­ ді сутнісного протиріччя;

• дана структура не являє собою щось схоже на "будівничий блок" - вона є динамічною і здатною як до власного розвитку, так і до гармонійної участі в становленні цілісної особистості;

• структура, про яку йдеться, має відбивати певний сутнісний ра­ курс існування особистості і відповідати всім суттєвим ознакам ціліс­ ної особистості.

Фактично мова йде про уявлення особистості як відкритої складної динамічної системи, здатної до саморозвитку, і визначення ключових змістовних структурно-динамічних "вузлів" цієї системи. Ці "вузли" не є, власне, частинами особистості: А. Маслоу дуже вдало висловився, що особистість складається не з частин, а з граней, маючи на увазі, що кожна грань - відображення окремого аспекту існування особистості в невід'ємності від усієї цілісної структури.

Уявлення про особистість як про структурно-динамічну систему (термін К. К. Платонова), насправді означає поєднання, на перший погляд, непоєднуваного: структура передбачає сталість, стійкість, ви-

117

значеність, упорядкованість і постійність. Динаміка означає постій­ний плин - становлення (ситуація нагадує парадокс, з яким свого часу зіткнулася квантова фізика: електрон - частинка чи хвиля (плин)?, і який був тимчасово вирішений Н. Бором за допомогою принципу до-повнюваності).

Генетична методологія розв'язує дане протиріччя через категорію руху - становлення: особистість як унікальна цілісна структура існує лише в русі (існуванні - становленні). Постійні зміни і самозмінюван-ня є умовою існування структури. Якщо особистість, образно кажучи, "зупинилася" (хоча такого в житті людини не буває ніколи), або ж "зу­пинилася" динаміка якоїсь її змістовної одиниці - грані (що, на жаль, відбувається досить часто), одразу ж починаються процеси спрощен­ня - примітивізації, а потім і руйнації структурної цілісності. Цс мож­на вважати генетичним законом існування особистості людини.

Особистість складається з кількох різних "змістовних одиниць", ви­никає питання щодо особливостей взаємозв'язку між ними та, з іншого боку, між кожною такою "одиницею" і цілісною особистістю. Провід­ний принцип такого взаємозв'язку- принцип сполучальності (термін введено в психологію Г. С. Костюком в контексті розгляду взаємодії процесів навчання І розвитку особистості).

Взаємозв'язок і взаємодія якихось начал за принципом сполучальнос­ті означає, що кожний учасник взаємодії є самостійним і завершеним та існує й розвивається за власними законами. Водночас все це виявляється відносним, оскільки, з іншого боку, існування і розвиток кожної ланки сполучальної взаємодії можливе лише за умови присутності і зв'язку з іншими ланками. Вони існують як самодостатні і незалежні, але існувати так одна без одної не можуть, доповнюючи і завершуючи одна одну. То­му сполучальність передбачає не лише гармонійність, узгодженість, але ще й, наприклад, конфліктність, протиріччя. Саме це є умовою єдності.

Виходячи з викладеного та враховуючи величезний масив наукових даних із психології особистості, можна визначитися щодо структури особистості більш конкретно.

Аналіз вітчизняних і зарубіжних теорій засвідчує величезне різ­номаніття поглядів вчених на проблему структури особистості: від практичної відмови розглядати це питання (К. Роджерс, А. Маслоу, у нас - представники теорії діяльності), до дуже ретельних і скрупу­льозних спроб, які, однак, є вельми довільними, відображаючи логіку авторів, а не логіку об'єкта вивчення (Б. Г. Ананьєв, А. К. Ковальов, С. Л. Рубінштейн, 3. Фрейд, Р. Кеттелл, Г. Олпорт та ін.).

118

Теорія і методологія питання структури особистості у вітчизняній психології найбільш ретельно розроблені в роботах К. К. Платонова, який вживає вираз "функціональна динамічна структура особистос­ті", розглядаючи її як складну відкриту систему, що саморозвива-ється. В. Д. Шадриков визначав динамічну систему таким чином: "Динамічна система - це система, що розвивається в часі, змінює склад компонентів, що входять до неї, та зв'язок між ними при збереженні функції"". К. К. Платонов вводить термін "підструкгури" особистості, до яких ''можуть бути включені всі відомі властивості особистості". Таких підструктур особистості автор бачить чотири.

1. Біологічна підструктура, що об'єднує типологічні власти­ вості особистості, статеві і вікові психофізіологічні особливості та їх патологічні зміни, які значною мірою зумовлені фізіологічними і мор­ фологічними особливостями організму, зокрема, нервової системи.

2. Підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуаль­ ні психологічні особливості окремих психічних процесів (пізнаваль­ них та емоційних), що формуються протягом життя людини.

3. Підструктура соціального досвіду, що включає в себе знання, на­ вички, вміння і звички, набуті в особистісному досвіді, шляхом навчання.

4. Підструктура спрямованості, яка об'єднує мотивацію, від­ ношення і моральні якості особистості.

Важливими є критерії виділення даних підструктур, які наводить К. К. Платонов.

Перший критерій являє собою "співвідношення біологічного і со­ціального, вродженого і набутого, процесуального і змістовного". Дій­сно, в наведених підструктурах можна помітити закономірну динаміку змін даного співвідношення: від максимуму вродженого процесуаль­ного в першій - до максимуму набутого в четвертій. Автор абсолютно справедливо зазначає, що "ця послідовність допомагає глибше зрозумі­ти співвідношення соціального і біологічного не лише в особистості в цілому, але й у підструктурах різних рівнів, аж до окремих властивос­тей особистості".

Другим критерієм виділення вказаних підструктур є внутрішня близькість рис особистості, що входять до кожної з них, і виділення "в кожній з цих підструктур, прийнятої за ціле, своїх підструктур більш низького рівня".

Третім критерієм виокремлюється те, що кожна з підструктур має свій власний, особливий тип формування. Взаємодія цих різних ти-

119

пів формування визначає індивідуальні особливості розвитку кожної особистості.

Четвертий критерій К. К. Платонов вважає "найбільш значущим". Він полягає в наявності об'єктивно існуючої ієрархічної залежності цих підструктур. Різні зв'язки існують як між підструктурами, так і всередині кожної з них. "Але каузальні зв'язки субординації більш чіт­ко виражені у взаємодії різних підструктур".

П'ятий критерій є більш "організаційним", але теж важливим: йдеться про те, що реально в психології окремі виділені підструктури, а також їх складові виступають дійсними предметами емпіричних і те­оретичних досліджень.

К. К. Платонов зауважує, що перераховані критерії "дозволяють вважати, що чотири виділені підструктури відображають об'єктивну дійсність і тому є основними підструктурами особистості".

Генетичний ракурс дослідження, а також отримані за останній пері­од численні наукові факти дозволяють суттєво доповнити і розвинути дану концепцію, яку ми вважаємо цілком обґрунтованою. Якщо врахо­вувати ще два суттєвих критерії, можна говорити, що в дійсності виді­лені підструктури і є "змістовними одиницями аналізу" особистості.

Шостий критерій полягає в тому, що виокремлена підструктура, за­лишаючись специфічною, в той же час відображає (містить в собі у "знятому" вигляді) всю цілісну унікальну особистість.

Сьомий критерій означає, що реально взаємозв'язки між підструк­турами та, з іншого боку, між окремою підструктурою і цілісною осо­бистістю, - є не лише ієрархічними - вони існують за фундаменталь­ним принципом сполучальності.

Аналіз фактів дозволяє визнати, що статус підструктури (якщо збе­регти цей термін Платонова) мають також і здібності, як індивідуаль-но-психологічні властивості, що визначають успішність і ступінь до­сягнення людини в певній соціально зумовленій діяльності. Ця якість означає також міру оволодіння людиною способами діяльності в куль­турно-і сторичному середовищі.

З урахуванням наукових даних в контексті генетичного підходу, є сенс виокремлювати в особистості п 'ять окремих підструктур (оди­ниць): біопсихічну; індивідуальні особливості психічних процесів; до­свід; спрямованість; здібності.

Разом з тим, такий розгляд особистості не є повним відбиттям її структури. Особистість має ще й інші якості, які за своєю природою

120

являють собою дійсні "одиниці аналізу" (грані), але, на відміну від пе­рерахованих, вони набагато більш динамічні (плинні), ніж структурні, і не мають, якщо можна вжити такий термін, окремої локалізації - вони охоплюють всю особистість. Маються на увазі "внутрішній світ осо­бистості", "характер" і "психічні стани".

"Внутрішній світ особистості,— зазначає Л. І. Анцифсрова, - це індивідуально-інтерпретований, насичений модальностями особис-тісних переживань, осмислений в діалогах з реальними і ідеальними співрозмовниками зовнішній світ, в якому віддиференційовані функ­ціональні галузі з різним рівнем значення". Це- світ смислів, життє­вих планів і сутнісних переживань. Але внутрішній світ особистості, насправді, набагато більш суперечливий і драматичний, оскільки він складається не лише з усвідомленого, але й з безсвідомого. Тнстинкти і потяги, архетипи - все це є другим полюсом, другою складовою вну­трішнього світу. Саме суперечливе протиріччя "свідоме - безсвідоме" складає підґрунтя і породжує цю грань ("одиницю"), яка ніби заповнює внутрішній суб'єктивний простір існування особистості.

Характер (буквально з давньогрецької - відбиток, "чекай") особис­тості ми розглядаємо, як неповторний індивідуальний відбиток всіх якостей особистості, що виявляється в сталих (звичних, типових, "ха­рактерних") способах взаємодії і емоційного реагування людини. Ха­рактер - це те, що "проростає" на поверхню, те, що визначає "форму" особистості; визначає особистість з точки зору іншої людини і соці­ального світу в цілому. Характер є змістовною одиницею особистості, оскільки соціальна дія (взаємодія), вчинок, - відбиває всю особистість, весь її психічний і психофізіологічний тезаурус.

Психічний стан - це цілісна характеристика функціонування психі­ки людини за певний період часу, яка показує своєрідність протікання психічних процесів залежно від відображення дійсності, попереднього стану і психічних властивостей особистості,

Психічний стан ніби огортає і пронизує всю особистість, інтегру­ючи ЇЇ і "забарвлюючи" контекст існування. Стан може впливати на адекватність відображення світу, ефективність діяльності, утримання життєво важливих цілей та орієнтацій. Дуже суттєвим є те, що стан може переходити в іншу форму існування, а саме - у властивість осо­бистості, і саме в цьому сенсі ми говоримо, що психічний стан - це те, що може здійснитись, відбутись.

121

Таким чином, структура особистості складається з восьми змістов­них одиниць (граней). Аналіз засвідчує, що одиниці ці різні як за зміс­товною наповнюваністю, так і за загальним тезаурусом - існують п'ять підструктур і три наскрізні динамічно-плинні загальні якості. Звідси випливає дійсна гетерогенність структури особистості.

Активність особистості та її джерела.

Активність живих істот - один із головних і необхідних виявів життя, внутрішня спонукальна сила, спрямована на задоволення потреб організму. Але активність людини докорінно відрізняється від активності тварин. У тварин вона є виявом інстинктивних біо­логічних потреб організму, а в людини поштовхом до активності є її свідомі й цілеспрямовані прагнення.

Активність людини та форми її виявлення розвинулись історично й мають соціально спрямований характер. Щодо питання про джерела активності особистості в психології існували різні точки зору.

Уперше питання про активність особистості порушене австрій­ським психіатром 3. Фрейдом - фундатором теорії та практики пси­хоаналізу. Головні положення цієї теорії обґрунтовують думку, що до активності людину спонукають її інстинктивні потяги, притаманні їй від народження, які передаються спадково. Це світ інстинктів, біоло­гічних і фізіологічних потягів, неусвІдомлюваних імпульсів, природа виникнення яких "невідома". Засадовим для його теорії є визнання прі­оритету біологічного в людині. Позитивним у вченні 3. Фрейда можна вважати його звернення до царини підсвідомого у психіці людини, яке істотно впливає на її життєдіяльність.

Неофрейдисти відштовхувались від головних постулатів 3. Фрейда про підсвідоме - Ід, але применшували значення сексуальних мотивів і намагалися зосередитися на пошуках нових рушіїв людської поведін­ки. Неофрейдизм виходив з визнання вирішальної ролі оточення та ме­ханізмів соціального характеру. У підсвідомому місце нереалізованих сексуальних потягів посідають прагнення до влади внаслідок усвідом­лення особистістю своєї неповноцінності (А. Адлер), неможливості досягти гармонії із соціальною структурою суспільства та зумовленого цим почуття самотності (Е. Фромм) тощо.

Розробляючи проблему активності особистості, вітчизняна психо­логія виходить з визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби - в їжі, одязі, знаннях, праці.

122

Потреба - це вимога, яка виявляє залежність людини від певних умов, необхідних для її життя та діяльності Потреби завжди ві­дображають стійкі життєво важливі залежності організму від середовища.

Людські потреби розвиваються в діяльності разом з розвитком су­спільних умов життя, виробництва, науково-технічним прогресом. Сам спосіб задоволення потреби зумовлює розвиток та сприяє формуванню нових потреб, які неминуче виникають у різних сферах суспільного буття, людської діяльності.

Чим вищий рівень цивілізованості суспільства, економічного та духовного розвитку, тим багатшими і різноманітнішими є його потре­би. Внутрішніми спонуками до дій стають мотиви, які є результатом усвідомлення особистістю своїх потреб і виявляються в конкретних прагненнях їх задовольнити.

Мотив - це реальне спонукання, яке змушує людину діяти в пев­ній ситуації, за певних життєвих обставин.

Поширеними мотивами людської активності є інтереси. Інтерес — це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості до жит­тєво важливих об'єктів. Інтереси виникають на основі потреб, але не зводяться до них.

Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов'язаний з особис­тою зацікавленістю об'єктом, з прагненням більше його пізнати, опанува­ти ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, в захопленні певною діяльністю, літературою, спортом, наукою тощо.

Жорсткими регуляторами поведінки є переконання.

Переконання - це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до своїх поглядів і принципів. Підґрунтя переко­нань становлять знання, які є для людини Істинними, незапереч­ними, в яких вона впевнена.

Особливістю переконань є те, що в них знання постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість. Переконання є там, де є страж­дання та муки сумління, коли порушуються принципи в діях і вчинках.

Силу переконань як мотивів поведінки влучно характеризує відо­ме висловлювання, де вони порівнюються з путами, яких людина не може розірвати, не розірвавши свого серця. Переконання особистості можуть виявлятися в різних сферах її життя та діяльності і залежно від цього поділятися на моральні, інтелектуальні, естетичні тощо.

123

Переконання стають потужною рушійною силою за умови, що дії, які зумовлюються цими переконаннями, стають звичними. К. Д. Ушин-ський добру звичку називав моральним капіталом, вкладеним люди­ною у свою нервову систему. Капітал звички від вживання зростає і дає людині змогу плідно застосовувати свою дорогоцінну силу - силу свідомої волі, не витрачати зусиль своєї свідомості та волі на боротьбу з труднощами, які були вже подолані.

Важливим усвідомлюваним мотивом є ідеал.

Ідеал- це образ реальної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу, визна­чає програму майбутнього самовдосконалення.

Роль мотивів особистості відіграє психологічна установка.

Установка - це не усвідомлюваний особистістю стан готовнос­ті до діяльності, ш допомогою якої може бути задоволена та або інша потреба.

Установка може виявлятися у стандартизованих судженнях, некри­тично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, у виокремленні з оточення того, що має для неї важли­ве, життєве значення.

Особистість може бачити в об'єктах та жиггєвих явищах те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Установки можуть бути і позитивними, якщо вони грунтуються на довірі, симпатії, схвальній громадській думці, і негативними, коли вони мають упереджений, не­об'єктивний характер.

Специфічною формою установки є внутрішньогрупова навіюва­ність як неусвідомлювапа думка групи.

В усвідомлюваних мотивах завжди виявляється мста діяльності осо­бистості. Об'єкт, що може задовольнити потреби особистості, постає в и свідомості як мета. Якщо особистість чітко усвідомлює власний життєвий шлях і життєву мету й передбачає реальні шляхи для її досягнення, то розкривається перспектива особистості.

Перспектива робить дії людини впевненими, цілеспрямованими, живить їх енергією. Брак життєвої перспективи або її втрата можуть викликати стан фрустрації, тобто порушення планів, зневіру, безна­дійність, відчай. Потрапивши у такий психологічний дискомфорт, осо­бистість втрачає здатність до об'єктивної оцінки фактів життя, виявляє агресивність, роздратованість.

124

для її становлення відіграють вроджені якості. Зовнішні чинники вплива­ють на особистість через її внутрішнє, природжене, раніше набуте.

Щоб пізнати особистість, вивчити її психологію, необхідно з'ясува­ти конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості її оточення та взаємодії з ним.

Функціонування і розвиток особистості

Проблема розвитку та виховання особистості - один із найбільш актуальних соціальних аспектів суспільного життя, завжди вимагає глибокого наукового обгрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, - це біоло­гічний та соціальний напрями.

Біогенетична концепція розвитку. Ця концепція головним чин­ником людського розвитку вважає спадковість, яка наперед визна­чає всі особливості розвитку особистості. Американський вчений Е. Торндайк твердить, наприклад, що всі духовні якості особистос­ті, її свідомість — це такий самий природний дар, як і наші очі, вуха, пальці та інші органи нашого тіла. Усе це людина успадковує, і воно механічно втілюється в ній після зачаття та народження. Американ­ський педагог Джон Дьюї вважає, що людина народжується навіть з певними моральними якостями, почуттями, духовними потребами.

Представники теорії, відомої під назвою "біогенетичний закон" (Ст. Холл, Гетчінсон та ін.), вважають, що дитина, яка народилася, у своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історичного розвитку людства: період скотарства, землеробський період, торговсльно-про-мислову епоху. Лише після цього вона вступає в сучасне життя.

Долаючи певний період свого розвитку, дитина живе, відтворює певний історичний період. Це виявляється в її нахилах, зацікавленнях, прагненнях і діях.

Прихильники теорії "біогенетичного закону" обстоювали вільне ви­ховання дітей, бо, на їхню думку, лише за умови такого виховання вони можуть повноцінно розвиватись і вступати в життя того суспільства, в якому живуть.

Соціогенетична концепція розвитку. Згідно з соціогенетичними теоріями, розвиток людини наперед визначають певні соціальні умо­ви: в якому середовищі народилася та виховується дитина, таким є напрям її розвитку. Представники цього напряму, як і генетики, при-

126

меншували значення внутрішньої активності особистості як свідомо­го суб 'єкта діяльності, її природжені особливості.

На початку XX сторіччя виникла методологічна концепція розвитку особистості. Педологія дотримувалася теорії двох чинників розвитку: біологічного, або спадкового, та соціального, вважаючи, що ці два чин­ники конвергують, тобто, взаємодіючи, не завжди знаходять в теорії належне обґрунтування, залишаючи невирішеним питання про рушій­ні сили психічного розвитку.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології спирається на визнання того, що рушійні сили її розвитку виявляються в невідповідності потреб, які постійно змінюються (ускладнюються) в діяльності людини, та реальних (таких, що не відповідають новим ви­могам) можливостей їх задовольнити.

Подолання протиріч у діяльності через опанування відповідних за­собів для ЇЇ виконання (вмінь, способів, прийомів, знань) спричинює розвиток і є його сутністю. Виняткова роль для опанування нових ефективних способів задоволення потреб належить навчанню та вихо­ванню. Відбір, розвиток і культивування потреб, що мають суспільну та особистісну цінність, є одним з центральних завдань формування особистості. Це тривалий процес, що відбувається впродовж усього свідомого життя людини і має ряд особливостей.

Кожний віковий етап розвитку особистості (дошкільний, молод­ший, середній та старший шкільні) має свої анатомо-фізіологічні й психологічні особливості та можливості. Ці особливості враховуються в планах навчально-виховної роботи при її проведенні в яслах, дитячих садках і в школі.

На становлення особистості впливає наступність у навчанні та ви­хованні. Враховуючи досягнення дитини у своєму розвитку на поперед­ньому етапі, дитячі ясла, дитячі садки та школа іхпують дитину до за­своєння суспільного досвіду та знань, які вони отримають на наступно­му етапі навчання і виховання. Дитячий садок готує дитину до навчання в школі, а середня школа - до навчання у вищій школі, до праці.

Вікові особливості розвитку не мають сталих, статичних показни­ків, що механічно змінюються на особливості, властиві наступному етапу розвитку.

Розвиток особистості - це складний процес, в якому рівні розвит­ку зазнають постійних змін. Розвиток психічних процесів пізнання, емоцій і почуттів, воді, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідо-

127

мості та самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, навичок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії.

Вищі рівні зароджуються на попередніх етанах розвитку, але й осо­бливості попередніх вікових етапів виявляються на наступних етапах. Щоб сприяти своєчасній появі та успішному розвитку всього прогресивного, нового в дитини на всіх етапах формування її як особистості, треба врахо­вувати вікові особливості фізичного та духовного розвитку дитини.

Спрямовуючи розвиток Людини, слід мати на увазі й те, що харак­терні для певного віку особливості розвитку не завжди збігаються з паспортним віком дитини. Є діти, які за рівнем свого розвитку випе­реджають своїх однолітків або відстають від них. У деяких випадках причину слід бачити у вроджених анатомо-фізіологічних особливостях організму, але здебільшого причиною цього є суспільні умови життя та виховання дитини, які сприяють її розвитку або уповільнюють йо­го. Завдання школи та вчителя - виявити ці причини і зміцнювати те, що сприяє успішному розвитку, та усувати все, що негативно впливає на виховання особистості дитини,

У формуванні особистості важливу роль відіграє наслідування дитиною дорослих. Діти повторюють як позитивне, так і негативне, оскільки їхній досвід обмежений і в них немає критичного ставлення до дій, вчинків дорослих. Наслідування особливо властиве для дітей дошкільного віку. Діти цього віку не виявляють власної самостійності у ставленні до вчинків, поведінки, думок, висловлювань дорослих і ме­ханічно повторюють їх.

З розвитком особистості, у підлітковому та юнацькому віці, із зростан­ням розумового розвитку, самостійності діти критично оцінюють вчинки та поведінку дорослих, запозичують краще, гірше заперечують і відкидають.

Проте і в старшому віці вони можуть переймати від дорослих не­гативне, якщо позитивний життєвий досвід не почне доміїгувати в їх житті і в них не сформується морально-етичне ставлення до вчинків інших і самовладання.

Дошкільщш вік - це період підготовки дитини до навчання в школі та елементарного самообслуговування. Цей період життя позначений значними змінами в анатомо-фізіологічному та духовному розвитку дитини, завдяки яким вона може навчатися в школі, опановувати знан­ня, засвоювати норми моральної поведінки й виконувати посильні сус­пільно корисні трудові доручення.

128

Цьому сприяє те, що вже в дошкільному віці діти досягають значно­го розвитку мови й мовлення, а на його основі - здатності міркувати і під керівництвом дорослих робити логічні висновки.

Важливим аспектом розвитку дітей-дошкільників є їхнє прагнення до знань, опанування елементарних норм поведінки в колективі, здат­ність самостійно виконувати нескладні доручення дорослих, обслуго­вувати себе, допомагати іншим, спрямовувати свої дії не тільки на без­посереднє сприймання, а й на уявні предмети та ситуації.

Хоча емоції в дошкільному віці ще не усталені, воля слабка, пере­важає навіюваність, за належно організованих умов навчання дошкіль­нята виявляють наполегливість і уважність, виконуючи цікаву роботу, здатні справлятися з найпростішими трудовими дорученнями. Життя та діяльність дітей молодшого шкільного віку зумовлює їх навчаль­на діяльність. Під час навчання в них успішно розвиваються психічні процеси - сприймання та спостережливість, пам'ять та увага, уява, на­буваючи спрямованості, довільності.

Молодший шкільний вік. Діти мають можливість глибше осмислю­вати оточуюче і здатні аналізувати мову та мислення: слово усвідом­люється як частина мови, висловлені судження - як речення, в реченні розрізняють його члени.

Це сприяє поглибленню суджень і міркувань, формуванню логічних висновків, засвоєнню абстрактного математичного та граматичного матеріалу, формуванню культури мовлення.

Молодші школярі опановують правила поведінки в колективі, роз­глядають свої вчинки та поведінку не тільки з власної позиції, а й з позиції колективу, критично оцінюють поведінку товаришів, стають вимогливішими до них. У молодших школярів розвиваються такі якос­ті, як самовладання, наполегливість, цілеспрямованість, витриманість, дисциплінованість.

На цих засадах формується здатність контролювати власну поведінку, підпорядковувати її вимогам школи. Молодші школярі успішно залучають­ся до трудової діяльності, усвідомлюють її соціальний сенс і значення.

Середній шкільний, або підлітковий, вік привертає до себе увагу своїми анатомо-фізіологічними змінами в організмі дитини, особливо пов'язаними зі статевим дозріванням. Ці зміни значною мірою вплива­ють на психічний розвиток особистості підлітка, на його пізнавальну діяльність та поведінку, впливають на стосунки в колективі.

У підлітків підвищується рівень пізнавальної активності і розумо­вого розвитку, зростає допитливість, виникає прагнення пізнати неві-

129

доме, зазирнути в майбутнє. Учні середнього шкільного віку посилено виявляють прагнення до самостійності.

Але це прагнення за умови неправильного виховання може виявляти­ся у викривлених формах - негативному ставленні до доручень, порад учителів і батьків, невмотивованих вчинках та браваді, порушенні норм поведінки. Це трапляється тоді, коли підліток не залучається до житгя колективу, не виконує суспільно корисних доручень, не бачить і не пе­реживає результатів своєї діяльності, а вчителі та батьки не заохочують його до цього, не враховують вікових особливостей його розвитку.

На підлітка помітно важче вплинути; міцніє його воля, зростає ін­терес до трудової діяльності, змінюються стосунки в колективі, по­глиблюються і стають більш стійкими моральні почуття, естетичні смаки. У старшому підлітковому віці інтенсивно формується ідейна спрямованість, світогляд і самосвідомість особистості. Діяльність стає більш спрямованою і соціально вмотивованою.

На особливу увагу заслуговують зміни в стосунках між хлопчиками та дівчатками: чіткіше визначається поділ за статтю, що впливає на мо­тивування вибору товариша, інтерес і поведінку хлопчиків і дівчаток, за­роджуються інтимні стосунки між хлопчиками та дівчатками. Особли­вості підліткового розвитку потрібно враховувати в організації групової та навчальної діяльності, оскільки вони мають велике значення для під­літків, дружби й товаришування і особливо статевого виховання.

Старший шкільний, або молодший юнацький вік є періодом по­глиблення розумового розвитку і моральності особистості. Особливої ваги для юнака набуває самопізнання та самокритичність, які за умови хибного виховання можуть набути негативних рис самовпевненості, самозакоханості або невпевненості, зневіри у власних можливостях.

У цьому віці чітко окреслюються коло пізнавальних інтересів, схильності до певної наукової діяльності, виду спорту, визначаються схильності до певного фаху. Але ці особливості не завжди бувають гли­бокими та стійкими, якщо не спрямовуються і не зміцнюються в школі вчителями, досвідченими дорослими.

Молодший юнацький вік - цс час формування постійних дружніх і товариських стосунків, зокрема між юнаками та дівчатами, формуван­ня вольових якостей, рис характеру, застосування до певних життєвих ситуацій засвоєних морально-політичних переконань. Властиве для старшого шкільного віку прагнення разом з колективом втілити свої задуми є важливим чинником морального й розумового формування особистості в цей період.

130

На розвиток особистості впливає весь уклад суспільного життя, до­сягнення науки і техніки, обсяг інформації, що надходить через кінофіль­ми, радіопередачі, телебачення, книги й газети. Тому неможливо обмежи­тися лише навчанням у школі та вихованням зростаючого покоління.

За останні десять років стало помітним прискорення фізичного і ро­зумового розвитку дітей (акселерація). Дослідження доводять, що зрі­лість настає на 2-3 роки раніше, ніж на початку нашого століття. Від­повідно, раніше починається і статеве дозрівання. Разом з тим виявля­ється розбіжність між розумовим розвитком і вмінням себе опановува­ти, що є причиною порушень норм соціальної поведінки. Акселерація розвитку особистості вимагає значних змін навчально-виховного про­цесу, його змісту, засобів, організації життя дітей.

Діяльність і поведінка людини залежать не тільки від вікових, а й від індивідуальних її особливостей.

Індивідуальні особливості особистості. Особливості людини за своєю природою та походженням бувають природжені та набуті про­тягом життя. До природжених належать фізичні особливості, з якими вона народжується. Серед них важливе значення мають типологічні особливості нервової системи - сила, врівноваженість і рухливість, що є фізіологічним підґрунтям темпераменту. Природжені індивідуаль­ні особливості в процесі виховання, під впливом життєвих обставин змінюються. Серед набутих під час навчання, виховання та діяльності індивідуальних особливостей найбільш важливими є спрямованість особистості, її інтереси, здібності, ідеали та переконання, риси харак­теру. Індивідуальні особливості, природжені та набуті протягом життя, під впливом виховання знають змін, але більшість з них є стійкими і тому вони впливають на діяльність і поведінку особистості.

Успішне скеровування процесу формування особистості вимагає досконалого знання психологічних особливостей розвитку дитини і його врахування практикою навчально-виховної роботи.

З чого починається життя

Зрозуміти особистість- це відповісти на одне з ключових питань: "З чого починається життя?", "Що конституює життя людини?".

У всій сукупності існуючих теорій особистості можна виокреми­ти два пласти: це, по-перше, теорії, які будують свої теоретичні вихід­ні, спираючись на біологічний субстрат індивіда (3. Фрейд, Ж. Піажс, А. Маслоу, К. Роджерс та ін.)-1 другий пласт складають теорії, для яких

131

вихідним є наявність соціального научування. Тож у цих теоріях домі­нує тс, про що говорив і Л. С. Виготський (якого, однак, ми не можемо віднести до даних пластів): ці теорії визнають психічний розвиток як прижиттєвий процес соціалізації індивіда. І саме тут ясно відчувається дійсна гострота питання: звідки ж беруться у біологічної істоти соці­альні функції, як виникає соціальне становлення її як особистості?

Яким же саме чином співвідношення біологічного і соціального іс­нує як таке, що конституює цілісний соціальний індивід (особистість)? Для відповіді на нього необхідно розробити новий теоретико-методо­логічний підхід, який дозволить визначити найсуттєвіше в розвитку, вийти на вихідне змістове генетичне підґрунтя існування і розвитку особистості, дозволить визначити найсуттєвіше в розвитку, викорис­тавши все важливе й істотне в існуючих теоріях, водночас не претен­дуючи на побудову деякої метатеорії особистості.

Людина, її внутрішній світ, її існування і розвиток - це є факт. Він за визначенням дуже складний (що є складнішим у світі за особистість?) і багатогранний. В. Франкл пояснив, як кожна грань особистості в мис­ленні персонолога поступово стає вихідною (не тому, що вона є такою за природою явища, а тому, що вченому цс "до вподоби"), і як далі створюється струнка, можливо, геніальна за баченням глибинних (або вершинних) витоків, але насправді дуже часткова і однобічна теорія особистості. Це, свого часу, яскраво описував і Л. С. Виготський.

Необхідно виходити із визнання єдності людської природи, склад­ної структурованості особистості, І тому суттєвим є завдання виявлен­ня І визначення цієї структури. З іншого боку, необхідно виявити ту центральну, вихідну рушійну силу, яка спонукає динамізм і розвиток складно структур ованої особистості, визначити механізм цієї динамі­ки. Але якщо з цієї точки зору досліджувати пояснення найбільш ви­значних теоретиків особистості, єдність людської природи буде уявля­тися дещо проблематичною.

Кожен теоретик вважає, що він знайшрв витоки активності і прин­ципи структурованості особистості, однак їхні керівні ідеї дуже від­різняються одна від одної, тому й виникає іноді враження, що йдеться зовсім про різних і несхожих представників роду Ното. Кожен теоре­тик малює свою картину людської природи. Звісно, найкращі теорії (3. Фрейд, К. -Г. Юнг, К. Роджерс, А. Маслоу та ін.) будуються на під­ґрунті емпіричних фактів, отриманих, щоправда, не у власне науково­му дослідженні, а в результаті практичної корекційн о -консул ьтативної

132

роботи. І це є кардинально важливим моментом, адже в такий спосіб отримуються не наукові, а житейські факти, і саме тому ми й називає­мо деякі теорії геніальними, що в них без наукового дослідження здій­снюється "прорив" до сутності явищ, хоча він є "заслугою" мислення науковця, його інтуїції.

В цілому ж наука не може і не повинна обмежуватися лише інтуїці­єю. Саме через цю підміну інтерпретація емпіричної очевидності з са­мого початку містить довільні припущення - і ця довільність стає все більш очевидною по мірі того, як теорія розвивається і набуває більш розробленої і витонченої форми, вважає Е. Кассірер. З, Фрейд під­креслює значення сексуального інстинкту, А. Адлср проповідує волю до влади, А. Маслоу говорить про прагнення до самореалізації. 1 в цих галузях перераховані дослідники (як і інші - в своїх галузях) мають нс-перевершені результати і дуже важливі висновки.

Але все змінюється, коли кожна теорія намагається стати всеохоп-люючою, коли вона перетворюється на "прокрустовс ложе", на якому будь-які, в тому числі і нові, емпіричні факти починають підганятися під заданий зразок. Саме так теорії перетворюються на міфи. Е. Кас­сірер зазначає, що "ми не маємо поки що методу для упорядкування і організації емпіричного матеріалу".

Вже поверховий погляд на різноманітність досліджень (концепту-ально-тсоретичних і власне експериментальних) психології особис­тості засвідчує, що ми повинні відступити від жорсткої логіки, згідно з якою є нібито більш "правильні" і більш "хибні" теорії та наукові дані. Будь-яка теоретична концепція якоюсь мірою відбиває певні грані особистості людини. Тому дослідник має бути дуже кваліфікованою і відкритою людиною, яка здатна асимілювати різні судження (різний досвід), не відкидаючи їх.

Отже, діалогічність дослідницької позиції в галузі сучасної психо­логії особистості є необхідною. Цю ситуацію яскраво і образно окрес­лив класик-персонолог Г. Олпорт: "Осуду заслуговує той, хто хотів би закрити всі двері, крім одних. "Найкращий" спосіб втратити істи­ну - повірити в те, що є дехто, хто вже повністю володіє нею... Нам треба відкрити двері, особливо ті, що ведуть до утворення і розвитку людської особистості. Оскільки саме тут наша неосвіченість і наша не­впевненість є максимальними".

Особистість живе, розвивається, функціонує і формується лише як цілісність. В. Штерн зазначає: "Цілісність особистості ніколи не являє

133

собою завершену і визначену раз і назавжди конструкцію, вона завжди неоднозначна, вона існує водночас реально і потенційно". У цьому жи­вому русі цілісності змінюються взаємозв'язки окремих складових і змінюються самі ці складові. Але ці зміни - вторинні порівняно зі змі­нами цілого- особистості. Вони виникають внаслідок живого руху особистості, нагромаджуються і сприяють наступним цілісним рухам.

Г. Олпорт зазначав, що особистість - це швидше перехідний процес, ніж завершений продукт. Вона постійно змінюється. Саме цей процес зміни, становлення, індивідуалізації становить особливий інтерес. Та­ким чином, ми бачимо цікаве поєднання: дійсне розуміння природи цілісності, унікальності особистості мас прийти не через розуміння якоїсь штучної її структури.

Слід виходити з того фундаментального положення, яке було сфор­мульовано ще Львом Семеновичем Виготським: культурно-історичний розвиток індивіду має свій "перед-початок" в деяких імпульсивно-інстинктивних структурах, що оформлюють мотиваційно-потребову сферу індивіда.

Коли ми говоримо про те, що особистість є продуктом суспіль­них відносин - це, безумовно, так. Але як і звідки зароджується цей продукт- є, водночас, і невідомим, і ... очевидним. Людина входить у соціум. З чим же вона входить сюди? Якщо проаналізувати всі те­орії і експериментальні дані, зокрема, побудови Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, Г. С. Костюка з приводу само-руху, само-рсалізації (а також теорії А. Маслоу і Р. Мея), можна прийти до такого висновку: "між" народженим людським індивідом і його мотиваційно-потребо-вою сферою, якій ще лише доведеться сформуватися, відпочатково іс­нує певна генстично-вихідна одиниця, яка і конституює цей розвиток і весь процес прийняття соціальних норм.

Аналізуючи Емпіричні результати, отримані за допомогою екс­периментально-генетичного методу, який був обгрунтований Л. С. Виготським, враховуючи закономірності співвідношення навчан­ня, виховання і психічного розвитку (Г. С. Костюк), спираючись на природу встановлених в експериментальних дослідженнях механізмів конструювання і проектування соціальних здібностей (В. В. Давидов), враховуючи положення теорії поетапного формування розумових дій (П. Л. Гальперін), аналізуючи роботи з біології і генетики, ми прийшли до висновку, що силою, яка породжує людське життя, є нужда.

134

Функції нужди

Коли говориться, що життя породжує життя, слід відповісти на пи­тання: "Яким же чином це відбувається?". Породження життя як тако­го полягає в нужді. І любов починається з нужди і реалізується, визна­чається в новій особі, як своєму креативному продукті.

Логіко-психологічний аналіз дозволив виокремити генетично ви­хідну суперечливу "одиницю", яка лежить в основі і біологічного, і со­ціального існування людини, оскільки вона, нужда, фактично і являє собою "неможливу", "дивну", суперечливу єдність цих двох начал. Са­ме тому вона - безкінечно активна і енергетично ємна.

Отже, витоки, істотні особливості руху особистості слід шукати у витоках самого життя. Послухаємо, що говорить Аллсн Уілліс:

"Ми починаємо своє існування у вигляді невеличкого потовщення на кінці довгої нитки. Клітини починають рости, наріст поступово на­буває людської форми. Кінчик нитки виявляється схованим всередині, недоторканий і захищений.

Наша задача в тому, щоб зберегти його і передати далі. Ми на корот­кий час розквітаємо, вчимося танцювати й співати, набуваємо кілька спогадів, які увіковічуємо в камені - але швидко марніємо і знову втра­чаємо форму. Кінчик нитки тепер знаходиться в наших дітях і тягнеться крізь нас, йдучи в таємничий глиб віків. Незчисленні потовщення утво­рювались на цій нитці, розквітали і марніли, як марніємо зараз ми. Не залишається нічого, окрім самої нитки життя. В процесі еволюції зміню­ються не окремі нарости на нитці, а спадкові структури в ній самій".

Що забезпечує і викликає цей постійний, невпинний рух людського духу, наступність і нескінченність поколінь людських особин? На Землі життя людини (як і життя взагалі) не виникає з не-життя, воно продо­вжує, наслідує інше життя. І цс - кардинальний момент." життя породжує саме життя, і у витоках цього - особлива життєстворююча всезагальна інтенція - нужда, як прагнення бути, жити, продовжуватись в інших.

Нужда розглядається як вихідний, всеохоплюючип напружений стан біосоціальної істоти, який спонукає її активність - жит­тя. Природа нужди являє собою відпочаткову енергетично-дина­мічну єдність біологічних і соціальних складових людської істоти.

Нужда є психологічним показником активності особистості, осо­бливим базальним станом, динамічною напругою, яка визначає мож­ливість індивіда бути продуктивним протягом усього життя.

135

С. Л. Рубінштейн зазначив: "Вона (людина. - С. М-) пов'язана з ото­чуючим світом, у неї існує нужда в ньому... Ця об'єктивна нужда, відо­бражаючись у психіці людини, переживається нею як потреба".

У світовій літературі багато уваги приділяється вивченню потребо-вої сфери особистості. Зокрема, існує авторитетна і стійка тенденція інтегрувати різноманітні інтенціональні прояви людини з метою пошу­ку вихідних джерел її активності ("ііЬкіо" Фрейда, "інстинкти" Мак-Даугалла, "базові потреби" Маслоу тощо).

Категорія нужди, яка вводиться тут, найбільше корелює з "базовими потребами" Маслоу, хоча існують і значні відмінності. А. Маслоу, хоча і декларує базові потреби як всезагальні, "організмічні", все ж таки бачить в них виключно біологічне коріння. Фактично, це інстинкти, які, вважає Маслоу, у людини дуже слабкі, порівняно з тваринами, і під­силюються вони завдяки зустрічі з соціальним світом: "Багато користі нам принесло б усвідомлення того факту, що вищі прагнення є части­ною біологічної природи людини, такою ж невід'ємною, як потреба в їжі... Ми знаємо, що вони модифікуються під впливом культури, про­тягом накопичення досвіду взаємодії з оточуючим середовищем і піз­нання адекватних способів їх задоволення" (виділено нами. - С. М.). Відмінність нашої позиції уявляється суттєвою.

Нужда -вихідна базальна енергетична ІнтенцІя з самого почат­ку не є суто біологічною, а має єдину біосоціальну природу, оскільки являє собою своєрідпо-унікальне нескінченне продовження нужди соціальних істот (батьків дитини), що опредметнилась у креатив-пий продукт - нове життя.

Так біологічне поєднується з соціальним, утворюючи в людській іс­тоті нерозривну цілісну єдність, так соціальне стає біологічним. Нуж­да не "модифікується" ні в які інші структури; вона породжує "на собі", "в собі" окремі і різноманітні потреби, які опредмстнюються, задовольняються, переживаються і розвиваються. Потреби виникають як окремі відгалуження на цілісному і єдиному носієві - нужді. Це ви­никнення зумовлене "зустріччю" нужди з об'єктами і явищами оточу­ючого середовища, перш за все - соціального.

Але сама нужда як вихідна інтенційна енергетична сила опредмет-нюється лише в такому ж цілісному продукті - з'єднанні двох нужд, двох особистостей, і тоді народжується людське дитя. Саме біосоціаль-на, за визначенням, нужда зумовлює відпочаткову потенційну особис-тісність цієї дитини. Але не тільки нужда... Іншим вихідним аспектом

136

є наявність спадкових людських задатків у дитини. Рух нужди перетво­рює потенційне в актуальне, І тут ми бачимо початок формування - ви­никнення особистісиої структури.

Нужда - це сигнал мудрості тіла про дискоординації функцій організму та природна енергетично-інформацІпна структура, яка забезпечує її життя в опто- і філогенезі.

Отже, саме опредметнена нужда двох особин протилежної статі І породжує нове життя. Звідси починається єдність біологічного і соці­ального, оскільки нужда відпочатково має біосоціальну природу. Нуж­да, породжуючись самим фактом свого історичного буття, втілюєть­ся в людській істоті і виходить на новий оберт свого існування, лише опредмстнившись в новому житті, в новій людській істоті. Будучи за природою нібито виключно біологічною, ця істота за посередництвом упредметненої - втіленої в неї - біосоціальної нужди несе в собі вели­чезний пласт соціальної реальності, яка привласнена ЇЇ пращурами в процесі життя і стала у деякій мірі біологічною.

У людській істоті (в особистості) - стільки ж біологічного, скільки і соціального. Це означає, строго кажучи, що у людини немає жодного інстинкту, потягу, потреби, які б мали виключно тваринну природу (в чистому, так би мовити, вигляді). За своєю природою, за змістом, за способом вияву і засобами досягнення, за особливостями переживання (як представленості у свідомості), всі інтенції є виключно людськими, які виросли на єдиному біосоціальному носії - нужді. І точно так же, у людини немає жодної чисто соціальної, культурної інтенції і потреби, адже всі вони - прояви і втілення нужди живого, природного єства.

Саме в цьому- дійсна єдність і цілісність людської істоти. На цей момент єдності звернув увагу К. -Г. Юнг. "У всій людській діяльності існує, - говорить Юнг, - апріорний фактор, так звана природжена, до-свідома і безсвідома індивідуальна структура душі... І в той момент, коли перші прояви психічного життя стають доступними спостере­женню, треба бути сліпим, щоб не визнати їх індивідуальний характер, тобто неповторну особистість, що стоїть за ними. Важко уявити, що всі деталі набувають реальності лише в момент їх виникнення".

К. -Г. Юнг, як відомо, вважав, що за реальною поведінкою знахо­дяться особливі образи, архетипи, що містять у собі способи і стилі людської активності. Він наполягав на їх спадковому характері. Пове­дінка людини витікає з паттернів діяння, які й являють собою обра-

137

зи-архстипи. Це й є суто людськими якостями людської істоти, специ­фічною людською формою, що набувають її дії. "Ця форма спадкова і існує вже в плазмі зародку. Уявлення про те, що вона не передається спадковим шляхом, а заново виникає у кожної дитини, настільки ж аб­сурдні, як і стародавня віра в те, що сонце, яке встає ранком, - це інше сонце порівняно з тим, що сідає ввечері". Юнг, наголошуючи на успад­куванні образїв-архетипів, визнає, що ця теза не може бути доведена в сучасній науці.

Нужда, в принципі, може асимілювати в собі певні всезагальні спо­соби людської поведінки і виявляти їх при зустрічі з оточенням через потреби і їх опредметнення. Нужда породжує існування і ускладнює його. Ми можемо говорити тепер про душевно-духовне - без містики і мстафорики - як продукт еволюції нужди, втіленої в людській істоті. "-Загальний напрям руху - зростання форми, все більше усвідомлення, від матерії до розуму і до самосвідомості. Гармонія людини і природи може бути віднайдена протягом подорожі по старовинному шляху, що веде до більшої свободи й усвідомлення".

Виховання, інші соціальні впливи відкривають і актуалізують у біосо-ціальній ігужді, в загальній цілісній природі людської дитини її соціальні спадкові аспекти, і лише тоді вона починає розвиватися як особистість. Са­ма істота стає іншою, і знову ми бачимо, як соціальне стає біологічним.

Нужда - це генетичне вихідне відношення, що конституює осо­бистість, незрозумілим поки що унікальним способам вбирає і з'єд­нує в собі і біологічне, і соціальне, і в онтогенезі соціальне перетво­рюється на біологічне, але не в дорослих особинах, а в новонародже­ному індивіді як продукті любові.

1 коли ця специфічна форма нужди реалізується в здібність стати особистістю, вона несе в собі вихідну інтенцію: новонароджений ін­дивід виявляється готовим до соціалізації, Соціальне привласнюється дуже легко, напрочуд легко, якщо зважити на те, що перед нами біо­логічна, по суті, особина. Без наявності нужди не можна стати осо­бистістю, ніяка біологічна дресура не може призвести до соціального становлення індивіда.

Розуміння нужди як єдиної суперечливої цілісності біологічного і соціального дає можливість більш змістовно розглядати її специфічні породження - психологічні засоби, соціальні потяги, інші структури, формування яких визначає спрямованість і саме існування особистості.

138

Повертаючись до аналізу різних теорій, зазначимо, що вони, на наш погляд, просто "вхоплюють" окремі моменти і аспекти існу­вання та розвитку нужди (Г. С. Костюк, П. Я. Гальпсрін, Ж. Піаже, Л. С. Виготський). Ідучи різними теоретичними шляхами, вчені при­ходили до одного й того ж (хоча й не експлікованого) положення — ме­ханізм породження психічного знаходиться в нужді. Тут - єдність біо­логічного і соціального, тілесного і духовного. Ми, фактично, фіксуємо зараз наявність різних шляхів до одного й того ж фундаментального суперечливого підґрунтя особистості.

Таке розуміння єдності біологічного і соціального, тілесного і духов­ного відкриває нові можливості в дослідженні проблем, у тому числі й тих, що вже давно і плідно вивчаються. Так, розглядаючи питання спів­відношення навчання і розвитку особистості, слід зараз зауважити, що навчання дійсно має "забігати" наперед розвитку, але з урахуванням того моменту, який конституює відпочатковість цього відношення.

Нужда породжує і актуальний рівень розвитку, і зону найближчо­го розвитку, оскільки є, взагалі, тим вихідним, що визначає психічне буття людини як таке. Якщо повернутися тепер до витоків і механізмів формування особистості сліпоглухонімої дитини, необхідно прийняти до уваги важливе положення Е. В. Ільєнкова, який зміг встановити, що є визначальним в даному випадку. Він загострив значення соціального впливу, і це дуже вірно, але справа не лише в ньому. Ці впливи тут дій­сно дуже складні, дидактично і методично вельми важкі і дійсно дозво­ляють дитині (не дивлячись на втрату провідних аналізаторів) ставати особистістю. Але важлива й інша сторона: у цих дітей існує відпочат-кова, біосоціальна нужда стати особистістю.

Біологічне виявляється настільки пластичним, що воно під впливом соціального середовища, існуючи в єдиній динамічній парі, дає мож­ливість розвиватися ідеальному психічному, навіть за умови істотних відхилень. І в цьому- сутність проблеми. Якщо б не було нужди, яка виступає початком і закінченням особистості, не було б і цього біосоці-ального породження нової єдності - особистості людини.

Нужда - це генетично вихідне відношення, яке конституює в єдиній дихотомічній парі дозрівання біологічної особини і психоло­гічний вияв соціальних впливів, що й породжує особистість.

За Л. С. Виготським, соціальне з'являється "на сцені" двічі: спочат­ку як розподілена функція між двома особинами, потім відбувається привласнення людських здібностей і вступає в силу закон нужди, але в

139

іншому вигляді (в підлітковому віці). Тут нужда входить в соціальний контекст продовження роду. Саме вона визначає "друге" породження особистості. Коли він аналізував дану проблему, він весь час повер­тався до методу, називаючи його каузально-динамічним, генетичним, інструментальним, експериментально-генетичним. В одному місці він говорить про генетико-моделюючий метод, який, на відміну від інших, повинен працювати не з конструктами соціального порядку при при­власненні здібностей, що запрограмовані соціумом, а з явищем моде­лювання і відтворення цього присвоєння.

З чого ж присвоєння починається? Воно починається з нужди. Коли опредметнена нужда двох особин протилежної статі проростає в нове життя, тоді (мовою Л. С. Виготського) новоутворенням виступає біо-соціальна істота, що з'являється у світ. І правий був Г. С. Костюк, коли говорив, що людина народжується біологічною істотою, але маючи по­тенцію стати особистістю. "Маючи потенцію" - це означає, що вона сама в собі вже несе біосоціальну нужду, як історичний сенс відтво­рення роду людського.

Ще раз повернемось до проблеми того, як колись соціальне стає біо­логічним чи то у одного індивіда, чи то у двох. Чому йдеться про двох індивідів? Тому що існує той "гала-ефект", який визначається накла­данням емоційно-біологічних структур одна на одну, що породжує те, ім'я чому - закоханість.

Звідки ж вона виникає? Дійсні витоки її- біологічні. Але саме біо­логічне привласнилось лише в результаті могутніх соціальних взаємо­дій з середовищем, з людьми і суспільством, які й породжують ту здіб­ність, що виявляється в любові до іншої людини не на простому еле­ментарному рівні відтворення випадковості, а відтворення в самому собі самого себе, тобто того, кого я очікую побачити в майбутньому. Це те моє генетичне вихідне, яке вже на рівні з'єднання яйцеклітини і сперматозоїда нсс,е в собі і соціальне і біологічне: будучи за своєю при­родою, за своїм началом соціальним, воно стає біологічним, оскільки зароджує нове життя.

Породжуючи нове життя, біологічне проходить певні етапи. Цс до­статньо описано в літературі, є різні теорії, про які вже йшлося. Ми звернемо увагу зараз на той момент, коли новонароджена дитина займає позицію готовності стати особистістю. Народжена соціальна істота є водночас і біологічною, і вона, власне, рухається в дихотомічній парі: по-перше, вона несе в собі генне спорядження, яке реалізується через адаптаційний механізм, що виступає механізмом власне розвитку.

140

Але є другий аспект: як же поводить себе подружня пара, яка висту­пає атрибутивним еталоном привласнення стосунків соціального поряд­ку? Тут-таки все й відбувається: з одного боку, йде (ніби) реалізація ана-томо-фізіологічних задатків, які проростають в людській потенції через сенсорно-перцептивну сферу, через рухливі дії, в яких привласнюється культура як здібність (реалізована, моя), привласнюються стосунки, по­ведінка і норми соціальних ролей, які є бажаними для тих батьків.

Підкреслимо - ми маємо справу не з стосунками "мати - дитина", "батько - дитина", а з стосунками "батько - мати", "дід - бабуся", "ба­буся ~ мама", і оце доросле оточення виступає конституюючим момен­том і додає вектор розвитку особистісних очікувань. Не поведінкові реагування по відношенню до дитини спочатку, а спочатку йде при­власнення (мимовільне, безумовно-рефлекторне, поки на рівні сенсор-но-перцептивному) цих соціальних ролей, які задають інтенцію осо-бистісного розвитку.

Наше розуміння категорії нужди дозволяє говорити не стільки про привласнення, скільки про моделювання: психічне, спонукане нуж­дою, викликає особливу - особистісну дію людини. Ця дія на початку (в ранньому онтогенезі) є виключно афективною (але все ж вона є осо-бистісною, як унікальна й неповторна і у плануванні, і у виконанні). Зу­стріч цієї дії з об'єктом породжує не лише задоволення цієї "ділянки" нужди, вона породжує пізнання. Так з'являється пізнавальна потреба, що розвивається далі в інтелект, утворюючи', в кінцевому рахунку, ці­лісну когнітивну сферу особистості.

Все починається з вираження нужди, тобто - з власної активності, і саме це, а зовсім не "тиск" і приреченість до соціального оточення, викликає процес інтеріоризації. В чомусь-таки правий В. П. Зінчснко, коли пише про те, що екстеріоризація відбувається в часі раніше, ніж інтеріоризація. Але щоб емпірично дослідити це, потрібен адекватний метод - генетико-моделюючий експеримент

У іншій парадигмі (точніше - в різних парадигмах) працювали 3. Фрсйд, А. Адлер, К. Роджерс, А. Маслоу, інші персонологи. Вони доволі штучно (хоча іноді й геніально тонко) виокремлювали парці­альні носії базальних властивостей людини, які зводили: один- до сексуальних потягів, інший - до домінування, деякі -до прагнення са-мореалізації; екзистенціалісти бачили кореневе, те, що визначає сенс життя, в духовності, в проблемах внутрішніх переживань людини, її очікуваннях, прагненнях, плануваннях і т. д.

141

Ми повинні констатувати, що перед нами все ж - цілісне знання, не­зважаючи на його ріїноманітність. І нам здається, що культурно-істо­рична теорія може "охопити" його -і вітчизняні концепції (Г. С. Костюк, Л. І. Божович, Б. Г Ананьєв, К. К. Платонов, О. М Леонтьєв. С. Л. Ру-бінштєнн), і зарубіжні численні теорії особистості (3. Фрейд, К. -Г. Юнг, Г. Олпорт, А. Маслоу, К. Роджерс і ін.). Адже все цс - гілки знання, які говорять про одне й те саме, тому що ключовою постаттю в них, як ми говоримо, ідеальним об'єктом, виступає реальна духовно-тілесна іс­тота - людина та її усвідомлена предметно-практична діяльність. І всі перераховані погляди, в кінцевому рахунку, поки що сходяться в єди­ному змістовному й безперечному: на відміну від законів природи, за­кони соціальні і закони психічного розвитку пояснюються лише через діяльнісне опосередкування.

Вирішення завдання пізнання моменту зародження і становлення психічного приводить до необхідності використання генетико-моде­люючого методу, який грунтується на наступних принципах: принцип єдності біологічного і соціального, принцип аналізу за одиницями, принцип системності, принцип проектування, принцип креативності як прояв акмеологічпого аспекту того чи іншого сензитивпого періоду в процесі привласнення здібностей (ці принципи будуть розкриті у від­повідному розділі книги).

Атрибутивні ознаки нужди

Центральним у генетичній концепції особистості є принцип єдності біологічного і соціального. Протиставлення біологічного і соціального є, на наш погляд, до деякої міри вірним, але "підігнаним" під дослід­ницьку проблематику певного вченого. Насправді (в логіці об'єкту), важко розмежувати, де в особистості біологічне, а де соціальне, тим більше, що в онтогенезі соціальне стає біологічним.

Атрибутивна змістовна ознака нужди - її гетерогенність: біо­логічне і соціальне тут відпочатково складають суперечливу або абсолютно нерозривну єдність.

Нужда має інформаційний аспект. Здається прикрою помилкою фактичне постулювання вченими незмінності природи вихідної життє­вої енергетичної субстанції (Фрейд, Юнг, Плотін, Платоп еіс). Кожне відгалуження нужди породжує живу істоту як суб'єкта реалізації її суттєвої функції.

142

Поки жива істота - в ній ісїгує відгалуження нужди, яке є саме від­галуженням - "тобто, воно залишається складовою єдиного потоку нужди. Численні життєві прояви і контакти живої істоти, всі ЇЇ зміни вбираються (асимілюються) нуждою, залишаються в ній, збагачують і урізноманітнюють цей нескінченний енергетичний плин величезною цільністю нової інформації.

Зустріч двох істот, що відбувається з метою власного продовження через створення і народження нової істоти, означає не лише подвоєння енергії, але й подвоєння інформації, урізнобарвлення існування - саме це є вихідною умовою розвитку.

Атрибутивна властивість нужди - ЇЇ здатність до розвитку (сам орозвитку).

Аналіз філо- і онтогенезу живого засвідчує, що нескінченний плин нужди, її саморозвиток не є випадковим і хаотичним. Він має спряму­вання. І спрямований він на постійне ускладнення і підвищення інте­грованості. Це рух завершується в умовах Землі "виходом" нужди на позицію можливості усвідомлювати саму себе (рефлексія). Але можна відповідально говорити про тс, що це не є дійсним кінцевим етапом становлення нужди: просто людство виникло на цьому етапі і нужда вІдрефлектувала саму себе. Але рух продовжується... ,

Атрибутивна ознака нужди полягає в тому, що її розвиток с спрямованим і являє собою ортогенез.

Важливою атрибутивною властивістю нужди є її здатність до поро­дження. Ця креативна якість виявляється в усьому, що пов'язане з жит­тям, і це є, дійсно, справжнім дивом (О. Ф. Лосєв). Але ми зупинимось тут на найбільш суттєвому. Зустріч двох відгалужень нужди, втіленої в живі істоти різної статі, породжує якісно нову нужду (інформаційно і енергетично нову), яка продовжується в існуванні нової живої істо­ти. Цей акт є єдиним цілісним упредметненням нужди в живій природі.

Якщо ж говорити про людину, ми зустрічаємось з "другою" реаль­ністю: нужда людини може створювати і нову людину, і якісно новий продукт (творчість). Особливості цього аспекту ми розглянемо ниж­че. Однак необхідно зазначити, що в акті створення нужда зовсім не виступає в ролі такого собі модифікованого НЬкіо (навіть у тваринній царині), адже вона відпочатково є єдністю натурального і соціального.

Атрибутивна властивість нужди полягає в тому, що вона існує лише у формі втілення в породжену нею живу істоту; поза живим

143

ми не маємо такої енергетично-інформаціпної біосоціальної сут­ності, якою є нужда.

Вона пов'язана з суто фізичною енергетикою Всесвіту, але виникає та існує виключно як втілена в біологічну істоту. Тут, швидше за все, ми маємо ефект, схожий з тими явищами мікросвіту, відкриття яких призвело до необхідності створення принципу доповнюваності: жива істота існує водночас і як структура, і як втілена у ній нужда. З іншого боку, нужду ми не можемо охопити іншим шляхом, окрім вивчення жи­вої істоти як її прояву. Отже, все залежить від ракурсу дослідження.

Атрибутивною властивістю нужди є її афіліативна природа; дійсною формою існування нужди є любов.

У аналізі нужди ми схильні розглядати любов (слідом за Т. де Карденом) досить широко, вважаючи її силою, що протистоїть косміч­ній ентропії і зумовлює рух усіх живих істот (не лише людей) одне до одного. І саме результатом цього руху є народження людини.

Атрибутивною ознакою нужди є нескінченність ЇЇ існування; за­вершеним (кінцевим) є існування організму, особистості як носіїв і втілення нужди.

Але завдяки зустрічі і через неї нужда продовжує своє існування і є нескінченною в часі. Нам здається, що аналіз даної атрибутивної влас­тивості дозволить, крім усього іншого, відкрити нові аспекти значення часу в житті.

Як накопичуються знання в історії культури, і яке "представництво" в цьому має конкретна особистість? Чому ці знання стають надбанням людини? І, з іншого боку, чому іноді виявляється правильним вислів, що "на дітях геніїв природа відпочиває?"

Останнє питання можна попередньо пояснити в нашій парадигмі. Це є специфічна форма "вибирання" креативного компоненту нужди, яка вимагає паузи для поновлення могутності точно так, як її вимагає зем­ля після кількох зібраних врожаїв. Так і людське дитя, успадковуючи біосоціальну могутність, яка приводить його в життя, не знаходить чи то адекватних соціальних впливів на його мотиваційно-потребову сфе­ру, чи сама ця сфера, або ж і вся цілісна нужда, існує в даному випадку в якомусь неповноцінному вигляді. (Може бути, що геній нужду свою втілив в свої креативні продукти, і її просто "не вистачило" для повно­цінного і всебічного упредметнення в його дитині).

144

Креативний компонент діяльності перетворює людську нужду в самоціль. І тут відбувається багато векторний розвиток здібностей як таких, що реалізують власну нужду особистості в предмети культури, які залишає після себе особистість, і здібності, що відтворюють саму нужду в роді людському.

На основі логіко-психологічного аналізу теорій особистості, та на підставі попереднього вивчення відповідних емпіричних матеріалів, вдається підійти до виокремлення і вибудови розуміння проблеми, по­бачити "відсутню ланку", нерозробленість і незрозумілість якої мето­дологічно не дозволяє рухатись далі. 1 саме тому теорії особистості по­чинають ніби повторювати одна одну, не додаючи нічого істотного, а лише знаходячи нові тоненькі вузлики, які пояснюють деякі моменти в поведінці людини, її творчості і діяльності, але давно вже не відкрива­ють суттєвих кардинальних явищ.

Так, теорія діяльності, розглядаючи діяльність як пояснювальний принцип психології людини, не доходить до самих витоків. Найближче до них був все ж таки М. О. Бернштейн, який у "живому русі" побачив відтворення всього людського життя. Порівнюючи його погляди з по­ложеннями 3. Фрейда, необхідно відзначити, що останній, безумовно, досить гонко "спіймав" цей вихідний інстинкт, сексуальний потяг (НЬі-до). який дійсно притаманний всім живим істотам. І він вивчив важли­ві явища "заміщень ііЬідо" - своєрідної символіки, що якимось чином нагадує "знаряддя" й "знак" у Виготського. Але що ж привело (й по­стійно приводить) до створення знаряддя і знаку і їх привласнення як здібностей в процесі діяльності? Це питання навіть не піднімається.

З іншого боку, 3. Фрейд, пояснюючи різні поведінкові реагуван­ня (головним чином, в аспекті патопсихологічному), невротичні стани тощо, апелює до минулого. Але як же все цс з'явилось там, у минулому? Можна припустити, що ці поведінкові паттерни з'явилися в процесі не­адекватного соціального впливу оточення на нужду, яка існує у індиві­да. Якщо це так, то лише аналіз даного прикладу дозволяє сказати, що нужда - без перебільшення альфа і омега психології особистості (термі­нологія Л. С. Виготського). Це є та одиниця аналізу, з розгляду якої слід починати дослідження особистості.

Нужда в класичному своєму варіанті виявляється в акті народження, і вдруге вона "з'являється на сцені", очікуючи зустрічі зі світом, у під­літковому віці, де вона в своїй дійсній природі виявляється дуже чітко, коли наступає період відтворення собі подібного, коли знову відбува­ється вибір і зустріч індивідів протилежної статі, які здатні народжува-

145

ти третю, новостворену людську істоту. Т саме в цьому сенсі дитина - це є упредметнена нужда двох дорослих людей протилежної статі.

Нужда - це стрижень, що пронизує особистість в її житті, з'єднуючи в складну цілісність біологічне і соціальне. Вона- той вектор, на якому сходяться і виявляються в єдиному вихідному біо­логічне і соціальне. І це є витоки, джерела, а з іншого боку - це є вичерпне закінчення життя.

Нужда завжди виступає конституантом - і в соціальному середови­щі, і в самому існуванні, і в тілесній організації людини. Вона є дійсно тим вихідним, тим вододілом, що дає можливість по-новому подиви­тися на всі теорії, і ця категорія ніби вміщує в собі всі парадигми, і несе в собі ту хвилю нового підходу до розуміння особистості, який не вичерпується мотиваційно-погребовою сферою та іншими окремими частинами цього грандіозного і чудового утворення.

На нашу думку, введення категорій нужди необхідне і в діяльнісно-му підході, і в екзистенціальному, і в психоаналізі, і в глибинній пси­хології. Адже нужда - це науковий факт, це те, що описує реальність, яка не лише існує в особистості, але й конституює її. Адже все дійсно починається з нужди, котра виникає на з'єднанні фундаментальних векторів двох соціальних істот, які в соціальному контакті породжують нову біологічну особину - потенційну особистість.

Відзначимо: прогрес у науковому пізнанні особистості ми пов *я-зуємо з необхідністю організації досліджень, які б фіксували особли­вості самого предмету вивчення (логіка об'єкту) в його цілісності і унікально-специфічній складності. Природа особистості така, що вона існує як факт лише в русі, в розвитку.

Адекватним підходом до її вивчення є генетичний, а методом - гене­тико-моделюючий експеримент.

Сам о реалізація особистості

Питання самореалізації (самоактуалізації) особистості традицій­но пов'язуються з гуманістичною психологією, у якій даний термін є центральним. Звернімо увагу на представленість ідеї самореалізації у вітчизняній психологічній науці. Аналіз дає змогу відкрити глибокі й змістовні філософсько-психологічні підвалини даного явища. Єдине, що слід враховувати при цьому, - достатньо нечасте вживання терміна "самореалізація".

146

"В основі прагнення людини до самореалізації,- зазначає Д. О. Лсонтьєв, - лежить не завжди усвідомлюване прагнення до без­смертя, яке може усвідомлюватися в різних формах як прагнення підви­щити знання, покращити умови життя людей, передати іншим знання та досвід, відкрити людям сенс тощо". Таким чином, ми маємо справу із сутнісним, вихідним компонентом життя особистості, причому та­ким, що не може існувати в межах буття людини.

Реалізувати вдалі прагнення можна лише вийшовши за ці межі, але "вихід за межі індивідуального буття для окремого індивіда - лише шляхом приєднання до чогось більшого, що не закінчить свого існу­вання з фізичною смертю індивіду". Але що являє собою цс "приєд­нання"? Ще О. Ф. Лосєв зазначав: "Особистість, якщо вона є, взагалі мислиться завжди і незмінно впливаючою і діючою". Отже, "особис­тість є завжди виявленням". При цьому вираження не є просто функ­цією особистості, а її необхідним базисним атрибутом. Як бачимо, за О. Ф. Лосєвим, особистість г, перш за все, виразною формою.

Виразне буття є завжди синтезом двох класів, одного -зовнішнього, очевидного і іншого- внутрішнього, осмислюючого, такого, що при­пускається. Вираження є завжди синтезом чогось внутрішнього і чо­гось зовнішнього. За думкою філософа, у вираженні особистості пред­ставлена тотожність її зовнішнього і внутрішнього.

Це виявляється, наприклад, у тому, що, сприймаючи особистість суто зовнішньо, ми ніби охоплюємо і внутрішнє, те, що виявляється в зо­внішньому. "Сам термін вираження вказує на деяке активне самоперет-ворення внутрішнього в зовнішнє". Ця драматична єдність зовнішнього і внутрішнього становить, власне, життя особистості, її розвиток. Саме виражальна активність людини викликає життєвий рух особистості, у якому вона стикається із зовнішнім світом, насамперед соціальним.

Таким чином, перед нами ніби три буття особистості: "внутрішнє буття"- сутнісне, смислове ("первообраз" - за Лосєвим), "зовнішнє буття" - вигляд, лик, поведінка, особливості і світ зовнішній — простір буття. Вона становить єдину рухливу цінність.

По-перше, вираження як наслідок особистісної активності - це й є ніщо інше, як реалізація її внутрішньої сутності (виражена - отже, така, що стала реальною). Тим самим самореалізація наділяється все-загальною і обов'язковою якістю життя особистості. Можна, звісно, говорити про її ступінь у житті конкретної особистості, але хибний па­фос гуманістичної психології тут зникає.

147

По-друге, суттєвим є розуміння позиції особистості щодо довкіл­ля. Для О. Ф. Лосева існує не просто чужий, суто об'єктивний зовніш­ній світ, а ''зовнішній світ буття особистості". Людина не протистоїть світу, а ніби огортається ним, і це - вже її світ.

Такої думки дотримується і С. Л. Рубінштейн: людина не протисто­їть світу, а перебуває всередині світу, і її життєдіяльність протікає в її світі. Саме вираження (реалізації внутрішнього) зумовлює це дуже важливе перетворення, що й робить зовсім унікальним процес існуван­ня особистості.

Вираження і його вища особистісна форма - втілення - породжує принципово нову форму співіснування людини і оточуючого її сві­ту. Втілення (упредметнення в термінології діалектичного матеріаліз­му) - цс закарбування живої активності як процесу життя людських сутнісних сил у предметі, перетворення логіки дій суб'єкта у власне предметне зображення і віднаходження суб'єктом своєї дійсності в об'єктах, які несуть на собі і зберігають образ його діяння. Саме ре­зультатом процесу діяння є те, що як уже вказувалося, світ перестає бути перед і проти людини, перетворюється на її світ.

Умовою виникнення й існування свідомості, як стверджує Г. С. Батищсв, упредметнення - це процес самовтілення людини "як субстанціальної культурно-творчої сили, це є створення нею предмет­ного світу власної культури, у якому вона стверджує свою суб'єктив­ність тим, що набуває об'єктивної дійсності самої себе як суб'єкта. Цей процес не являє собою просту зміну зовнішніх об'єктів, а є реалізацією тотальної сутнісної людської потреби - самореалізуватися, тобто - за­лишити після себе слід.

Результатом цього процесу завжди є твір. "Хоча жоден частковий, фрагментарний твір, - зазначає далі Г. С. Батищев, - не являє собою вичерпного образу людини, все-таки саме у своїх творах (і ніде біль­ше) людина знаходить для себе і для інших відкрите й фіксоване ви­раження того, чим вона змогла і думала стати".

КонцепціяГ. С. Батищева близька до психології А. Маслоу (навіть лек­сично), і, з іншого боку, наскільки вона - глибша. Питання, що постійно "зависає" в межах гуманістичної психології ("що конкретно має робити людина, щоб самореалізуватися?"), отримує тут доволі чітку й ґрунтовну відповідь. Людина сам ореад ізусться там, де вона втілюється, у тому, що вона створює. Виявляється, що твір завжди має "адресу", і сам твір про­довжується і завершується в інших діяльностях і інших суб'єктах.

148

Потреба саморсалізації дійсно є сутнісно і тотально людською якістю, але вона існує не у формі підвищення уваги до себе, болісної рефлексії і самовдосконалення, а у формі прагнення щось створити, залишити слід у чомусь, або в комусь. Цс розуміння, як легко бачи­ти, повністю відповідає контексту думок С. Л. Рубінштейна про те, що саморозвиток і самовиховання особистості полягають не в якійсь ізо­льованій медитативній "роботі над собою", а в активній реальній зо­внішній діяльності.

Це ключовий пункт нашого дослідження: реальність мотиву само-реалізації особистості - це її прагнення до втілення і творчої діяльнос­ті щодо, практично, будь-чого (тут, щоправда, існує багато етичних питань, але це вже - інша, етична, реальність), а зовсім не прагнення до самовдосконалення та досягнення успіху як соціального визначен­ня. Останнє, хоча й дуже важливе, повинне підпорядковуватися пер­шому, а не навпаки, у цьому випадку матимемо не саморсалізацію, а соціальну адаптацію, а отже, не розвиток і ускладнення, а інволюцію і спрощення особистості.

Процес упредметнення має не лише соціальне джерело - сутнісні сили суспільно-індивідуального суб'єкта, а й соціальну "адресу". Біль­ше того, "адреса" процесу упредметнення - нескінченність. Тут, на наш погляд, "схоплено" надзвичайно суттєвий момент: повноцінна самореа-лізація обов'язково передбачає комунікативний аспект у важливих вимі­рах усвідомлення існування іншого як "адресата" того, що створюється особистістю, прогнозування розвитку взаємодії, відповідальність.

Знову можна говорити про певне поглиблення теоретичної кон­струкції гуманістичної психології - при ретельному аналізі помітно, що вона схиляється до такої собі "робінзонади", а аспект міжсуб'єктної взаємодії лише додається до неї, через що завжди відчувається деяка штучність і незавершеність.

В. А. Петровський розробив теорію "особистісних внесків". Вва­жаючи його погляди адекватними розумінню процесу самореаліза-ції у вітчизняній філософсько-психологічній традиції, ми повинні зауважити наступне. Будуючи свою теоретичну схему в межах, як він сам зазначає, "концепції персоналізації", він спирається на уяв­лення О. М. Леонтьєва про особистість як "системну якість" інди­віда. "Ми конкретно характеризуємо цю особливу якість, — пише В. А. Петровський, - перш за все як здатність людини обумовлювати зміни значних аспектів індивідуальності інших людей, бути суб'єкта­ми перетворення поведінки і свідомості оточуючих через свою відо-

149

браженість ("персоналізованість") у них". Дійсно, людина "опредмет-нює" не лише зовнішні об'єкти, але й інших людей, які теж стають певною мірою її твором. І проблема саме в цій мірі.

В. А. Петровський вводить поняття "відображена суб'єктність", яка "втілює в себе уявлення про особистісний аспект буття людини у світі як форми активної "ідеальної" присутності людини в житті інших лю­дей, "подовженості людини в людині". А потім уточнює: "Відображена суб'єктність є, таким чином, формою ідеальної представленості саме даної людини в моїй життєвій ситуації, яка визначається як джерело перетворення цієї ситуації в значущому для мене напрямі".

Виходячи з цих тлумачень, прийдемо до думки, що особистість, вза-галі-то, є ніщо інше, як "відображена суб'єктність" великої кількості суб'єктів, які свого часу були значущими для даної особистості, тоб­то - зробили свої "особистісні внески" в неї.

Але чи так це насправді? На наш погляд, тут може бути лише діа­лектичне вирішення, адже перед нами виникає антиномія: особистість, безумовно є певною сумою "відображених суб'єктностей", оскільки вона від початку існує в ситуації впливу інших особистостей. Але, вод­ночас, вона не є і не може бути лише сумою цих внесків, адже в остан­ньому випадку ми мали б механізм, але не особистість.

Вирішення цієї антиномії, на наш погляд, полягає у визнані того, що особистість долає відображену суб'гктність, а це і є, власне, само-реалізацією. Отже, по-справжньому важливим є не кількість і сутність "внесків" в особистість інших людей, а здатність ЇЇ, приймаючи ці вне­ски, долати їх у власній активності, у якій переплавляються і перетво­рюються ці внески. Тобто, фактично, сутність проблеми вирішує саме процес самореалізації.

Беручи до уваги погляди В. А. Петровського в їх "чистому" вигля­ді, можна досить легко зробити висновок, що, наприклад, професійна самореалізація вчителя або вихователя полягає у прагненні здійснити якомога більше впливів на особистість учня і залишити "багато" відо­браженої суб'єктності.

На жаль, саме так цс й розуміється більшістю вихователів і взагалі дорослих людей. Звідси можна було б і конкретизувати психологічний предмет: мотив професійної самореалізації вчителя - це прагнення за­лишити максимум "особистісних внесків" в особистостях учнів. Учи­тель, насправді, самореалізується в самореалізації своїх учнів. Іншими словами, учень як мій твір - це людина, якій я допоміг відчути себе самоцінною і неповторно-унікальною індивідуальністю, вільною, та-

150

кою, що ставить свої цілі і досягає їх своїми зусиллями (тобто - до­лає відображену суб'єктність). Звісно, подібне часто пригнічує і дратує вчителів, а особливо батьків, оскільки дуже часто самореалізація того, кого виховуєш, розуміється буттєво (тобто, за теоретичною схемою В, А. Петровського, як ступінь відповідності поведінки тому, що при­внесено в людину). Нам видається, що правий усе-таки К. Роджерс.

Слід зазначити, що протиріччя, яке розглядається, насправді є дуже давнім. Ось як про це писав російський педагог П. Ф. Ріхтер: "Кожен вихователь, навіть найелабкіший, навіює вихованцям повагу до сво­єрідності особистості, наприклад, власної. Але на тому ж уроці він знову посилено працює над тим, щоб кожен із них був нічим іншим, як повторенням його власного "Я". Собі самому він дозволяє стільки індивідуальності, скільки йому треба, щоб викоренити чужу і насадити свою. Дай боже, щоб це рідко вдавалося! І, на щастя, це й не вдаєть­ся. Тільки посередність витісняє чужу посередність за допомогою сво­єї, тобто непомітну індивідуальність за допомогою іншої непомітної індивідуальності: звідси натовп наслідувачів...

Повертаючись до аналізу філософсько-психологічних підвалин яви­ща самореалізації, зазначимо, що в гуманістичній психології зовсім не розглядається питання виникнення і змісту того, що повинне самореа-лізуватися - внутрішнього світу особистості.

За А. Маслоу, самоактуалізація - це процес, який дає змогу людині стати тим, ким вона може стати; та він обмежується цим, зовсім не звертаючи увагу на психологію того, хто самореалізується. Між тим, у контексті нашої проблеми цей аспект не можна ігнорувати як про­сте теоретичне обмеження, що випливає з методологічної позиції авто­ра. Виявляється, що розуміння особливостей самореалізації та її моти­вації дуже пов'язане з тим, як розуміти зміст того, що реалізується.

Вітчизняна філософсько-психологічна традиція виходить із супереч­ливої єдності опредметнення-розпредметнення. Якщо опредметнення є втіленням (самореалізацією) людини, внаслідок чого виникає твір, то розпредметнення являє собою зворотний процес - це активність, яка приводить до розкриття людиною предметної сутності об'єкта, при­своєння її і перетворення у своє - психічне. "Розпредметнення, - за­значає Г. С. Батищев, - це універсальний "перекладач" природи і пред­метних форм культури на "мову" сутнісних сил суспільної і такої, що спілкується з іншими індивідами, людини, тобто на суб'єктивну "мову" самих здібностей як живої культури". Те, що процеси (опредметнення і розпредметнення) відбуваються одночасно, означає, що самореаліза-

151

ція супроводжується прогресивною зміною внутрішнього світу осо­бистості, його розвитком.

Із цього зрозумілою стає теза: саморсалізація відбувається лише в такій діяльності, яка передбачає відкриття (розпредметнення) нових якостей, перспектив. Тобто - передбачає розвиток і розширення усві­домлення.

Виявляється, самореалізація не є процес-вектор, спрямований від внутрішнього світу особистості і такий, що полягає в розгортанні цьо­го світу. Самореалізація виступає процесом "кільцево-спіральноГ при­роди: чим більшим є внутрішній особистісний потенціал особистості, тим вірогідніше і активніше відбувається самореалізація, причому зміст її дає змогу відкривати, "проникати" в глибини оточуючого, "огортаю­чи" ним себе, присвоюючи його й перетворюючи у свій потенціал. І це виводить саморсалізацію на вищий ступінь: процес виявляється дійсно нескінченним, але лише тому, що нескінченним є світ, у якому живе особистість, і необхідним с її прагнення пізнати, перетворити цей світ, залишити власний відбиток.

Розглянуті теоретичні положення суттєво уточнюють вихідну про­блему: самореалізація особистості (а отже, і її мотивація) є "природ­ною" і тотально-всезагальною якістю (ознакою) будь-якої особис­тості. Не може стояти питання про її додаткове формування. Більше того, виявляються відомими й основні механізми цього процесу. Тож проблема полягає в тому, що люди далеко не завжди розкривають (а отже - і формують) усі свої сутнісні сили - якості, залишаючись навіть неосвіченими щодо власного потенціалу.

Аналіз основних положень вітчизняної філософсько-психологічної традиції дає змогу встановити: самореалізація особистості є, насправді, органічно притаманною будь-якій людині (і зовсім недоречними є тези щодо того, що нібито дуже невелика кількість людей (3% за Маслоу) -самореалізується, оскільки цс "роблять" усі).

Але соціальні обставини можуть бути такими, що сприятимуть більш активному і глибокозмістовному становленню (отже, самореалі-зації) особистості. І саме це є соціально-психологічною проблемою.

Важливими с погляди українського психолога Т. М. Титаренко. "Моє "Я" як синтез скінченого і нескінченного, - пише вона, - спочатку іс­нує реально, потім, для того, щоб рости, воно проектує себе на екран уяви, і мої мрії, фантазії, химерні марення розкривають мені безмеж­ність, нескінченність можливого. Моє "Я" містить у собі силу-силенну

152

потенцій, воно є необхідністю і тим, чим я можу стати". Але це "мож­ливе" реалізується завжди лише дуже частково.

Що ж є обмеженням? З одного боку, "Я" обмежує саме себе: "Існує небезпека надмірного розростання сфери можливого, коли за імажині-тарними побудовами не залишається часу для їхньої реалізації. Так "Я" поступово перетворюється на суцільний міраж через брак почуття ре­альності... Людині слід усвідомлювати свої внутрішні межі, природні границі, щоб даремно не тішити себе калейдоскопом можливостей".

Зауваження це, на наш погляд, доволі цінне: самореалізація має ґрунтуватися на внутрішніх базисних особливостях людини. Уточню­ється думка А. Маслоу про тс, що самореалізація - процес, у ході якого людина мусить стати тим, ким вона може стати. Виявляється, що кожна людина не може стати ким завгодно, детермінація все-таки існує, і вона являє собою не що інше, як сукупність класичних "внутрішніх умов" (С. Л. Рубінштейн), від анатомо-фізіологічних до психологічних. Од­нак це ще не все.

Самореалізація детермінується також і зовнішніми особливостя­ми життєвих обставин. Аналізуючи "буденне" і "екзистенційне" буття особистості, автор фактично відстежує механізми самореалізації осо­бистості на різних рівнях її існування. Приваблює неоднозначність і складність позиції дослідниці.

З одного боку, "людина залишається в межах безпосереднього", не розвивається, не зростає. Підкреслюється "вульгарність обивателя", його застиглість і "рослинність" такого життя. Ніби доцільно й логічно обґрунтовується необхідність у цьому житті свят, карнавалів, обрядів, гри - всього того, що дає змогу самореалізуватися людині, залиши­тись особистістю. Цс- традиційна й розповсюджена точка зору. Але Т. М. Титаренко йде далі, і тоді виявляється, що "сірі будні є тим фун­даментом, який забезпечує змогу поступового виходу з полону ситуа-тивності, прориву до справжньої свободи".

Крім того, "занурсність у буття, природній синкретизм світосприй­мання дають відчуття сталості, тривкості, правильності того, що відбу­вається". Усе це, справді, так необхідне в житті кожної людини. Буден­ність формує цілком своєрідний тип особистості, для якої вирізнятися, демонструвати свою неповторну індивідуальність, виходячи із загаль­ного контексту, є небажаним. Простіше й надійніше бути як усі, бути схожим на інших.

Отже, нібито маємо суцільний конформізм і знеособлювання. Про­довжуючи яскраво характеризувати даний тип особистості, дослідниця

153

зазначає: "Вони (ці особистості) вміють застосовувати свій хист, вчас­но орієнтуватися в мінливих обставинах, заощаджувати гроші та ви­гідно вкладати їх у цінні папери. Ці люди вже досягли успіху або, не без підстав, збираються досягти його, їхній адаптованості можна поза­здрити, їхнє існування здається майже гармонійним.

Та чи є вони воістину собою? Останнє питання - ключове, і ми обов'язково повернемося до нього після огляду всієї логіки автора як цілісної структури. Виявляється, що поряд із життям буденним існує зовсім інше життя - життя "вчинку". Людина здійснює "вчинок" - і в цей час живе в зовсім іншому життєвому вимірі, і сама вона є прин­ципово іншою. Але здійснення "вчинку"- завжди обмеження в часі, і після цього акту людина... ^ь'повертається до буденності".

Отже, існує дискретність життєвого шляху людини: буденне ("без-учинкове"?) існування переривається "вчинком" і потім знову поверта­ється до буденності, якісно змінивши особистість при цьому.

Є спокуса розглядати "вчинок" як акт самореалізації особистості, і так воно і є за логікою так званого "вчинкового підходу", що доволі активно розробляється деякими українськими авторами, які вважають себе послідовниками В. А. Роменця. "Вчинок істини", "вчинок краси", "вчинок добра", "вчинок екзистенції"" тощо - так виглядають дискретні моменти існування особистості, у яких вона дійсно зростає і самореа-лізуеться. Ми не аналізуватимемо теоретичних поглядів В. А. Роменця, хоча вони заслуговують на увагу. Принаймні, у нього ми не зустрічає­мо перерахованих форм учинку, та й не можемо зустріти, адже його уявлення було дещо іншим, ніж те, що експлікується в цих формах.

В. А. Ромснець указував на такі форми вчинку: "вчинок ризику", "вчинок віри", "вчинок фаталізму", в іншому місці "вчинок самопо­жертви". Логіка дуже відрізняється від вищевказаної.

Важливіше, однак, інше: В. А. Роменець розглядав можливість ана­лізу дуже схожих явищ - учинку і самореалізації. Даючи психологічне визначення вчинку, він зазначає: "... Він є також провідною формою й головним, свідомим механізмом, способом духовного розвитку". Вва­жаючи ідею самоздійснення вчинку "досить абстрактною", він вислов­лює цілком слушне, на наш погляд, зауваження: "Терміни "самоздій­снення" і "самореалізація" мають преформістський відтінок і вказують на розгортання вже наявного змісту...

Самоствердження через комунікацію - ось завершальна формула, якою може бути виражений загальний смисл вчинку в єдності його ін­дивідуального і соціального моментів". І, в іншому творі, ще чіткіше:

154

"Психологічну основу вчинку становить дія встановлення та розвитку нових зв'язків людини із середовищем. На цій підставі з'являються нові аспекти вчинку". Ми ніде не зустрічаємо у В. А. Роменця одно­значного твердження про те, що вчинок є актом дискретним у часі (хоча те, що він - акт - однозначно), як не зустрічаємо цього в роботах інших мислителів, які займалися проблемою вчинку, - М. М. Бахтіна, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва.

Поняття "вчинок" і "самореалізація" є настільки близькими, що їх можна інтерпретувати, безумовно, з урахуванням вказаного зауважен­ня В. А. Роменця щодо преформізму. Ні вчинок, ні самореалізацію не можна вважати дискретним актом у тому сенсі, що існує деяке невчин-кове, нссаморсалізоване існування, потім відбувається дещо (ситуа­тивний акт), коли людина "вчиняє" (самореалізується), після чого "по­вертається" до невчинкового існування (повсякденність, у термінології Т. М. Титарснко).

Насправді і вчинок, і самореалізація- це не акт, а процес, плин життя особистості. Припинити таке існування людини- означає про­сто припинити її як особистість (те, що це неможливо зробити навіть штучно, дуже яскраво описав В. Франкл у роботі, присвяченій психо­логічному аналізу життя в концентраційних таборах; це робили й інші дослідники та літератори). Тож мова повинна йти не про це, а про со­ціальні наслідки самореалізації (учинку).

Про самореалізацію (як і про вчинок) можна говорити лише тоді, коли людина щось робить актуально (тобто усвідомлювано і відпові­дально) для інших людей. Цей комунікативний критерій, на жаль, не підкреслюється в інших дослідженнях, навіть, у межах гуманістичної психології, хоча він є одним з ключових. Принаймні, таким ми розгля­даємо його у своїй роботі

Важливою характеристикою самореалізації особистості є креатив-ність. Д. О. Леонтьєв обґрунтовує ключове значення творчості в само­реалізації, спираючись на трирівневу модель структури особистості, розроблену Г. С. Батищевим. Зміст кожного рівня тут- особливості потреб, що домінують. "Третій рівень - це потреба в упредметненні, у втіленні своїх сутнісних сил, своєї живої діяльності в предметних внесках...

Потребу в самореалізації можна ототожнити з третім рівнем по-требової структури і стверджувати, що самореалізація справді здій­снюється через конкретні потреби цього рівня (потреба у творчості, в

155

особистісному спілкуванні, у соціально-перетворюючій діяльності, у материнстві тощо)".

З твердженням Д. О. Леонтьєва можна згодитися лише частково і з уточненнями. Він пише: "... Критерій самореалізації - предметна ре­альність соціально значущого внеску, здійснюваного суб'єктом". Звіс­но, продукт творчості (самореалізації) завжди має соціальну значу­щість, оскільки його поява означає зростання особистості, що творить, а також вплив на суспільство в цілому. Але якщо цей вплив розглядати як безпосередній, дуже мало доведеться визнавати самореалізованих особистостей. З цієї точки зору ми обмежуємо здатність людини до са­мореалізації колом виключно обдарованих особистостей.

Нам близька точка зору, що її останнім часом розвиває В. М. Моляко, згідно з якою творчість має непересічну й не залежну від суспільної цінності продукту значущість, оскільки, крім зростання особистості творця, вона опосередковано впливає на все суспільство. Тоді творча самореалізація можлива (бодай потенційно) для будь-якої особистос­ті. Вона пов'язана з креативністю і зі "здатністю до взаєморозвитку і самоактуалізації".

У дослідженнях Д, Б. Богоявленської висвітлено взаємозв 'язок креа-тивності і самореалізації особистості. Два рівні активності людини -це рівень суб'єктної дії та рівень особистісної дії — є неоднорідними. Тому вона розрізняє два рівні дії особистості: рівень дії соціального індивіда і рівень творчої дії. При цьому рівень дії соціального індивіда відповідає цілеспрямованій діяльності, де мета виступає як усвідомлення бажано­го результату. Але результат визначається положенням індивіда серед людей. У розвиненій формі творча дія приводить до породження самої мети, тобто на цьому рівні здійснюється цілепокладальна діяльність, а дія набуває породжуючого характеру і втрачає форму відповіді.

У такому випадку активність виступає як інтегральне особистіснс утворення, а не зводиться лише до дії суто інтелектуальних факто­рів. Цінним є те, що не можна пояснити інтелектуальну активність дією фізіологічних або психофізіологічних механізмів (не можна пояснити вище з нижчого). Тому, щоб виявити активність поведінки, необхідна зміна предмета дослідження - виділення специфічної для поведінки форми активності.

Механізм самореалізації особистості, на наш погляд, у своїх прин­ципових моментах відповідає креативності. Ключовим тут є момент цілеспрямування. На нашу думку, особистість починається з власної

156

постановки мети і відповідального переживання цього явища. Якщо мета не зовнішньо задана, то вона завжди моя (особистісна), завжди породжуюча (креативна) і така, що реалізує особистість і, водночас, розвиває, "вирощує" її: таким чином, особистісна дія - це і є, власне, самореалізуюча і саморозвиваюча дія.

Отже, суб'єкт (особистість, що самореалізується) не лише сам ста­вить мету, а й перетворює її в життєву задачу, для чого сам переструкту-ровує власний внутрішній світ. Таким чином, він стає "причиною своїх відносин зі світом, із суспільством; є творцем власного життя, створює умови свого розвитку; долає деформацію власної особистості".

Важливим є погляд Л. І. Божович, яка, слідом за Л. С. Виготським, визначає зростаючу особистість як ініціатора власної активності, під­ґрунтя якої знаходиться в мотиваційно-потребовій сфері. Ця активність становить основу розвитку особистості як суб'єкта. За її словами, ди­тина поступово перетворюється з істоти, підпорядкованої зовнішнім впливам, на суб'єкта, здатного діяти самостійно на основі свідомості поставлених цілей і прийнятих намірів.

Хоча в концепції Л. І. Божович і не вживається термін "самореаліза­ція", процес її досліджується і пов'язується з терміном "суб'єкт", який виступає у вигляді важливої якості особистості, що полягає в здатності оволодівати світом, створювати себе, створювати щось нове, суто своє, в соціумі. "Зусилля особистості, - зазначає Л. І. Анциферова, - голов­ним чином спрямовані на утримання не стільки тієї чи іншої поши­реної діяльності, але на підсилення, розширення, збільшення багато-мірності простору власного життя, на включення в його контури світів інших людей".

В онтогенезі відбувається ніби подвоєння самореалізації як системи особистісних дій. З одного боку, людина продовжує активно формувати зовнішні умови власного розвитку (опредмстнення -розпредметнення), з іншого ж, її власний внутрішній світ тепер виступає об'єктом формуваль­них зусиль. "Чи не є індивід автором, творцем тих психічних утворень, котрі на певних стадіях його особистісного розвитку починають усвідом­люватися, а отже, й інтегруватися? І чи не бере участі сама людина у ство­ренні - а не лише у відшуканні - власної самості, істинного себе?" - за­питує Л. І. Анциферова, полемізуючи з К. Г. Юнгом і А. Маслоу.

Існує проблема виявлення реального змісту тієї внутрішньої діяль­ності, що здійснює особистість, розвиваючи і змінюючи себе, самореа-лізуючись. Навіть акт самоспостереження приводить до помітних змін

157

внутрішнього світу особистості. Тому самопізнання та формування адекватної "Я-концепції" є важливим засобом процесу самореалізації та її діагностичний корелят.

Є. І. Головаха досліджує самореалізацію в контексті життєвої пер­спективи особистості і розглядає ЇЇ як "цілісну картину майбутнього у складному суперечливому взаємозв'язку програмованих і очікуваних подій, з якими людина пов'язує соціальну цінність і індивідуальний сенс свого життя". Перспектива особистості, зауважує дослідник, є найваж­ливішим фактором її розвитку і самореалізації. Життєва перспектива не задається особистості, а створюється нею, змінюється і уточнюється протягом життя, проходячи у своєму плині напружено-кризові момен­ти, відмінні альтернативи на життєвому шляху особистості.

Взаємовідносини особистості і середовища відбуваються як шля­хом гомеостазу, так і гетеростазу, тобто - присвоєння і перетворен­ня - створення соціального середовища. Останнє стосується процесу самореалізації більшою мірою, ніж гомеостаз, хоча цей процес ще не­достатньо вивчений і, на нашу думку, передбачає значну внутрішню перетворюючу роботу, що має відношення до самореалізації.

Н. В. Чепелєва, аналізуючи концепцію Л. С. Виготського, доходить висновку: "Соціальна ситуація розвитку - цс особливе поєднання вну­трішніх процесів розвитку і зовнішніх умов... Цс співвідношення ви­значає і динаміку психічного розвитку протягом певного вікового пе­ріоду і якісно своєрідні психологічні новоутворення, котрі виникають наприкінці цього періоду". У кожної людини формуються протягом життя типові форми поведінки і емоційного реагування на конкретні життєві ситуації, які Н. В. Чепелєва називає "концепціями".

Важливою з точки зору психології є психологічна ситуація, яка "ви­никає, коли реальні обставини перешкоджають досягненню мети, задо­воленню потреб або вони тлумачаться як такі, що містять певні пере­шкоди, проблеми тощо". Психологічні ситуації можуть виникати також через наявність внутрішніх перешкод. Н. В. Чепелєва цілком слушно, на наш погляд, розглядає психологічну ситуацію як "завдання на смисл": маємо на увазі, що подолання передбачає акт смислоутворення - акт самореалізації. Нам здається, що "завдання на смисл" має центральне значення для вирішення проблеми самореалізації особистості - саме розв'язання численних психологічних ситуацій приводить до того, що світ перестає сприйматися відчужено, як такий, що стоїть "навпроти", натомість виникає позиція "особистість усередині свого світу".

!58

Виділяється система характеристик потреби в самореалізації: по­треба в самореалізації належить до розряду вищих потреб; вона є якіс­ною характеристикою особистості; дана потреба актуалізує потенційні можливості особистості; вона сприяє розвитку особистості; потреба в самореалізації підтримує внутрішній стан напруження індивіда, вона має суперечливу природу; потреба в самореалізації існує у варіанті "для інших", тобто має соціальний характер; потреба в самореаліза­ції - це цінність; вона має постійний, безперервний характер, потреба в самореалізації володіє здатністю цілеспрямованого формування в про­цесі оволодіння тією чи іншою діяльністю.

Фундаментальні потреби створюють активність поведінки. Ак­тивність, здійснюючись особистістю в дієвому плані життя, набуває форми самореалізації. Вона визначає діяльність, с рушійною силою, джерелом пробудження в людині її "потенціалів", які викликаються потребою в діяльності, являє собою вищий ЇЇ рівень, але її характер ви­значається й опосередковується вищими життєвими потребами.

Потреба в самореалізації є джерелом активності особистості, активність же визначає ті види діяльності, в яких дана потреба задоеольпя тиметься.

Життєвий шлях людини

Послідовність фаз життєвого шляху становить його часову струк­туру. Кожна фаза- якісно новий рівень розвитку особистості. Вона ускладнюється багатовимірністю життєвого шляху, переплетенням у ньому багатьох ліній розвитку, кожна з яких мас свою Історію.

Щоб зрозуміти значення певного періоду життя, треба порівняти Його з цілісною структурою життєвого циклу, врахувати найближчі і найвіддаленіші, найглибші його наслідки для розвитку особистос­ті. Долаючи життєвий шлях, людина розвивається як особистість і суб'єкт діяльності, а разом з тим - як Індивідуальність. Сукупність та­ких "вимірів" становить просторову структуру життєвого шляху.

Серед безлічі концепцій життєвого шляху виділимо три, що найпов­ніше відбивають процес розвитку людини:

1. Життєвий шлях - самоідійснення людини (НІ. Бюлер).

2. Мотиваційні регулятори життєвого шляху людини (С. Л. Рубінштейн).

3. Сенситивні періоди в житті людини і їх коди - числа Фібоначчі (В. В. Клименко).

159

Життєвий шлях самоздійснеїшя особистості

Шарлотта Бюлер з'ясувала закономірності ("регулярності") у зміні фаз життя, у зміні домінуючих тенденцій (мотивацій), у зв'язку зі змі­ною обсягу життєвої активності, ЇЇ дослідження стоять осторонь в іс­торії психології, хоча викликали резонанс у науці.

Рушійною силою розвитку, за Ш. Бюлер, є природжене прагнення людини до самоздійснення, або виконання всебічної реалізації "самої себе". Самоздійснення - підсумок життєвого шляху, коли цінності і прагнення людини усвідомлено або неусвідомлено дістали адекватну реалізацію.

Поняття самоздійснення близьке за змістом до поняття самореалі-зації або самоактуалізації - у екзистенціалістів. Але самореалізація є лише моментом самоздійснення.

Самоздійснення тлумачиться як результат і як процес, що для кож­ного віку має свої особливості:

1. Хороше самопочуття (0-1,5 року).

2. Переживання завершення дитинства (12-18 років).

3. Самореалізація (25/30 - 45/50 років).

4. Самозавсршеність (65/70 - 80/85 років).

Повнота, ступінь реалізації себе залежить від спроможності інди­віда ставити мету, адекватну його внутрішній суті, собі самому. Така спроможність називається самовизначенням. Чим зрозуміліше людині її покликання, тобто чим чіткіше виражене самовизначення, тим по­вніше самоздійснення. Становлення цільових структур є вихідним в індивідуальному розвитку, і його можна осягнути, вивчаючи основні закономірності цього становлення і зміну життєвої мети особистості.

Усвідомлення життєвої мети - умова збереження психічного здо­ров'я особистості. Це необхідно тому, що причиною неврозів є не стільки сексуальні проблеми (як цс видається 3. Фрейду) або почуття неповноцінності (за А. Адлером), скільки недостатність спрямування, самовизначення. Поява життєвої мети приводить до інтеграції осо­бистості.

Для обгрунтування своєї концепції самоздійснення через самови­значення Ш. Бюлер застосовує теорію систем Л. Берталанфі, особли­во його ідею про властиву живим системам тенденцію до підвищення напруження, необхідного для активного подолання середовища. Адже біологічні процеси, спрямовані на підвищення напруження у відкритій системі "особистість", дають енергію для досягнення самоздійснення.

160

Концепція спонтанної активності психофізичного організму супере­чить фрейдівському розумінню чинників, що спрямовують поведінку людини як прагнення зменшити напруження.

Вивчивши сотні біографій різних людей, представників різноманіт­них соціальних класів і груп бізнесменів, робітників, фермерів, інтелі­гентів, військових, Ш. Бюлер висунула концепцію про фази життєвого шляху людини.

Поняття фази вказує на зміну напрямку розвитку, на його перерв-ність. Вивчалися в біографіях три аспекти:

1. зовнішній, об'єктивний хід подій життя;

2. історія творчої діяльності людини;

1. вікові зміни у внутрішньому світі особистості, особливо у став­ ленні людини до власного життя.

Концепція розглядає життєвий шлях людини як процес, що склада­ється з п'яти фаз. Сенс життєвого циклу людини полягає в наступному: фази життя мають в основі розвитку цільові структури особистості -самовизначення.

Усього дослідниця виявила і описала п'ять фаз життя.

Перша фаза (вік 16-20 років) - період, що передує самовизначен­ню. Він характеризується відсутністю в індивіда власної сім'ї і профе­сійної діяльності, тому виноситься за межі життєвого шляху.

Друга фаза (з 16-20 до 25-30 років) - період спроб. Людина пробує себе в різних видах діяльності, заводить знайомства із представниками протилежної статі, шукає супутника життя.

Баї ато спроб і помилок указують на функціонування мотивації са­мовизначення, що спочатку має випереджувальний, дифузний харак­тер. Тому особливість внутрішнього світу молодої людини - надія про­гнозування можливих шляхів подальшого життя.

Вибір життєвих цілей і шляхів у юнацькому віці нерідко призводить до розгубленості, невпевненості у собі і водночас зумовлює прагнення людини братися до значних справ і звершень.

Третя фаза (від 25-30 до 45-50 років) - це пора зрілості. Вона на­стає в той період, коли людина знаходить своє покликання або просто постійне заняття, коли вона має вже власну сім'ю.

Періоду зрілості людини властиві:

1. реальні сподівання від життя;

2. твереза оцінка власних можливостей;

3. суб'єктивне бачення цього віку як апогею життя.

161

У період зрілості відбувається специфікація самовизначення - лю­дина визначає конкретну життєву мету і мас деякі реальні результати, впевнено просувається до бажаного самовизначення. У 40 років уста­люється самооцінка особистості, яка є результатом життєвого шляху в цілому, життя як процесу вирішення завдань. Тобто підбиваються пер­ші підсумки життя і дається оцінка власних досягнень.

Четверта фаза (від 45-50 до 65-70 років)- фаза старіння люди­ни. У цій фазі вона завершує професійну діяльність, її родину поки­дають дорослі діти. Для людини настає "тяжкий" вік душевної кризи, втрати репродуктивної здатності, скорочення часу подальшого життя.

У людей, які старіють, посилюється схильність до мрій, самотності, спогадів. Наприкінці цього періоду завершується шлях до самоздій-снення, відбувається порушення мети життя, життєвої перспективи.

У п 'ятій фазі (від 65-70 років до смерті) - старість. Більшість лю­дей залишає професійну діяльність і замінює її хобі.

Послаблюються і руйнуються всі соціальні зв'язки. Внутрішній світ людей похилого віку звернений до минулого, у ньому переважають тривога, передчуття близького кінця й бажання спокою. Тому п'ята фаза не зараховується до життєвого шляху.

Розуміння п'ятої фази життя як пасивного очікування смерті супере­чить фактам активної і творчої старості.

Фази життя Ш. Бюлер пояснює, користуючись поняттям типу роз­витку.

"Вітальний" чинник детермінується внутрішніми особливостями особистості. Пік творчих досягнень збігається з біологічним оптимумом, тобто тип розвитку визначається домінуванням біологічного чинника.

"Ментальний" чинник детермінує інший тип розвитку - психоло­гічний - і характеризується тим, що творча активність людини дося­гає апогею і стабілізується на високому рівні наприкінці біологічного оптимуму, або в період згасання організму.

Детермінанта життєвого шляху людини зосереджена у внутрішній духовній сутності людини. А саморозвиток духовного єства приводить до розгортання фаз життя, до самоздійснення іманентних потенційних можливостей людини.

Отже, концепція виходить з природжених властивостей людини до самовизначення і прагнення до самоздійснення, що становлять основні рушійні сили розвитку особистості. А життєвий шлях значною мірою є результатом саморозвитку духу.

162

Життєвий шлях має просторово-часову структуру. Він складається з вікових і індивідуальних фаз, що визначаються за багатьма параме­трами життя.

Мотиваційні регулятори життєвого шляху людини

Цю концепцію, як зміст структури спрямування особистості, роз­робив С. Л. Рубінштейн (1946, 1973). Основна ідея концепції полягає в тому, що, на відміну від живих істот, людина має свою історію, а не просто цикли розвитку, що повторюються, її діяльність, змінюючи дійсність, об'єктивується в продуктах культури, що передають від по­коління до покоління. Так здійснюється зв'язок між поколіннями, за­вдяки якому наступні покоління не повторюють, а продовжують спра­ву попередніх і спираються на доробок попередників, звіть коли вони вступають із ними в боротьбу. Історія людини - ЇЇ діяльність, в якій вона досягала своєї мети, робила помилки і виправляла їх. Тому ви­вчення потреб, інтересів, ідеалів, настанов і тенденцій, спрямування особистості загалом дає можливість прогнозувати життєвий шлях лю­дини і завдяки цьому попереджувати помилки.

Зміст мотивації досить легко можна визначити, відповідаючи на такі запитання:

чого людина хоче?

до чого вона прагне?

що вона може?

Відповідь на запитання: чого людина хоче, чого прагне- джерело мотивації ЇЇ дій, що задовольняють її потреби.

Людина- не замкнена в собі істота, що живе і розвивається із-себе самої. Існування її як живого організму передбачає обмін між нею і при­родою. Для підтримування життя людина потребує речовин і продуктів, а для свого продовження в інших людина потребує іншої людини.

У процесі історичного розвитку коло елементарних людських по­треб все розширюється. Ці потреби відображає психіка людини, і вона усвідомлює цс як потребу. У ній виявляється зв'язок людини з навко­лишнім світом і залежність від нього.

Окрім речей, необхідних для існування людини, існують ще й інші потреби, які є необхідними і не переживаються суб'єктивно як потре­би - це інтереси. Вони народжуються в неспокої:

1. початковий, більш чи менш невизначений стан;

2. динамічна тенденція, що виступає як прагнення;

163

3) після цього чітко окреслюється предмет прагнення, те, на що людина спрямовує свою увагу.

У міру того, як тенденція визначає предмет, на який прагнення спря­мовуються, вони усвідомлюються і стають дедалі більш свідомими мо­тивами діяльності, що більш або менш адекватно відбивають об'єк­тивні рушії діяльності людини. Оскільки тенденція спонукає до діяль­ності, з нею звичайно пов'язуються загальмовані рухові моменти, що посилюють динамічний, спрямований характер тенденцій.

Спрямування включає три тісно пов'язані між собою моменти:

а) предметний зміст, оскільки спрямування - це завжди спрямо­ ваність на щось, на певний предмет;

б) напруження, що при цьому виникає;

в) динамічні тенденції і породжувані ним напруження (компонен­ ти, що зумовлюють появу психічних процесів).

Однак не можна відокремлювати динамічний аспект від змістового і намагатися розглядати динамічні моменти як самодостатній механізм психіки і поведінки. Суто динамічні відношення самі по собі, незалежно від змісту, "спрацьовують" лише в афективних і в патологічних станах.

Динамічні тенденції виявляються, за Фрейдом, у формі потягів.

У несвідомому потязі об'єкт не усвідомлюється. Тому об'єкт стає несуттєвим, а саме спрямовування, виражене потягом, виступає як таке, що закладене природою в індивіді, в його організмі, що йде зсе­редини, з його глибин.

Органічні потреби відбиває психіка, передусім через органіч­ні відчуття. Оскільки органічні потреби відбиваються в органічних відчуттях, що включають момент динамічного напруження чи мають більш або менш гостре афективне забарвлення, вони виявляються у формі потягів.

Потяг - це органічна потреба, виявлена органічною (інтероцептив-ною) чутливістю. Як відображення органічної потреби, потяг має со­матичне джерело виникнення - подразнення зсередини організму. За­гальна особливість потягів - імпульсивне напруження. Як більш або менш тривале напруження, потяг породжує імпульс до дії.

Вчення про потяги створив головним чином 3. Фрсйд, спираючись переважно на матеріал клінічних досліджень, результати яких учений аналізував, виходячи із загальних тверджень своєї концепції.

Фрсйд розрізняє дві групи потягів: сексуальні потяги і потяги "Я". або самозбереження, а пізніше - потяги еросу і потяги смерті.

164

Але, ввівши другу групу потягів до своєї системи, Фрейд фактич­но зосередив своє дослідження на вивченні сексуальності і прийшов до пансексуалізму, розглядав усе життя людини як наскрізь пронизане впливом сексуальних чинників.

За Фрейдом, внутрішній потяг є самодостатнім чинником. Він ви­никає в замкнутому на собі організмі, виявляючи позасвідомі взаємо­стосунки особистості і довкілля. Потяг діє зсередини організму: втечею неможливо врятуватися від нього. Тому в ньому є щось фа­тальне. Фрейд переконаний, що потяги визначають долю людини. За Фрейдом, потяги є головним стимулом діяльності людини, що підвлад­на принципу насолоди, тобто автоматично регулюється відчуттями на­солоди, вдоволення, болю або невдоволення.

Потяг завжди вимагає вдоволення. Однак безпосереднє вдоволення потягу не завжди є можливим. Середовище часто накладає на нього свої заборони, людина наражається на його "цензуру". Тоді потяг або витісняється в несвідоме, або сублімується; сексуальний потяг шукає інших шляхів вдоволення і віднаходить, таким чином, задоволення в різноманітних формах творчої людської діяльності.

Потяги, які витісняються із свідомості, виявляються в замаскованій символічній формі, у сні - в сновидіннях, а в дійсності спочатку най­більш безневинним чином - в обмовках, описках, помилкових діях і забуванні. Коли для реагування на незадоволені, витіснені потяги цих безневинних засобів стає недостатньо, неминуче викає невроз.

Фрейд відмежовує потяг- початковий чуттєвий момент- від пси­хічної діяльності людини, коли вона вже усвідомила свою потребу. По­тяг є лише початковим етапом відображення органічної Потреби в ор­ганічній, інтероцептивній чутливості.

Потяг є лише однією з багатьох форм потреби. Це - початковий етап в усвідомленні потреби, і сам потяг зовсім не обов'язково мусить "за­стрягнути" на рівні органічної чутливості: вона і свідомість в якому разі були б непроникливими одна в одну сферами. Це стосується і сек­суального потягу. Він більш або менш глибоко і органічно пронизує все життя особистості, а свідоме життя включається нього: сексуаль­ний потяг набуває форми кохання; потреба людини в людині, таким чином, є справжньою людською потребою.

Спрямування, що виражається в потягах, породжується потребою в чомусь, що перебуває поза індивідом. І будь-яка динамічна тенденція містить у собі усвідомлений зв'язок з чимось, що знаходиться ззовні.

165

У потягах на перший план виступає все-таки інформація зсередини, від внутрішнього -до зовнішнього; в інших випадках, навпаки, ця дво­бічна залежність або співвідношення виникає, скеровується спочатку ззовні всередину.

Протистоїть потягу належне. Але між потягом і належним антаго­нізму немає; належному людина підкоряється всупереч своїм потягам і бажанням. Належне стає значущою метою не тому, що цього людині хочеться, а тому, що це "хочу" вона усвідомила як важливу мету, а її здійснення стало власною справою.

У зворотності цієї залежності між важливістю мети і потягом, прагненням, волею і виявляється своєрідна риса спрямованості людини і тенденцій, які сприяють її появі. Серед тенденцій особливе місце по­сідає установка.

Установка людини - це позиція, ставлення до мети або завдань, яке виявляється у відбірковому спрямуванні і готовності до діяльності, що сприяють її здійсненню. Моторна установка організму - цс "робоче" положення, пристосування тіла до певних рухів. У такий самий мотор­ний спосіб виражається і сенсорна установка на пристосування орга­нізму або органа до найкращого сприймання завдання або до здійснен­ня відповідної операції.

Зміна установок означає перебудову психічного ладу індивіда, пов'язану з перерозподілом того, що має для нього значення. Установ­ка виникає внаслідок розподілу і взаємодії внутрішніх тенденцій, під­сумовує його. Вона сама не є безпосередньо рухом у певному напрямі, установка передбачає спрямування людини.

Установка як позиція людини включає в себе багато різнопланових компонентів - від елементарних потреб і потягів до поглядів або її пе­реконань.

Установка відіграє значну роль у діяльності людини:

1. змінює перспективу, в якій сприймається людиною предметний зміст;

2. перерозподіляє значущість різноманітних моментів;

3. зумовлює зміну акцентів і інтонацій;

4. виділяє істотне інакше - в іншій перспективі, з іншого боку.

Установка, в якій активізується перцептивний зміст, має істотне зна­чення для сприймання, пізнання людиною дійсності. Вона пов'язана з апперцепцією - апперцепцією не лише уявлень, а всього реального буття особистості.

166

Установка - цс відношення потреб до ситуації. Це процес, що має фазовий характер, загальна диспозиція особистості, що визначає реаль­ну позицію людини в ЇЇ конкретному вияві і підкоряється закономірнос­тям: її утворення, концентрації, іррадіації, переключення установки.

Від інтересу і спрямованості на предмет слід відмежовувати схиль­ність як спрямованість на певну діяльність.

Джерела мотивації можуть бути і в недосяжних для свідомості тем­них "глибинах" тенденцій і потреб, що усвідомлюються. У потребах виявляється сутність людини, яка має власні потреби, виявляє актив­ність, страждає, тобто як пристрасної істоти, її вчинки зумовлені стражданнями і прагненням до насолоди і є свідченням напруженості і активності.

Потреба охоплює світ почуттів - естетичних і моральних: замилу­вання, ніжності, турботи, зворушення; в ній відбивається все свідо­ме життя особистості. Потреба по-новому відображається почуття­ми. Протягом свідомого життя почуття людини залучаються до сфери установок і підкоряються їх моральному контролю. Не лише сексуаль­ні, а й інші потреби зумовлюються не тільки потягом. У міру усвідом­лення предмета, до якого потяг спрямовується, потяг перетворюється на бажання - нову форму потреби.

Діяльність, спрямована на задоволення наявних потреб, створюючи нові предмети для їх задоволення, породжує і нові потреби.

Органічні потреби виникають у ході їх задоволення. Але потреби людини зовсім не обмежуються тими, що безпосередньо пов'язані з органічним життям. У процесі історичного розвитку потреби розви­ваються, потоншуючись і диференціюючись, але і з'являються нові потреби, не пов'язані безпосередньо з уже наявними. Так людини ви­никає потреба в читанні, відвіданні театру, слуханні музики тощо. По­роджуючи сфери культури, людська діяльність породжує і відповідні потреби в створюваних благах. У зв'язку з потребами виникають і інші істотні мотиви:

а) усвідомлення завдань, які ставить перед людиною життя;

б) обов'язків, які воно на неї накладає;

в) спонукання людини до діяльності, що виходить за межі тієї, що безпосередньо служить задоволенню вже наявних потреб.

Ця діяльність може викликати появу нових потреб, оскільки не тіль­ки потреби породжують діяльність, а й діяльність інколи породжує ін­тереси.

167

Слово "інтерес" дуже багатозначне. У побутовому мовленні і в різ­них науках воно вживається в різних значеннях. Нам може бути ці­кава людина, в якій ми зовсім не зацікавлені, і навпаки - внаслідок певних обставин можемо цікавитися людиною, яка в нас зовсім не викликає інтересу.

Інтерес у психологічному сенсі не тотожний ні соціальному інте­ресу в цілому, ні суб'єктивному його виявленню.

Інтерес у психологічному сенсі - спрямування особистості, що лише в остаточному підсумку зумовлене усвідомленням її соціаль­них потреб.

Особливість інтересу полягає в тому, що інтерес - цс зосереджен­ня на певному предметі думок, настанові особистості, це прагнення ближче ознайомитися з предметом, заглибитись у нього, зосередити на ньому всю свою увагу.

Гадка. Під гадкою розуміють спрямованість думки, думки-турботи, думки-участі, думки-прилучення, що має емоційне спрямування. Як спрямування помислів, інтерес істотно відрізняється від спрямування бажань, бо в ньому виявляється потреба.

Інтерес виявляється в спрямованості уваги, думок, гадок, потреба в прагненнях, бажаннях, у волі. Інтерес с інтересом особи до чого-не­будь або до кого-небудь: безпредметних інтересів не існує взагалі.

Інтерес завжди має характер двобічного відношення. Якщо нас ці­кавить певний предмет, це означає, що цей предмет цікавий; він ви­кликає бажання ближче з ним ознайомитися, заглибитись у нього; він привертає до себе увагу, і на ньому зосереджені думки.

Ми робимо не тільки те, в чому маємо потребу, і займаємося не лише тим, що нас цікавить. У нас є моральні уявлення про обов'язок, що регулюють нашу поведінку.

Належне, з одного боку, протистоїть людині, оскільки воно усвідом­люється як значуще, не підвладне людській волі; разом з тим, якщо ми усвідомлюємо щось як належне, а не тільки знаємо, що воно вважаєть­ся таким, то належне стає предметом наших прагнень - ідеалом. Іде­ал - це не лише сукупність норм поведінки:

1. іноді це образ, що втілює найбільш вартісні І привабливі люд­ ські якості, — образ людини, що слугує за зразок;

2. відображення бажаного, що ідеалізувалося;

3. ідеал іноді може мати компенсаторно-антагоністичний стосу­ нок до реального вигляду людини;

168

4. воно може особливо акцентувати на тому, що людина найбіль­ ше цінує, і на тому, чого їй якраз і не вистачає;

5. ідеал - це не те, якою людина насправді є, а те, якою вона хотіла б бути, не те, якою вона є в дійсності, а те, якою вона бажала б бути.

Але було б неправильно протиставляти належне та існуюче, те, якою є людина, і те, якою вона бажає бути: останнє є теж показовим, щоб скласти уявлення про неї. Ідеал людини - це, таким чином, і те і не те, якою вона є. Це прагнення до найкращого є позитивними тен­денціями людського розвитку, які, втілившись в образі-зразку, стають стимулом і регулюють розвиток.

Ідеали формуються виключно і безпосередньо під впливом су­спільства.

Кожна епоха має свої ідеали, своє бачення людини, що зумовлює час і середовище, дух епохи - це втілення її значущих рис. Інколи ідеалом є узагальнений образ, образ як синтез основних, особливо важливих, вартісних рис. Часто як ідеал виступає історична особистість, яка ці риси особливо повно і яскраво уособлює.

У дитинстві і юнацькому віці ідеал часто уособлюють люди най­ближчого оточення - батько, мати, старший брат, хто-небудь з оточення, згодом - учитель. Пізніше ідеалом, тим, на кого підліток, юнак хотів би бути схожим, стає історична особа, дуже часто - хтось із сучасників.

Ідеали людини яскраво виявляють її спрямування. Ідеали форму­ються під впливом оцінок суспільства.

Потреби, інтереси, ідеали становлять різні аспекти спрямування особистості, що є мотивацією її діяльності.

Існує закон: доки є актуальними первинні, більш нагальні потреби й інтереси, відступають вторинні, менш нагальні; і коли більш нагаль­ні втрачають свою гостроту і актуальність, за ними виникають наступ­ні. Потреби й інтереси виникають у свідомості в певній послідовності.

Вигляд особистості істотно визначається:

по-перше,рівнем потреб, інтересів, тенденцій особистості. Вони да­ють змогу дійти висновку про різнобічність або убозтво внутрішнього змісту людини. Деякі люди обмежуються елементарними, примітивни­ми інтересами; їх роль зводиться до підлеглості, їх вплив на інших лю­дей обмежений. Діяльність інших людей зумовлена духовними інтере­сами, пов'язана з духовними царинами людської діяльності. Вигляд людини значно змінюється залежно від того, якою мірою її діяльність зумовлена духовними інтересами;

169

по-друге, кола» її потреб, інтересів, ідеалів. Обсяг або широта цього кола зумовлює змістовність, діапазон людини. Різне коло інтересів визна­чає різноманітне за змістом духовне життя - від духовно бідного, убогого життя одних людей - до духовно багатого і змістовного життя інших.

Широта духовного життя особистості, очевидно, зумовлює ви­никнення питання про рівень її розвитку. Не можна вести мову про особливу його широту і багатство, якщо всі потреби й інтереси лю­дини зосереджені на елементарних потребах і інтересах. Розширен­ня кола інтересів може відбуватися лише шляхом переходу на вищі рівні розвитку.

Людина не народжується особистістю - особистістю вона стає. Ста­новлення особистості - не одне й те саме, що розвиток організму, який є процесом органічного визрівання. Вона не тільки розвивається як ко­жен організм, а й має свою історію.

Кожна людина є деякою мірою учасником і суб'єктом історії люд­ства і в певному сенсі мас власну історію, Тому для усвідомлення сут­ності свого розвитку кожен повинен ставити собі запитання:

ким я був?

що я зробив?

ким я став?

Завжди так і треба ставити собі ці запитання.

Було б неправильно думати, що власними справами, продуктами своєї діяльності, своєї праці особистість лише виявляє себе, лишаю­чись такою, якою вона була. Для того щоб зробити що-небудь значне, потрібно мати внутрішні можливості для цього. Однак людський по­тенціал глухне і марніє, якщо людина не реалізується; і лише тоді вона росте і формується, коли реалізується в продуктах своєї праці. У людей, що реалізувалися, позитивне ставлення до своєї справи, до продуктів своєї діяльності; не вичерпавши себе в них, вони зберігають внутріш­ню силу і здатність до нових досягнень.

Шлях, який долає людина, змінюючись у своєму розвитку, перехо­дячи на інший його щабель, - це постійна діяльність. У людських спра­вах, діяльності практичній і теоретичній психічний розвиток людини не лише виявляється, а й відбувається.

Це ключ до розуміння розвитку особистості, її формування про­тягом життя, її психічні якості не тільки передумова, а й результат її вчинків і дій. Думка вченого формується, коли він її формулює у своїх працях, думка суспільного, політичного діяча - в його справах. Його

170

вчинки - наслідок його роздумів, планів, задумів, і так само його по­гляди зумовлює його діяльність.

Свідомість історичного діяча розвивається як усвідомлення того, що через нього і за його участю дещо здійснюється. Так само, коли рі­зець скульптора з кам'яної брили висікає образ людини, він визначає не тільки риси того, хто зображується, а й особу самого скульптора, Стиль митця є вираженням його індивідуальності, але й сама індивідуальність його як митця формується в його роботі над твором. Щоб опанувати досягнення науки і мистецтва, потрібний, звичайно, неабиякий хист.

Будь-яка людина має біографію, історію власного "життєвого шля­ху". Недаремно біографія людини включає: де навчалася і що вивчала, де і як працювала, що вона зробила, її власний доробок. Це означає, що в історію людини, яка має охарактеризувати її, включають, передусім, тс, що з надбань людства на неї вплинуло під час навчання і що вона зробила для подальшого його розвитку, - місце і роль цієї людини для історичного поступу людства.

Включаючись в історію людства, особистість робить важливу для історії справу, тобто помітну для історії справу: для історії науки, на­укового поступу і розумового розвитку людства, історії мистецтва, ес­тетичного виховання і розвитку особистості, інакше кажучи, вона стає історичною особистістю.

В історії кожної людини трапляються і свої події - вузлові моменти, передумови змін життя індивіда, коли, приймаючи те чи інше рішення, людина на тривалий час змінює напрям власного життєвого шляху.

Саме таким чином виявляється система мотивації особистості, що визначає напрям життєвого шляху. І система понять, завдяки яким особистість може пізнавати саму себе.

Сенситивні періоди життя і їх коди - числа Фібоначчі

У психології визначені граничні моменти, кризи, докорінні зміни життєвого шляху людини, що свідчать про перетворення структури і функцій її душі. Якщо людина успішно впоралась із такими кризами, то вона здатна вирішувати завдання іншого ступеня складності, про що раніше навіть не здогадувалась.

Наявність докорінних змін дає підстави розглядати час життя як вирішальний чинник душевного розвитку. Адже природа обмежує час життя: не "скільки буде, стільки і буде", а нам надається саме стільки часу, щоб розвиток уможливлювався:

17!

а) у структурах душі і тіла;

б) у почуттях, мисленні і психомоториш - доки вони не перебува­ тимуть у гармонії, яка необхідна для того, щоб утворився І почав функ­ ціонувати механізм творчості;

в) у структурі снергопотенціалу.

Розвиток тіла не зупинити: дитина стас дорослою людинок). Інша річ - механізм творчості. Його розвиток можна загальмувати і змінити його напрям.

А чи має кожен "потерпілий" змогу наздогнати час? Безумовно. Але для цього він мусить здійснити величезну роботу над собою. Те, що розвивається вільно, природно, не вимагає спеціальних зусиль: дити­на вільно розвивається і не помічає цієї величезної роботи - природа нагороджує ЇЇ за цю роботу задоволенням І натхненням, оскільки про­цес вільного (без форсування) розвитку відбувається без насильства над собою.

Ось чому не потрібно забувати про час, адже робота над собою -своєю душею і тілом - тривалий, багаторічний процес. Не встигнеш оглянутися, зупинишся - позаду незроблене. Робота не рухається, а час витрачено марно. І повернутись уже не має сили. Що ж робити?

Як тлумачить сенс життя буденна свідомість? Обиватель бачить його таким: спочатку - народження, згодом - розквіт сил, а врешті - все іде "під гірку".

Мудрець скаже: все набагато складніше! Сходження він ділить на етапи: дитинство, підлітковий вік, юнацтво... Чому так? Мало хто здатен відповісти, хоча кожен упевнений, що це замкнуті, цілісні етапи життя.

Щоб з'ясувати, як розвивається механізм творчості, В. В. Клименко (1991, 1996) скористався математикою- законами чисел Фібоначчі і пропорцією "золотого перетину", законами природи. Інакше кажучи -законами природи і-життя людини.

Якщо записати в рядок числа Фібоначчі, то отримаємо: 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89 і т. д. Відношення між числами Фібоначчі стано­вить 0,618. Пропорційність встановили ще давні єгиптяни, а застосу­вав до математики Піфагор. Це результат поділу цілого на дві нерівні, але пропорційні частини. Свого часу число дістало назву "божествен­ної пропорції"", "золотого ділення", а пізніше геніальний Леонардо да Вінчі вжив уперше для позначення гдісї пропорції поширений тепер термін - "золотий перетин".

172

Відтоді ця пропорція була встановлена в багатьох природних яви­щах (в будові нашого з вами тіла, в ботаніці, у квантово-механічних процесах). У наш час золотий перетин як закон природи застосовуєть­ся до практичної діяльності людини, він знайшов широке наукове за­стосування в математиці, техніці, музиці, естетиці тощо.

Розвиток людини теж відбувається відповідно до божественної пропо­рції, підпорядковується закону її чисел, згідно з якими наше життя поді­ляється на етапи з тими чи іншими домінантами в механізмі творчості.

Далі йтиметься про прогресивні зміни в людині, що нормально на­родилася І нормально, природно розвивається, яка не має спадкових хвороб і травм мозку.

Числа Фібоначчі поділяють наше життя на етапи за кількістю про­житих років:

0 (початок відліку - дитина народилася, але вона зовсім не порожне місце, не "табула раса", на якій природа і люди "писатимуть" життєвий шлях. Народилася Людина. У неї ще не розвинулися не лише психомо- торика, мислення, почуття, уява, а й оперативний енергопотенціал. Від­ окремившись від матері, вона - початок життя з новою гармонією:

• дитина опановує ходу і вивчає найближче оточення;

• розуміє мову і діє за словесними вказівками;

• діє, використовуючи слова, ставить запитання;

5 - "вік грації"' - гармонія психомоторики, пам'яті, уяви і почуттів, що вже дасть можливість дитині охопити світ як цілісність;

8 - панування почуттів, яким слугує уява, а мислення силами своєї критичності спрямоване на підтримування внутрішньої і зовнішньої гармонії життя;

ІЗ - починає працювати механізм таланту на перетворення матері­алу, набутого в процесі опанування доробку визнаних талантів і геніїв, розвиваючи свій власний талант;

21 - механізм творчості наблизився до стану гармонії і людина ро­бить спроби виконувати талановиту роботу, що дає можливість надава­ти роботі цього механізму природної сили;

34 - вік Ісуса Христа - гармонія мислення, почуттів, уяви і психомо-торики з енергопотенціал ом - виникає здатність до геніальної роботи;

55-у цьому віці, за умови збереженої гармонії душі і тіла, людина готова стати творцем.

1 так далі...

173

До 8 років- дитинство, до 13- підлітковий вік (вік заперечень), 21 - юнацтво. Отже, мудрець знав не все. _Як бачимо, дитинство, на­приклад, за гармонійною шкалою - цс 5 переворотів, які переживає дитина, набуваючи нових знань, вмінь і вдатностей.

А що ж такс насічки "чисел Фібоначчі"? їх можна порівняти з "греб­лями" на життєвому шляху. Ці "греблі" очікують кожного з нас. Зна­чить, потрібно подолати кожну, а потім терпляче підвищувати і під­вищувати свій рівень розвитку, доки одного чудового дня ця загата на шляху не зникне, відкриваючи шлях до наступного розвитку.

Тепер, коли ми з'ясували сенс цих граничних точок вікового розвит­ку, розшифруємо, як це відбувається.

В 1 рік дитина опановує ходу. До цього часу вона пізнавала світ пе­редньою частиною голови (як тварина - мордою). Тепер же вона пізнає світ руками - привілей винятково людський. Тварина пересувається в просторі, а дитина - пізнаючи - опановує простір і вивчає територію, на якій живе.

2роки - розуміє і діє за словом. Це означає, що:

1. дитина опановує мінімальну кількість слів - значень і образів дій;

2. поки ще не відділяє себе від довкілля і поєднана з усім, що її оточує;

3. тому діє за сторонньою вказівкою. У цьому віці дитина най- слухняніша І найприємніша для батьків.

З людини чуттєвої дитина перетворюється на людину, що пізнає.

З роки-діє, користуючись словом як регуляторам активності. Адже вже відбулося відокремлення цієї людини від довкілля - і вона навча­ється бути істотою, здатною діяти самостійно. Тому дитина:

1. свідомо протистоїть середовищу і батькам, вихователям у дитя­ чому садку і т. ін.;

2. усвідомлює власний суверенітет і прагне самостійності;

3. намагається підкоряти своїй волі близьких і добре знайомих людей.

Тепер для дитини слово - це дія. З цього починається діюча людина.

5років- "вік грації"'. Чудовий віковий етап. Людина, яка діє само­стійно, постійно перебуває в стані польоту. Вона - уособлення гар­монії, ЇЇ життєвий еталон - повна гармонія світу: природи і того, що створила людина, - все відкрите для використання. Книги, ігри, танці, спритні рухи - все насичене гармонією, якою ця маленька людинка на­магається опанувати власноруч. Гармонійна психомоторика сприяє по-

174

яві нового стану. Тому дитина спрямована на психомоторну активність і прагне до безупинної діяльності.

Матеріалізація продуктів чутливості можлива через здатність лю­дини до:

1. відображення навколишнього середовища і себе самої як час­ тини світу (ми чуємо, бачимо, користуємося дотиком, нюхом тощо, всі органи чуттів задіяні у відображенні);

2. проектування зовнішнього світу і самої себе (створення другої природи, гіпотез - зробити завтра те й те, побудувати нову машину, вирішити проблему, розв'язати задачу квадратури круга), вдаючись до критичного мислення, почуттів і уяви;

3. створення другої, рукотворної природи, продуктів діяльності (реалізація запланованого, конкретні розумові або психомоторні дії з конкретними предметами І процесами).

Після 5 років механізм уяви домінує над всіма іншими. Дитина ви­конує величезну роботу, створюючи фантастичні образи, і живе в світі казок і міфів. Гіпертрофована уява дитини викликає в дорослих подив, а інколи і тривогу за стан здоров'я малюка, бо уява позбавлена будь-якого ґрунту, а її витвори не відповідають дійсності.

8років- панування почуттів і формування власного виміру почут­тів (пізнавальних, моральних, естетичних). Де ці виміри знаходяться? У самій дитині. В ЇЇ маленькій душі. У формі почуттів. А що це за виміри? Психічний стан душі: гармонійна душа, коли дитина безпомилково:

1. оцінює відоме і невідоме;

2. відрізняє моральне від аморального, моральне від безпутного;

3. прекрасне від того, що становить загрозу для життя, гармонію

від хаосу.

У цьому віці виникає вундеркінд. Досвід переконливо свідчить, що вундеркінди рідко досягають вершин творчості. До певного часу дитина копіювала, але одного разу усвідомила - цього замало. А підбадьорю­вання дорослих, їхнє бажання будь-що виховати людину, здатну до твор­чості, остаточно виснажує дитячі сили. Той самий гіркий досвід свідчить про іронічне ставлення до дітей, що достроково подолали перші вікові греблі і нібито відрізняються від однолітків. Тому поняття "вундеркінд" € проблемою. Але це проблема творчості - справа нелегка.

Коли процес розвитку душі відповідає ряду чисел Фібоначчі - це норма. А діти, що досягли вікової греблі і не подолали її, перебувають довгі роки, а то й усе життя на попередньому рівні розвитку.

175

ІЗ років - починає працювати механізм творчості. Але це не озна­чає, що він працює на повну потужність. Тут працює лише який-нсбудь один з елементів механізму, а всі інші сприяють його роботі. Якщо і на цій сходинці вікового розвитку зберігається гармонія, що майже весь час змінює свою структуру, то підліток безболісно здолає наступну греблю і досягне віку революціонера.

Підкреслимо: механізм творчості залучається до роботи самостій­но. І відбувається це тільки в тому випадку, коли кожна складова опти­мально розвинута і всі вони разом гармонійно узгоджені та врівноваже­ні. Тоді завдання, з якими стикається людина, вона змушена розв'язува­ти до кінця. Складність завдання викликає почуття дискомфорту (всім подобається, всім зручно, а вам - тісно, гидко, коле). Зрозуміти, чому щось усіх влаштовує, а вам не подобається, - це зрозуміти завдання.

Ознака вирішеного завдання: дискомфорт, асимільований у комфорт.

У віці революціонера підліток має зробити новий крок уперед. Ви­окремитися з найближчого оточення, свого соціуму - жити і діяти в ньому гармонійно. Не кожний може вирішити власні завдання.

21 рік. Якщо революціонер успішно подолав цю греблю вікового розвитку - першу гармонійну вершину життя, його механізм творчості здатний виконувати талановиту роботу. Ніде правди діти, почуття (піз­навальні, моральні або естетичні) інколи затьмарюють мислення, але спільно всі елементи працюють злагоджено: почуття відкриті всьому світу, а логічне мислення набуває здатності формулювати і віднаходити міру речей.

Механізм творчості, розвиваючись нормально, досягає стану, який дозволяє сподіватися на появу перших результатів. Він починає пра­цювати.

У цьому віці спостерігається другий вигин - передує механізм по­чуттів. Уява та її витвори оцінюються почуттями і мисленням, між ними виникає антагонізм. Перемагають почуття. Ця здатність посту­пово набирає потужності, і підліток починає нею користуватися. Що ж нове тут з'являється?

34 роки - врівноваженість і гармонійність - продуктивна дієвість механізму творчості. Гармонія мислення, почуттів і уяви, психомото-рики, що живиться оптимальним енергопотенціалом, і механізму в ці­лому - виникає здатність до геніальної роботи.

55років- людина може стати творцем. Третя гармонійна вершина життя: мислення підпорядкує собі почуття - умова створення нового

176

світу, відкриття того, що люди почували, але були неспроможні озна­чити і користуватися силами природи.

Нагадаємо: числа Фібоначчі визначають головні етапи розвитку людської душі. А чи здолає людина цей шлях без зупинок, залежить від батьків і вчителів - системи освіти, а згодом - лише від самої людини, від того, як людина буде пізнавати і змінювати сама себе.

Аби механізм творчості розвивався повноцінно - щоб людина стала талантом, генієм, творцем, - він повинен розвиватися природно і віль­но. Але це не означає, що цей розвиток - в ідеалі - пряма лінія, Нічого подібного! Тому що будь-який графік, прямолінійний графік створює уявлення про процес повторення, копіювання (нехай з нагромаджуван­ням - зростанням чогось) початкового стану.

Ряд чисел Фібоначчі має ще одну дивну властивість: кожний віко­вий період може бути розкладений на більш дрібні гармонійні і пропор­ційні відрізки часу, протягом яких відбувалися певні зміни в механізмі творчості.

Розвиток гармонійної цілісності (якщо її розглядати в координатах часу) на кожному віковому етапі (дитинство, отроцтво, юність, зрілість) у свою чергу поділяється на окремі мікроперіоди. Поділивши етап на частини, отримаємо чотири вузлові точки - золоті точки "золотого пе­ретину" - 0, 0,382, 0,618 і /.

Що природа приховує за цими точками?

0 - початок відліку, початок життя нового, включеного кодом пропор­ції в активність чергового елемента механізму творчості, нового стану гармонії. Тут 0 - верхній край фундаменту, на якому почне будуватися нова, більш досконала і з новими властивостями гармонія людини.

Точка 0,382 - стан гармонії, що зароджується, частина часу вікового періоду, в якому гармонія стану душі і тіла неврівноважена, чутлива до перевантажень, але сприйнятлива до розвитку того, що домінує в меха­нізмі таланту після подолання попередньої вікової межі.

Точка 0,618 - гармонія тіла і душі набуває рівноваги, може компен­сувати руйнівні впливи і зберігати свою цілісність, а домінуючий меха­нізм таланту починає працювати з видимими продуктами своєї роботи і розвивається в напрямі досконалості.

Точка на рівні 1 - завершення попереднього - досконала цілісність і початок нового вікового періоду. Гармонія початку руйнується, але одночасно засновує в собі ще більш досконалу гармонію. Ще один крок - і попередня цілісність піддається метаморфозі, перетворюється

177

на "О" (з якого теж починається новий етап розвитку або руйнування попередньої гармонії механізму творчості).

На життєвому шляху людина відкриває 7 предметів відношень:

Від дня народження до 2-х років - відкриття фізичного і предметно­го світу найближчого оточення (ліжко, кімната, будинок).

Від 2-х до 3-х років - відкриття себе: "Я - Сам".

Від 3-х до 5-ти років - мови, дієвого світу слів, краси і гармонії та системи "Я - Ти".

Від 5-ти до 8-ми років — відкриття світу чужих думок, почуттів і об­разів системи "Я - Ми".

Від 8 до 13 років - відкриття світу задач і проблем, розв'язаних ге­ніями і талантами людства системи "Я - Духовність".

Від 13 до 21 року- відкриття хисту оригінально розв'язувати всім відомі задачі, коли думки, почуття і уява починають активно працюва­ти, створюється система "Я - Ноосфера".

Від 21 до 34 років - відкриття спроможності створювати новий світ або його фрагменти - усвідомлення самоконцепції "Я - Творець".

Життєвий шлях має просторово-часову структуру. Він складається з вікових і індивідуальних фаз, що визначаються за багатьма параметра­ми життя. Сукупність таких "вимірів" складає просторову структуру життєвого шляху.

Людина опановує (певною мірою) обставини свого життя, стає творцем своєї історії і творцем історії суспільства. Справжнє, творче ставлення до життя, однак, з'являється далеко не відразу і навіть не в будь-якої людини (життя деяких людей справедливо оцінюється як без­дарно прожите).

Між фазами життєвого шляху існують генетичні зв'язки, і це зу­мовлює закономірний його характер. Звідси випливає, що в принци­пі можна завбачувати майбутній розвиток на основі знання про ранні його фази. Звичайно, це прогнозування буде ймовірнісним, оскільки життєвий шлях людини відзначений багатьма випадковостями, не пе­редбачуваними жодним прогнозом.

Психоаналітична концепція особистості

Головне, що відрізняє аналітичну психологію Юнга (1875-1961) від фрейдівського психоаналізу, - різне бачення природи лібідо. Якщо Фрейд характеризує лібідо, вдаючись переважно до термінів сфери

178

сексуальності, то для Юнга - це життєва енергія загалом, в якій сексу­альність - лише одна з її складових.

За Юнгом, першопочаткова життєва енергія лібідо виявляє свій вплив упродовж змужніння і розмноження, в певних видах діяльнос­ті - залежно від того, що в певний момент є найбільш важливим для конкретної людини.

Юнг відкидає фрейдівське розуміння едипового комплексу. Він пояс­нював прихильність дитини до матері як необхідну життєву потребу ди­тини і спроможність матері її задовольнити. Коли дитина зростає, у неї з'являються сексуальні потреби, що накладаються на ті, які домінували в дитинстві, - потреби в їжі. Юнг висловив припущення, що енергія лі­бідо набуває гетеро сексуальних форм лише в пубертатний період. Він не відкидав цілком наявність сексуальної мотивації в дитячому віці, од­нак звів сексуальність лише до одного з багатьох потягів у психіці.

Життєвий досвід Юнга, певно, істотно впливає на його переконан­ня. Ми вже вказували на те значення, яке його інтерес до несвідомого мав для визначення професійного покликання. Щодо сексу, то й тут можна простежити вплив біографічних моментів. Юнг не використав у своєму вченні поняття едипового комплексу, тому що не мав такого до­свіду власних дитячих переживань. Він відгукувався про свою матір як про досить гладку і непривабливу жінку, а тому й ніяк не міг зрозуміти, на якій підставі Фрейд стверджував, ніби кожний хлопчик відчуває в дитинстві сексуальний потяг до своєї матері.

На відміну від Фрейда, у Юнга не було жодних проблем, пов'язаних із сферою сексу. Він також не робив жодних спроб обмежувати своє статеве життя. У нього були сексуальні зв'язки з жінками-пацієнтками і ученицями протягом багатьох років. "Для Юнга, що цілком вільно і надто активно задовольняв свої сексуальні потреби, секс у цілому віді­гравав мінімальну роль у розумінні людської мотивації. Для Фрейда ж, змученого власними нездійсненними і пригніченими бажаннями, секс, навпаки, займав центральне місце", - писав Шульц (1990).

Ще одна істотна відмінність між науковими позиціями Фрейда і Юнга стосується питання про спрямування чинників, визначальних для формування особистості людини. З точки зору Фрейда, людина є продуктом своїх дитячих переживань. Для Юнга людську особистість формує не тільки її минуле, а й такою ж мірою І власна мета, очікуван­ня і надії на майбутнє. На його думку, формування особистості зовсім не завершується до п'яти років. Людина може змінюватися, і іноді до­сить значно, протягом усього свого життя.

179

Третє, що розрізняє наукові погляди Фрейда і Юнга, полягає в тому, що Юнг спробував заглибитись у царину несвідомого більше, ніж це вдалося Фрейду. Він надавав ще одного виміру розумінню Несвідомого: вроджений досвід людства як виду, успадкований віл своїх предків-тва-рин (колективне несвідоме).

Колективне несвідоме

Юнг розрізняв два рівні несвідомого: особисте несвідоме і колек­тивне несвідоме.

Особисте несвідоме - сфери несвідомого, що містять у собі утво­рення, які раніше перебували у свідомості, але згодом забувалися або ж витіснялися.

Колективне несвідоме - найглибший рівень психічної діяльності, що включає природжений досвід минулих поколінь людей, а також предків-напівтварин.

Безпосередньо під рівнем свідомості перебуває особисте несвідоме, що складається з усіх спогадів, імпульсів і бажань, нечітких сприйнят-тів і іншого особистого досвіду, витісненого або просто забутого. Цей рівень несвідомого не надто глибокий, події, які там заходяться, легко можуть бути відновлені у свідомості.

Зміст особистого несвідомого - це згруповані в певні тематичні комплекси емоції, спогади, бажання тощо. Ці комплекси виявляються у свідомості як певні домінуючі ідеї - ідеї сили або ідеї неповноціннос­ті - і таким чином справляють свій вилив на поведінку. Комплекс - це ніби маленька особистість всередині людини. Колективне несвідоме перебуває нижче рівня особистого несвідомого: воно посідає більш глибокий рівень, воно невідоме індивіду і містить акумульований до­свід минулих поколінь, включаючи і напівтваринний періодів історії людства. Колективне несвідоме- цс універсальний еволюційний до­свід, що становить основу особистості людини.

Важливо зазначити, що досвід у колективному несвідомому є і справді несвідомим. Ми не можемо усвідомити його або ж якось при­гадати, як це можливо при заглибленні в особисте несвідоме.

Лрхетипн

Архетипи - природжені тенденції всередині колективного несвідо­мого. Вони є внутрішніми детермінантами психічного життя людини,

180

оскільки спрямовують дії людини в певне русло, чимось схоже на те, як поводилися в подібних ситуаціях наші предки-тварини. Архетипи виявляють себе в свідомості у вигляді емоцій і деяких інших психічних явищ. Вони звичайно пов'язані з моментами життєвого досвіду (наро­дження і смерть), життєвого шляху (дитинство, юність), а також з реак­цією на смертельну небезпеку.

Архетипи - форми колективного несвідомого, що відіграють у куль­турі конструктивну роль. Завдяки їм можливий зв'язок епох і поколінь, збереження духовної цілісності культур.

Як би ми не тлумачили несвідоме - позитивно або негативно, воно є істотною складовою загальної системи свідомості.

Свідоме і несвідоме доповнюють одно одне. Так, свідоме - дискрет­не: сприймання, враження, думки ми можемо розрізняти. Несвідоме, навпаки, - континуальне, У ньому домінує безупинність потоку зна­чень. Акти усвідомлення піддягають контролю, перевірці, повторенню, координації в часі. Несвідоме цих ознак позбавлене. Свідоме краще виявляється в усній формі, а неусвідомлене - мовою образів-символів.

Юнг досліджував міфологію і художню творчість найдавніших ци­вілізацій, відшукуючи в них архетипічні символи, і аналізував їх. Ви­явилося, що існують символи, властиві всім архаїчним культурам (спільні для них), причому навіть таким, які були настільки віддалені в часі і просторі, що прямий контакт між ними був неможливий. Йому також вдалося виявити у сновидіннях пацієнтів щось, що він визначив як сліди подібних символів. Це ще більше зміцнило ідеї Юнга про ко­лективне несвідоме.

Чотири таких архетипи трапляються частіше, ніж інші - цс Персона, Аніма і Анімус, Тінь і Самість.

Персона - це та маска, яку кожний з нас надягає, спілкуючись з ін­шими людьми. Вона представляє нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймали в суспільстві. Персона може не відповідати справжній осо­бистості індивіда. Поняття персони в Юнга аналогічне поняттю ролевої поведінки в соціології, коли ми чинимо так, як вважаємо за потрібне, а люди очікують від нас іншої поведінки в тих чи інших ситуаціях.

Архетипи Аніма і Анімус відбивають припущення Юнга, що кожна людина має певні психологічні риси, які є характерними для протилеж­ної статі. Аніма відбиває жіночі (фемінні) риси в чоловічому характері, а анімус - чоловічі (маскулинні) характеристики в жіночому. Як і біль­шість архетипів, ця "пара" бере початок у найбільш глибинних шарах

181

досвіду предків, коли чоловіки й жінки засвоювали емоційні і поведін-кові тенденції протилежної статі.

Архетип Тіні - це зворотний, темний бік "Я". Тінь найбільш глибо­ко укорінена в тваринному минулому людини.

Юнг вважав її своєрідною спадщиною нижчих форм життя. Тінь являє собою сукупність усіх наших 1) аморальних, 2) шалених, 3) при­страсних і 4) абсолютно неприйнятних поривань і вчинків. Юнг писав, що тінь підштовхує нас чинити щось таке, чого ми в нормальному ста­ні ніколи собі не дозволимо.

Коли з нами трапляється щось подібне, ми схильні пояснювати сподіяне тим, що на нас щось найшло. Цс "щось" і є Тінь найбільш примітивна частина нашої Природи. Однак Тінь має і свій позитивний бік. Вона джерело: а) спонтанності, б) творчого пориву, в) раптових осяянь і г) глибоких емоцій - без чого нормальне, повноцінне людське життя також неможливе.

Але найбільш важливим архетипом Юнг вважав Самість. Поєд­нуючи і гармонізуючи всі аспекти несвідомого, "Я" створює єдність і стабільність особистості. Завдання Самості - інтеграція різноманітних підсистем особистості. Юнг порівнював Самість із пориванням або прагненням до самоактуалізації, що визначає врівноваженість і ціліс­ність, найбільш повне розкриття можливостей особистості.

За його переконанням, самоактуалізації можна досягти лише досяг-ши середнього віку (між 35 і 40 роками).

Цей відрізок людського життя Юнг розглядав як критичний період особистого розвитку - межу, долаючи яку, особистість зазнає глибоких і позитивних перетворень.

Значний вплив на погляди Юнга справили факти автобіографії: в цьому віці сам Юнг зміг досягги цілісності свого "Я", подолавши не­вротичну кризу. Таким чином, для Юнга найбільш важливим етапом особистісного розвитку є зовсім не дитинство, як у Фрейда, а, навпаки, роки зрілості, час, коли він сам мав душевну кризу і зміг подолати її.

Інтроверти і екстраверти

Юнгівські поняття інтроверсії і екстраверсії широко відомі. Екс­траверти - люди, що спрямовують лібідо (життєву енергію) зовні, на зовнішні події і інших людей. Люди подібного типу підпадають під вплив оточення, легко пристосовуються до суспільства, якому живуть, і впевнені в собі за будь-яких ситуацій.

182

У інтровертів лібідо спрямоване на внутрішній світ. Такі люди схильні до споглядальності, інтроспекції. Вони мало піддаються зо­внішнім впливам, менш впевнені у стосунках з іншими людьми і зо­внішнім світом і гірше соціально адаптовані, ніж екстраверти.

У психіці кожної людини співіснують полярні типи, однак один них домінує. Проте тип реакції, що переважає, певною мірою залежить від си­туації. Наприклад, інтроверт може виявитися досить соціально гнучким у певній ситуації, зокрема у випадку, коли порушуються його інтереси.

Психологічні типи

Згідно з юнгівською теорією, всі особистісні відмінності виявляють себе в чотирьох основних функціях: мисленні, почуттях, відчуттях і ін­туїції, за допомогою яких ми можемо, власне, орієнтуватися як у навко­лишньому, об'єктивному світі, так і в світі внутрішньому, об'єктивно­му. Мислення являє собою концептуальний процес, що веде до усвідом­лення значення і розуміння. Почуття - це суб'єктивний процес зважу­вання і оцінювання. Відчуття утворюють свідоме сприймання фізичних об'єктів. Інтуїція включає в себе сприймання на несвідомому рівні.

Юнг вважав, що мислення і почуття утворюють раціональний рі­вень сприймання світу, оскільки включають у себе причинні суджен­ня. Відчуття і інтуїція, навпаки, являють собою нераціональний рівень, оскільки не передбачають використання поняття причини.

Усередині кожної з цих пар тільки одна може домінувати в кожний окремий момент часу.

Домінуюча функція в поєднанні з тим або іншим психологічним спрямуванням (інтроверсія - екстраверсія) утворює вісім психологіч­них типів (наприклад, екстравертами розумовий тип або інтровертний інтуїтивний тип),

Словесно-асоціативний тест

Ідея словесно-асоціативного тесту спала на думку Юнгу після того, як один із його колег розповів йому про асоціативні експерименти В. Вундта. У Юнга цей тест здійснюється так: аналітик зачитує одне за одним ряд слів пацієнту. Пацієнт повинен у відповідь на кожне слово сказати перше, що йому спаде на думку. При цьому вимірюється час реакції, зміни частоти дихання, електропровідність шкіри і всі інші па­раметри, що можуть свідчити про емоційну реакцію пацієнта.

183

Якщо реакція на те чи інше слово вимагає занадто багато часу, при­зводить до зміни ритму дихання або опору шкіри, ми можемо дійти висновку про те, що існують певні підсвідомі проблеми, пов'язані з запропонованим словом чи з можливою відповіддю.

Юнг вживав словесно-асоціативний тест як детектор брехні і навіть успішно викрив таким чином двох злочин ці в-крадіїв.

Підіб'ємо підсумки. Ідеї Юнга справили значний вплив на широкі сфери релігії, історії, мистецтва і літератури. Для багатьох істориків, теологів і письменників його роботи стали справжнім джерелом на­тхнення. Однак, в цілому наукова психологія ігнорувала його аналі­тичну теорію. Багато його книг так І не були перекладені англійською мовою аж до 60-х років XX сторіччя.

Нехтування Юнгом традиційними науковими методами видавалося зухвальством багатьом психологам-експериментаторам. Для них теорії Юнга з їх містичною і релігійною основою були ще менш прийнятни­ми, ніж навіть фрейдівська концепція. У цілому закиди, що висловлю­ються на адресу ймовірності фрейдівської системи, можна віднести і до робіт Юнга. Він також більше спирався на клінічні спостереження і інтерпретації, ніж на контрольований експеримент.

Юнгівські вісім психологічних типів особистості зумовили появу цілої низки досить цікавих досліджень. Особливий інтерес викликає індикатор типів Майєрс - Бріггс - тест виміру характеристик психоло­гічних типів особистості.

Цей тест, запропонований в 20-х роках К. Бріггс і І. Бріггс-Майєрс, став популярним особистісним тестом і використовується з практич­ною метою, зокрема для з'ясування за допомогою тестування особис-тісних характеристик при прийнятті на роботу.

Виділення типів інтровертів/екстравертів надихнуло Г. Айзснка на вдосконалення списку особистісних характеристик людей, який і при­значений для вимірювання цих двох характеристик. Дослідження з ви­користанням даного тесту показали, що деякі з юнгівських концепцій допускають експериментальну перевірку.

Однак у цілому, як і у випадку з ідеями Фрейда, більша частина юнгівської теорії (уявлення про комплекси, архетипи і колективне не­свідоме) виявилася непідвладною науковому дослідженню.

Словесно-асоціативний тест сьогодні с однією Із стандартних про­ективних методик. Саме до розряду таких тестів належить відомий тест чорнильних плям Роршаха, У понятті самоактуалізації не можна не бачити передбачення позиції А. Маслоу і всієї гуманістичної психо-

184

логії. Гіпотеза Юнга про те, що саме середній вік є критичним для роз­витку особистості, була сприйнята А. Маслоу і Е. Еріксоном і засвоєна всією сучасною психологією особистості.

Незважаючи на його величезний внесок у психологію, роботи Юнга не дістали визнання в західній психології. Великої популярності його ідеї набули лише в 70-80-ті роки внаслідок їх містичного забарвлення.

Отже, особистість - людина і розвиненим функціональним но­воутворенням, має свій унікальний і неповторний внутрішній світ, здатна до саморозвитку, самовизначення, саморегуляції в діяльнос­ті і та поведінці

Життя людини у світі є дійсним способом (формою) існування ви­щої психіки. А функціональне новоутворення розвивається в межах цієї вищої психіки. З цього складається функціональне новоутворен­ня - ядро особистості.

Становлення та інтеграція особистості здійснюється перетвореннями:

• базальної емоційної саморегуляції - біогенез;

• вольової саморегуляції - психогенез;

• смислової, цілісної саморегуляції - соціогенез.

Забезпечує і викликає віковічний рух людського духу нужда. Вона є:

• генетично вихідне відношення, що констатує особистість, не­ зрозумілим поки що унікальним способом, і з'єднує в собі і біологічне, і соціальне, але не в дорослих особинах, а в новонародженому індивіді як продукті любові;

• генетично вихідне відношення, яке констатує в єдиній дихото­ мічній парі дозрівання біологічної особини і психологічний вияв со­ ціальних впливів, що породжують особистість;

• психологічним показником активності особистості, особливим базальним станом, динамічною напругою, яка визначає можливість ін­ дивіда бути продуктивним протягом усього життя;

• вихідна базальна енергетична інтенція з самого початку не є суто біологічною, але має єдину біосоціальну природу і являє собою нескінченне продовження нужди соціальних істот (батьків дитини), що опредмстнилась у креативний продукт - нове життя; динамічною напругою, яка визначає можливість індивіда бути активним протягом всього життя;

• сигналом мудрості тіла про дискоординації функцій організму та природною енергетично-інформаційною структурою, яка забезпе­ чує її життя в онто- і філогенезі.

185

Атрибутивні змістовні ознаки нужди:

• гетерогенність і суперечливість біологічного і соціального у єдності;

• здатність до саморозвитку (самовдосконалення);

• розвиток є спрямованим і являє собою ортогенез;

• здатність до породження функціональних новоутворень;

• вона існує лише у формі втілення в породжену нею живу істоту;

• має афілітивну природу, як форму існування нужди у любові;

• нескінченність її існування.

Психоаналітична концепція особистості спирається на потенції ко­лективного несвідомого в людині, наявність архетипів, спрямованос­ті людини залежно від її станів на інтроверсію або екстраверсію. Це обумовлює вираженість психологічних її типів, а також здатність до асоціативності у діяльності і житті.