Особливості мови т. Шевченка (що дозволяють вважати його основоположником нулм)
Народнорозмовна основа мови т. Шевченка
В основі багатства Шевченкової мови лежить народна українська мова (розмовно-побутова і фольклорно-пісенна), яку поет підносить на рівень літературної мови. Народнорозмовна основа мови Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях: лексичному, фонетичному, морфологічному і синтаксичному. І разом з тим кожен з цих рівнів засвідчує орієнтацію поета на первісне образно-художнє нормування мови в фольклорі і на свідомий відбір слів і форм відповідно до їх територіальної поширеності.
Заслуга Т. Шевченка перед українською культурою полягала насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народнорозмовну мову органічним уведенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови (Шевченка не можна віднести до побутописців).
Шевченко, на відміну від своїх попередників, – поетів-романтиків – не стилізував свої твори під фольклор: він або трансформував його, або лише спирався на вироблені в ньому естетичні цінності. Його самобутня творчість органічно зливалася з фольклором як формою національного самовираження.
Ще одна не менш важлива особливість його мови – це те, що в ній при повному домінуванні народнорозмовних джерел знайшли належне структурне місце й елементи давніх слов’янських літературних мов.
Народнорозмовна основа поезії Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.
2. Наддіалектність мови Шевченка.
Шевченко не обмежувався рідним йому діалектом і не копіював його. У мові геніального поета відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіантності, представленій у говірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання, який був у його попередників (Квітка-Основ’яненко та інші). Звичайно, з кількох фонетичних варіантів слова або з кількох однозначних морфологічних форм Шевченко вибирав ті, які він чув не тільки на рідній Звенигородщині. Він добирав з народної мови все типове і відкидав випадкове, вузькодіалектне, розширював і вдосконалював її конструкції, потрібні літературній мові. Не дивно тому, що в Шевченка дуже мало вузькоговіркових діалектизмів.
Шевченко, який добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок назустріч тому, що не роз’єднує, а об’єднує всі українські діалекти, - назустріч виділенню їх спільних рис.
Мовний реалізм.
Ніхто до Шевченка не вживав у літературі українську мову з такою повнотою, як він. Воістину народний поет, Шевченко розкрив багатство її словника, невичерпні структурні, семантичні і стилістичні властивості, в яких виявляється придатність української мови для висловлення найскладнішої думки і найтоншого почуття.
До Шевченка народна мова використовувалася з суб’єктивною двоплановістю (жарт, іронія та ліричність, елегійність). Шевченко використав народну мову і для вираження народної філософії та глибоких почуттів, для викриття вад та осуду експлуататорського суспільства, для виступів на серйозні теми.
Після Шевченка, хоч іще й сперечалися про межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях широкого літературного розвою.
Шевченкова мова стала основою літературної мови. Сталося це тому, що сам Шевченко, як зазначає І. Огієнко, був у нас найсильнішим поетом, і його твори захопили всю Україну: їх усі читали, вивчали напам’ять, і вже тим самим навчалися мови. В історії постання літературних мов це звичайне явище : мова найсильнішого письменника помалу стає за основу мови літературної. До того ж вона була найчистіша серед мов усіх тодішніх письменників.