Трипільська культура

Трипільську культуру в 1896 р. відкрив археолог Вікентій Хвойка біля с. Трипілля (Кагарлицький р-н Київської обл.). Вона поширена по лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. На всій території трипільської культури населення становило щонайменше 1 млн. осіб.

Трипільська культура датується IV–III тис. до н. е. Українська дослідниця Тетяна Пасек (1903–1968) виділила три етапи розвитку трипільської культури: ранній (перша половина IV тис. до н. е.); середній (друга половина IV тис. до н. е.); пізній (перша половина – третя чверть ІІІ тис. до н. е.).

До основних ознак трипільців дослідники зараховують:

• це культура мальованої кераміки; посуд був різноманітний за формою, орна­ментом, призначенням, правильної форми і тонкостінним (можна зробити висновок, що трипільці використовували гончарне коло) і випалювався в печі; Відповідно до розвитку культури змінюється форма посуду, орнаментальні мотиви, поєднання фарб. На ранньому етапі посуд орнаментований візерунками з врізаними лініями. На середньому етапі з’являється кераміка, прикрашена розписом фарб червоного, чорного, білого, оранжевого кольорів. Фарби на посуді, вік якого перевищує 5 тис. років, не втрачають кольору. Трипільський орнамент передався в українське мистецтво і відображений у вишивках, народній кераміці, великодніх писанках.

• поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд;

• житла споруджувалися по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою і використовувалася як загін для громадської худоби;

• хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та зсередини товстим шаром глини; житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, а поселення налічувало близько 500–600 осіб.

• стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орна­ментом. Помешкання опалювали піччю, складеною з глиняних вальків.

• матріархат (більшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвячено жінці).

На ранньому етапі трипільські племена займають територію Середнього Подністров’я і Південного Побужжя, відбувається становлення їхнього господарства та економіки.

На середньому етапі культура поширюється на Верхнє Подніпров’я, на Київщині трипільці переходять на лівий берег Дніпра. Цей етап характеризується розквітом господарства, культури, соціально-економічними змінами.

На пізньому етапі трипільські племена освоюють Східну і Західну Волинь, Північно-Західне Причорномор’я, у них розвиваються патріархально-родові відносини. Таке поширення культури пояснюється землеробським характером господарства племен і потребою переселення на нові ділянки, коли виснажуються вже освоєні.

Кількість трипільських поселень перевищує тисячу. На кінець ХХ ст. залишки цієї культури відкриті у 38 селах Київщини, 25 – Поділля, 20 – Західної України. Поселення розташовані переважно біля оброблюваних ділянок землі в річкових долинах, на пологих схилах берегів, в місцях, зручних для випасання худоби, рибальства, полювання. На ранньому етапі поселення, площею 1–2 га, не були укріплені, в середньому періоді їхня площа збільшується до 50– 150 га, а на початку пізнього періоду, переважно в лісостеповому межиріччі Південного Бугу, існували гігантські. Наприклад, площею понад 250 га (Доброводи), 270 га (Майданецьке),² 450 га (Тальянки).

Розташовування поселень було гніздовим, тобто група середніх і дрібних розміщалась навколо одного великого селища – центру. Домобудівництво трипільців на багато століть випередило спорудження жител інших стародавніх племен України. В період розквіту трипільської культури житла були переважно наземними, з глини і дерева. Археологічні розкопки свідчать, що підлога в житлах була вимощена дерев’яними тонкими колодами і поліплена глиною. Перегородки розділяли житло на кілька приміщень, у яких знаходилися глибокі печі, часто з димарями.

На Подніпров’ї та Уманщині стіни фарбували в білий, червоний і зелений кольори, а на Подністров’ї в домобудівництві застосовували камінь, тут зустрічаються двоповерхові будинки. Розміри будівель становили від 15–30 м2 в ранньому періоді, до 100–140 м2 – в пізньому.

Основою господарської діяльності трипільців було землеробство і скотарство. Для обробітку ґрунту застосовували мотики з кам’яними або роговими наконечниками. Вирощували пшеницю, ячмінь, жито, просо, горох, овес. Збирали врожай зернових серпами з крем’яними лезами. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах і ямах-зерносховищах, а розмелювали на кам’яних зернотерках. На трипільських поселеннях півдня України і Молдови знайдено кісточки слив, абрикосів, аличі, винограду і насіння яблук.

Серед домашніх тварин у трипільців переважала велика рогата худоба і свині. Розводили кіз і овець. Биків використовували як тяглову силу.

Не втратили свого значення полювання, рибальство і збиральництво. Полювали головним чином на оленів, лосів, косуль, кабанів. Про заняття населення рибальством свідчать знайдені на поселеннях кістяні і мідні рибальські гачки, грузила тощо. У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти.

Основні знаряддя праці (ножі, шкребла, леза до серпів, свердла, сокири та інші) виготовлені з кременю. Широко використовували кістки і роги тварин для виготовлення шил, мотик, зброї, голок, прикрас.

Найбільший мідний скарб знайдено у поселенні біля с. Карбун у Молдові. Він нараховував 444 мідних предметів.

Орнамент трипільського посуду є ілюстрацією фольклору та міфології перших землеробів і скотарів. Наприклад, спіральний меандр – «безконечник» є символом безупинного руху життя, стилізовані зображення небесного змія-дракона символізували чоловіче начало, бачимо тут символи сонця, неба і землі, рослин, тварин і людей.

Різноманітна і цікава глиняна пластика трипільців. Більшу частину її складають жіночі статуетки з випаленої глини, знайдені майже на всіх поселеннях. Серед сотень різноманітних жіночих скульптурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка схилила голову над немовлям на руках. Чоловічі статуетки з’являються на пізньому етапі розвитку, тобто тоді, коли в суспільстві набирають ваги патріархально-родові відносини.

Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, що споруджувались у центрі поселень на майдані й були родоплемінними культовими центрами. В таких храмах відбувалися свята, пов’язані із культами природи, що вмирає і воскресає, зберігався спеціальний посуд та інші ритуальні предмети. Інколи в храмах або поряд з ними, на майданах поселень знаходяться особливі жертовні поховання людей, що здійснювались з метою збільшення родючості землі, збереження домашнього достатку, захисту від злих сил. Не виключено, що ці поховання належали жерцям, які відігравали важливу роль у трипільському суспільстві.

Більшість померлих трипільці ховали за обрядом тілопокладання на невеликих ґрунтових могильниках неподалік поселень. Поховання (скорчені та випростані) супроводжуються великою кількістю кераміки. Менш поширеною була кремація – спалення тіла і захоронення решток у глиняних урнах. У пониззі Дністра пізньотрипільські племена споруджували кургани зі складними кам’яними конструкціями. Є поховання озброєних чоловіків, які загинули в бою.

Структурними одиницями трипільського суспільства були ма­ла і велика сім’я, община, рід, плем’я. Племінні групи об’єднували кілька общинних селищ, поселень.

Якщо виникнення трипільської культури археологи простежують добре, то її зникнення дещо загадкове. Вона перестала існувати в кінці ІІІ – на початку ІІ тис. до н. е. Більшість вчених вважають, що причиною поступового зникнення культури було втручання на територію трипільців інших племен-культур: ямної, катакомбної, шнурової кераміки зі сходу та кулястих амфор із заходу.

Бронзовий вік

На зміну мідно-кам'яному вікові прийшов бронзовий (II – поч. І тис. до н. е.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи – першого штучно створе­ного людиною металевого сплаву. У сучасних межах України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що і сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-плавильного. Виникли місцеві центри металургії та об­робки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру.

Із зростанням продуктивності землеробства і скотар­ства, розвитком металургії з'являється надлишок продуктів, що зосереджується в руках окремих родових груп або племінної верхівки. Все це спричиняє визрівання як внутрішніх, так і зовнішньоплемінних соціальних су­перечностей. Почала швидко вдосконалюватися зброя, зводяться укріплені поселення. Очевидно, необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спо­нукала до консолідації племен на рівні союзів.

Помітні зрушення відбуваються і у сфері розвитку позитивних знань, образотворчого мистецтва, всієї ду­ховної культури. Виникає монументальна кам'яна ан­тропоморфна скульптура, ускладнюється система релігійних вірувань, з'являються зародки майбутнього письма – піктограми.

Залізний вік

Освоєння виробництва заліза на поч. І тис. до н.е. сприяло дальшому розвиткові суспільства. Завдяки по­ширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбув­ся другий великий суспільний поділ праці: ремес­ло відокремилося від землеробства (третій – пов'яза­ний з відокремленням торгівлі). Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши не­обхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.

Залізний вік в Україні пов'язаний з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов'янською культу­рами.

Основою господарства залишалося землероб­ство; широко застосовувалися залізні знаряддя праці. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Вели­кого значення набуло залізоробне ремесло. Широко використовувався гончарний круг. Населення, що про­живало на території сучасної України, підтримувало тісні контакти зі стародавніми сусідніми цивілізаціями.

У ранній залізний період в Україні виділяється де­кілька культур, серед яких важливе значення мали пшеворська, зарубинецька і черняхівська. Вони охоплювали І ст. до н. є. – VII ст. н. є. Удосконалювалися знаряддя праці, розвивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін. Черняхівська культура у III – IV ст. н. е. зумовила появу одного з перших могутніх праукраїнських утворень – Антського державного об'єднання.

Кімерійці

Першим народом Східної Європи, ім'я якого зафік­соване в писаних джерелах і дійшло до сьогоднішніх часів, були кіммерійці. На рубежі II–І тис. до н. е. вони населяли все степове Причорномор'я від Дону до Дністра. Їх етнічність остаточно не з'ясована. Проте більшість істориків сходяться на думці, що це були іраномовні племена.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове скотарство, насамперед коняр­ство, яке давало змогу максимально використовувати природні ресурси займаних територій. Кіммерійці од­ними з перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь.

Значну роль у житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні залізними мечами, луками, бойовими сокира­ми вони не мали собі рівних у битвах, наводячи жах на своїх супротивників. Походи в країни Передньої й Малої Азії (Урарту, Ассирію, Фригію, Лідію) відкрива­ли перед ними широкі можливості для здобуття но­вих продуктів землеробства й ремесла. Постійного тис­ку з боку північнопричорноморських кочовиків зазна­вало й осіле населення українського лісостепу.

Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих поселень і жили в тимчасових таборах і зимівниках. Їхнє суспільство складалося з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Панів­не становище тут посідали кінні воїни.

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проісну­вало до VІІ ст до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були краще військово вишколені та зорганізовані, адже їх очолювали царі з необмеженою владою, на відміну від кіммерійських розрізнених племен з багатьма вождями. Внаслідок агресії частина кіммерійців покинула свою країну. Основна ж маса поступово асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.

Скіфи.

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н. е. – III ст. н. е., прибувши сюди, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до н. е, в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія зі столицею поблизу су­часного м. Кам'янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіф­ську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців, Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. У часи свого піднесення скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи. Це були перші паростки власне державності на українських землях.

Про господарське та культурне життя скіфів відомо в основному з даних археології. У V ст. до н. е. Скіфію описав давньогрецький історик Геродот. Її населення він поділив на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Деякі вчені на основі історичних джерел допускають, що скіфи-орачі, котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, були автохтонним населенням, нащадками трипіль­ських племен, яких підкорили вихідці з Північного Іра­ну. Назва племені свідчить про поширення на його зем­лях плужного рільництва. Можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на нижньому Подніпров'ї, також була автохтонним населенням. Скіфи-землероби жили осіло, займалися сільським господарством, вирощуючи пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Значну частину вирощеного хліба вони продавали. Скіфи-кочівники «нічого не сіють і не орють». Вони випасали незліченні стада худоби в степах Наддніпрянщини, розводили коней, корів, овець тощо. Жили ко­чові скіфи в чотири- або шестиколісних критих возах, пересуваючись із чередами худоби степом. У вози за­прягали дві чи три пари волів. Зверху вози накри­вали шкірами так, що всередину не міг проникнути ні зітер, ні дощ, ні сніг. Царські скіфи – панівна верхівка державного об'єднання – жили на берегах Азов­ського моря і в степовому Криму. Вони займалися військовою справою, збирали данину з підлеглих племен. Все це, а також зиск із контролю за торговельними шляхами, що пролягали через північнопричорноморські степи, не тільки забезпечувало їх необхідними для нор­мального життя продуктами землеробства й ремес­ла, а й надзвичайно збагачувало скіфську верхівку.

Суспільний устрій царських і кочових скіфів був ідеально пристосованим до умов кочування й ведення війни. Роди й племена перетворювалися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіння їхніми багатствами.

Як видно, хоча скіфів Геродот вважав одним наро­дом, спосіб життя, господарство засвідчують протилеж­не. Це ще раз підтверджує, що скіфи-землероби були не прийшлим, а корінним населенням, на основі якого, можливо, формувався український народ.

Описуючи ріки Скіфії, Геродот звернув увагу, що місцеві жителі ловили в Дніпрі (Борисфені) і «соли­ли велику рибу без хребта, що зветься осетром». У гирлі ріки добували сіль, якою засолювали виловлену рибу.

У скіфів швидко виникло ремесло, про рівень роз­витку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, військову амуніцію, знаряддя праці, виливали котли тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд. Значного поши­рення набули кушнірство і ткацтво. Знайдено чис­ленні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи, зокрема славнозвісну скіфську пектораль.

Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Перші вивозили хліб, солену рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, ввозили вина, золото, срібло, вироби з них, дорогу зброю, тканини та інші дорогоцінні речі.

Від самого початку своєї появи в Криму та Причор­номор'ї скіфи вели активну войовничу політику су­проти своїх сусідів. їхні успіхи у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдоско­налішої для тієї доби зброї. Скіфські воїни вирізняли­ся хоробрістю, ненавистю та жорстокістю до ворогів і одночасно військовою дружбою, побратимством та стійкістю. Вони не любили довгих облог і оборон, використовуючи тактику раптових блискавичних нападів. Ще з VII ст. до н. є. войовничі скіфи прорвалися в Передню Азію, розгромили Мідію,, пронеслися по Сирії, тині, дійшли до володінь давнього Єгипту, вста­новивши там своє понад чвертьвікове володарювання. Подібні походи були невичерпним джерелом збага­чення. З-поміж військових успіхів скіфів слід також зазначити перемогу над перським царем Дарієм, який з 514 – 513 рр. до н. є. намагався їх завоювати. Ця пере­мога над одним із наймогутніших володарів тогочасно­го світу значно піднесла військово-політичний престиж скіфів і справила великий вплив на процес консолідації Північнопричорноморської Скіфії.

Після розквіту скіфської держави, який тривав про­тягом VI – IV ст. до н. е. на межі IV –III ст. до н. е. почався раптовий спад. Серед його причин назива­ють: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале витолочування трав'яного покриву численни­ми стадами худоби, занепад економічних ресурсів лісо­степу тощо. Окрім цього, у III ст. до н. е. на землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали невдачі й муси­ли відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіли в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворили нову державу – Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберіга­ються в передмісті Сімферополя. Частина скіфів поступово переходили до осілого способу життя, займалася землеробством, садівництвом, торгівлею. Пожвавилися виносний з античними містами-державами. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н. є. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змаган­ню з Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Правда, цьому завадив понтійський (в межах ситної Туреччини) цар Мітрідат, який у 110 р. до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. У перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії. Але без воєнних трофеїв, у замкненому про­сторі, із застарілим суспільним ладом вона виявилася нежиттєздатною. До цього додалася агресія сарматів, а згодом й інших загарбників, що остаточно доконало скіфську державу. У III ст. н. е. Мала Скіфія фактично припинила своє існування. Скіфське населення, якому вдалося вижити, поступово асимілювалося серед інших народів.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, пере­дових цивілізацій Сходу, Кавказу і, особливо, Греції, а пізніше – і Риму. У свою чергу Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського насе­лення лісостепової України.

Найважливішим джерелом пізнання скіфської куль­тури були і є скіфські поховальні пам'ятки. У розвиненому (класичному) періоді (IV–III ст. до н. е.) поховання стали масовими. У цей період, крім Подніпров’я, багато могильників з’явилося і на Подністров’ї. Саме через кургани до нас дійшло найбільше пам’яток скіфської культури. Більшість курганів мали висоту близько 1,5 м, діаметр – близько 25 м, насипалися двома прийомами: перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба.

Одним з найбільших курганів є Чортомлицький поблизу м. Нікополя Дніпропетровської обл. Висота його сягала 20 м, окружність – 350 м. Тут у великих камерах-катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг із золотими і срібними прикрасами, золотий, срібний посуд та інші предмети.

На весь світ відомі такі шедеври скіфського мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха (поблизу м. Нікополь) та золота пектораль (курган Товста могила IV ст. до н. е. біля м. Орджонікідзе Дніпропетровської обл.)³.

Найважливішою пам’яткою осілості степової Скіфії є Кам’янське городище кінця V – початку III ст. до н. е. (с. Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км². Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам’яними будинками, площею 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі.

Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва. Вважається, що залізо тут добували з криворізької руди.

Починаючи з VI ст. до н. е. в лісостеповій зоні Правобережжя з’являються скіфські кургани, поселення й городища. До найбільших городищ зараховують Більське у середній течії р. Ворскала (4 тис. га), Велике Ходосівське (південні околиці Києва – понад 2 тис. га), Трахтемирівське (біля Переяслава-Хмельницького 500 га), Немирівське (понад 100 га) на Поділлі та ін.

Самобутністю відзначалось скіфське мистецтво, стрижнем якого був так званий «звіриний стиль». Зображення пантер, оленів, гірських козлів, вовків, птахів, риб, сцени боротьби між ними прикрашають зброю, кінську вузду та інші предмети побуту. Фігури тварин вражають динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Деякі вчені вважають, що звіриний стиль ґрунтується на магічних уявленнях скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність. Інші схильні вбачати зв’язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ.

Взаємозв’язок еллінської та скіфської культур яскраво виявися в елліно-скіфському мистецтві. У цьому процесі однаковою мірою були зацікавлені скіфи, які отримували втілення своїх ідеологічних концепцій, та греки, що забезпечували ринок збуту для своєї продукції. На відміну від суто грецького мистецтва з його монумен­тальною скульптурою, живописом, мозаїкою, вазописом, скіфи надавали більшої уваги рельєфному оздобленню костюму, кінської вузди, воїнського обладунку, посуду, ритуальних речей. До поширених пам’яток скіфської культури зараховують посуд. Ліпний скіфський посуд степу мав видовжені пропорції, відігнені вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашали ямками, валиками. Серед пам’яток ранньоскіфського посуду трапляються келихи. Починаючи з VI ст. до н. е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Скульптура скіфів розмаїта і має декілька різновидів із характерними яскраво-стилістичними ознаками. Поширений вид степових курганних кам’яних монументів, характерними ознаками яких є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей із «буйними» зачісками, бородами, вусами, озброєних лука­ми, бойовими сокирами тощо.

Існує також різновид статуй, особливо спрощених. Вони нагадують циліндричні стовпи, завершені кулястими формами, подібні до людських постатей чи інших такого виду антропоморфних витворів. Цих скульптур не настільки багато, як антропоморфних стел, але вони становлять певний етап нашої степової меморіальної пластики.

Зі скіфських скульптур другої групи привертає увагу антро­поморфна надгробна плита з IV ст. до н. е., що зберігається у Дніпропетровському музеї. Фігура перепоясана, завершення статуї півкругле, голова у вигляді маски. Предмети не «висять» у повітрі, як в антропоморфних стелах, але всі фігури прикріплені до одягу.

Крім кам’яної пластики, феноменом світового мистецтва є скіфські вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, предмети розкоші з побуту скіфської знаті, предмети декоративних прикрас одягу, зброї, елементи кінської збруї.

Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Крім згадуваних, треба наголосити на дзеркалі із Келермеського кургану, Чортомлицькій вазі-амфорі, вазах із кургану Куль-Оба, вазі з Гайманової могили, діадемі скіфського кургану поблизу с. Сахнівка на Черкащині. До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва нале-жить кубок із кургану Куль-Оба (висота – 0,13 м; пам’ятка виявлена 1830 p.), або як його називають деякі автори – електрова (сплав золота і срібла) ваза.*

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу – землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець (бойовий пробійник), пращу (ручна зброя для метання каміння, металевих куль тощо). У багатих скіфів були захисні обладунки з шкіри і металевих пластин, металевого шолома.

Сармати

Отже, у ІІІ ст. до н. е. могутня колись Скіфія занепа­дає й поступається своїм місцем новим пришельцям зі Сходу – войовничим сарматам (савроматам). До складу сарматського об'єднання входили військово-політичні союзи племен язигів, роксоланів, сираків, аорсів, аланів.

Масове переселення кочових сарматських племен із заволзьких степів на територію Північного Причорно­мор'я починається з кін. II ст. до н. є. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. З І ст. до н. є. античні автори називали ці тери­торії вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава, явля­ючи собою воєнізоване суспільство, відігравала важливу роль на міжнародній арені. її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Постійні по­ходи здійснювались і на римські провінції. Давньо­римський історик Тацит писав про сарматів, що «коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». Тому для захисту від них Рим змушений був побудувати вздовж Дунаю укріп­лення.

З наявних даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом, способом господарювання та приналежністю до іраномовної групи вони нагадували скіфів. Майже завжди сарматів характеризують як силь­них, жорстоких і невблаганних ворогів. Один сучасник їх описував так: «Вони високі на зріст, вродливі й світло-волосі, а лють в їхніх очах вселяє жах».

Основу господарства переважної більшості сар­матських племен становило кочове тваринництво. Вони розводили овець, велику рогату худобу, коней. У перші століття нової ери частина населення перейшла до осі­лості й займалася землеробством та ремеслом. Особли­во вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися як чоловіки. Жодна сарматська дівчина не мала права виходити заміж, «поки вона не вб'є якогось ворога». Дані архео­логії свідчать, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

На основі скіфського ужиткового мистецтва сармати утворили так званий новий звіриний – «поліхромно-інкрустаційний» стиль. У ювелірні вироби, виконувані на замовлення сарматської знаті, в майстернях міст Північного Причорномор’я вмонтовувалась велика кількість дорогоцінних каменів. У той період сарматська знать асимілювалась із грецьким та різноплемінним населенням боспорських міст.

Суспільний лад сарматів характеризувався стійкою родоплемінною організацією, вони, на відміну від скіфів, не перейшли від племінного об’єднання до державного. Сарматські жінки мали значний вплив у суспільному житті. У Соколовій могилі на Південному Бузі (Миколаївській обл.) знайдено багате поховання сарматської жриці І ст. н. е. Вона була вдягнена в дорогий одяг з шовкової тканини. Її одяг був прикрашений різнокольоровими намистами, золотими бляшками, золотою вишивкою. Чобітки теж були розшиті золотими бляшками. Поруч лежала велика кількість речей з коштовним камінням, сріблом і золотом. Одним із найбагатших сарматських поховань є могила «цариці» в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як «Новочеркаський скарб», бо в ній знайдено 700 золотих бляшок.

Шедевром сарматського мистецтва вважається парадний кинджал із пишно оздобленою піхвою. Клинок залізний довжиною 23 см. Перехрестя кинджала у вигляді поперечного бруска, обрам-леного золотою бляхою, стикування із залізом старанно запаяні. До перехрестя акуратно припаяна обкладка руків’я.

Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу та Лісостепу. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді кам’яним перекриттям. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – найчастіше прикраси.

Сарматська кераміка зроблена без допомоги гончарного кола. Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництва, але рівня ремесел вони ще не досягли. Бронзові казани на високій ніжці були і в сарматів. Культура сарматських племен яскрава та самобутня, але існувала не ізольовано. Вона була тісно пов’язана з культурою місцевих племен.

Зброя сарматів відрізняється від скіфської. На озброєнні піхоти були луки і короткі мечі, на озброєнні кінноти – луки, довгі мечі, списи. Сарматські воїни захищали своє тіло від ударів ворога шкіряними панцирами і шоломами, шкіряними щитами з гнучких дерев’яних прутів та рогових пластин. У багатих воїнів на шкіряні панцири були нашиті залізні пластини.

Про одяг сарматів та їхній зовнішній вигляд свідчать боспорські надгробки і зображення на пантікапейських склепах. Знатний сармат носив коротку сорочку, пояс, м’які чоботи і плащ, який на плечі застібувався фібулою.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. н. е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу нищівного удару їм завдали ґоти – германські племена, які просунули­ся з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст н. е. їх І добили гуни – нові кочівники, що з'явилися у степовій Україні з Центральної Азії. Частина сарматів відійшли в гори Північного Кавказу і Криму, а частина залиши­лася на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компонентів черняхівської культурної спільності.

Отже, витоки українські культури тісно переплетені з куль­турою кочових іраномовних народів, час перебування яких становить понад 1000 років і характеризується високим рівнем розвитку.