2. Прагматика як основна ознака перекладу

Прагматика (грец. pragma: справа, дія) – розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем, відмінний від семантики, яка вивчає відношення означника до означуваного, та синтактики, що досліджує зв’язки між знаками.

Прагматика стала методом філософії мови, що відмежовується від широкого розуміння тексту, тлумачить його як механізм спілкування та риторичного структурування у відповідному, зокрема художньому, контексті [1, с. 34].

При аналізі смислових відносин між оригіналом і перекладом у всіх типах еквівалентності ми незмінно враховуємо, чи викликає текст перекладу у рецептора перекладу ті ж самі асоціації, чи робить рецептор з одержуваного повідомлення ті ж висновки, що й рецептор вихідного тексту, чи володіє переклад еквівалентними, емоційними та стилістичними характеристиками. Іншими словами, прагматичні чинники є основним елементом еквівалентності на будь-якому рівні [26, с.71].

Реальна прагматика політичного перекладу включає і проблему ставлення перекладача до своєї діяльності, його наміри, які він намагається здійснити в процесі перекладу. При цьому виявляється прагматична подвійність перекладацького акту, внаслідок чого, поряд з орієнтованістю на оригінал, перекладач може ставити перед собою цілі, що не мають нічого спільного з завданнями, які прагнув вирішити джерело при створенні оригіналу [18, с. 98].

Перекладач може мати цілі пропагандистського, просвітницького і т.п. характеру, він може прагнути пристосувати свій переклад до особливих умов сприйняття або особливої групи рецепторів, він може прагнути нав'язати їм своє ставлення до автора оригіналу або до описуваних подій і т.д. Щоб досягти поставленої мети, перекладач політичних текстів може прагнути спростити, скоротити або змінити передану інформацію, свідомо відмовляючись від досягнення максимальної еквівалентності.

Переклад політичних текстів є відтворення їх прагматики засобами іншої мови в набагато більшій мірі, ніж це уявляється. По суті можна вести мову про проблему політичного перекладу. Політичний переклад дійсно є проблемою, оскільки зовсім не ясні його прагматичні властивості, що мають своїм результатом, часто далекосяжні і вже не мовні події, і може мати небажані соціально-політичні наслідки [30, с. 214].

3. Політичний дискурс

Сучасні лінгвістичні дослідження спрямовані на вивчення різних типів дискурсу з комунікативно-прагматичної точки зору, що передбачає розгляд мови не лише як засобу спілкування та передачі інформації, але й як механізму впливу на формування та зміну поглядів на певну ситуацію, що, у свою чергу, визначає поведінку індивідів та суспільних груп [4, с. 115]. Саме ж поняття дискурс походить від латинського слова dіscursus, що буквально означає біг у різних напрямках. У перекладі з англійської dіscourse означає мову, міркування, розмову, бесіду. У науковій літературі, насамперед лінгвістичній, слово «дискурс» в основному вживається як синонім слову текст. Причому під текстом може розумітися не тільки специфічний продукт мовної діяльності, а й будь-яке явище дійсності, що має знакову природу і певним чином структуроване: наприклад, фільми, мітинги, дебати тощо [12, с. 76].

У колективному дослідженні вчені прийшли до висновку, що політична функція характерна для всіх публічних виступів. Таким чином, політичний дискурс – це актуальне використання мови в соціально-політичному спілкуванні і, ширше, в публічній сфері спілкування. Приналежність тексту до політичного дискурсу визначається як його тематикою, так і його місцем в системі політичної комунікації [46, с. 36].

У наш час більше, ніж будь-коли в політиці, мова використовується не тільки як інструмент формування і вираження думки, але і як засобів її приховування. В умовах зростаючої ролі політики і переговорного процесу в світі дедалі актуальнішим стає усвідомлення того факту, що політичний дискурс – проблема не тільки політична, а й не в меншій мірі лінгвістична й культурна [7, с. 57].

Спілкування і взаємодія між політикам та їхньою аудиторією, виборцями, можуть бути формальними і неформальними, проходити як приватні бесіди чи публічні виступи. Але в будь-якому випадку мовлення політика повинне бути дуже переконливим. Адже суть політики зводиться до бесіди,розмови, до необхідності переконати протилежну сторону свідомо чи несвідомо інтерпретувати, оцінювати, діяти. Головною відмінністю політичного дискурсу від інших видів дискурсу є його яскраво виражена апеляція до ціннісної системи, яка існує в певному суспільстві [6, с. 136]. Ціннісна орієнтація зумовлює широке використання лексичних одиниць з оцінним значенням, застосування особливих стилістичних прийомів, позитивно орієнтованих, що узгоджується з ідеологічною програмою політичних діячів, де ці одиниці позначають, головним чином, систему політичних цінностей (свобода, вибір, права, демократія і т. і.) [20, с. 207].

При перекладі текстів, що належать простору політичного дискурсу, на перше місце виступає відтворення його основних функцій ― інформативна і впливова, одним із способів реалізації яких оцінна інформація, яку представляють за допомогою лексичних одиниць. Таким чином, відтворення в тексті перекладу оцінного компонента лексичних одиниць необхідно для відтворення смислового ядра вихідного тексту.

Розуміння політичного дискурсу передбачає знання фону, очікувань автора й аудиторії, прихованих мотивів, сюжетних схем і улюблених логічних переходів, що існують у конкретну епоху [12, с. 75].