Історіософія молодого м. Грушевського

У свою вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львові, перший професор історія України М. Г. подав своє "вірую", свою історіософію, її основні пункти такі:47

1. Усі періоди історії Руси-України є "тісно й нерозривно сполучені між собою. як одні й ті ж змагання народні, одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і кульгурних обставинах".

2. "Народ, маса народня зв'язує їх в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки Він - Із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками - єсть єдиний герой історії",

3. "Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовий, його пригоди, єго бажання й ідеали - єсть мета нашої історії",

4. "Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим. оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки [він] відповідав її бажанням і змаганням"

5. "Культура, що розвивається у верхніх верствах народу, цікава нам головним чином не так сама в собі, як тим, що відбивається в її загальнонародного"

6. Київська держава переходить у XI ст. " у форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо федерацією".

7. У княжій добі Русі "лад державний складається з двох головних чинників: [1] князя з дружиною і [2] громади". Князь з дружиною а також боярство земське і купці вели "політичну і культурну роботу в давній Русі". Народна маса була пасивною, незацікавленою, а то й ворожо настроєною до тої роботи.

8. "У нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народню, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибокого кореня в самий грунт; він зостався чимось зверхнім, досить хистко прив'язаним до народу".

9. Громада жила своїм життям, "увійшла в безпосередні відносини до татар", також не було ірреденти, коли приходили інші чужі окупанти, як польський король Казимир (1340 - 1349) та литовський князь Гедимін (помер 1341).

10. Князівсько-дружинний устрій на Русі не розвинувся на вищий щабель, як у Польщі, "посідання земське з обов'язком служби", і накинений нам поляками не задовільняв української маси з їх ідеалом "рівноправності і автономії".

Подібні думки М. Г. висловив уже 1892 р. у першій своїй науковій праці українською мовою "Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці", що появилася у Львові у першому томі "Записок товариства ім. Шевченка". Тут йдеться про так званих болохівців, що у 1240 р. (на території між Волинню, Галичиною і Київщиною) воліли прямо платити данину татарам замість того, щоб сплачувати її, як було досі, руському князю Данилові Романовичу. Робота цікава ще тим, що вона запланована як позитивістична ілюстрація концепції "прогрес - регрес" в історичному процесі еволюції. М. Г. Схвалює дію болохівців, уважаючи це за акт народної (селянської) "громади" (в дійсності тут йдеться про мешканців міст Болохівської землі) 48. Він пише:

1) "Для кого держава є альфа і омега усього історичного процесу, той не може інакше цінувати цей громадський рух (проти князів Рюриковичів) як тільки за історичний регрес, за вельми сумне збочення громади з правдивої стежки, за історичну помилку".

2) "Ми ж, не збавляючи ціни держави як культурної і поступової форми,одначе тільки тоді можемо встоювати за неї, коли вона дає змогу духовно-моральну, економічному і політичному розвиткові громади".

3) [Замість повстати проти князя] "далеко більш корисним було б поступове реформування, крок за кроком, тогочасного устрою, що помадо поліпшувало б громадсько-політичні відносини і привертало б до нормального становища".

4) "Але для такого поступування треба далеко більшого політичного виховання, освіти, аніж яке було".

5) "Все це було не до смаку тогочасній громаді, і вона нищила те, чого не могла реформувати".

Оця перша фіксація історіософії М. Г-го цікава тим, що вона ясно ілюструє молодого історика не тільки як послідовника класичного позитивізму (Конт, Спенсер), але з еволюціоністично-біологічною закраскою Гекеля (Еrnst Наеckel, 1834 - 1919) та з утилітаризмом, що нагадує Дж. Мілля та Бентема (Jеrеmy Веntham, 1748 - 1832).

Не дивно, що стаття М. Г-го викликала подвійну реакцію: народник В. Антонович схвалив її, тоді як конституціоніст М. Драгоманов присвятив їй свої критичні остороги, не зважаючи на те, що М. Г. прийняв драгоманівську роль освіти та його схвалення еволюційного процесу 49.

V